За моральне зростання нації

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

Олег Баган

 

За моральне зростання нації

 

Виходить 2-й випуск наукового збірника «Український націоналізм: історія та ідеї», який містить у собі матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Націоналізм як феномен української історії 1920-1950-х рр.: ідеологія, політика, збройні формування», яка відбулася 24-25 листопада 2012 р. в Рожнятові. Доповнений він добіркою ідеологічних і політичних статей із журналу «Розбудова нації» з метою розширення проблематики видання і зміцнення лінії ідеологічного традиціоналізму в сучасних наукових стратегіях і методологіях вивчення історії націоналістичного руху 1920-1950-х рр. Від самого початку ми планували наш збірник як історико-ідеологічний насамперед з тим, щоб заповнити об’єктивну лакуну, яка виникла в історіографічних дослідженнях визвольної боротьби ОУН і УПА, коли десятки науковців зосередилися переважно на фактології цієї теми і вивченні її політичних аспектів. Відтак в українській науці з’явилися сотні справді фундаментальних і масштабних праць, які вражають фактографічною достеменністю проникнення в історичний матеріал і застосування при цьому величезної документальної бази. Безперечно, що проведені студії мають величезне значення як для самої історичної науки, яка у такий спосіб наповнилася тисячами і тисячами невідомих фактів та імен з історії націоналістичного руху і стала чудовою основою для популяризаторсько-пропагандивної творчості і діяльності науковців та публіцистів, які беруться утверджувати вартощі та ідеали, моральну справедливість, історичну й націософську вмотивованість українського націоналізму у просторі сучасної, великою мірою поруйнованої, національної свідомості українства.

Цей позитивістський принцип у дослідженнях історії ОУН-УПА має свою велику рацію і значення, тому що він забезпечує головне: неможливість фальсифікацій у сфері фактів з боку ворогів українського націоналізму. За проведені ґрунтовні дослідження в цій темі молодими вченими-істориками ми повинні сказати сьогодні їм велике ДЯКУЮ, оскільки їхній наробок просунув українську науку, загалом гуманітаристику далеко вперед, до глибин істини й унеможливлює, як це було ще зовсім недавно, вульгарні й грубі маніпуляції з історією. Не виділяємо тут когось зосібно чи якусь наукову інституцію, щоб не помилитися в оцінці і не образити інших. Лише узагальнимо: за останнє десятиліття в історичній науці утвердилися кілька десятків імен, були здійснені такі якісні дослідження, які стратегічно визначили, сподіваємося, назавжди ідейну правильність і достовірність у вивченні історії українського націоналізму.

Однак теоретико-інтелектуальні та філософські контексти сучасної націоналістичної історіографії показують, що не всі простори при її розростанні заповнені, не всі методологічні та історіософські ресурси нею використані, не всі акценти й ідеологічні пріоритети й принципи нею правильно розставлені. Почну з очевидного – з самої назви, яка особливо поширилася при означенні теми історіографічних досліджень. У більшості наукових праць, при означенні самих назв наукових установ, які займаються історією ОУН-УПА, домінують поняття «визвольний рух», «визвольні змагання», «визвольна боротьба» і т. ін. Очевидно, що науковці, які вдаються до таких означень уникають слова «націоналізм», поняття «націоналістичні змагання». Якщо на початковому етапі, коли застереження до ОУН-УПА в українському суспільстві були ще дуже поширені, таку «хитрість», такий евфемізм ще можна було зрозуміти, то тепер це виглядає як нонсенс. Адже ясно, що ні для кого не було таємницею, який саме матеріал пропонують підняти історики, які займалися «визвольними змаганнями» 1920-1950-х рр. Зараз цілком зрозуміло, що поняття «націоналізм» ніяк не вдасться затушувати українським і закордонним історикам та політологам при вивченні української історії 1-ї половини ХХ ст., бо тоді саме український націоналістичний рух став найдинамічнішою, найяскравішою і найбільш послідовною та принциповою політичною силою, яка виступила за національне визволення і державницьке утвердження української нації. Тому, навпаки, треба розпрацювати, вдосконалити теоретико-методологічні засади позитивного тлумачення історії українського націоналізму в аспекті захисту його моральної правди, ідеологічних основ перед зловорожими чужинецькими, комуністичними, зокрема, лібералістично-космополітичними трактуваннями (по-суті, фальсифікаціями), які фактично домінують у світовій історіографії і політології (передусім на Заході), де поняття «націоналізм» має тільки негативне значення і часто прирівнюється до нацизму і фашизму.

Саме через слабкість ідеологічної складової, теоретичної бази в історіографічних дослідженнях в сучасній науці поширилося таке ідейне явище, як «нове двійкарство» – назвемо його так. З особистих спостережень під час участі в наукових конференціях знаю такий тип людей, для якого особливо бажаною та сприйнятливою є пом’якшена, «демократична» форма націоналізму. Що це означає на практиці? Завжди в суспільстві будуть формуватися пласти людей, які, з одного боку, будуть захоплюватися героїчною історією націоналізму, історією УПА, бо ці явища не можуть не викликати захоплення, але, з іншого боку, вони будуть завжди мати застереження до таких ідеологем націоналізму, як волюнтаризм, містицизм, традиціоналізм, емоціоналізм, мілітаризм та ін. Це т. зв. «націоналісти у білих рукавичках». Саме з позицій такого нового «двійкарства» окремі науковці, будучи справді дуже фаховими дослідниками фактології націоналістичного руху (вони завжди і принципово кажуть лише «визвольного руху», тим самим ховаючи ідейну силу явища у мішок), приходять до низки перекручень історії та ідеології націоналізму. Зокрема, у них найпоширенішими є такі тези: «УПА треба відділити від ОУН, бо це був всенародний партизанський рух»; «Український націоналізм пережив демократичну еволюцію і від 1943 р. він кардинально змінився»; «Треба дати негативну оцінку ідеологемам і принципам українського націоналізму міжвоєнної доби, які були занадто профашистськими», «Треба засудити інтегральний націоналізм як форму ідеології занадто войовничої, експансивної, яка суперечить традиційним засадам українського політичного світогляду» і т. ін. Сумарно усі ці і подібні «коректи» ведуть до переосмислення філософських засад націоналізму як явища наскрізь ідеалістичного, волюнтаристського, ірраціоналістичного, містико-релігійного, героїчного. Вони мають за мету суттєво змінити ідейні засади націоналізму, що перетворять його у підвид націонал-демократії, як ми це недавно спостерігали на прикладі партії Конгрес українських націоналістів під проводом Слави Стецько. Тобто благі наміри, які спонукають зробити ідеологію націоналізму «мирнішою», «демократичнішою», «поліфонічнішою», неуникненно приведуть до переродження його світоглядних принципів, які мають залишатися непорушними, якщо націоналізм і надалі хоче бути явищем героїчним і наступальним.

Нагадаємо, що історія ОУН має такий досвід боротьби із внутрішнім опортунізмом: після ІІІ Надзвичайного Великого Збору 1943 р., який суттєво наблизив ідеологію і програму ОУН до демократизму і навіть до деяких засад соціалізму, у 1950 р. була проведена спеціальна V Конференція ОУН, яка виправила ідеологічні помилки ІІІ Надзвичайного Збору. Про потребу критики постанов ІІІ Великого Збору писали С. Бандера і Я. Стецько. Суть проблеми тоді полягала у тому, що, перебуваючи у вихорі раптових суспільно-політичних змін і наджорстокої боротьби (тривала світова війна й німецька окупація), керівництво ОУН допустилося помилки і змінило низку філософських принципів у програмі, намагаючись зробити її якомога сприйнятливішою для совєтської української суспільної маси, з якою ОУН широко вступила в контакти, від 1941 р. починаючи. Як виявилося згодом, цього не можна було робити, бо і нове членство, яке активно вливалося в Організацію, і хиткі елементи в її середині, особливо в умовах ліберальності та відсутності реальної боротьби, які виникли після 1945 р. на Заході, почали вимагати сутнісних видозмін націоналізму, достосовуючи його ідеї до конкретних вимог політичної ситуації. Це обернулося виникненням двійкарства (лідери – Л. Ребет і З. Матла), тобто внутрішньої течії в Організації, яка щораз більше вимагала демократичних реформ, згідно з контекстом західного всуціль лібералізованого світу. Згодом провідники двійкарства тотально лібералізували свою програму, реально цілком відійшовши від націоналізму, його ідей і світогляду, у формах УГВР і ОУН (З), які активно діяли на еміграції.

Саме до такого «двійкарства» наближаються у своїх поглядах на історію та ідеологію ОУН багато сучасних істориків-позитивістів, яких захоплює героїзм воїнів УПА, але яким не подобається «кровожерна», «занадто фанатизована», «надміру волюнтаристська» ідеологія ОУН і т. ін. Відтак ідейний розвиток і зростання вольового націоналізму 1920-1930-х рр., на заповітах якого виросло найгероїчніше покоління в історії України, щораз більше відсувається на другий план, у тінь, як нібито щось «віджиле», «темне», «непотрібне», «відлякуюче сучасника» і под. Підтвердженням цього є той факт, що за 22 роки незалежності України не видано окремою книгою твори хоч би одного чільного ідеолога націоналізму 1920-1930-х рр.!!!, окрім творів Д. Донцова, який просто виявився унікально яскравою, і тому привабливою постаттю.

Отже, враховуючи вище наведені аргументи і факти, ми спланували наш збірник, як історико-ідеологічне видання, яке хоч би якоюсь мірою заповнювало порожнечу у темі вивчення ідеології класичного українського націоналізму. Власне, і в 2-у випуску ми вмістили, на нашу думку, цікаві, оригінальні і важливі статті відомих авторів міжвоєнної доби, аби представити якомога ширший спектр ідеологічних і політичних концепцій, проблем, інтенцій того часу.

Український націоналізм таїть у собі колосальний інтелектуальний заряд, широке коло проблем та інтерпретацій, аналітично вивірені стратегії і конкретні плани  розбудови нації і її геополітичного потенціалу. Через названу нами упередженість до сьогодні в українську національну свідомість і культуру не повернуті повноцінно десятки значущих імен, плідних націософських та історіософських концепцій, вагомих моральних інтенцій. Тому дуже важливо якомога швидше, повніше і точніше повернути ідейну спадщину націоналізму в систему актуальних змагань української нації за своє державницьке утвердження і зростання.