Жидівство за доби історичного перелому (1917-20 рр.)

Автор: . 14 Тра 2016 в 0:03

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Олександр Мицюк


 

Жидівство за доби історичного перелому (1917-20 рр.)

 

 

Одночасно з боротьбою України за свою самостійність супроти большевицько-московської влади та її армій провадила війну з большевицьким режимом т. зв. Добровольча армія. Її завданням було реставрувати дореволюційну єдину, неділиму монархічну Росію, з усіма її соціяльно-становими атрибутами, повернувши колесо історії до часів Столипіна. З Передкавказзя весною 1919 р. вона між иншим просувається на Донбас, у червні займає Харківщину й Катеринославщину, наступних місяців того самого року, вибиваючи большевиків і відтиснувши українську армію до Збруча, займає майже всю Україну. Жидівство приблизно за 7–8 місяців панування большевизма встигло його зрозуміти. Воно побачило, що за комунізму торгівлею йому вже не вільно займатися, що в буржуї зачисляють і «мішочника» – під назвою купця, а дрібного ремісника чи кустаря – над назвою фабриканта. Поворот до режиму старих царських часів, що його несла Добровольча армія, до режиму обмежень і черги осілости, здавався вже багатьом жидам далеко ліпшим; вони радо чекали на добровольців. Та ці останні відхиляють протягнену їм руку; відштовхують своїх «однодумців» ідеї єдиної, неділимої Росії. На добровольців діяло «явное, бьющее в глаза засилье евреев во всех областях советского управления» (Денікін), починаючи з народного комісаріяту війни з Троцьким на чолі. «Жид озброював і безприкладною жорстокістю вдержував при купі червоні полки, що вогнем і мечем захищали «завоювання революції, – каже жидівський автор І. Бідерман, – на наказ того самото жида тисячі руських людей, старих і жінок, кидали в тюрми, щоб заставою їх життя примусити російських старшин стріляти у своїх братів»*. Команда Добровольчої армії мала відомості, що в Москві провідні ролі перейшли до рук жидів: на 36 верховодів один (Ленін) – великорос, а инші – жиди**; мала спис окремих жидівських частин; добровольці зустрічалися з тим більшим виявом жидівського засилля, чим далі заглиблювалися на Україну зі сходу на захід. Знецінення людського життя взагалі в очах вояків наслідком ще світової війни, факти того засилля та агітація чорносотенних публіцистів, що взяли на себе ідеологічний провід Добровольчої армії, приводять до узагальнення, що «всі жиди – комуністи», в кожному разі, що всі жиди відповідальні за большевизм; звідси гасло: «бей жидов – спасай Россию!». І жидів громили, приказуючи «це вам за Троцького»; за час з червня 1919 р. і по вересень 1920 р. начислюють 267 погромлених пунктів, у 213 пунктах налічують забитих 5325 душ. Жидівські погроми на Україні робили винятково регулярні частини Добровольчої армії, складені головно з зайшлих елементів – великоросів, козаків Дону, кавказців (найбільшими різунами були чеченці), які раніш не стикалися з жидами, їх не знали. На території української армії погроми були випадками, що йшли знизу, породженням безвладдя, на територіях денікінської армії погроми були системою, вони виходили згори, вони супроводять заведення ладу. Їх прояви бували остільки не мотивовані й немилосердні, що українські селяни й міське міщанство иноді вважали навіть за свій обов’язок боронити й переховувати жидів»***. Між іншим, у колах нежидівського робітництва більших міст України факт, що большевицькі комісари були «з 15-тилітніх хлопчиків самої жидівської нації», викликало помітне незадоволення, яке знаходило свій вияв у спеціяльних заявах. Це було передвісником пізніших, за доби большевизму, настроїв про що скажемо згодом.

Для нею у найвищій мірі є цікавим, що й російські поступові, а навіть і деякі ліві кола, підпали щодо жидівства тому самому переходові від юдофільства до об’єктивного відношення, а часом і юдофобського, що й українські. Російська кадетська партія («Народної Свободи»), що приблизно відповідає укр[аїнській] партії соц[іалістів]-федералістів, на своїй нараді у Харкові на початку листопада 1919 р. між иншим винесла таку ухвалу: «Свідомі і кермівничі кола жидівства повинні оповістити безпощадну війну тим елементам жидівства, які активно беруть участь у большевицькому русі, творять злочинне – лихе діло»*… У цій постанові є признання причини ворожого відношення добровольців до жидівства… На конференції ще лівішої партії, народно-соціялістичної, у вересні 1919 р., чулися голоси (Мякотін) за активну підтримку Добровольчої влади, не зважаючи «на деякі негативні її властивості».

В органі тої самої партії «Свободная речь», що виходив у 1919 р. в Ростові-над-Доном, його ближчий співробітник, «що ніколи не був антисемітом» і що називав себе «старим інтернаціоналістом», М. Наживін, містить симптоматичну статтю «К еврейской интеллигенции», що відбиває в собі переломний настрій російського інтелігента в жидівському питанні. В попередньому розділі нам довелося встановити, як російська література перед світовою війною, немов на дане гасло, не говорила про жидів нічого, не виявляла своєї внутрішньої інтимної правди щодо жидівства. Почасти було це наслідком: широкого просякнення до літературних кіл жидів – літераторів і видавців, а в деяких колах і тому, що в багатьох відносинах жидівство було пригнічуване за царського режиму. «Памятаю я, – оповідає сучасник, І. Наживін, – розмовляли ми в Ясній Поляні про жидівське питання. Один словак-інтелігент здивувався, що російська преса так замовчує жидівське питання, всіма способами захищає й замовчує навіть те, що в жидах, безперечно, є лихим («завєдомо дурно»). «Нічого дивного в тому немає, – сказав Лев Ніколаєвіч (Толстой). – Лежачого не б’ють. Таке ствлення тільки шляхетне». Та ось революція усуває з жидівства б[увшої] Росії той гніт, приносить йому повну рівноправність, і поволі починають язики розв’язуватися, хоч і з огляданням і з добровільною цензурою на цей раз вже від ліберальних і соціялістичних кіл. Відверто заговорив і Наживін і розповів дещо несподіваного й про Толстого, це втілення світового сумління, і про інцидент в одній соціялістичній редакції: «У 1918 р. в редакції соціялістичної газети «Власть народа» в Москві, – згадує Наживін, –один визначний,дуже темпераментний публіцист, меншовик, завзято вимагав од редакції собі повної свободи в жидівському питанні. «Раніш, коли в них були скручені руки й ноги, ми мовчали… – казав він. – Але тепер я хочу говорити про них цілком вільно. Я не хочу, щоб жид був якимсь-то табу, перед яким треба тільки «почтительно склониться»**… Таким одвертим і свобідним голосом є й голос Наживіна. В згаданій статті «К еврейской интеллигенции» стверджується, що серед «русского народа» було й є почуття, коли не ненависти (до жидів), то певного «отталкивания», і не лише в «темних масах», але й в високоінтелігентних колах; автор свідчить, що, напр., Л. Толстой, який був проти того, щоб нападати чи «біть лежачого», віч-на-віч признався Наживіну, що він почуває «известное отталкивание к еврейству». «Раніш уважали, – каже Наживін, – що погроми «влаштовує виключно через своїх агентів уряд». То була помилка. Коли впала царська влада, погроми вибухли з особливою яростю». В чому причина цього факту? Знати їх, на його думку, дуже легко, вони в усіх на очах. Це «та гаряча участь, яку взяла жидівська інтелігенція, – я, – каже він, – наполягаю на цьому: не широкі жидівські маси, а інтелігенція й полуінтелігенція – в нашій революції все зруйнувала»… Те, що в «авангарді» революції жидівські імена, це безконечне багатство жидівських назв серед руїнників Росії, що віддали її нарузі, це «обіліє» жидів чи, точніше, покидьків жидівства в «застінках» різних чрезвичайок, у всіх тих ганебних убивствах, починаючи з огидного вбивства царя та його родини, – все це коле око, все це приводить до сказу «русску» людину, що боляче відчула ганьбу рідної землі». Він не закриває очей на жертви й жидівства в революції, але вказує, що «маси не числяться з цим і все-таки громлять»… Аби не зростав антисемітизм, він радить, щоб жидівство стало осторонь од революції й большевицького апарату. «Ідіть геть звідтіль, де вас видко, – каже Наживін, – мовчіть, поховайтесь… дайте спокій!» Инакше «вам не буде пощади». Врешті, він схиляється до погляду, який на той час почало висловлювати багацько російських громадських діячів, що слід «визнати жидів за підданих чужоземної держави (Палестини) і звільнити їх від усяких обов’язків до Росії, а з другого боку – обмежити їх права на втручання в російське життя». «Польща стала самостійною державою, – аргументує Наживін, – і всі поляки, що були в Росії, автоматично стають польськими громадянами, чужинцями. Палестина теж стала самостійною державою, і жиди так само мусять автоматично стати чужоземними підданими»…

В передовиці того самого числа того самого ліберального «кадетського» органу подано колегіяльний погляд редакції, в багатьох стосунках згідний із тим, що сказав і Наживін. Редакція вважає, що по революції жиди більше «не лежачіє». «Бесправия (жидів) больше нет, но привычное устремление мысли осталось, и над еврейским вопросом продолжает тяготеть своеобразный запрет либеральной цензуры. Евреев можно только защищать, все остальное воспринимается кривым зеркалом демократической печати, как погромная проповедь или, по крайней мере, как безответственное ей попустительство». Редакція гадає, що настав час у жидівськім питанні висловлюватися без попередньої «щепетільності», казати всю правду. А та правда полягає в тому, що: 1) антисемітизм «неудержимо і прудко» росте, а це 2) з’ясовується тим, що «жиди прийняли виключно видатну, якісно й кількісно, участь у зруйнуванні «русскаго» государства».

Редакція не приєднується до висліду Наживіна – оповістити всіх жидів чужинцями – хоч і визнає, що ця думка «завойовує популярність», а зі свого боку зважується говорити про ствердження верховенства національної культури та пропонує захват у національні руки, виключивши жидів, банків, кооперації, преси, пропонує купувати у своїх… Як кажуть, невдовзі перед своїм забиттям, російський прем’єр-міністр Столипін мав на думці «национализацию капитала», себто, протегування російським національним підприємствам. Казна створила б особливий фонд, із якого підпомогали б енергійних предпритмічивих (заповзятливих. – Ред.) «русских людей», що не могли роздобути кредитів, чим не терпіли жидівські підприємства* через сильне ожидовлення кредитового ринку. І Лев Толстой кажучи, що «испытывает известное отталкивание к еврейству», при тому признався Наживінові: «Як треба мені купити шапку, а поруч є дві крамниці – Іванова і Зільбершатця, то я все ж піду обов’язково до Іванова»**. Як бачимо, Толстой, Столипін і ліберальна редакція партії «Народной свободы» зійшлися на конечности економічного націоналізму, якого одним із виявів є гасло «свій до свого»! Отже, після урівноправнення жидів зазначилися нові позиції в жидівських справах навіть серед поступових російських кіл. Більш праві кола ще дужче загострили своє негативне відношення до жидів. Наприклад, партія Пурішкевича стояла за категоричне проголошення всіх жидів чужинцями, а правого напрямку газетка «В Москву» мала характеристичний у тому відношенні підзаголовок: «Бери хворостину и гони жида в Палестину»*

__________

 

По світовій війні проблема аграризації жидівської людности стала перед усесвітнім жидівством як неминуча конечність, насамперед у Палестині – з одного боку, і в СССР, головне на Україні, – з другого. Щодо жидівських хліборобських колоній у Палестині, то насадження їх має особливу ціль. Хліборобська колонізація Палестини не стільки мета, скільки «засіб до збудування жидівської хати», від чого чекають впливу на духове життя цілого жидівства. «Без цієї дальшої цілі, – каже жидівський автор Рюппін – колонізація Палестини тратить будь-який зміст. Тож колонізація в СССР і Палестині – дві системи: вони подібні під господарським і технічним оглядом але в корені відмінні під оглядом соціяльно-культурним і національним. Палестинська колонізащя є кроком до творення духового національного осередку для цілого жидівства»**.

Сіонізм, який поставив за ціль відродження жидівської держави в Палестині, є породженням головно протижидівських розрухів на Україні 1880 років. Як було вже зазначено попереду, його ініціатором був Т. Герцль, а початки реалізації сіоністичної ідеї підпер жидівський архімільонер барон Ротшильд, уможлививши осідання на землях Палестини першим кадрам фактичних сіоністів-виселенців із Наддніпрянської України. На кошти Ротшильда насувано ґрунти й на них оселювано індивідуальні жидівські господарства на праві власності чи аренди. Але ротшильдівські колонії не можна визнати вдалими. Жиди-колоністи лишалися при набутій за діяспорного життя поихології: фізичну працю на землі переклали на арабських наймитів, жидівська молодь дивилася, як би втекти з колонії і при кожній можливості їх залишала.

Число жидів у Палестині до світової війни було впрост нікчемне: в 1874 р їх там начислювано всього лише 74 тис., в 1907 р. – 55 тис., на 1909 р. – 95 тис., в тому числі в колоніях жило 7250 душ. Навівши ці дані, Зомбарт слушно питає: «що значать ці числа в порівнянні з багатомільоновою масою жидів самого лише Сходу Европи?» Поза тим, відгукуючися на сіоністичний рух, той самий автор у своїй праці за 1912 р. не вважає за утопію заснування жидівської держави в Палестині й існування такої держави, навіть без селянства чи бідної на селянство. «Адже історія, – каже він, – знає такі приклади – Фінікії, Венеції, Голландії й старої жидівської держави і коли то було можливо без селянського підшарку за ранніх часів, то оскільки як є більше можливостей до того нині, за добу грошового й кредитового господарства?»***. І він, здаючи собі cправу, що Палестина, коли б навіть була голою площею, може вмістити не більше 3 млн., не виключає поширення жидів на Анатолію, Месопотамію й инші сусідні землі.., хоч все ж – на його думку – більша частина жидів на віки засуджена лишитися в діяспорі… Розгорненій Зомбартом широчезній перспективі бракує найосновнішого: Палестина не є пусткою. Великий німецький економіст, Зомбарт зовсім забув про арабів, сучасних господарів Палестини… Його міркування мають кабінетний характер.

Через два роки по опублікуванню наведеного погляду Зомбарта вибухла світова війна, що по трьох роках скінчилася поразкою середньоевропейських держав.. Вільсон проголошує знамениті засади національного самоозначення народів, як підставу вищої міжнаціональної справедливости. Але міжнародне жидівство йде врозріз із тими засадами у й напрямку здійснення сіоністичної мрії. За підтримку жидівської фінансієри Англії під час війни Бальфур у листі до Ротшильда 1916 р. обіцяє створення в Палестині жидівської національної держави. За цим з’являється англійська декларація Бальфура з дня 2. XI. 1917 р., якою обіцяно жидам упривелійоване положення в Палестині. В одрізнення від Зомбарта, великий український економіст Тутан-Барановський услід за тим висловлює ось який погляд: «Збудування держави на національній підставі в багатьох випадках зовсім не здійсниме, бо різні національності, територіально не відокремлені одна від одної, живуть на тій самій території… В цьому відношенні особливо наочним прикладом є… жиди. Щоб зорганізувати національну державу, жиди повинні поперед зробити, величезне переселення… до одної країни. Та яка б не була та країна – хоча б Палестина – вона не є пустелею і, значить, зорганізування в ній жидівської держави порушило би засаду національного самоозначення»*

Нам довелося вище вказати, що гасло самоозначення і його реалізація пішли врозріз з інтересами жидівської національности. І в даному випадку, за відбудови своєї держави, проводирі міжнародного жидівства цілком не хочуть знати і числитися з тою високоетичною засадою. Супроти неї вони ставлять своє бажання, спираючи його на застаріле історичне «право» на Палестину. Коли наслідком перемоги Антанти став на чергу розділ «майна» «хорої людини» – Туреччини, світова конференція в Сан-Ремо постановила відновити жидівську державу в Палестині, а Ліга Націй приділяє її під мандатне управління Англії, для якої, між иншим, той відновлюваний жидівський «національний дім» є важливою колонією.

Та далеко легше було впливовому й організованому світовому жидівству здобути згадану декларацію Бальфура й добитися Сан-Ремської постанови та передачі мандату, кому вони хотіли, ніж зреалізувати свою державу. Доки жидівство протягом двох тисячоліть мандрувало й жило в «розсіянні» чи «діяспорі», Палестина не зоставалася пусткою. За даними 1922 р.** в Палестині жило 591 тис. душ мусульман, головно арабів, 73 тис. християн і 84 тис. жидів. За цих умовин «жидівський дім» міг будуватися тільки за рахунок нежидівських народностей краю. Тим часом араби вважають Палестину своєю на основі права, що її вони заселяють протягом майже двох тисячоліть і донині. Арабська національність має велике і славне історичне минуле і за наших часів переживає своє відродження. Арабські націоналісти заявляються за звільненням Палестини від Туреччини так само, як і за звільненням инших васальних країн – Месопотамії, Іраку, Єгипту, уважаючи відняття Палестини від Туреччини за звільнення арабів на основі проголошення Вільсоном гасла про самоозначення народів. Зрозуміло, що арабські націоналісти не могли змиритися з наміром заснувати жидівську державу в Палестині і з заходами сіоністів – досягти жидівської більшости в Палестині, поминаючи права арабів і з порушенням засад новітньої демократії. В останньому випадку річ іде про домагання сіоністів, щоб заборонено в Палестині утворення яких-будь законодавчих установ до того, доки не утвориться в країні жидівська більшість.

Жидам відразу треба було кинути великий кадр своєї людности до свого «національного дому», щоб підсилити в ньому жидівський елемент, для розбудування і промисловості, і хліборобства, і нових міст. Але це не так-то легко здійснити. Війна принесла жидівству Німеччини, Австрії і СССР урівняння в усіх правах з иншою людністю. Західноевропейське жидівство й американське на переселення до Палестини не пішло. Іміграційні кадри давали тільки Східна Европа, здебільшого зі зруйнованого злиденного жидівства, що не розпоряджало ані власним капіталом, ані сільськогосподарським досвідом. Той капітал заходилися постачати жидівські організації різних країн світу, а досвід мав прийти з часом.

На 30. VI. 1930 р. в Палестині вже начисляють: мусульман – 588,8 тис., жидів – 162,5 тис., християн – 82,6 тис., инших – 9,2 тис. душ*; отже, мусульмани трохи стратили, а жидів зросло вдвічі. Одначе за першим еміграційним натиском стало з’ясовуватися, що Палестина, як аграрна країна, не може прийняти багацько жидівського елементу, не може прогодувати нового населення. Її промислово-торгівельні перспективи в потенційному стані. Вугілля і нафти вона не має, Мертве море, в шість разів солоніше за океанську воду, має в собі джерела багатьох промислових перспектив, зосібна по здобутті високоцінних солей. Але поки що, негайно, в Палестині можна би виробляти текстиль, та то було би не в інтересах Англії, що довозить щорічно туди свого текстилю на 800 тис. фунтів стерлінгів. Торгувати ж поки що можна тільки між жидами та християнами, торг з арабами наштовхується на непереборні труднощі. Будова нових осередків, як ось нової столиці, Теляві («гора надій»), є заняттям тимчасовим і, може, навіть передчасним.

Наслідком всіх тих причин услід за новою імміграцією розпочалося покидання й від’їзд жидів із Палестини. Напр[иклад], за 1922–27 р. до Палестини прибуло 77 тис. жидів, а вибуло за той самий час 20 тис. З 1925 р. стає ясним, що жидівські перегони з арабами за здобуття більшости в краю програні; забалакали про «бінаціональність» Палестини, себто, що вона належить до двох націй – жидівської та арабської. В 1927 р. жидів покинуло й від’їхало геть на 2300 душ більше, ніж приїхало до неї. В 1929 р. прибуло 6566 душ, а виемігрувало 1746 душ жидівської людности. Дані офіційної статистики з головних нині країн жидівської еміграції, Румунії та Польщі – еміграцію з радянської України заборонено – показують, що з тих країн найменше емігрує жидівства як є до Палестини, а з реемігрантів-жидів найбільше вертає саме з Палестини.

За 1926–29 р. р. еміграція і рееміграція випадають так**:

                Р  у  м  у  н  і  я Польща
Рік Виемігрувало разом Жидів з того числа до Палестини Вернуло разом З того числа з Палестини Виемігрувало до Палестини Вернуло з Палестини
1926

1927

1928

1929

2631

2924

3020

3666 ***

817

128

47

150

260

270

407

374

140

47

57

14

6480

840

383

1833

1886

2214

754

563

 

(На жаль не маємо ще статистичних даних за роки після 1929 р., коли араби розгромили палестинське жидівство). Розуміється, реемігранти приносять із собою й розносять серед земляків розчарування в ідеї сіонізму, мимо волі стаючи живою пропагандою проти еміграції до «своєї держави».

Коли жидівська еміграція загалом давала деякий невеличкий зріст жидів у Палестині, то в той самий час натуральний приріст нежидівської людности, головно арабів, зрівноважує, а часом перевищує іміграційний зріст жидів. Отже, завдання утворення національної держави, де б жиди мали більшість, не здійснювалося, стаючи й взагалі ледве чи здійсненним.

Сіоністи розуміють, що базою жидівської держави в Палестині мали би бути жидівські хлібороби, що тільки за їх поміччю можна б було опанувати країну міцно й на завжди. Але з хліборобством тяжка справа. Природні умови Палестини несприятливі для сільського господарства: тільки половина землі, себто коло мільйона гектарів, можна вважати придатною, але підсоння Палестини таке, що влітку, яке там починається квітнем і кінчається жовтнем, дощі зовсім не падають. Колоністи провадять зернове господарство під зимові дощі, плекають скот, дещо з городництва, що є здебільшого дефіцитним: врожай 40–50 пуд[ів] з десятини. Скаржаться на злидні навіть і ті що мають 20–25 десятин. Земельні площі доводиться жидам купувати в арабів по добровільних цінах, які з післявоєнним політичним завданням жидівської колонізації дуже зросли й не виправдуються рентовністю земель. Вихід із того – в перебудові сільського господарства на полив (ірригацію) і на зміні культур, на помаранчі та банани; розуміється, де це дозволяють природні умовний району й умови ринку збуту. До 1930 р. жидам в Палестині належало приблизно 100 тис[яч] гектарів придатної землі, з якої було під обробкою тільки 14 тис[яч] гект[арів], та й то при найманій арабській праці, а 86 тис[яч] гект[арів] просто здавано в аренду арабам. На частині тих земель осаджено жидівські хліборобські колонії. На 1930 р. вони груповані в 4 районах: в Іудеї – 37 колоній, в Самарії – 13, в Долішній Галілеї – 49 і в Горішній Галілеї – 9, разом – 108 колоній. В них начислено всієї людности коло 32 тис. душ (коло 20% жидівської людности), а землі під колоніями разом 1200 тис[яч] дунумів* (41/2 дунумів становить 1 акр, а 1 акр рівняється 0,3704 десятини). Понад 30 з тих колоній засновано на кошти Жидівського Національного Фонду, що за 30 років придбав 311 тис[яч] дунумів земли.

Як сказано вище, ротшильдівські колонії вели своє господарство руками арабів, і з проголошенням державности в Палестині перед сіоністами стало питання, як примусити новоприбулих жидів повести роботу власними руками. Характеристичної для селян Східної Европи «тяги до землі» серед жидів-прибульців, поминаючи те, що сіоністи їдуть до Палестини з великим національним запалом, все ж не спостерігається. З тої приблизно сотні тисяч жидів, що по війні по 1930 р. прибула до Палестини, тільки 12 тис. пішло на землю, а це непокоїть сіоністські кола. Проблему розв’язано колективним типом господарства по колоніях, що постали по світовій війні. На перших порах пробували робити колективи під кермою агрономів; потім перейшли до колективів з виборним складом керманичів. Постало якесь сполучення нашої артілі й великоруської «общини», кооперації й комуни. Таким типом господарства й залишилися посталі по світовій війні жидівські колонії й досі. Американські жиди-жертводавці вбачають таку колективну організацію колоністського господарства, з умовою працювати власними руками, за неправильну й настоюють на індивідуальному господарстві, однаково – на своїй чи найманій праці. Але сіоністи продовжують стояти на свому й, треба визнати, осягли позитивних наслідків: з’явився справжній тип хлібороба, що провадить сільське господарство своїми руками, як і тип жида, що став балакати стародавньою жидівською мовою, хоч частіше там можна чути з уст жидів все ще російську мову. Приплив пожертв на колонізаційні цілі від жидів усіх країн світу цілий час зростає, але зростають і труднощі будування «жидівського дому».

Араби, нація в 62 міл[ьйонів] людности, розуміється, неприхильно ставляться до самої ідеї відбудови жидівської держави на їх теренах і різними способами тому перешкоджають. Вони провели протижидівський економічний бойкот, домагаються демократичного парламентаризму, що віддало би справу Палестини до їх рук, а жиди опинилися б в положенні національної меншини; нарешті, провадять агітацію й на релігійнім ґрунті, вбачаючи в жидівському пануванні загрозу святим місцям Ісламу. Можна було передбачати, що Палестині прийдеться бути свідком вибуху арабської людности проти жидів і він прийшов на кінці (з 20) серпня 1929 р.

Араби, місцеві й прийшлі з бездонного арабського людського резервуару, кінні бедуїни, почали збройно нападати на жидів в Єрусалимі й по инших містах та колоніях Палестини, розгромлюючи й підпалюючи жидівські селища, забиваючи та мордуючи жидівську людність: чоловіків, жінок та дітей. Християни на своїх домах ставили сині хрести, щоб їх не чіпали. Англійська влада, щоби втихомирити арабів, кинула до Палестини додаткові військові сили. Все ж, поки привернено спокій, чимало жидівської людности забито (коло 200) чи поранено (тяжко – 300) або побито, не кажучи вже про матеріяльні шкоди. Економічне життя завмерло; почалася масова втеча жидівства з Палестини. Цілу низку жидівських хліборобських колоній араби спалили: в одній Єрусалимській околиці їх спалено сім. При тім гинув і скот.

Жиди, що виемігрували наслідком погромів у діяспорі, тепер розгромлені в самій своїй «національній домівці» – чи ж може бути ще більша трагедія? Той факт примусив і англійську владу та суспільство, і жидівство несіоністичних кіл критично приглянутися до самої ідеї будування жидівської домівки на кратері вулкана. Ясно стало і одним, і другим, що мініятюрна оаза «жидівського дому», може вдержатися серед безмежної арабської стихії й супроти неї тільки на англійських багнетах.

Англія, коли й не відмовляється від палестинського мандату, то тільки тому, що він у її інтересах, бо охороняє Суец, мосульську нафту і є ключем до Передньої Азії, Персії та Індії. Вона зв’язана обіцянкою, даною під час світової війни, так би мовити, зі стратегічного метою, – створити в Палестині жидівський «національний дім», але тоді ж вона з тої самої мети давала обіцянки й арабам, обіцяючи їм незалежність. Ті обіцянки сіоністським і панарабським течіям привели до нерозв’язного конфлікту. Арабство являє собою для Англії величезний інтерес, тим більше, що арабів підтримують їх одновірці, мусульмани Індії, на яких Англія спирається в її боротьбі з індусами, що прагнуть своєї незалежности. Звідси – коміпромісова англійська політика в Палестині: йти на зустріч арабським вимогам і не зрікатися обіцянки жидам.

Англійський уряд призначив парламенську комісію для розслідування справ Палестини, а тим часом припинив жидівську імміграцію до «свого дому», доки не з’ясується, чи є вільні землі для жидівських колоністів. Сама постанова питання є вже неґацією ідеї сіонізму – будувати свою державу на витисканні нежидівськото населення з Палестини. Парламентська комісія визнала, що колонізація має продовжуватися, але з ураховуванням економічної місткости країни і без форсування. Завдяки масовим купівлям земель для жидів спостерігаємо в Палестині значний зріст цін на землю, а також зросла і класа безземельних арабів, що є небезпекою для країни. Причина розрухів, по-перше, – у ворожнечі арабів до жидів, бо національно-політичний ідеал жидів став урозріз з арабським, а по-друге, в арабів унаслідок жидівської колонізації, постає побоювання за свою господарську майбутність.

Те, що визнала й сконстатувала парламентська комісія, не задовольняє ані жидів, ані арабів. Жидівство головних центрів світу прихильне до сіонізму під час заворушень у Палестині і на постанову комісії відповіло протианглійськими маніфестаціями. Одночасно проявили себе й антисіоністичні течії. Не кажемо вже про комуністичну: комуністи вітали «героїчну боротьбу арабів проти сіоністів», називаючи останніх агентами англійського імперіялізму, але виступило по різних країнах і ліберальне жидівство. Воно стало на тому, що «жидам не слід спиратися на історичне право проти права живих людей, не слід одкидати принцип національного самоозначення, протистояти арабським вимогам, що засновані на демократичних ідеях»*. Німецькі жиди заявили: «наша батьківщина не Палестина, а Німеччина»; так само в імені всіх мадярських жидів заявлено: «Ми, мадяри жидівського визнання, не тільки законом, але й внутрішнім почуттям є членами мадярської держави й мадярської нації»*.

Що ж до арабів, то вони стоять на тому, що Палестина є їхня, що з неї має бути як не складова частина всеарабської федерації, то принаймні домініон, але не жидівський, а арабський, який має управлятися парламентом, обраним на основі загального рівного голосування, себто такого, яке дає репрезентацію, відповідну до чисельности різнонаціонального населення, а значить, ставлячи жидівство в положення меншини Всепалестинська конференція арабських купців ухвалила строгий бойкот жидівських підприємств при збуті їх виробів, крім того, на тій конференції араби поклялися не продавати землі жидам! На панісламському конгресі, що відбувся 7. XII. 1931 р., араби зацікавили цілий магометанський світ своєю національною боротьбою з палестинським жидівством, при тому конгрес, між иншим, ухвалив бойкотувати жидівські вироби, не продавати ані ступня землі жидам і всіма можливими засобами перешкоджати їх імміграції до Палестини. Одночасно виголошено прокляття тим арабам, які б не взяли участи в тому бойкоті або й надалі продавали землю жидам. Що ця клятьба не лишиться без наслідків в арабів, щирих магометан, можна судити з того, що першим головою конгресу був «великий муфтій» єрусалимський… Отже, бій між жидами й арабами в Палестині обіцяє бути безугавним… Коли за жидами Палестини стоять їх впливові й організовані земляки Европи й Америки, то за арабами – арабська стихія й цілий мусульманський Схід, Мекка, Мадрас, Бомбей, Алжир… Ніхто не може поручитися, що антижидівське повстання чи погроми з боку арабів, зупинене у серпні 1929 р., не вибухне згодом зі ще більшою силою.

Тим часом опублікована (у кінці жовтня 1930 р.) робітничим урядом Англії декларація щодо палестинської політики нанесла сіонізмові впрост поразку. Влада лавірує між домаганнями жидів і арабів. У декларації сказано, що «в Палестині не має більше вільної землі для розселення нових колоністів, за виїмком ще не розроблених районів, які вже є в руках жидів», що «тільки, планомірна інтенсифікація сільського господарства дозволить допустити до країни нових поселенців». Влада висловилася проти необмеженої жидівської колонізації, чого хотіли би сіоністи, маючи на увазі створення жидівської держави, але вона не відкидає господарської колонізації без шкоди для арабської національности.

Так лавірує англійська політика між домаганнями сіоністів і панарабськими устремліннями, політика, що стверджує позиції Англії, а не жидівства в Палестині. Ясно, що тою декларацією, в суті, відміняється бальфурівська декларація, що Палестина зостанеться й надалі арабською країною. Жидівство це гостро відчуло, відчуло втрату своєї мрії. Нарікає на Англію, але чи не більше само воно винне, що так пізно надумало вертати на свою колишню батьківщину, посилаючися на історичне право й неґуючи право живої національности, що той край зробила своїм. Коли б політика Англії зосталася й надалі «бальфурівською», все ж перебороти труднощі відвоювання Палестини від арабів, можна думати, не вдалося б. Загалом мав рацію жидівський історик Дубнов, коли писав: «Ніякі світові сили не можуть зробити чуда «ісхода» з діяспори». На 1930 р. в Палестині живе приблизно 1% всього жидівства світу, 99% залишається в «ґалуті», себто, на вигнанні.

У попередньому розділі ми визнали сіонізм за позитивну течію серед жидівства нашої батьківщини, а тепер бачимо, що він безсилий розв’язати жидівське питання способом колонізування Палестини. Можна припустити, що кількість жидівська в ній якимось чином зросте ще трохи, скажемо, до 2% чи хай навіть до 3% всієї кількості світового жидівства. Чи ж може така кількість удержати свою державу без англійських багнетів? Очевидячки, її найліпше хоронив би стан англійського домініона з правами на міжнародне представництво. То була б безприкладна держава з національности, якої більшість (98–97%) жила б за кордоном у положенні національних меншин. Вона б мала своїх послів і консулів по різних державах світу, які б домагалися для своїх земляків меншинових гарантій, підпираючи свої домагання, очевидячки, не фізичною силою, а силою «інтернаціональної жидівської фінансієри». Коли що, «вона вам заштопорить кредит в Америці, наробить інтриг у Лондоні, піднесе на ноги міжнародну жовту пресу, почне цькувати й инше. І тільки цей може собі таку небезпеку ігнорувати, – каже Юр[ій] Милянич, – хто не знає модерної сили новітньої інтернаціональної пропаганди… Палестинська фікція робила б своє»*. На наш погляд, Палестинська жидівська держава – ліліпут, коли би вона й могла вдержатися, на що мало надії, до впливу, що існував і без неї, «інтернаціональної жидівської фінансієри», ледве би що прибавила, але саме психологічне значення відбудови своєї рідної хати, де все треба робити, всяку роботу, в тому й фізичну, самому жидівству, для діаспори, просякненої посередництвом, не можна не признати позитивним.

 

[Розбудова нації. – 1933. – № 5-6].

 

 

* Бідерман І. М.. Россия и русское єврейство. // Сборн. «Россия и євреи». – 1924. – С. 71.

** Шехтман И. М. Погромы добровольческой армии на Украине. – Берлин, 1932. – С. 225, 290; є характеристичним для «наукового» видання, що при наведенні дотичного документу, коли дійшло до переліку осіб тих 36, з якого з прізвищ можна би було й читачеві перевірити правдивість чи неправдивість того явища, то сказано тільки: 1. Ленін, 2. Троцький, а далі поставлено «мнотюточіє»….

*** Та сама публикація Шехтмана, ст. 71.

* Наводимо зі згад[аної] книги Шехтмана, с. 71.

** Наживин И. К еврейской интеллигенции. // Свободная речь. – Ростов-на-Дону. – 9.Х.1919. – №217.

* Шульгин В. В. Что нам в них не нравится. – 1929.С. 63.

** Наживін И. Там-таки.

* Наводимо за книгою Шехтмана.

** Dr. Ruppin A. Вже цит. праця. – С. 28.

*** Sombart W. Die Zukunft d. Juden. – 1912. – S. 32 і 64.

* Туган-Барановский М. Социализм как положительное учение. – 1918. – С. 68.

** The Statesman’s year-book. – 1930. – С.187.

* The Statesman’s year-book. – 1931. – С.186.

** Annuaire statistique de la Romanie. – 1926. – C. 242-244; 1927. – C. 312 – 314; 1928. – C. 282 – 284; 1929. – C. 302 – 304. Annuaire statistique de la rйpublique Polonaise. – 1928. – C. 70; 1930. – C.30.

*** З того числа до З’єдн[аних] Держ[ав] Америки 1096, Канади 256, Аргентини 621, Уругваю 533, Бразилії 330, Колумбії 205, Венесуели 197, Перу 152, Чилі 39, Куби 26, Мексики 23, Єгипту і Південної Африки 2; до инших европеських країн 18; цікаво що серед емігрантів чоловіків більше, ніж жінок.

* The Statesman’s year-book. – 1930. – C. 187.

* Руль. – 15. XI. 1929.

* Руль. – 10. VIII. 1929.

* Милянич Ю. Жиди, сіонізм і Україна. // Розбудова нації. – 1929. – Ч. 8-9. – С. 275.

Рубрики: Видання Центру | Український націоналістичний рух