Зовнішня політика нового лібералізму
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 26 Тра 2021 в 0:03
Петро Іванишин
Ідеологічна сутність неолібералізму:
основи націософського трактування
V. Зовнішня політика нового лібералізму.
Насамперед розглянемо політичну, державотворчу сферу в зовнішньому вимірі. Якою в основних рисах є міжнародна політика, геополітичні стратегії ключових ліберальних держав?
Загалом, якщо проаналізувати основні повоєнні геополітичні школи (чи теорії міжнародних відносин), то всі вони виявляються стратегіями різного виду регіонального чи всесвітнього (глобального) панування. Щоправда, не завжди явно вираженого. Наприклад, школа політичного реалізму (Г.Морґентау, Р.Нібур, К.У.Томпсон та ін.), попри врахування національних інтересів різних держав, все ж наголошує на тому, що вища мета крупної держави – регіональна чи світова гегемонія. Школа структурного реалізму (К.Уолтц, Р.Ґілпін, Б.Бузанта ін.), розглядаючи різні типи контролю (імперський, біполярний, балансу сил), все ж схилялась до боротьби за гегемонію. Ліберальну (в іншій термінології ще – ідеалістичну чи інтернаціонально-ліберальну) теорію добре ілюструє програма світового устрою, котру намагався втілити в життя після Першої світової президент Вудро Вілсон в своїх “Чотирнадцяти пунктах”, серед яких: відкрита дипломатія, свобода мореплавства, загальне роззброєння, усунення торгових бар’єрів, вирішення колоніальних суперечок, утворення Ліги Націй та ін.[1] Очевидно, що ця миролюбива програма, як показала історія, насправді лише утверджувала імперське статус-кво держав-переможців (передусім США, Британії і Франції) та поглиблювала міжнаціональні суперечності, закладаючи політичне підґрунтя для Другої світової. У цьому був переконаний, наприклад, згадуваний Дж.Кейнс. Наприклад, демонізація, моральне приниження й надмірний визиск Німеччини допомогли утвердити в ній реваншистсько-імперські сили. Чи великодержавне небажання поляків визнавати політичну та культурну самобутність чи хоча б автономію окупованих ними (за підтримки Заходу) українців, денаціоналізація й утиски останніх в новоствореній Другій Речі Посполитій, що вилилось в перманентну боротьбу між цими слов’янськими народами у міжвоєнний, а згодом і воєнний та повоєнний періоди, для взаємної шкоди.
Прямо про глобальні імперські інтереси Заходу, і передусім США, свідчать неомарксистська школа (теорія світового центру, периферії і напівпериферії), неоконсервативна концепція раннього Френсіса Фукуями (1992) (настання начебто після 1989 р. “кінця історії” – тотальної перемоги ліберальної демократії й добровільне перетворенні всього світу на Захід), поліцентрична теорія “зіткнення цивілізацій” Семюела Гантінґтона (1996), де США є лідером у вирішенні і політичних, й економічних питань (згодом і Фукуяма, і Гантінґтон дещо переосмислять свої підходи), концепція забезпечення глобальної влади (“американської першості”) США через контроль над Євразією (“великою шахівницею”) у Збіґнєва Бжезинського (1997), та, особливо, глобалістичних теорій.
Новітню глобалізацію (світову соціальну, економічну, культурну й політичну інтеграцію) начебто провадять не держави-імперії, а транснаціональні корпорації (ТНК). Але, як свідчать дослідники, при цьому замовчується, що зі 100 глобальних корпорацій, тільки 29 є приватними, решта – контролюються державами. Крім того, зі 100 найбільших компаній світу – 97 розташовані у США, Західній Європі та Японії. А міжнародні структури, що провадять глобалізацію – МВФ, Світовий банк, СОТ та ін. – підконтрольні розвиненим країнам, передусім Сполученим Штатам. Очевидними наслідками глобалізації стало розмивання суверенітету національних держав, поглиблення прірви між багатими і бідними країнами (“Північчю і Півднем”, так званим “золотим мільярдом” і іншими мільярдами населення планети тощо), нав’язування західної культури, неолібералістичної ідеології, американського способу життя та ін.[2] Керована “деліберуючою демократією” (М.Крозьє) глобалізація призводить до того, що глобальна й екстериторіальна влада віддаляється від власне політики, котра є локальною й територіальною (за М.Кастельсом), до штучно створеного глобального громадянського суспільства й “планетарного патріотизму” (Е.Морен). Зрештою – до новолібералістичного світового порядку, де на національну державу, як природну політичну форму, основного субʼєкта міжнародного порядку з 1648 р. (Вестфальський мир), накладають свої обмеження глобальні структури: великі держави, міжнародні неполітичні організації, міжнародні концерни, наддержавні політичні організації[3].
Якщо глобалізацію часто пов’язують із лібертаризмом, то варто відзначити, що й інші неолібералістичні течії теж виявляють свою імперську чи космополітичну орієнтацію. Наприклад, соціал-ліберальний інтернаціоналізм передбачає “утворення світової держави” в якості “остаточної реформи”. Його соціалістичні апологети стверджують, що “глобалізм або новий інтернаціоналізм сам по собі був важливим і політично перспективним баченням на початку руху лейбористів та ін. політичних груп, які бажали продовжувати і поширювати процес демократизації”[4]. Всі ці ідеї прямо випливають не лише із лібералізму, а й із класичного марксизму (соціалізму, комунізму, соціал-демократії) ХІХ – поч. ХХ ст. Показовими у цьому плавні є не лише судження К.Маркса, а й його здібних послідовників. Наприклад, відомого ідеолога більшовизму, творця комуно-московської імперії СРСР й одного з найкривавіших диктаторів ХХ ст. Володимира Леніна ще у статті 1915 року. Опонуючи ідеї створення регіонально-імперського обʼєднання – Сполучених Штатів Європи (прообразу сучасного ЄС), він, як справжній людинолюбний інтернаціоналіст, прагне більшого – світового панування: “Сполучені Штати світу (а не Європи) являють собою ту державну форму об’єднання і свободи націй, яку ми зв’язуємо з соціалізмом, – поки повна перемога комунізму не приведе до остаточного зникнення всякої, в тому числі і демократичної, держави”[5].
У середовищі найбільш поміркованих неолібералів – комунітаристів – можна теж віднайти доволі чітку імперіальну позицію. Так Джозеф Рац вважає, що “коли ліберальна культура зіштовхується з неліберальною, члени якої не підтримують «принципу автономії», то стають виправданими дії, спрямовані на те, щоб «асимілювати меншину шляхом знищення її культури», оскільки неліберальні культури є нижчими щодо панівної ліберальної культури”[6]. А Віл Кимліка переконаний, що замість світу гомогенних націй-держав слід створити світ “багатонаціональних” держав, у межах яких “можуть співвіснувати дві або більше націй, наділених правом самоврядування”. Причому в тих космополітичних державах повинні отримати “визнання й окремий статус” “ненаціональні культурні групи” – іммігранти, релігійні меншини, гомосексуалісти, інваліди та ін.[7] Водночас повністю нехтується авторитетна думка націологів про те, що штучно створюване, надмірне культурне розмаїття “веде до непоправного нищення і питомої, і чужоземної культур”[8] (М.Ґібернау).
Однак двома основними надідеологічними й надпартійними течіями в неолібералістичній геополітиці, котрі, попри доктринальні протиріччя, на практиці активно взаємодоповнюють одна одну, варто вважати наддержавну (гегемонічну) та космополітичну (мондіалістичну). (Прикметний факт: представники й однієї, й іншої часто перебувають на типологічно схожих державних посадах, виступають радниками топових керівників своїх країн та є членами одних і тих самих впливових міжнародних організацій.)
Наддержавна (гегемонічна) теорія розвиває концепти класичної геополітики (Ф.Ратцель, Р.Челлен, К.Гаусгофер, Г.Маккіндер, А.Т.Меген, Н.Спайкмен, А.Тойнбі та ін.) щодо домінуючої у світі чи регіоні ролі певної держави-імперії, наддрежави. У нашому випадку – США. Класичними представниками цієї геополітики у післявоєнний період були Г.Морґентау, Г.Кіссінджер, Г.Бжезінський, пізній Ф.Фукуяма та ін. Єврейський емігрант із Німеччини Ганс Морґентау (1904-1980) став основоположником впливової у США теорії політичного реалізму (інші називають Ніколаса Спайкмена (1893-1943)), вираженої в ґрунтовній монографії “Політичні стосунки між націями. Боротьба за владу і мир” (1948). Його багато в чому продумана раціоналістична концепція протиставляється ірраціональній (як субʼєктивній та ілюзорній) політиці й поєднує чимало націоцентричних елементів із елементами імперськими. Наприклад, він справедливо переконаний, що основний критерій правильності зовнішньої політики держави – “відстоювання… національних інтересів”, що слід розрізняти етику й політичну етику, бо успішна політика сама по собі “заснована на моральному принципі виживання нації”, що поняття національного інтересу долає національний егоїзм, гординю, оскільки дозволяє поставитись із розумінням до інших націй і провадити політику, котра, захищаючи інтереси власної, водночас поважає інтереси інших націй[9].
З іншого боку, геополітик припускає можливість зникнення національних держав і розглядає міжнародну політику як боротьбу за владу, тобто як боротьбу за “контроль над діями інших через вплив на їх волю”[10]. Для цього ідеолога міжнародна політика – це “безперервне зусилля, спрямоване на збереження і збільшення потуги своєї нації й ослаблення потуги інших націй”. І воно реалізується через світове, континентальне або регіональне панування, через визискування слабких держав як “політично порожніх просторів”, через стратегії військового (окупація), економічного (захоплення держави через економічний контроль над її правителями) та культурного (контроль над розумом, свідомістю) імперіалізму. Особливо ефективним є, на думку Г.Морґентау, цей останній: “Методи культурного імперіалізму дозволяють отримати таку переконливу перемогу, що роблять інші методи надлишковими. Роль культурного імперіалізму в сучасні часи важлива у звʼязку з можливістю підготувати ґрунт для військового захоплення чи економічного впливу. Типовий приклад використання цього методу – підтримка пʼятої колони в державі – субʼєктові впливу”[11]. Ми можемо навести інший типовий приклад: штучне культивування російської мови й культури, ідеалів малоросійства та “руского міра” в постколоніальній Україні та злочинне сприяння проросійським силам з боку корумпованої влади, що привело до оболванювання, зомбування населення та стало основною, поруч із космополітичною вестернізацією, причиною швидкої анексії Росією Криму та частини Донбасу в 2014-му.
Загалом концепція американського дослідника залишає простір для маніпуювання основоположним поняттям “національний інтерес”. В одному випадку, воно означає інтерес американської (чи будь-якої іншої) нації і тоді є вельми конструктивним, буттєвим, свободотворчим, в іншому – набуває нігілістичних, поневолювальних рис, коли означає імперські інтереси американської владної верхівки. Саме в цьому другому сенсі найчастіше використовують цей термін послідовники Г.Морґентау, наприклад, ще один емігрант, відомий повоєнний політик (колишній держсекретар), член Більдерберґського клубу, дипломат та геополітик, талановитий та впливовий ідеолог консервативного лібералізму єврейського походження Генрі Кіссінджер (1923 р.н.). Остання його праця “Світовий порядок” (2014) пропонує авторське бачення добровільного й справедливого світового ладу, що поєднує свободу й порядок, суміщаючи “різні історичні досвіди і традиції” в дусі політичного реалізму. Даючи цікавий і ретельний історико-політичний аналіз переваг націоцетричної Вестфальської системи та катастрофічних наслідків відмов від неї (серед них – Перша та Друга світові війни), американський теоретик доволі ґрунтовно осмислює різні імперські, космополітичні та націоналістичні інтенції у світовій політиці, в тому числі й імперську політику США, прикриту розповсюдженням лібералістичних цінностей як універсальних (вілсонізм як геополітична домінанта після Першої світової). Водночас Г.Кіссінджер простежує суперечливі спроби США після Другої світової поєднати універсальні принципи (ідеалізм) та національні інтереси (реалізм), що спричинило низку невдач у Вʼєтнамі, Афганістані та Іраці й перетворило її на “суперечливу наддержаву”. Американським діячам, на його думку, бракує розуміння того факту, що з ХІХ ст. саме “націоналізм” є основним “набором переконань” у світовій політиці.
Геополітик пропонує утверджувати новий світовий порядок на основі оновленої Вестфальської системи. Щоправда, він не формулює якогось кінцевого, цілісного варіанту, лише певні загальні суперечливі побажання. З одного боку, цей порядок мав би критично ставитись до неоліберальних спроб навʼязати свою ідеологію (автор висловлює великі сумніви, що “поширення принципів демократії і вільного ринку автоматично створить справедливий, безпечний світ, що всіх задовольняє”), мав би “гармонізувати” глобалізацію із національною державою, сприяти “досягненню рівноваги” тощо. А з іншого – повинен створити концепцію порядку всередині різних регіонів (це мало чим відрізняється від цивілізаційної багатополярності С.Гантінґтона), базувати цей світовий порядок на лібералізмі (“універсальних принципах” “гідності особи” та демократії) і зберегти гегемонію та “винятковість” Сполучених Штатів як “незамінної сили для відстоювання цінностей гуманізму”[12].
Схоже і Френсіс Фукуяма (1952 р.н.), позбувшись після подій 2001 року ілюзій щодо спонтанної космополітичної модернізації світу через тотальну привабливість ідеології ліберальної демократії, переходить на позиції “реалістичного вілсоніанства” і в нових монографіях утверджує дещо інші ідеї, синтезуючи принципи націоналістичної та неолібералістичної політології. Так у праці “Сильна держава” (2004) цей американський політолог японського походження обґрунтовує потрібність розбудови нового світового порядку на основі системи сильних національних держав, оскільки “слабкість і знищення держав є джерелом багатьох найсерйозніших світових проблем: від бідності до СНІДу, наркотиків і тероризму”. Щоправда, він дещо своєрідно розуміє підтримку цих державотворчих процесів – як контроль і навʼязування слабким державам лібералістичних вартостей – “демократії, самоуправління і прав людини”[13]. Тобто національна держава стає фактично синонімом ліберальної держави.
В іншій монографії “Америка на роздоріжжі” (2006), ідеолог констатує виродження американського неоконсерватизму й пропонує як геополітичний метод “реалістичне вілсоніанство”, котре вирізняється серйозним ставленням до міжнародних інститутів, виступає за багатополярність і “сприймає все, що відбувається всередині держав як обʼєкт американської зовнішньої політики”. Зрозуміло, що така позиція віддаляє Ф.Фукуяму від принципів націоцентричного ладу й утверджує США як лібералістичну імперію, що повинна перекроювати світ “на демократичний лад”: “США залишаються надто великою, багатою і впливовою державою, щоб відмовитись від найсерйозніших амбіцій у світовій політиці”. Щоправда, він радить максимально дистанціюватись від мілітаризації, від “превентивних війн”, і діяти з позицій “мʼякої сили” (тобто культурного імперіалізму Г.Морґентау), зокрема й через формування “міжнародних інститутів”[14].
Інша провідна течія в неолібералістичній політиці базується на космополітизмі (мондіалізмі), тобто на витворенні глобальної лібералістичної системи без виразної держави-гегемона. У цьому плані ця теорія так чи інакше продовжує утопічні ідеї “світової держави”, “світового суспільства” та “світової революції”, керованих явним чи прихованим “світовим урядом”, як єдиного гаранта “вічного миру” у доволі світоглядно відмінних авторів – Е.Крюсе, Я.Коменського, Т.Гоббса, І.Канта, К.Маркса, В.Леніна, О.Конта, Г.Спенсера, фабіанців, П. де ла Бланша та ін. До основних представників цієї течії в новітній період історії можна віднести Г.Веллса, Ж.Атталі, раннього Ф.Фукуяму, Н.Гаґґера, теоретика нового глобалізаційного порядку (“світового суспільства без світової держави і без світового уряду”[15]) на основі “космополітичного реалізму”[16] Ульріха Бека, численних представників міжнародних неурядових організацій та ін.
Прикладом такої космополітично зорієнтованої і водночас впливової міжнародної організації може бути Римський клуб, заснований італійським підприємцем Ауреліо Печчеї у 1968 році, котрий позиціонує себе як наднаціональний, надполітичний та надідеологічний аналітичний центр, обʼєднує провідних інтелектуалів, політиків, підприємців світу та ставить собі за мету виявлення глобальних проблем, їх обговорення й сприяння їх політичного вирішення[17]. Цікавими з цього погляду є доповіді Римському клубові. Наприклад, перша “Межі зростання” (1972), підготовлена групою вчених Массачусетського технологічного інституту (МТІ). В ній пропонувалося переорієнтувати людство “з цілей зростання на цілі рівноваги”, шляхом “гальмування світового демографічного й економічного зростання”. Заради всесвітньої шляхетної мети – “вигідного всім” “гармонійного стану глобальної економічної, соціальної та екологічної рівноваги” пропонувалось здійснити радикальні ідеологічні (“докорінну зміну систем вартостей” на особистому, національному та світовому рівнях) та політичні (змінити “політичні та економічні структури влади”) перетворення[18]. Ця доповідь добре виражає основну проблематику та акцентовано космополітичний світогляд цієї потужної організації. Важко також не помітити тут інтелектуальних джерел неолібералістичного екологізму та глобалізації.
Прикметно, що у 2018 році була запропонована доповідь “Come on! Капіталізм, короткозорість, населення і руйнування планети”[19] з дещо іншими ідейними акцентами, створена колективом авторів, серед яких президенти клубу Ернст Вайцзеккер та Александр Вайкман, що свідчить про її виняткову стратегічну роль. З метою порятунку світу від системної кризи (соціальної, політичної, культурної, моральної, демократичної, екологічної, ідеологічної і капіталістичної (економічної)), автори пропонують фактично трансформувати базову неолібералістичну ідеологію (а також світове суспільство) в напрямку до джерел – до “нового Просвітництва”, класичного лібералізму, який, мовляв, досі неправильно трактували: А.Сміта, Д.Рікардо та Ч.Дарвіна. Основна частина концептів береться ними від соціал-лібералізму, менше – від правого лібералізму й націоналізму. Автори виступають проти спекулятивного капіталізму, надмірного споживання, перенаселення, тваринництва, урбанізації, “глобального капіталізму транснаціональних корпорацій”, наївного реалізму й матеріалізму, редукційного мислення та ін. Натомість вони пропонують інтегрувати в “нову філософію” цінність національних держав, локальних культур, інтегральне мислення, узгодження наукових і релігійних пошуків (щоправда, чомусь більше східного типу) та ін. Державі при цьому відводиться важлива роль: піклуватись про загальне благо, контролювати ринки, гарантувати соціальну справедливість, утверджувати терпимість до релігії тощо.
Однак справжня політична мета простежується у третій частині доповіді, котра в цьому моменті прямо перегукується із доповіддю найпершою. Там ідеться про потребу витворення космополітичного “нового світу” на основі “глобальних правил”, єдиних “для всіх країн” (наприклад, розпрацьовуваних транснаціональним фондом “Всесвітня рада майбутнього” Якоба фон Ікскюлля), “єдиного людства”, про усунення кордонів, про “стійку”, а не “зростаючу” економіку, про нову освіту, що, окрім іншого, повинна “корінитися в універсальних цінностях і повазі до культурних відмінностей”[20]. Як на практиці виглядає така “універсальна” освіта, можуть багато розповісти представники академічних кіл, що зазнали впливу лібералістичних реформ, наприклад, в Україні[21].
Одним із основних ідеологів мондіалізму небезпідставно вважають французького економіста єврейського походження, геополітика, футуролога, письменника, радника президента Ф.Міттерана, члена Більдерберґського клубу й першого керівника Європейського банку реконструкції та розвитку Жака Атталі (1943 р.н.). Щоправда, у своїй книжці “На порозі нового тисячоліття” (1991) йому як футурологу вдалось передбачити не все: наприклад, розпад СРСР, народження нової ринкової структури у США (він думав у Європі або басейні Тихого океану) чи збереження національних, расових, класових, релігійних кордонів. Як і Ф.Фукуяма, Ж.Атталі надто повірив у тотальну безальтернативність неолібералізму: “Цінності ліберального плюралізму і перспектива ринкового процвітання привели до консенсусу, котрий тепер обʼєднує всі народи Землі”. Однак він доволі точно окреслив домінування в сучасному світі лібералістичної “влади грошей” (чи ринків), на відміну від попередніх історичних епох, де домінували священики і воїни, передбачив ще більший розрив між багатою Північчю (центром) і бідним Півднем (периферією), світову “війну терору”, появу космополітичної еліти (заможного “кочовика”, що пориває зі своїм народом і родичами) та ін. Французький автор пропонував поглибити процеси глобалізації, відмовитись від національного суверенітету, надати інститутам ООН справжню “наднаціональну владу” тощо[22].
У 2006 році Ж.Атталі запропонував нову, набагато масштабнішу візію космополітичного майбуття із виразними соціал-лібералістичними, антилібертаріанськими та антиамериканськими акцентами в монографії “Коротка історія майбутнього”. Логіка подій наступна: у найближчому майбутньому завершиться панування американської імперії, світ поділиться на 11 політичних центрів (поліцентризм, причому, без Європи і США), однак на їх місці незабаром зʼявиться нова лібертаріанська, ринкова гіперімперія, керована гіперкочовиками, що супроводжуватиметься подальшою дегуманізацією, розпадом держав, машинізацією людей та ін. Це призведе до періоду глобальної війни всіх з усіма – гіперконфлікту, котрий завершиться встановленням всесвітнього порядку – гіпердемократії. Це й буде ідеальний лад “планетарної демократії”, який вирішить всі протиріччя. Ринок буде витіснено на користь “соціальної економіки”, компанії будуть працювати в імʼя загального блага, буде знайдено баланс між “альтруїстичними та універсалістськими силами”, поруч з ринковою буде вибудувана “альтруїстична економіка”. Здійснить усе це глобальне благо – “транслюдство”, альтруїстичні “громадяни світу”, які витворять глобальні інституції: спочатку союзи ринкових демократій (за зразком ЄС), а потім – “планетарну конституцію” та “світовий уряд”, що забезпечить “всесвітнє братерство”, поборе всі виклики (мафію, наркоторгівлю, сексуальну експлуатацію, рабство, кліматичні зміни, тероризм та ін.) і забезпечить планетарну рівновагу ринку й демократії. У цьому сенсі завдання батьківщини автора – Франції (як і всіх держав) – сприяти народженню гіпердемократії[23]. Отака добра новина світлого майбутнього від мондіалізму із комуністичним присмаком.
Однак французький автор не дає відповіді на принаймні два ключові питання. По-перше, яким чином постане революційний імпульс альтруїстичної гіпердемократії? З якої ідеології візьметься той альтруїзм? З егоїстичного неолібералізму? Історичний досвід показує, що універсальні лібералістичні ідеї досягали успіху тільки тоді, коли були поєднані (а часто, й підпорядковані) великим ідеям та емоціям націоналізму та релігійності. Як, наприклад, під час Нідерландської національно-визвольної революції в XVI-XVII ст., двох революцій – пуританської та “славної” – в Англії в XVII cт., національної Американської та буржуазно-національної Французької революцій у XVIII ст. А космополітичне “транслюдство” Ж.Атталі вельми далеке і від релігії, і від ідеалів національної ідентичності чи державності.
Друге питання стосується виразної утопічності космополітичного проекту гіпердемократичного світового устрою. В історії вже був приклад, щоправда, в межах одного регіону й на базі іншої універсалістської доктрини, створення масштабної “наднаціональної” держави соціальної справедливості, демократії і “дружби народів” – СРСР. Дуже швидко виявилося, що для того, щоб втримати владу, більшовикам треба було відмовитися від інтернаціоналістичного комунізму В.Леніна й перейти на позиції імперського націонал-більшовизму Й.Сталіна. З іншого боку, замість обіцяної егалітарної й теж вельми альтруїстичної соціалістичної демократії в російсько-комуністичній імперії швидко запанував тоталітаризм партійних олігархічних груп за національною ознакою, але під гегемонією московських партократів. Результат? Небачені (мільйонні) жертви від геноциду власних громадян, етноцид неросійських народів, економічний колапс, зубожіння населення й деградація особистості (дегуманізація). Як показує досвід минулого, будь-який утопічний проект влади народу (космополітичної демократії) чомусь в реальності дуже швидко перетворюється на злочинну владу над народом (як про це проникливо писали Джованні Сарторі та Василь Іванишин). Чи мусить гіпердемократичний “світовий уряд” стати винятком?
Деякі суперечності доктрини Ж.Атталі долає багато в чому екстравагантна концепція Ніколаса Гаґґера (1939 р.н.). Але й сам цей ідеолог космополітизму належить до вельми оригінальних індивідів. Н.Гаґґер – британський письменник, культуролог, літературознавець та політичний філософ, випускник Оксфорду встиг попрацювати професором у низці університетів світу (Багдадському, Токійському, Лівійському), заснувати школу в Англії та виховувати японського принца Хітачі (1964-1967). Серед його 50-ти книг є й низка мондіалістичних: “Синдикат: історія світового уряду” (2004), “Таємна історія Заходу” (2005), “Таємне заснування Америки” (2007), “Нова філософія універсалізму” (2009), “Світовий уряд” (2010), “Світова держава” (2018) та ін.
Суть гаґґерівської ідеології, її еклектичний, коспірологічно-космополітичний характер, доволі добре виражає науково-популярна монографія “Синдикат”, присвячена виявленню деструктивної історико-політичної сили організованої світової олігархії (її він називає “Синдикатом”) та можливості реалізації ідеї світового уряду: “Ідея світового уряду – не фантазія минулого, обмежена тільки відсутністю уявлення про те, наскільки великим є сучасний світ, і задтністю захопити його цілком. (…) …вона впроваджена в нашу демократію людьми й організаціями, про існування котрих ми навіть не підозрюємо”[24].
Автор протиставляє два основні проєкти “нових світових порядків” і, відповідно, урядів. Один з них – “позитивний”, це ідеальний світ, нова Утопія, покликаний “служити на благо всіх”, спрямований “на викорінення хвороб, голоду і війн”, це інспірований секуляризованою християнською духовністю рай земний. Цей квазіхристиянський світовий порядок забезпечуватимуть “глобальна демократія”, виражена “радою світових лідерів” та, звичайно ж, незамінна “ліберальна демократія”. Основною ідеологією має стати “позитивний” варіант “політичного універсалізму”, котрий “виходить з того, що все людство єдине, і проповідує правління всього людства за участі кожної людини, що має душу”. Іншим типом є “зловмисний” або “сатанинський” світовий порядок, про який говорили, наприклад, Нельсон Рокфеллер (в 1968 році) і Буш-старший. Він інспірований Синдикатом і покликаний “служити комерційним інтересам світової еліти”. Ідеологією цього порядку є “негативний” універсалізм, “породжений масонством, звʼязаний з окультизмом і поклонінням Люциферу”, базується “на цинічній і збоченій люциферіанській політиці ілюмінатів”. Люциферіанський світовий порядок має породити “світове пекло” (“масонську фабрику смерті”) – “тиранічний уряд”, “світового диктатора” і “світову поліційну державу”[25].
Ідеологічні настанови Н.Гаґґера виражають свій явно контроверсійний, внутрішньо суперечливий характер, коли він пробує поєднати ліво-ліберальні, консервативні та націоналістичні концепти. Наприклад: “Щоб глобальне управління було прозорим, ті, хто приймає рішення в кожній країні, повинні бути підзвітні своїм народам (тобто народам кожної держави в межах Сполучених Штатів Світу). Всі рішення повинні відповідати суспільним критеріям охорони довколишнього середовища, принципам рівності і прав людини, соціальній і економічній справедливості”. Або в такому імперативі: “Найнасущніше завдання – створити світову філософію, універсалізм, котрий буде поважати гідність і демократичні права всіх громадян світу і водночас не буде мати нічого спільного з таємними планами масонства чи люциферіанства”[26].
Таким чином, реальна чи прогнозована зовнішня політика, базована на неолібералізмі (“реальному” чи “ідеальному”, соціальному чи лібертаріанському, наддержавному чи мондіалістичному, поміркованому чи радикальному), є явно чи приховано імперіалістичною, поневолювальною щодо націй і держав, змагаючи до постання моноцентричного чи поліцентричного (в межах певної “цивілізації”) домінування якоїсь чи якихось лібералістичних держав-імперій або утворення планетарного космополітичного суспільства під контролем “гіпердемократичного” чи “глобально-демократичного” світового уряду. Неолібералістична мрія-утопія бінарна: або світ глобальної, планетарної “гіпердемократичної” імперії під керівництвом “світового уряду”, або система різних імперських блоків, що складатиметься з держав-метрополій та підпорядкованих їм держав-неоколоній.
[1]Мухаев Р.Т. Политология: учеб. М.: Проспект, 2010. С.572, 574. (640 с.)
[2]Мухаев Р.Т. Политология. С.577-586, 588-596, 604-607.
[3]Жиро Т. Политология. С.204-210.
[4]Зайдельман Р. Інтернаціоналізм, регіоналізм і національна держава. Європейська соціал-демократія. С.399. (С.381-405.)
[5] Ленін В.І. Про лозунг Сполучених Штатів Європи. URL: https://vpered.wordpress.com/2009/04/03/lenin-on-united-europe/
[6]Див.: Тамір Я. Ідея людини. С.383.
[7]Кимліка В. Ліберальний культуралізм: народження консенсусу? Лібералізм: Антологія. С.401. (С.399-411.).
[8] Лисий І. Культурна ідентичність: культурні виміри націй у баченні М.Ґібернау. Наукові записки НаУКМА. Філосоія та релігієзнавство. 2014. Т.154. С.18. (С.11-18.)
[9] Моргентау Г. Политические отношения между нациями: борьба за власть и мир. Теория международных отношений: Хрестоматия / Сост., науч. ред. и коммент. П.А.Цыганкова. М.: Гардарики, 2002. С.78-80. (С.72-88.)
[10] Моргентау Г. Политические отношения между нациями. С.79, 87.
[11] Антанович Н., Достанко Е. Ганс Моргентау: реалистическая теория международной политики. UR: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s01/z0001087/st000.shtml
[12] Киссинджер Г. Мировой порядок. Пер. В.Желнинов, А.Милюков. М.: АСТ, 2015. 402 с.
[13] Фукуяма Ф. Сильное государство: Управление и мировой порядок в ХХІ веке / Пер. с англ. М.: Аст; Хранитель, 2006. С.5, 200. (220 с.)
[14] Фукуяма Ф. Америка на распутье: Деморкатия, власть и неоконсервативное наследие / Пер. с англ. А.Георгиева. М.: АСТ; Хранитель, 2007. С.9-10, 24-26, 242-253. (282 с.)
[15] Бек У. Заблуждения глобализма. Сумерки глобализации: Настольная книга антиглобалиста: Сб. М.: ООО «Издательство АСТ»; ЗАО НПП «Ермак», 2004. С.22. (С.22-38.)
[16] Бек У. Власть и ее оппоненты в эпоху глобализма. Новая всемирно-политическая экономия / Пер. с нем. А,Б.Григорьева, В.Д.Седельника; послесловие В.Г.Федотовой, Н.Н.Федотовой. М.: Прогресс-Традиция; Издательский дом «Территория будущего», 2007. 464 с.
[17] URL: http://www.clubofrome.org.ua/rimskij-klub/
[18] Медоуз Д.Х., Медоуз Д.Л., Рэндерс Й., Беренс Ш.В. Пределы роста / Пер. с англ.; Предисл. Г.А.Ягодина. М.: Изд-во МГУ, 1991. С.198-199. (207 с.)
[19] URL: https://www.clubofrome.org/publication/come-on-2017/
[20] Див.: Матвейчев О. Римский клуб, юбилейный доклад. URL: http://www.ji-magazine.lviv.ua/2020/matvejchev-rimskij-klub.htm
[21] Див., наприклад,: Деревінський В. Історія в навчальному процесі у світлі ідеологічних концептів та «оптимізації». Український націоналізм у сучасному ідеологічному протистоянні. Збірник матеріалів Восьмих Бандерфівських читань. / Упор. Ю.Сиротюк, Т.Бойко, Ю.Олійник. Київ: Недержавний аналітичний центр «УССД» – ТОВ «Основа», 2021. С.288-301.
[22] Аттали Ж. На пороге нового тысячелетия. Пер. с фр. М.: Международные отношения, 1993. 133 с. URL: https://www.twirpx.com/file/96956/
[23] Аттали Ж. Краткая история будущого / Пер. с фр. СПб.: Питер, 2014. 288с.
[24] Хаггер Н. Синдикат. История мирового правительства. М.: Алгоритм, 2009. С.9. (496 с.)
[25] Там само. С.283-318.
[26] Там само. С.310, 324.