Президенти і нація

Президенти і нація

Є в історії з перепохованнями щось значно глибше, ніж просто політична кон’юнктура.

Націоналісти завжди говорили: система влади перемелює людину. Або пристосовує її до себе, або випльовує назовні. Навіть сильну. Навіть хорошу.

Але з українською президентською владою відбувається дещо інше. Сама українська нація поступово змушує людину рухатися в українському напрямку — принаймні у царині національної ідентичності. Навіть слабку. Навіть погану.

Славної пам’яті Василь Іванишин, творець ВО «Тризуб» ім. С. Бандери, свого часу казав: навіть Янукович здатний робити добрі для України справи, якщо діятиме в рамках національної системи.

Згадаймо Кравчука — радянського комуніста, який після проголошення незалежності змушений був ходити між крапель дощу, балансуючи між радянським минулим і новою українською державністю.

Кучма — від червоного директора до «Україна — не Росія», Тузли та протистояння московському тиску.

Ющенко вже повертав у державну політику історичну пам’ять: Голодомор, Бандеру, Шухевича, український визвольний рух.

Янукович спробував розвернути Україну назад. Історія знає, чим це закінчилося.

Порошенко — від міністра в уряді Азарова до «армія, мова, віра», декомунізації, Томосу та зміни українського історичного простору.

Зеленський — людина з абсолютно іншої політичної та культурної традиції — сьогодні стоїть на державній церемонії перепоховання Євгена Коновальця і говорить про український національний шлях та уроки визвольної боротьби.

І ось тут найцікавіше.

Не те, хто написав йому промову.

Не те, наскільки щиро він її виголосив.

А те, як сама українська нація змушує своїх президентів — кожного по-своєму — рахуватися з українським напрямком.

Можна назвати це політичною кон’юнктурою. Боротьбою за електорат. Прагматизмом.

А можна подивитися глибше.

У націоналістичній традиції є поняття духу одвічної стихії — глибинної сили української нації, яка існує довше за будь-яку владу, партію чи державний апарат.

І, можливо, саме ця сила змушує навіть чужу за світоглядом людину робити речі, які відповідають історичній волі української нації.

Бо, обійнявши президентську посаду, ти отримуєш у спадок не тільки державний апарат.

Ти отримуєш усю українську історію.

Княжу добу. Козаччину. Мазепу. Хмельницького. Петлюру. Коновальця. Бандеру. Шухевича. І мільйони людей, які віддали життя за те, щоб ця держава існувала.

І ця історія рано чи пізно починає говорити з тобою.

Хтось її чує.

Хтось намагається втекти від неї.

А когось вона просто викидає на смітник історії.

Звісно, ми чудово розуміємо, що сама система від цього не стає національною. Вона залишається корумпованою, клановою системою визиску.

Але під тиском духу нації вона змушена адаптуватися, поступатися і робити те, чого від неї вимагає українська історична воля.

І рано чи пізно ця воля змусить державу стати такою, якою вона має бути.

Українською національною державою.

Андрій Тарасенко, Голова партії «Правий сектор»

https://linktr.ee/PravyySektor