Замість відповіді

Замість відповіді

Пропозиція Редакції «Студ[ентського] Вісника» відповісти на цілий ряд питань нашого студентського життя справила мені дійсний клопіт. Студенство «залишено своїм власним силам», потрібує підтримки від «старшого громадянства», «розважної і щирої поради»…

Я вже в листі зазначив, що ледве чи зможу задовольнити бажання редакції: по перше, я ніколи не стояв за «розважність», по друге – все був у «напружених відносинах» зі «старшим громадянством», а тому й не уважаю себе за виразника його ідей. Редакція захотіла угледіти в моїх словах парадокс чи «дотеп». Отже, висловлюся яснійше.

Передусім не розумію я цілої полємики між «батьками» й «дітьми». При чім тут одні й при чім тут другі? – Певно, нове покоління, переважно, дивиться на світ і на свою ролю в нім иншими очима, як попереднє, але ж не можна упрощувати схеми до вульгарности. Шевченко є незаперечений, бо канонізований «батько»; С. Єфремов і письменники з київської «Ради» (між першою й другою революціями) у відношенню до нього певно «діти»? А тим часом останні є моральні діди: і своїм старечим поглядом на світ, і наскрізь угодовою психікою, і тою «маніловщиною», якою заплямлені перші роки українського «відродження» по 1905 р. А Шевченко? – здійміть лиш з нього той блазенський одяг, в який убрали його сентиментальні «народолюбці» 19 віку – і що з «батька» зостанеться від сеї трагічної й агресивної постаті? – Бо трагізм, а особливо агресія, зачіпність – до усталених канонами «батьківських» прикмет ніколи не належали…

Візьміть Клемансо або кардинала Мерсьє з їх вдачею, ніби за­позиченою з доби першої молодости нашої цівілізації, – непогамованою й глибокорелігійною, – що є в них з того, що ми лучимо з поняттям «батька»: чогось до нудоти поважного, спокійного й «розсудливого»?

Отже треба питання ставити в иншу площину. Не про те,як погодити «батьків» із «дітьми», ходить нам, лише про те, як зробити, щоб «діти» не стали живими трупами передчасно, ще до приписаного віку?

Та хиба ж є така небезпека? – Є! Я далекий від голословного обвинувачення цілої молоді, але є небезпечні ознаки, на які треба звернути увагу. Вже саме се шукання ради у «старих» є небезпечна ознака. Молодь не шукає ради в старших, вона шукає в них лише знання й методи, а раду дає собі сама, мимо старших і часто проти них, інакше вона не є жадна молодь. Що характеризує звичайно молодь? – Страшна жадоба пізнання (цікавість,) властива дикунам, дітям і жінкам) і незрушима віра в себе, бо її є майбутнє. І власне сього я не бачу в нашій молоді. В ній дуже часто є навпаки, себ то наша молодь не має замилування до науки – з одного боку, а з другого – страшно вражлива на осуд сучас­ників, «батьків». Типів, які б мали свою індивідуальну правду в душі і йшли до неї, не зважаючи на ворожі покрики й на «опінію» старших – в нас дуже тяжко знайти серед молоді. Виб’ється якийсь талант, і перше, до чого стремить – се здобути прихильність «суспільности», «наших поважаних» і пр. Не хочу сказати, що не треба поважати «поважаних», але ж не приліплюючись до старого можна його звалити. А в нас сей талант, коли він поет, ніколи не вистарчає собі сам, він мусить бігати по «батьках», просити про прихильну на нову збірку рецензію, або створити собі гурток взаємної адорації, який робив би з нього рідного Шекспіра або Данте, – очевидно, за відповідну рекомпенсату. Коли ж хтось умі­стить на його неприхильну рецензію (себто не зовсім неприхильну, а так трішки лиш), кандидат на Данте ображається й закидає редакції листами від свого гуртка взаємної адорації: як, мовляв, можна нищити таланти й пр. Шо є тут з молодости? – Та ж молодість повинна пишатися, що йде одинцем, та вже так вірить у себе, що ніяка критика її з пантелику не зіб’є, вона повинна радіти з ударів, що дістає, як і тішитися, коли сама може завдати комусь удари. У нас інакше: наші молоді таланти образливі, як старі радники, незачіпні – як колишні українофіли. Без свого «Stamtisch-у» (звичайний стіл (нім.) – Ред.) ніколи не обійдуться. Коли ж се не поет, а, скажімо, політик, або кандидат на політика, – то хоч би він думав, що винайшов панацею на національні недуги, ніколи не відмовиться від консиліума з «нашими поважаними» лікарями, які часом (о, не всі, певно не всі!) нічим не ріжняться від Мольєрівського лікаря по неволі… Часом закладають нову партію і світ прагнуть перекинути догори ногами, але одна кокетлива усмішка «старих», і наш революціонер перекреслює свої ідеї – за «честь» засісти серед живих трупів, за «честь» самому здобути право на імя «нашого шановного», виголошувати революційні промови на патріотичних святах і підписувати «відозви до нації» разом з иншими «шановними» від 40 до 70 років, а часом і вище, аби з насолодою думати, як то сам «наш знаний»:

«мене де небудь як спіткає,

зараз руку перший простягає.

Маю щастя нечуване! Маю

честь велику!

Ах, вельможний, ясний пане,

Ваш слуга до віку».

На своїх «ревунів» (термін Маковея) англійці винайшли чудовий засіб – take him in, кажуть вони: візьміть його до середини, на «становисько», до гурту «батьків» – хоч на кінці стола – і його революційний запал у мить застигне. Сей спосіб перейняли й у нас, і страх як імпонує нашим молодим талантам загальне узнання й шана.

Коли щось пишуть – двадцять разів перед друком прочитають товаришам і адораторам, змінять, додадуть, віднімуть, спиляють ріжки, обтешуть кути; – все для загалу, все для нього, рідко для себе, для внутрішнього творчого інстикту, ніколи з незрушимою вірою у власну непомильність…

Маленький анекдот! Одного разу дістав Чарлі Чаплін (не клоун, а великий артист) від свого прихильника листа. Той скаржився, що останній фільм артиста не мав давньої свіжости й природности. Не було однодушних вибухів сміху. Припускав, що се, мабуть, через те, що Чаплін став невільником публіки та її смаку, тоді як у попередніх фільмах публіка була невільничкою артиста. Чаплін писав з сього приводу, що лист був великою научкою для нього; від того дня – каже він – дав я себе вести лише мойому інстинктові, не журячись про те, чого собі бажає публіка.

Сього ось творчого інстинкту, щоб вірив у свою непомильність, погорджував би смаком окруження, інстинкту, що силоміць уярмлює масу, а не себе дає їй поневолити, – і брак, на мою думку, нашій молоді. Брак бажання робити своє діло (яке б воно не було), нехтуючи змінними похвалами сучасности, працюючи для майбутнього і для ідеї.

Певно, що самої сеї «зарозумілости» не вистарчає, треба не лиш відваги, а й уміння, виучки, праці. Але власне в нас є навідворот. Чим більш працьовитий талант, тим більш позбавлений своєрідности, — збирач матеріялу; чим більш «відважний», тим більший ігнорант.

У заголовку одної розвідки я ужив слова «рисорджименто», і з сього приводу читачі мали багато потіхи з «диваком», який слівця просто не може сказати – «всьо с ужімкой». А тим часом се слово скрізь у світі так само часто уживане й зрозуміле, як у нас, скажім, слово «компромітація». Знана німецька письменниця Рікарда Гух пише книжку про героїв італійського рисорджимента, Герман Вендель – про югослoв’янське рисорджименто. Сей вираз став загально уживаним виразом на національне відродження, а в нас – його не розуміли. Се так, приклад. Але явища того самого порядку – се є занепад знання німецької мови у галицької молоді, розпитування в популярних журнальчиках, на кшталт царської «Ніви», нехіть до поважної лектури, брак охоти підне­стися на вищий щабель культури, якась примітивізація думки й смаку, невміння писати для інтелігенції і все се в парі з запобіганням узнання старших і часто з величезною зарозумілістю.

Зачіпности, бажання сказати своє, вміння ходити самопасом,–  не слідно в нашій молоді, а коли й слідно, то мало. Таж ми перебули кілька років, що коли не кількістю, то змістом – рівні цілій епосі, вийшли з неї не тільки переможені (з ким сього не буває), але – і се важніше  – з поламаною душею, з понівеченими цінностями, які «батьки» казали нам шанувати… Таж хто, як не молодь покликана підвести рахунок сумління, видати осуд, кинути на одні могили  –  лаврові вінці, в другі   – встромити осиновий кіл, поставити нові дороговкази, повалити старі? Хай се буде зроблено невмілою рукою, але з нехибним інстинктом творця, з вірою, що гори перевертає. Бо коли є се, формула знайдеться. Але як мало слідно в нашої молоді сеї роботи. Старі Боги непорушно стоять на своїх спорохнілих постументах, а серед них на першім місці Драгоманів, який повинен би відражати все, що молоде, своєю старечою нехіттю до всього спонтанного, безпосереднього, безмотивного, пристрастного, яскравого, до виклику; з своїм страхом перед ясно сформулованою ідеєю, перед отвертим розвиненням свого прапору, з нахилом до «постепенівщини» й взагалі всякої мімікрії.

Традіція  –  річ добра, і національні доґми треба поважати, але спершу треба їх знайти! А по друге  –  хай і традиція, але чому традиція часів упадку, на що пережовування (головно «старими») в студенських органах філософії упадочних ідеологій  –  драгоманівщини, кирило-методіївців  –  на що розмови про якісь «братерства народів» і «вічну справедливість», чому не плекання культу Орлика й Мазепи (коли вже традиція), філософії «Слова о полку Ігоря?»

Або чого вчаться в нас за кордоном? Ще в старі часи, коли одинокий нам доступний «закордон» була Москва, з неї засвоювалося в нас не те, що кріпило нерви й характер, не позитивне в ній, лише  –  декадентство.

На першому місці Нєкрасов, Толстой, Надсон, народництво, а чому, напр., не Чаадаєв, не Лєонтьєв, не Достоєвський? Себ то не їх тенденція, а світогляд? Ще й досі в часописах молоді перемолочуються «льозунги» набридлого й трусливого лібералізму й народництва, яким завдячуємо наш погром… Чому не вчилися, напр., від Достоєвського гордої філософії сильних рас, що накидають свою волю світові й власному народові, – яка прозирає через позірну м’якосердність сього автора, так фальшиво в нас зрозумілу? Чому не навчилися від нього правил, що «насаждєніє ідеі» є все, а «здобутки» Драгоманова  –  ніщо, що «счастьє нє в счастьє, а лініі, в єво достіженіі»? Чому, замість перемолочених до несхочу фраз про «народ» і «демократизм», не вдумалися в його глибоку увагу  –  «наше пусть астанется прі нас і ми нє атдадім єво даже в крайнєм случає і за счастье соєдінєнія с народом»? Чи хто знає його блискучу анологію війни, з якою навіть Ле Бон не може бігти навипередки? Чи знають у нас, як картав він «старчєскій іспуг наш пєрєд дєрской мислью»?

І тепер так само. Хоч би в Чехії. На кого звертається там увагу? — На поетів з доби першого відродження, наївних і примітивних… Чому не на Махара, хвилюючого й цікавого поета мужньої сили?

Або що знає й чого шукає молодь в західньоевропейській літературі, політичній і белетристиці? — Щось-щось зачинає проникати до неї (Сорель, Ле Бон, то що), але що знають у нас про Валуа, про Шпенґлера, про ту величезну духову роботу, яка йде тепер на Заході, про перегляд збанкрутованих вартостей віку, що в 1914 році запався в провалля? Чи знають про нову тугу за чеснотами, якими жила свіжа й молода европейська людскість на світанку історії? – Ні, наша молодь інтересується Марґеритом (La garсonne) («Хлопець» (фр.) – Ред.) або Прево (Sa maitresse et moi) («Його господині і я» (фр.) – Ред.), нудними й неціка­вими памфлетами закоханої в своє вузеньке я одиниці, яка навіть до міцної еротики піднестися не може.

Або в Галичині! Зачитуються Таґоре, що разом з Толстим –наймаркантнійший апостол душевного знудження й резигнації з волі й до життя. Зачитуються «Wiadomosci-ами Literack-ими» («Літературними новинами» (поль.) – Ред.), органом жидівсько-ліберальної кліки з її культом розписаного «поступового» егоїзму й «наплювізмом» до всяких вищих цінностей. Чому не вчаться від ворога (хоч би з «Przeglad-y Wszech-polsk-oro» («Всепольського огляду» (поль.) – Ред.) чи «Mysli Narodow-oї» («Національної думки» (поль.) – Ред.) характеру й активістичного світо­гляду, який так потрібний в сім світі борні всіх проти всіх?

Молодь захоплюється старшими, що вчать їх «культурности», й під широкими фразами про «державність» підносять їй старе прекраснодушне кирило-методіївcтво з його теревенями про «союз з Росією» і «братній великоруський нарід», з його нехіттю до «ненависти», як до чогось «некультурного», з його «позитивними» вартостями. Чому не читають у нас того самого Шпенґлера, який писав до молоді: що «здібність ненавидіти» є найцінніший здобуток німецької нації по війні, що «хто не вміє ненавидіти, не є мужчина, а історію роблять тільки мужчини»…

В одній статті в «Студенському Віснику» говорилося про синтезу з ріжних українських ідеологій, з яких можна було б витворити нову. Невже се «молодий» писав так? Невже він не знає, що се життя робить синтези, а ті, що хочуть його формувати, накидають йому свою ідеологію, нищучичужі, а не «синтетуючись» з ними?..

Часом здається, що ми дійсно тільки в рядах можемо діпняти чогось, перенятися патосом великої ідеї.  Хоч би наша молодь, що була в «стрільцях» або в армії УНР, –  вона ж повинна була створити яскраву ідеологію своїх чинів! Але чи бачимо (у перших) когось, хто під цим оглядом піднісся над пересічністю, або понад згадки чи плач на ріках Вавилонських? Чи бачимо се в других? –  Ще гірше, бо там, власне, –  в таборових виданнях  – прославляється Таґоре й антимілітаристичні романи, аби лиш опинитися «поза межами болю».

Чи се здорове, чи се нормальне? Виглядає, що з наказу, або хоч з власної волі, але гуртом  –  ми сила, і навіть з захопленням, по одиниці ж  –  впадаємо в атавізм українофільства, аж поки хтось знов не скомандує стати «in Reih und Glied» («вишикуватися за порядком» (нім.) – Ред.).

Занадто шанується в нас минуле, а воно ж мусить бути тіль­ки відправною точкою  –  не метою! Занадто шанується бувших людей, а тим часом можуть вони вчити молодь лиш споминами й знанням  –  не ідеями! Занадто по-невільницьки тримаються «маминої спідниці», занадто думають про «батьків», «народ» або «поступ», а замало прислухаються до демона, який сидів не лише в Сократі, а в усякім, хто хоче і вміє сказати щось нове… Ви думаєте, що анекдот про Чапліна  –  лише анеґдот? Коли так, то пригадайте собі Шевченкове: «а на громаду  –  хоч наплюй». Чи й се «парадокс генія»? –  Зовсім навіть не парадокс, а філософія того, хто не йде до громади, а тягне її за собою, того, хто сидить собі при «музикантськім столі» й жде на перекинчиків з великого, а не пхається сам до нього.

Скажуть, де ж молодь шукатиме за тими шпенґлерами, коли їй їх старті не вкажуть? Певно, певно, але… звичайно, сі старші мають вже своїх пророків, Марксів, Драгоманових, –  на них і вказують. По друге, коли молодь має нюх, сама тих шпенґлерів за кордоном знайде, або з себе самої видасть – просто з переконання, що мусять вони десь бути, – як ті астрономи, що нові планети знаходили, заким їх побачили, бо так їм казали їх рахунки. Очевидно, для того треба навчитися «рахувати». Се перше, що по­трібне молоді, а друге  –  той творчий інстинкт до збурення старого, до самочинного творення нового (а не до синтези), про який я тут говорю, якого не набути в жодних «батьків» ані в нікого, лиш у собі; який не журиться оплесками сучасників, погорджує товариствами взаємної адорації й без якого молодь не є молоддю.

Одним словом, «можна любити тільки в майбутнє, можна хотіти тільки вперед», — так, здається, сказав один наш поет, а ще перед ним Віктор Гюго зауважив, що «поки Італія не є нацією, італієць не є людиною». Тому я й кажу, що в кого той творчий інстинкт є, той дасть щось не лиш для себе, але й для нації, –  може, навіть нові догми їй, яких вона так потребує. Але я підкреслюю  –  тут інстинкт, не рефлексія, не amor intellectuals (любов до інтелектуалів (фр.) – Ред.) дотеперішнього українства потрібний. Сей інстинкт має італійське юнацтво, має – на свій спосіб – польське й російське, в Англії – його поетами є навіть старики, як покійний лорд Керзон,  чому в нас так мало сього?

Ся «відповідь» може вас не задовольнить? – Иншої я не маю. Коли ви думали в ній шукати «розрад» і «батьківських порад», то вона, очевидно, до того не надається, ані я. Але коли вхопите те головне, на що я тут натякаю – вона не буде зовсім бозпотрібною.