Загроза популізму

Петро Іванишин,

Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова

Загроза популізму

Однією з характерних ознак політичного життя незалежної України став популізм. І хоча в суспільній свідомості він був присутній завжди (особливо виразно від початку 2000-х), однак критику цього явища активізували президентські та парламентські вибори 2019 року. Чому ж популізм це так небезпечно?

В сучасній політології популізм (від латинського слова «народ») є синонімом демагогії й ототожнюється із вельми непривабливим типом політичної діяльності і політичної риторики, метою яких є обман виборців заради здобуття влади й особистого збагачення. Сутність популізму добре окреслив свого часу ще Густав Лебон як процес, коли ірраціональні маси засвоюють багаторазово повторювані бездоказові тези і піддаються сугестивному навіюванню. Тому популізм апелює до простого народу, протиставляє його інтереси інтересам правлячої еліти («влади»), пропонує начебто прості рішення складних проблем. Популіст як політичний шахрай завжди прагне сподобатись народу (всупереч державним чи національним інтересам), він найчастіше апелює до емоційних, а не раціональних аргументів, користується мовою ненависті, звинувачень, розпалювання протиріч, активно маніпулює суспільною думкою через лестощі, фальсифікацію фактів, підтасовану аргументацію, популярні, але необґрунтовані обіцянки, через висування демагогічних гасел. Все це покликано допомогти популістам осідлати хвилю народного обурення й здобути владу.

Сприятливими умовами виникнення популізму є кризові моменти в житті народів та держав, слабкість політичних еліт, недовіра між людьми і владою, низький рівень політичної культури населення. Найбільш вразливими до популізму стають держави-імперії та держави-неоколонії, в яких політично не вирішуються ключові проблеми, в яких тривають задавнені політичні кризи, в яких не функціонують політичні системи, в яких, зрештою, не працюють (або працюють частково) на користь народу державні інституції.

Популізм як риторичний стиль, тип ораторського мовлення, спосіб переконування громади, можуть використовувати різні політичні ідеології та псевдополітичні сили. Тому він може бути різним ‒ правим, лівим, центристським (лібералістичним) чи безідейним. Якраз в Україні ми переважно маємо справу із безідейним (ідеологічно неокресленим) популізмом еклектичного (самосуперечливого) типу, котрий спекулює (часто одночасно) на ідеях різних політичних доктрин. Наша ситуація поглиблюється ще й тим фактом, що в українській політичній сфері практично відсутні ідеологічні політичні структури (партії та рухи), окрім націоналістичних, натомість тотально домінують створені тим чи іншим олігархом або й закордонними гравцями (наприклад, Росією) безідейні політичні проекти лідерського типу.

Звичайно, суспільство доволі швидко розбирається, що його в черговий раз обманули, отямлюється й на наступних виборах тих чи інших демагогічних політсил нема або вони суттєво втрачають на рейтингах. Так сталося із колись масовими й доволі впливовими популістичними проектами: Аграрна партія, Громада, Народно-демократична партія, «За ЄдУ», Партія зелених, СДПУ (о), Наша Україна, Пора, Опозиційний блок, Народний фронт, Самопоміч, УДАР, БПП, Батьківщина, Радикальна партія та ін. Не в останню чергу через зловживання популістичною риторикою, заграванням із безідейністю зник або маргіналізувався цілий спектр національно-демократичних (Рух, ДемПУ, УРП та ін.) чи право-націоналістичних (УКРП, КУН, УНА та ін.) партій. Але політичні ляльководи, уміло маніпулюючи через контрольовані ними ЗМІ масовою свідомістю, постійно підкидають дезорієнтованим українцям все нові й нові популістичні приманки на чолі із тим чи іншим привабливим для частини суспільства лідером. У 2019 році виборчий процес формують майже виключно популісти: Слуга народу В.Зеленського, Опозиційна платформа В.Медведчука, Голос С.Вакарчука, Батьківщина Ю.Тимошенко, Громадянська позиція А.Гриценка, Сила і честь І.Смешка, Радикальна партія О.Ляшка, Українська стратегія В.Гройсмана, Рух нових сил М.Саакашвілі та ін. Окрім об’єднаних націоналістів у списку ВО «Свободи» та напівпопулістичної-напівдержавницької Європейської солідарності П.Порошенка ‒ жодної ідеологічної партії.

Відрізняються новітні популісти лише обожнюваним лідером та набором гасел та проблем, на яких спекулюють. Так, наприклад, Опоплатформа та Опоблок використовують передусім антиукраїнську та антидержавну проросійську риторику, Батьківщина, Голос, Громадянська платформа, Сила і Честь ‒ суміш соціально-економічних, воєнно-патріотичних та лібералістичних гасел, Радикальна партія й Українська стратегія ‒ передусім соціально-економічні та безпекові обіцянки тощо.

Однак найбільш вдалим популістичним проектом можна вважати проект президента Володимира Зеленського Слуга народу. Кінцевим власником, як твердять ЗМІ, народних слуг є одіозний олігарх Ігор Коломойський, чия озвучена недавно чітка проросійська, антидержавна позиція обурила українську громадськість. «Слуги», майже як свого часу більшовики, обіцяють все і всім, апелюючи до найрізноманітніших груп населення, мішаючи патріотизм та космополітизм, лібералізм та соціал-демократизм, малоросійство з україноцентризмом, а мілітаризм із пацифізмом. Отака воістину супероб’єднавча «гуманістична політика»! Проте реальні дії та позапрограмні висловлювання, поведінка і коментарі чільних слугонародних представників дозволяють вже тепер деміфологізувати сутність цієї політсили. Тож для вдумливої людини секретів майже не залишається.

Наприклад, що із політичною, а значить державотворчою, ідеологією мають гасла «Зробимо їх разом!» чи «Зробимо їх ще раз!»? Боротьба «проти» без боротьби «за» в політиці абсолютно деструктивна. Заявляючи про «кардинальні зміни», СН у програмі і виступах анонсує знищення «старої політичної системи, системи корупції, брехні та свавілля», але при цьому на чільні посади в структурах влади і партії часто призначаються людини плоть від плоті, кров від крові цієї «старої системи». І приклади голови Офісу президента Андрія Богдана чи очільника партії Дмитра Разумкова, як колишніх регіоналів, тут є не прикрими винятками, а сумним правилом.

Як узгодити бажання здолати систему «корупції, брехні і свавілля» із систематичними, свавільними порушеннями законів та Конституції України? Наприклад, із необґрунтованим призначенням дострокових парламентських виборів? Або із самодурськими призначенням люстрованих осіб (того ж А.Богдана) на найвищі посади? Як узгоджуються державницькі, проукраїнські гасла щодо «духовного об’єднання громадян України» чи створення «системи підтримки української мови та культури» із принциповою російськомовністю, із численними заявами президента та інших «слуг», спрямованих проти закону про українську мову, мовні квоти на ТБ і радіо, проти декомунізації, проти українських національних геніїв і героїв (Т.Шевченка, С.Бандери, Р.Шухевича)? Як узгоджується теза про «відновлення територіальної цілісності та державного суверенітету України» із демонізацією і дискредитацією українських воїнів (в цьому контексті ‒ і деморалізуюча під час війни (!) відміна військового параду на День Незалежності), ініціюванням ганебних, капітулянтських планів щодо миру на Донбасі (референдум про мир, відведення військ), догоджання імперській політиці В.Путіна та, як показало рішення в ПАРЄ, його західних партнерів, прямої та опосередкованої підтримки колишніх українофобів-регіоналів (наприклад, антиукраїнські ініціативи Г.Кернеса в Харкові), замість їх переслідування та засудження? Як можна вірити в інші гасла та пропозиції такої політичної структури?

Усе це свідчить не лише про те, що Слуга народу типово популістична, безідейна, а отже, неполітична, політиканська партія, покликана на короткий термін привести до влади людей, мета яких, як і всіх популістів ‒ особисте збагачення (про що свідчить і сумні факти формування списків, і висунення на мажоритарних округах абсолютно невідомих громаді, але заможних «варягів», як, наприклад, на Дрогобиччині), але й про щось іще. Йдеться про приховану (поки що) українофобію та антидержавництво, котрі, за умови перемоги «зелених» кандидатів на парламентських виборах можуть стати державною політикою на найближчі роки. Найогиднішим втіленням цього й був кримінальний режим В.Януковича.

Загалом, формувати владу в Україні, як і в будь-якій національній державі, повинні носії національної ідеї, котрі перебувають під постійним контролем об’єднаної національною ідеєю громади. Популісти, навіть патріотичні, ніколи не були і в принципі не можуть бути політиками, державниками, державотворцями. Вони імітатори політиків, політикани, звичайні шахраї. Результат їхньої діяльності ‒ витворення не демократії чи аристократії, а антидержавної охлократії (влади натовпу), котра завжди була прихованою олігархією. Для того, щоб виявляти це політиканське шахрайство, слід розвивати політичну свідомість мас (в тому числі через самоосвіту), виробляти імунітет проти демагогії у ЗМІ (а в ідеалі ‒ здійснити деолігархизацію й деколонізацію мас-медіа), орієнтуватися на політичні критерії під час виборів чи формування владних структур. Найголовнішим із них є критерій національної ідеї, якщо ми хочемо побудувати українську Україну, шевченківську «хату», державу української нації на своїй власній землі. Саме за неї, за українську національну державу йшли на смерть найкращі сини і доньки України, і котрої, як твердять і націоналістичні (наприклад, В.Іванишин від початку 1990-х років), і ненаціоналістичні аналітики (С.Гайдай, В.Портников), на жаль, в українців ще й досі нема. А тому все, що в політичних програмах, висловлюваннях (риториці) та діяльності партій не узгоджується із національною ідеєю є шкідливим і небезпечним для національного буття, загрожує кров’ю, зубожінням і втратою незалежності. Хоч як би переконували в протилежному солодкоголосі популісти-обіцяльники.