ЗБРОЙНЕ ПРОТИСТОЯННЯ РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ І ПОВСТАНСЬКОГО ПІДПІЛЛЯ У ПІВНІЧНИХ РАЙОНАХ РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ У 1944-1945 РР.

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Володимир МАРЧУК,

м. Острог

 

ЗБРОЙНЕ ПРОТИСТОЯННЯ РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ І ПОВСТАНСЬКОГО ПІДПІЛЛЯ У ПІВНІЧНИХ РАЙОНАХ РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ У 1944-1945 РР.

 

 

В останнє десятиліття вітчизняна наука зробила крок вперед у галузі переосмислення військово-політичної історії України ХХ ст. Проте один із найпотужніших національно-визвольних рухів у Європі 1940–1950-х років – безпрецедентний за тривалістю, активністю і масштабами опір українського народу могутньому репресивному апаратові сталінської імперії під проводом ОУН і УПА, все ще сприймається частиною нашого суспільства неоднозначно. Впродовж півстоліття радянська історіографія і пропаганда формували в людей спотворене уявлення про національно-визвольний рух 1940–1950-х років на західноукраїнських землях. Тим самим режимові вдалося нав’язати широкому загалу викривлений стереотип борців за незалежність і соборність України, приховуючи реальні масштаби боротьби, її характер, а також злочини репресивних органів проти місцевого населення.

Помітний внесок об’єктивне вивчення «війни після війни» на Західній Україні здійснили  Я. Антонюк, Г. Биструхін, Д. Вєдєнєєв, О. Гогун, А. Кентій, Ю. Киричук, О. Лисенко, С. Макарчук, І. Марчук, Г. Мотика, М. Нагірняк, О. Остап’юк, Т. Ремарчук, А. Русначенко, В. Сергійчук, В. Трофимович, Ю. Шаповал та інші автори. Одночасно дослідження даної проблеми в межах окремих районів західних областей фактично відсутні.

Метою статті є дослідження стану українського підпілля у північних районах Рівненської області та боротьба  карально-репресивних органів радянської влади з національно-визвольним рухом на зазначеній території у 1944–1945-х рр. Запропонована тема є територіально вузькою та опрацьована під кутом зору її ілюстрації архівними джерелами.

У січні 1944 р. війська 1-го Українського фронту розпочали Ровенсько-Луцьку операцію, в ході якої 13-та та 60-та армії генералів М. Пухова та І. Черняховського у тісній співдії з партизанами звільнили територію Рівненської області від німецької окупації.

Після визволення України від німецьких окупантів на її західних територіях спалахнуло запекле протистояння повстансько-підпільного руху та радянської карально-репресивної «машини», що супроводжувалося взаємним насильством, кривавими ексцесами, численними жертвами і стражданнями. Один з провідних ідеологів українського національно-визвольного руху 1940–1950-х років  Петро Полтава (Федун) так охарактеризував ситуацію яка склалася в Західній Україні: «Перед українським народом у 1944 р. з моменту нової окупації України більшовиками стало питання: або добровільно скоритися окупантові і через це віддати йому на поталу всі завоювання українського самостійницького руху, поховати добровільно ідею Самостійної України або всіма силами і до останнього чоловіка боронити себе, боронити справу самостійної України, боронити національно-визвольний рух… Український народ вибрав цей другий шлях, який вимагатиме жертв. І не зважаючи на таку перспективу, десятки тисяч українців пішли в УПА, пішли в підпілля» [14, с. 322].

Особливе місце у цьому протистоянні, а також у розвитку українського національно-визвольного руху на Волині займала північна частина Рівненської області. За територіальним поділом вона включала Висоцький, Володимирецький, Дубровицький, Рафалівський, Клесівський, Рокитнівський, Морочнівський та Сарненські райони. Варто відзначити важливе стратегічне значення цих територій. По-перше, ліси та болота, що становили значний відсоток площ територій цієї частини області сприяли активній діяльності повстанських загонів. По-друге, тут проходила ділянка залізничної магістралі Київ-Ковель-Брест. Саме цей фактор зумовив велику концентрацію загонів радянських партизан, які мали підтримку серед місцевого населення, що відзначалося своєю лояльністю та прихильністю до комуністичної ідеології ще з міжвоєнного періоду. По-третє, саме на цих територіях почав свою діяльність зі своїми загонами «Поліської Січі» отаман Тарас Бульба-Боровець.

Так, у доповідній записці секретарю ЦК КП(б)У М.Хрущову від 28 травня 1943 р. начальник оперативного штабу партизанських з’єднань В.Бегма наводив дані, про стан українського націоналістичного руху на території Рівненської області, в тому числі і північних районів. Зокрема там зазначалося «…що північна частина області від залізниці Ковель-Сарни стала організуючим центром націоналістичного руху. На сьогодні північні райони області найбільше уражені націоналістами… Домбровицький (Дубровицький – М.В.) район  і особливо села: Ровениці, Трипутні, Кривиця, Нивецьк  та інші… чисельність доходить до 250 чоловік… Володимирецький район і особливо села Радожів, Воронки, Цепцевичі та інші, загальна чисельність доходить до 245 чоловік… Висоцький район, а особливо села Золоте, Лютинськ, Заморочення, Рудня, Людинь та інші, загальна чисельність доходить до 100 чоловік… Морочнівський район , а особливо Мульчиці, Островськ, Кухче, Храпин та інші, загальна чисельність доходить до 52 озброєних людей. …дрібні групи знаходяться також в Рафалівському та Рокитнівських районах» [1, с. 387].

Хибним аспектом радянської позиції щодо українського національно-визвольного руху 1940-х років була вимога беззастережного прийняття ОУН і УПА радянського диктату. Перед членами ОУН і вояками УПА ставилася лише одна умова: припинити боротьбу і вийти з повинною, не ставлячи перед радянськими органами жодних вимог. Сталінське керівництво погоджувалося залишити на волі тих учасників збройної боротьби, які відмовляться  від цілей руху. Зважаючи на те, що український національно-визвольний рух не погодився переступити через свої ідеали, а Провід ОУН і командування УПА не прийняли радянського диктату і вимог повної капітуляції, комуністичний тоталітарний режим узяв курс на фізичне та моральне знищення учасників руху, репресії проти їх сімей, агентурного розкладу підпілля та інших методів терору.

Безперечно, сумнівним є припущення радянського керівництва подолати українське підпілля і збройні загони та формування УПА закликами до повини. Вже 12 лютого 1944 р., як тільки Червона армія вступила на територію Рівненської області, Президія Верховної Ради і Раднарком УРСР звернулися до « …синів і дочок українського народу, які потрапили до так званих «УПА» та «УНРА»…» із закликом припинити боротьбу. Зокрема, у Зверненні говорилося: «Виходьте з лісів! Здавайте Червоній Армії свою зброю! Вертайтесь до рідних осель, до чесної, мирної праці на користь нашої радянської батьківщини, на користь нашого народу! Вас чекають рідні – ваші матері, дружини, діти, батьки. Замість ганебної загибелі в оунівських бандах, ви вдома одержите змогу мирної праці, щасливого життя, здобудете всі права вільного радянського громадянина…  Радянський уряд відкриває дорогу до життя, до мирної праці і щасливого майбутнього перед всіма учасниками так званих «УПА» та «УНРА», які порвуть всякі зв’язки з ворогами народу – гітлерівцями і оунівцями… іменем Уряду УРСР ми гарантуємо всім… прощення їхньої тяжкої помилки» [11, с. 28–29]. Звернення друкувалося у газетах, у формі брошур, плакатів та листівок  сотнями тисяч примірників.

Проте, можна констатувати, що вимоги звернень мали мінімальний вплив на вояків УПА. Це було пов’язано з тим, що основна маса рядових вояків УПА, підпільників, симпатиків, тих хто ухилявся від призову до Червоної армії боялися покарання від рук оунівської Служби безпеки, яка жорстока карала і тих хто йшов на контакт з органами радянської влади, і членів їх сімей, в тому числі, і малолітніх дітей. Лише з весни 1945 р. в документах ОУН і УПА з’явилися роз’яснення, про те, що за співпрацю з більшовиками покарання повинен нести сам «сексот» – жінок і дітей знищувати заборонялося. Проте на практиці ця вказівка часто не бралася до уваги і випадки помсти над членами родини спостерігалися і пізніше [13, с. 69–70].

Зрозуміло, що різного роду звернення, відкриті листи та оголошення амністій учасникам збройного руху призначалися в більшій мірі для створення великодушного образу радянської влади, головну ж ставку від самого початку радянське керівництво робило на збройну боротьбу з українським підпіллям.

Мобілізація – один з заходів, який на думку Державного комітету оборони мав сприяти «наведенню належного порядку» і «ліквідації діючих банд» на території західних областей: «мобілізувати до 20 березня усіх чоловіків призовного віку визволених районів Рівненської та Волинських областей, причому в першу чергу до 30-річного віку, й надалі в міру звільнення районів західних областей  відразу ж відмобілізовувати призовні контингенти». Тим самим радянське керівництво з одного боку поповнювало радянські збройні сили, а з іншого – підривало соціальну базу національно-визвольного руху та давала можливість місцевому радянському активу розгорнути діяльність [19, с. 420–421].

Секретар Рівненського обкому КП(б)У В. Бегма адресував М. Хрущову доповідну записку, в якій зазначалося, що контроль УПА над значними територіями не дає змоги місцевому активові розгорнути свою діяльність. Останній, побоюючись терористичних акцій здебільшого відсиджується в райцентрах. Вихід з цього становища він вбачав у тому, щоб здійснити в області поголовну мобілізацію чоловіків віком від 17 до 50 років й відправити подалі в тил східних областей де їх розсортувати: частину до армії, а частину у робочі батальйони. Цю думку Хрущов виклав Сталіну, доповнивши її конкретними цифрами. За його підрахунками призову підлягало 71,5 тис. мешканців Волині. Не маючи апарату для реалізації такої широкомасштабної акції, керівництво республіки заручилося підтримкою командувача 1 Українським фронтом маршала Г. Жукова, який залучив до цієї справи армійські і фронтові відділи комплектування [14, с. 304–305].

Про тотальний характер мобілізації свідчать наступні дані. З початку 1944 і до 25 квітня діючу армію поповнило 170 тис. мешканців Рівненської, Волинської та Тернопільських областей. До 23 вересня 1944 р. із Рівненської області в діючу армію було мобілізовано 98 693 українців і 5 262 поляки [14, с. 305].

У березні 1944 р. Л. Берія проінформував Державний комітет оборони СРСР про такі заходи по ліквідації УПА на території Рівненської області:

1) створення оперативних військових груп під керівництвом відповідальних працівників в Рівному, Сарнах, Костополі, Острозі і Дубровиці;

2) ужиття запобіжних заходів на дорогах, залізницях, у райцентрах;

3) оголошення місцевому населенню даних про арештованих членів ОУН і УПА засуджених військовим трибуналом до розстрілу;

4) сім’ї оунівців (чи тих, хто перебуває в бандах) та засуджених за активну антирадянську діяльність беруться на облік для виселення їх у східні області СРСР. Планувалося виселення і жителів тих населених пунктів, більшість чоловічого населення яких перебуває «в бандах», а жителі надають бандитам допомогу продовольством і переховують їх [17, 232].

Згідно з «Планом ліквідації озброєних банд українських націоналістів, що діють у Житомирській і Ровенській областях та північних районах Тернопільської і Кам’янець-Подільської областей», розробленим Українським штабом партизанського руху, до широкомасштабної операції по боротьбі з українським національно-визвольним рухом залучались партизанські з’єднання і загони під командуванням Степана Олексенка, Антона Одухи, Олексія Федорова та інших загальною чисельністю до 8000 чоловік. Їх «кидали» проти формувань УПА не лише в Рівненській, а й в інших областях.

На території північних районів Рівненської області передбачалася діяльність партизанських з’єднань Олексенка – 1370 чол. (Корецький, Людвипільський, Березнівський, Рокитнівський та Томашгрудський райони); Федорова, Кізя – 1460 чол. (Сарненський, Степанський, Бережницький та Володимирецький райони); загін Нирко – 200 чол. (Висоцький та Дубровицький райони) [19, с. 432–433].

Також Рівненське обласне управління НКВС в 1944 р., при розформуванні партизан із з’єднання С.Ковпака, створило 8 спецгруп по боротьбі з «бандами українсько-німецьких націоналістів». Кожна група складалася з 30 осіб, таким чином станом на 25 квітня 1944 р. всього в спецгрупах працювало 240 партизан-ковпаківців. Основними районами їх діяльності були північні райони області: Морочно, Клесів, Рокитно, Рафалівка та ін. [1, с. 154].

Ці приписи, в своїй основі містили начерки перших планів боротьби з українським збройним підпіллям. Карально-репресивний апарат послідовно застосовував вказані напрями у наступні роки, потроху розвиваючи їх.

У тому ж таки березні 1944 р., додатково до 4 бригад внутрішніх військ НКВС і 4 прикордонних полків з охорони тилу, в Рівненську область було направлено 2 дивізії, 4 бригади, 1 кавалерійський полк і 1 танковий батальйон військ НКВС [17, с. 232]. На підсилення стрілецьких з’єднань в Рівненську область також надійшов бронепоїзд №46 [14, с. 339].

Протягом 1944 – 1945 рр. у північних районах Рівненської області продовжували діяти великі відділи УПА. Головними з них були: у Клесівському районі група «Стального»; у Дубровицькому районі діяли групи «Кармелюка» – Царука Данила Олексійовича, уродженець с. Немовичі, «Стіжка» – Копотя Пилипа Федоровича, уродженця с. Бережки, «Калини» – Корнейчука Василя Івановича, уродженця с. Кураш [10, арк. 57]; у Висоцькому районі група «Василя» – Щура Євгена Володимировича, 1922 р.н., уродженця с. Висоцьк; боївка СБ «Свистка» – Пруса Адама Петровича, 1922 р.н., уродженця с. Вичівки; у Морочнівському районі боївка СБ «Босоти» – Горошка Пилипа Івановича, 1922 р.н., уродженця с. Вулька-Річиця; у Рокитнівському районі група «Черешні» – Брички Кузьми Гнатовича, уродженця с. Карпилівки; «Германа» – Гордійчука Кузьми Федоровича, 1923 р.н., уродженця с. Будки; у Рафалівському районі група «Білого» – Стельмаха Савелія Григоровича, уродженця с. Маюничі; у Володимирецькому районі боївка СБ «Борсука» – Сафоніка Івана Васильовича, уродженця с. Сваринь; боївка СБ «Тимірязного» – Смулки Миколи Павловича, уродженця с. Великі Цепцевичі; у Сарненському районі сотня «Пащенка» – Гричана Івана Маркіяновича, уродженця с. Тинне; «Гонкого» – Копищика П. Існували й інші дрібні повстанські відділи.

На нараді секретарів райкомів партії, голів райвиконкомів та керівників каральних відомств за участю М.Хрущова, що проходила 14 січня 1945 року в Рівному, мова йшла про боротьбу з бандерівською групою чисельністю 100 осіб в районі села Тинного Сарненського району, про групу «Яреми» в 400-500 осіб у Клесівському районі, групу «Кори» – 400 чоловік. На нараді виступило понад 20 осіб, в тому числі М.Хрущов, перший секретар Обкому КП(б)У В.Бегма, обласний прокурор Комолов, секретар Обкома ЛКСМУ Лук’яненко, секретарі райкомів партії та керівники районних каральних відомств. Вони інформували скільки і де локалізовано бандерівських груп, скільки вбито, арештовано та нейтралізовано «бандитів» і т.д. Начальник управління НКВС В.Трубніков на нараді 17 лютого 1945 р. повідомляв, що станом на 10 січня 1945 р. по області нараховувалось 137 боївок загальною чисельністю 7547 чоловік, на 15 лютого вже 114 боївок загальною чисельністю 3169 чоловік [15, с. 166–167].

Зменшення кількості боївок було пов’язане з активізацією боротьби радянських карально-репресивних органів після прийняття постанови ЦК КП(б)У від 10 січня 1945 р. «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в Західних областях України». Згідно цієї постанови перед керівниками обкомів КП(б)У і начальниками обласних управлінь НКВС та НКДБ Західних областей ставилося завдання активізувати і посилити боротьбу з українсько-німецькими націоналістами з тим, щоб використати зимовий період для остаточного розгрому і ліквідації підпільно-повстанського руху.

Так, зокрема у Рафалівському районі у період з 15 січня по 6 лютого 1945 р. операції по ліквідації підпілля були проведені у 22 з 24 сільрад. У результаті чого було вбито 40 осіб, взято в полон 24, 21 особа знаходиться під слідством, затримано 15 дезертирів з фронту, виявлено 71 особу, що ухиляється від мобілізації 71, явилися з повинною 19 осіб [6, арк. 1–2].

В Дубровицькому районі в цей же період було проведено 11 операцій і здійснено 19 засідок, у результаті яких було вбито 69 осіб, явилося з повинною 27, з яких 20 ухилялося від призову в армію, викрито 35 підпільників, виселено 3 сім’ї і 19 підготовлено до виселення. Зокрема, 26 січня 1945 р. розгромлена сотня «Янгари», вбито 43 особи, серед них заступник курінного «Ярко», сотенний «Янгар» і лікар «Явір». В результаті цієї ж операції затримано 24 особи, серед них 6 бійців, ділової сотні ОУН – 7, тих що ухиляються 9, посібників 1 і 1 дезертир. 1 лютого 1945 р. було розгромлено боївку «Малого», вбито 14 і взято в полон 1 особу. 2 лютого знищена боївка станичного «Стрия» – вбито 2 і взято в полон 4 особи. Також було ліквідовано боївки «Луцького» і «Костика» [6, арк. 4–5].

В Клесівському районі з 23 січня по 6 лютого 1945 р. було розгромлено 6 боївок, вбито 81, явилося з повинною 34 особи [6, арк. 6].

У Висоцькому районі з 10 січня по 5 лютого1945 р. у ході проведених операцій було ліквідовано 5 боївок, вбито 103 особи, взято в полон 16 і явилося з повинною 156 осіб, виселено 50 сімей [6, арк. 8–9].

У Сарненському районі з 22 січня по 6 лютого 1945 р. було проведено 7 операцій, в результаті яких було вбито 7 і взято в полон 20 осіб, явилося з повинною 105 осіб, виселено 23 сім’ї [6, арк. 10].

У Рокитнівському районі з 10 січня по 13 квітня 1945 р. було вбито 457 осіб, захоплено в полон 25 і арештовано 64, явилося з повинною 152 особи. Крім того було захоплено значну кількість трофеїв, серед яких 11 ручних кулеметів, 164 гвинтівки, 15 тис. патронів , захоплено і знищено 23 склади [4, арк. 19б].

Наступний етап боротьби пов’язаний з постановою ЦК КП(б)У від 24 липня 1945 р. «Про ліквідацію залишків банд українсько-німецьких націоналістів в західних областях України».

Так, у Клесівському районі, у період з 24 липня по 16 листопада 1945р. було вбито 461, взято в полон 79 осіб, явилося з повинною 317 осіб, затримано посібників 427 осіб. В тому числі було повністю чи частково ліквідовано боївки «Короля» –12 чол., «Богдана» – 14 чол., «Капила» – 5 чол., «Гречка» – 5 чол., в тому числі вбито районного референта «Байрака», «Марка» з 16 чоловік, вбито, захоплено і явилось з повинною – 10 чол. [9, арк. 36].

У Володимирецькому районі, у період з 26 липня по 22 серпня 1945 р. вбито 70, захоплено живих 26, явилося з повинною 32 особи [8, арк. 117].

У Рокитнівському районі, з 20 липня по 16 листопада 1945 р. було вбито 78 осіб, репресовано бандитів і їх посібників 84, затримано дезертирів 200 осіб, виселено 56 сімей [5, арк. 43а].

Незважаючи на складні умови діяльності, загони УПА продовжували боротьбу проти нових окупантів західноукраїнських земель. У 1944–1945 рр. збройна боротьба загонів УПА проти радянського режиму здійснювалася у таких напрямках:

– збройні напади на низові радянські політичні та каральні структури та державні, господарські об’єкти на зразок млинів, машино-тракторні станції, а також залізничні станції і колії, телеграфне сполучення, державні торгівельні заклади, школи. Так, 26 жовтня 1944 року розібравши колію на відрізку Людвипіль-Рокитно  пустили під відкіс потяг, що слідував на ст. Рокитно, при цьому було обстріляно і пасажирів; 29 жовтня 1944 р. на перегоні Клесів-Томашгород під укіс було пущено товарний потяг [16, с. 184];  група «Пащенка» 29 березня 1945 р. на перегоні Малинськ-Немовичі  пустила під укіс товарний потяг, 30 березня цього ж року на перегоні Сарни-Страшево  підірвано товарний потяг, цього ж дня на відрізку Малинськ-Немовичі підірвано пасажирський потяг [16, 236–237]. У вересні 1945 р. в с. Острівці Володимирецького району було спалено школу та розбито гарнізон [8, арк. 132]. В жовтні 1945 в с. Стрельськ Сарненського району було спалено сільраду і приміщення школи [7, арк. 124].

– напади на радянські каральні озброєні групи, комуністичних пропагандистів, організаторів радянської влади на селі, організаторів державної позики, виборів і всіх тих, хто представляв більшовицьку владу. Такого роду дії бандерівців були найчисельнішими. Багато з них носили класично-партизанський характер і завдавали режиму дошкульних кадрових втрат. У Висоцькому районі за останні 3 місяці 1944 року 8 чоловік з радянського партактиву було вбито. Тільки в листопаді місяці вбито 4 сім’ї у кількості 11 чоловік, спалено одну школу. В кінці доповіді робиться висновок: «Бандити настільки активізували свої дії за останні 2 місяці, що якщо раніше радянський партактив міг бувати без охорони у 12 сільських радах, то в теперішній час без озброєної охорони неможна виїжджати ні в одну сільську раду району» [2, арк. 64].

Хоча цій жорстокості існує логічне пояснення – у вказаний період Висоцьким РВ НКВС і ВВ НКДБ було проведено 9 великих запланованих і 13 позапланових операцій, в ході яких вбито 24 чол., спіймано, арештовано 26 бандитів і посібників, затримано 82  дезертира, які ухилялися від служби в армії і роботи в промисловості. Органами РВ НКДБ виявлено 5 груп ОУН і арештовано 14 чоловік, виявлено і взято на облік 249 сімей, по яких оформлено 86 справ на виселення [2, арк. 64].  Жорстокість породжувала жорстокість.  25 та 27 квітня 1945 р. підпільниками вбито голів Кривицької та Мочулищинської сільських рад Дубровицького району [11, арк. 63].

Поза всяким сумнівом названі дії загонів УПА певним чином впливали на морально-політичні настрої українського населення, але конкретних перспектив на здобуття влади вони не мали.

Та найтрагічніше було те, що боротьба українського підпілля проти радянського режиму супроводжувалася колосальними людськими жертвами, як з однієї, так і з іншої сторони. Якправило, кожного разу при збройному зіткненні радянських каральних загонів з підрозділами чи боївками УПА радянська сторона спиралася на переважаючі чисельно сили, та можливості їх швидкого збільшення за рахунок різних військових гарнізонів, що дислокувалися в багатьох місцевостях та кращу військову підготовку командирів та рядового складу.

Послуговуючись цими та іншими перевагами, радянські партійні та спеціальні каральні органи вже у 1944–1945 pp. зуміли завдати дуже відчутних ударів військам УПА. Радянська тактика того часу зводилася, найчастіше, до оточення загонів УПА переважаючими, добре озброєними військовими силами з метою їх повного розгрому. Так, в планах оперативно-військових заходів по ліквідації банд груп і боївок СБ, часто давалась рекомендація: «При зустрічі з боївкою переслідувати до повного її знищення, незалежно від місця її руху» [4, арк. 144]. При цьому чи не кожного разу ставилося завдання не просто розгромити бандерівський загін, а вбити переважну більшість оточених вояків.

Така тактика радянських органів, дала свої результати. З другої половини 1945 р. документи не фіксують у північних районах Рівненській області багато великих загонів УПА, за винятком окремих у Сарненському, Дубровицькому та деяких інших районах.Обставини боротьби з режимом змусили і командування УПА відмовитися від старої організаційної структури армії та перейти до подрібнення своїх сил на боївки по 3–5 вояків.

Особливого значення в боротьбі з націоналістичним підпіллям радянський репресивно-каральний апарат надавав агентурній роботі в селах та у середовищі УПА. Так, у планах-заходах по боротьбі з підпіллям у Висоцькому районі, з цього приводу рекомендувалося наступне: «організувати масову вербовку інформаторів по району, залучаючи до цієї роботи всі категорії населення, і досягнути того, щоб інформатори були в кожному населеному пункті … Працівникам РВ НКДБ широко приміняти організацію своєї агентури як по селах, так і в самих бойових групах банд « [2, арк. 4 зв.].

Питання про створення агентури в середовищі українського національно-визвольного руху було одним з основних і на нараді партійно-радянських і каральних керівників за участю М.Хрущова, що проводилася 14 січня 1945 р. у м. Рівному. Виступаючих районних керівників М.Хрущов неодноразово запитував: «Сколько агентов на селе?», «Сколько населенных пунктов и агентов?», «Агентура есть?»«Почему не подобрана агентура?»«Почему агентов не имеете?» тощо. Згідно відомостей секретного звіту «Стан агентурно-інформаційної мережі по Рівненській області» на 20 березня 1945 р. вона мала такий вигляд: управління НКВС мало 56 резидентів, 160 агентів-внутрішників, 80 агентів-маршрутників, 2133 інформатори, разом 2429 чоловік; управління НКДБ – 57 резидентів, 697 агентів-внутрішників, 2964 інформатори, разом 3718 чоловік [15, с. 52].

Особливо жорстоким засобом більшовицької влади в боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом» були репресії проти родин вояків УПА та підпільників. 15 квітня 1944 р. наркомом внутрішніх справ УРСР В.Рясним була підготовлена «Инструкция-указание о порядке производства выселения семей активных учасников ОУН и УПА». Вона була терміново розмножена і вручена під розписку всім начальникам районних відділів НКВС та НКДБ. «Інструкції» передувало таємне розпорядження генерального комісара державної безпеки Л.Берії від 31 березня 1944 р., відповідно до якого вивезенню підлягали мешканці Західної України, які підтримували антирадянський рух на цій території. Юридичною підставою для виселення на місцевому рівні були: довідка сільради про приналежність одного з членів родини до ОУН чи УПА; довідка оперативного підрозділу НКВС-НКДБ про причетність тієї чи іншої особи до ОУН чи УПА, що базувалась на показах свідків чи агентурних матеріалах; свідчення учасників національно-визвольного руху. Вже у 1944 р. практично в кожному районі розпочалося виселення селянських родин. Виселення чи залякування засланням в арсеналі каральних служб було одночасно і засобом покарання, і засобом шантажу підпільників та вояків УПА. Обов’язковим заходом у ході ліквідації формувань українського національно-визвольного руху було виселення сімей відомих учасників боївок. Робилося це, перш за все, з метою підриву бази ОУНівського підпілля. В період з 1944 по 15 квітня 1945 рр. з території Рівненської області було виселено 2058 сімей або 5302 чоловік [1, с. 536].

Важливим елементом радянської карально-репресивної системи на території Рівненської області стали винищувальні батальйони або так звані «стрибки».

Саме керівнику Рівненського обкому  КП(б)У В.Бегмі частково належить заслуга структурного оформлення винищувальних батальйонів. На початку червня 1944 року під час наради секретарів райкомів КП(б)У в Ровенському обкомі партії ним було підняте питання створення і функціонування батальйонів. Не заперечуючи сам факт необхідності створення груп самооборони на рівні окремих населених пунктів, доповідач сумнівався з приводу реалізації окремих моментів. Насамперед йшлося про саму назву. Ставлячи питання, як назвати загони – «винищувальні батальйони» чи «групи громадського порядку на допомогу міліції з боротьби з бандитами», В. Бегма аргументував свої вагання так: «Назвати їх винищувальні батальйони – це зовсім не буде відповідати (сама назва) умовам нашої радянської влади, нашій конституції: кого знищувати в тилу? В кожному селі створювати групи самозахисту – буде політично неправильно – видно настрої нездорові. Озброїти місцеве населення – потрібно знайти для цього якусь форму, щоб це відповідало конституції, нашим законам. Можливо назвати бригадою допомоги міліції з боротьби з бандерівцями, по типу бригад, які існували у східних районах» [20, с. 172].

Разом з тим, у своєму виступі В.Бегма, наголошував на можливості силового варіанту розв’язання військово-політичного конфлікту, що мав місце в регіоні: «Якщо члени оунівського підпілля та УПА не почули звернення нашого уряду, ми будемо відповідати силою, заставимо силою чи підкоритися, чи будемо знищувати. Але ми не зможемо давати армію (не зможемо в кожному селі, районі тримати гарнізони, достатньо, що німці це робили, в кожному районі тримали цілий гарнізон), але я думаю, що ми не допустимо, щоби в районах створювали гарнізони для боротьби з бандерівцями, цього не буде, ми не німці» [19, с. 173].

Виступ свідчить, що в першій половині 1944 року місцеве партійне керівництво, не допускало думки про використання армії проти власного народу, а фактичне переведення цілого регіону на воєнний стан розглядалося ними як щось неприпустимо ганебне, на зразок фашистської окупації. І тому створення винищувальних батальйонів давало можливість збільшити збройну силу режиму на місцях, яка б доповнювала каральні війська НКВС-НКДБ.

Упродовж 1944 року при всіх міських та районних відділах НКВС Рівненської області було створено винищувальні батальйони. Станом на 5 квітня 1945 р. у складі 30 винищувальних батальйонів Рівненської області перебувало 2851 бійців, в т. ч. 72 жінки [12, с. 376]. Командирами їх, зазвичай, призначалися заступники начальника райвідділів НКВС чи оперативні працівники відділів і відділень НКВС; заступниками командирів з політичної частини – другі секретарі райкомів; начальниками штабів – завідуючий воєнними відділами райкомів чи, за наявності у районах, командири Червоної армії, звільнені від військової служби. Основними об’єктами охорони винищувальних батальйонів були найбільш важливі промислові об’єкти, залізничні мости, електростанції, пошта, телеграф, мости тощо, на які могли здійснити напад українські повстанці, парашутні десанти чи ворожі диверсанти.

У статті ми розглянули лише окремі офіційні методи боротьби радянської карально-репресивної системи з українським національно-визвольним рухом у північних районах Рівненської області у 1944–1945 рр., які підтримувалися владою. Проте невід’ємним атрибутом протистояння була злочинна ініціатива окремих представників радянської влади. Посланці зі сходу України та Росії, як правило, не розуміли специфіки політичної ситуації, що склалася в області, багато із них не знало української мови, звичаїв та традицій місцевого населення. Серед приїжджих партійно-радянських функціонерів переважали малокомпетентні особи, загальна освіта яких не перевищувала рівень середньої школи, які не відповідали своєму призначенню й яких прагнули позбутися скерувавши в нові області. Вони зловживали службовим становищем, чинили самоуправство, займалися мародерством і пограбуванням селян.

Певна річ, неможливо описати усі засоби, якими користувався для боротьби з українським підпіллям і збройним рухом радянський режим, тим більше, немає жодної можливості вичерпати як приклади до теми чисельні конкретні факти. Можна тільки ще раз констатувати, що у своїй сукупності вони є свідченням жахливої національної трагедії, яку випало зазнати народу західноукраїнського краю у 40-х pp. XX ст.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. Книга друга. Документи і матеріали / упоряд. І.Білас. – К.: Либідь, 1994. – 685 с.
2. Державний архів Рівненської області (далі ДАРО). – Ф. П-26. – Оп. 1. – Спр. 3.
3. ДАРО. – Ф. П-26. – Оп. 1. – Спр. 22
4. ДАРО. – Ф. П-61. – Оп. 1. – Спр. 14.
5. ДАРО. – Ф. П-67. – Оп. 1. – Спр. 20
6. ДАРО. – Ф. П-75. – Оп. 1. – Спр. 17.
7. ДАРО. – Ф. П-75. – Оп. 1. – Спр. 19.
8. ДАРО. – Ф. П-78. – Оп.1. – Спр. 19.
9. ДАРО. – Ф. П-85. – Оп. 1. – Спр. 28.
10. ДАРО. – Ф. П-95. – Оп. 1. – Спр. 19
11. ДАРО. – Ф. П-95. – Оп. 1. – Спр. 20.
12. Кульгавець Х. Винищувальні батальйони та групи охорони громадського порядку у боротьбі із націоналістичним підпіллям у Західних областях УРСР (1944-1950 рр.) / Христина Кульгавець // Форум права. – Х., 2009. – № 3. – С. 373–383.
13. Макарчук С. Радянські методи боротьби з ОУН і УПА (за матеріалами 1944–1945 рр. з Дрогобицької та Львівської областей) //Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Спецвипуск. – Дрогобич, 2002. – С.
14. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси / НАН України; Інститут історії України / Станіслав Кульчицький (відп. ред.). – К.: Наукова думка, 2005. – 495 с.
15. Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Рівненська область / Андрій Живюк (відп. ред.). – Кн. 1. – Рівне: ВАТ «Рівненська друкарня», 2006. – 578 с.
16. Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Рівненська область / Андрій Живюк (відп. ред.). – Кн. 2. – Рівне: ВАТ «Рівненська друкарня», 2009. – 612 с.
17. Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х роках / Анатолій Русначенко. – К.:Унів. Вид-во «Пульсари», 2002. – 519 с.
18. Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр. Нові документи і матеріали / упоряд. Володимир Сергійчук. – К.: Дніпро, 1998. – 944 с.
19. Сергійчук В. Український здвиг: Волинь у 1939 – 1955 рр. / упоряд. Володимир Сергійчук. – К.: Українська видавнича спілка, 2005. – 840 с.
20. Стародубець Г. Створення та діяльність винищувальних батальйонів у рамках українського повстанського запілля (1944-1945 рр.) / Галина Стародубець // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Сер. Історія – Тернопіль, 2010. – Вип. 2. – С. 172–178.