Як вивчати літературу соціалістичного реалізму в школі?

Автор: . 24 Чер 2021 в 0:45

Олег Баган

Як вивчати літературу соціалістичного реалізму в школі?

          Ця стаття Олега Багана щойно надрукована в журналі «Дивослово» (2021р., №4 і 5-6), також вона увійшла до нової книги автора «Художнє слово і національна ідентичність: Статті про методику навчання літератури в школі» (Дрогобич, 2021). Ця студія концентрує в собі багато актуальних і водночас глобальних проблем сучасної української гуманітаристики в плані її здатності долати постсовєтські трафарети й обережності, тому  пропонуємо її увазі читачів як своєрідний «екстракт» з розмислів автора про національну літературу, її долю й викривлені трактування.

Вступні зауваги і постанова проблеми

Проблема викладання у школі літератури періоду соціалістичного реалізму (1920–1985 рр.) є сьогодні, після 30-ти років виходу нашої країни із догматів офіційного комунізму, актуальною, складною і драстичною. Сама тема соцреалізму викликає у науковців, вчителів змішані почуття: одні прагнуть її забути, бо вона вимагає говорити про приниження, нечесність письменників, другі хочуть її вибілити, і тому підмінюють аналіз соцреалізму підібраними художніми творами «без ідеологізації», треті різко критикують соцреалізм, але або не пояснюють його джерел і значення, або пояснюють неправильно, четверті, навпаки, намагаються його виправдати, мовляв, соціалізм – це був поступ до загального добра і прогресу, а окремі помилки й руйнування – це винятки. З цієї ідейно-світоглядної «каші», зрозуміло, нічого доброго не виходить, і загалом наше суспільство на рівні школи поволі віддаляється від проблематики соцреалізму в культурі, а це веде до помилкових історичних тверджень, морально-ціннісних дезорієнтацій молодого покоління, до підмінювання понять, виправдовування антиукраїнських злочинів тощо.

Водночас в сучасному літературознавстві з’являються різні теорії, що «соцреалізм був органічно українським явищем», що він «генетично походить від культурно-естетичної платформи українського народництва ХІХ ст.», відтак його треба «сприймати як закономірність в літературі» тощо. На нашу думку, їхнім джерелом, що показово, послужили окремі думки Віктора Петрова кінця 1940-х років, коли той був завзятим ідеологом нової літературної організації МУР серед мігрантів на теренах Німеччини. Нагадаємо, що  Віктор Петров  –  це письменник, відомий під псевдонімом «Домонтович», і науковець, близький у 1920-і рр. до неокласиків, був виявлений згодом як агент СРСР, як деструктивний діяч в повоєнній еміграції. При чому він, запускаючи свою нову легенду про нібито кардинальний вплив українського народництва на соцреалізм, цілком не затруднював себе спеціальними дослідженнями з точними й аргументованими тезами. Він просто «розкидував» уривчасті думки на цю тему у різних своїх статтях. Правда, В.Петров скористався великим теоретичним, насправді псевдотеоретичним, досвідом совєтського українського літературознавства 1920 – 1930-х рр., про що він коротко написав у своїй стратегічній праці «Проблеми літературознавства за останні 25 років (1920 – 1945)» (1946) [10]. У ній автор стверджує, що неонародництво, тобто примітивний підхід до розуміння ролі й функцій літератури, завужений етнографізм, соціальна тенденційність, розвинулося у 1920-і рр. з новою силою і вже в 1930-і рр. вийшло переможцем за повної підтримки совєтської влади. Його ідейно-естетичними джерелами були нібито студії знаменитого критика Сергія Єфремова, позицію якого він характеризує вельми зневажливо, ось так: «Ідея провінціяльної етнографічности і замкненої ізольованости в межах певної соціальної кляси, ототожненої з народом, трактування українського письменства як властиво демократичного і саме селянського і, відповідно до того, принципово негативне ставлення до європеїзації української літератури,   –   таке було коло тих ідей, що їх обстоювали представники народницького літературознавства з С.Єфремовим на чолі» [10 , с. 802].

Впадає в око, що це дуже упереджена оцінка С.Єфремова, як і всього українського народництва, яке далі в статті характеризується явно тенденційно як явище наскрізь провінційне. Неонародники, за В.Петровим, витворили дві течії: «плужанську» (від назви літературної групи «Плуг»), яку очолили її лідери в Харкові і Києві Сергій Пилипенко та Олександр Дорошкевич, та агресивно-комуністичну на чолі з Євгеном Шабліовським і Петром Колесником (її треба би назвати вусппівською  –  за назвою головної прокомуністичної літературної групи ВУСПП, заснованої у 1927 р., яка розшифровувалася як Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Тут зауважимо, що В.Петров чомусь неточний у фактах, адже він добре знав як живий учасник подій весь комплекс фактів, наприклад, те, що ідейними лідерами ВУСППу були насамперед Іван Кулик (справжнє ім’я та прізвище Ізраїль Юделевич), Володимир Коряк (Волько Блюмштейн), Самійло Щупак (Собельсон), Андрій Хвиля (Олінтер), Іван Кириленко, Іван Микитенко, Іван Лакиза, Іван Ле та ін., які найповніше виражали комуністичну ідеологію в критиці та літературознавстві і яких особливо протегувала комуністична влада, саме вони здійснювали цілковитий розгром національної літератури в кінці 1920-х – на початку 1930-х рр., писали масово доноси, морально тероризуючи десятки найталановитіших українських письменників. Про це доволі докладно пише у своїй ґрунтовній 10-томовій «Історії української літератури кінця ХІХ – початку ХХІ ст.» Юрій Ковалів, де є спеціальні розділи: «ВУСПП» і «Вульгарно-соціологічний метод у літературознавстві» [5, с. 345 – 354; 376 – 385]. Можливо, як совєтський агент, В.Петров намагався якось приховати, замаскувати злочини цих людей, своїх попередників у певному сенсі, повертаючи стрілки в бік рядових літературознавців. Далі він стверджує в статті, що неонародники зазнали спочатку цілковитої поразки від неокласиків (тут знову чомусь не називає М.Хвильового  –   головного погромника теорій примітивного «масовізму» авторства С.Пилипенка та ін.) і лише в 1930-і рр. взяли реванш. Це знову неточно, бо розгром вільної, національно виразної, модерністськи вишуканої літератури почався ще у кінці 1920-х рр., адже після 1928 р. незалежних літературних груп в УРСР вже не існувало, і саме тоді, особливо від 1927 р. почалося активне розпрацювання теорії соцреалізму вусппівцями (див. ті ж розділи із «Історії» Ю.Коваліва).

Головна теза В.Петрова, за яку так невдало вхопилися кілька сучасних літературознавців, така: тоді совєтські літературознавці на чолі з О.Дорошкевичем наблизили теорію народницького етнографізму до соціалістичних зразків і створили таким чином пізніший соцреалізм.   Справді, О.Дорошкевич у численних статтях на широкому фактологічному матеріалі доводив, що література українського народницького, етнографічного реалізму ХІХ ст. нібито тяжіла до норм соціалістичного реалізму з його соціологізмом, трафаретними героями, протестними та класовими настроями. (Див., наприклад, сучасне видання його творів: Дорошкевич О. Реалізм і народність української літератури ХІХ ст. [3]). Однак із В.Петровим ніяк не можна погодитися, що писання О.Дорошкевича були головною теоретичною базою для розгортання стратегій соціалістичного реалізму з кількох об’єктивних причин: по-перше, цей науковець не належав до відверто прокомуністичної, провладної офіційної еліти української культури; по-друге, у своїх працях він не використовував аж настільки заідеологізовані теоретичні кліше в дусі комунізму, як це робили названі вище вусппівці, правдиві теоретики соцреалізму; по-третє, О.Дорошкевич все-таки залишався серйозним, ґрунтовним науковцем і не вдавався до вульгарних фальсифікацій літературного та історичного матеріалу, як це робили інші. Також треба брати до уваги, що О.Дорошкевич, як і решта тодішніх літературознавців, писав з примусу, зі страху, інколи явно тенденційно  маніпулюючи фактами й перекручуючи сутності художніх творів та життєві позиції письменників. Він, навпаки, намагався піднести значення українського літературного реалізму ХІХ ст., показати його художні багатства і цим ніби застерігав проти примітивізації письменства. Хоча, зрозуміло, до стратегічних висновків О.Дорошкевича не вартує ставитися надто серйозно, як це чомусь робив В.Петров, явно маніпулюючи логікою й свідомістю читачів і наносячи удар по ненависному йому українському народництву.

Як не дивно, але ці цілком випадкові й необґрунтовані припущення В.Петрова про нібито вплив народницького реалізму на соціалістичний реалізм захоплено підхопив такий витончений естет і глибокий критик, як Ю.Шерех-Шевельов, який низкою своїх есеїв спопуляризував ці тези (але також без докладного аналізу літературного матеріалу і без чітких теоретичних пояснень; див., наприклад, його есеї «Голубий Дунай», «Здобутки і втрати української літератури» [11, с. 235 – 242; 243 – 254] та ін.).

Цілком закономірно, що під впливом таких високих інтелектуалів в нинішній Україні з’явилися свої версії «прив’язування» народництва до соцреалізму. Наприклад, відомий літературознавець Володимир Панченко в статті у центральному літературознавчому журналі «Слово і час»  «Ідеологічна повість 2-ї пол. ХІХ ст. і ґенеза соцреалізму» доводить, що ідейні твори письменників-народників О.Кониського «Семен Жук і його родичі» і «Юрко Горовенко», І.Нечуя-Левицького «Хмари», П.Мирного «Лихі люди», Б.Грінченка «Сонячний промінь» та «На розпутті» стали основою для розвитку соціалістичного реалізму в совєтську добу [8, с.60]. Чому? Бо: 1) «їм притаманний виразний дидактично-публіцистичний первень»; 2) бо в них центральну роль грає головний «позитивний герой-народолюбець»; 3) «в «ідеологічних» повістях переважає контрастний, чорно-білий спосіб змалювання персонажів»; 4) для «ідеологічних» повістей «характерний соціальний детермізм» [8, с. 60 – 61]. Предтечею такої естетичної програми був нібито І.Франко зі своєю статтею «Література, її завдання і найважливіші ціхи» (1878 р.) [8, с. 59]. Цікаво, що В.Панченко не робить якихось розлогих теоретичних висновків, не будує концепції, тільки кидає тези, складається враження, що автор розгубився від такої постанови проблеми.

Впадає в вічі, що таке теоретичне визначення засад соцреалізму, по-перше, явно завужене і не співпадає з відомими визначеннями і самого совєтського літературознавства, і світової науки про літературу, а по-друге, воно якось дивно перекладає всю вагу відповідальності за всі антикультурні руйнації, псевдоестетичні абсурдності, антиукраїнську спрямованість соцреалізму як явища на чесних патріотів і, справді, будівних митців. Якась нелогічність виходить.

                   Ще парадоксальніші судження зустрічаємо, приміром, у навчально-методичному посібнику Василя Пахаренка “Основи теорії літератури”, схваленому Міністерством освіти і науки України, де автор стверджує наступне: “Маємо підстави твердити, що соцреалізм – це також течія модернізму, щоправда, вельми специфічна, як, утім, і характерна. Насамперед нагадаємо, що однією з найвизначальніших рис модерністського світогляду є волюнтаризм. Ідеологією, заснованою на волюнтаризмі, став насамперед марксизм (згодом – фашизм)… За Марксом, людина своєю активністю, утіленою волею може знищити цей примарний світ економічного детермінізму і побудувати рай на землі” [9, с.255]. Далі: “…сутністю він (соцреалізм. – О. Б.) – найрадикальніший вид романтики, що виростає з волюнтаристського світорозуміння, це вже течія модернізму” [9, с.256]. І тут же В. Пахаренко називає поетику народницького реалізму основним джерелом соцреалізму [9, с.256]. У цій короткій тезі відразу кілька грубих помилок, які засвідчують світоглядний хаос у автора: 1) марксизм як філософська течія був породжений не ірраціоналістичним волюнтаризмом (воля – це абсолютно емотивно-психологічна, ірраціональна, а не раціональна категорія), а якраз навпаки – традицією європейського раціоналізму; В. Пахаренко чомусь не вказує на марксизм як на ідеологічне джерело соцреалізму, що є абсолютним нонсенсом і водночас, із морального боку, підступним інтелектуальним вивертом із метою приховання справжніх натхненників культурного злочину, ким були носії лівої, комуністичної ідеології; 2) другим і найважливішим джерелом марксизму був філософський матеріалізм, про який В. Пахаренко цілком забуває сказати, як забуває (чи не розуміє просто?), що марксизм  –  це ліва течія політичної думки, а фашизм  –  права, їхня подібність у формах державного управління (тоталітаризм) ще не говорить про те, що це однорідні за ідеологією, філософією явища; 3) модернізм зі своїми засадами інтуїтивізму, історизму, візіонерства, міфотворчості, аміметичності, естетизму, аристократизму тощо ніяк не міг бути поштовхом до пролетарського, наскрізь спланованого (продуманого), агітаційного мистецтва соцреалізму; мабуть, таким поштовхом були скоріше течії авангардизму в літературі, про що й треба було сказати (далі пояснемо докладніше цю тезу); 4) українське народництво з його традиціоналізмом, духовними інтенціями, класичною поетикою не було “матрицею” для соцреалізму, хіба що підрядно окремі його естетичні елементи були використані ним, на що слушно вказує В. Пахаренко; головне ж ідеолого-естетичне джерело соцреалізму – у теоретичних працях російських революційних соціалістів, на що завжди обґрунтовано вказувала совєтська наука – в ідеях В. Бєлінського, Н. Добролюбова, Н. Чернишевського (найбільше!), Д. Пісарєва, Г. Плєханова, А. Луначарського та ін.; 5) автором цілком випущено з уваги, що соцреалізм був результатом усієї лівої філософії Заходу з її крайнім скептицизмом (це дало підстави проголосити “злом” усі класичні традиції в культурі і мріяти лише про матеріальну користь), прогресизмом, космополітизмом та практицизмом; 6) ідучи за деякими західними культурологічними теоріями, переважно з ліво-марксистськими основами, В. Пахаренко не розрізняє понять “модернізм” та “авангардизм”, зливаючи їх воєдино, це закономірно надає його тезам алогічності й туманності, бо ж очевидно, що в модернізмі існували два онтологічні рівні: ідеалістичні, трансцедентні й водночас прогресистські, раціоналістичні світобачення, які й породили авангардизм. Огульне перекладання відповідальності за примітивний соцреалізм на модерністську культуру, як це робить В.Пахаренко, привело б нас до безглуздого висновку, що “батьками” соцреалізму в Україні були яскрава волюнтаристка Леся Українка чи самобутній традиціоналіст і метафізик Василь Пачовський.

             Хитру й обережну позицію зайняли укладачі шкільних програм з української літератури: вони уникають серйозної розмови про природу і значення соцреалізму в українській культурі, не подають його глибших історіософських, політологічних та естетичних інтерпретацій, а з творчості тих письменників, в яких феномен соцреалізму отримав яскраву і переконливу «матеріалізацію», подають твори, написані явно не в стилі соцреалізму. Наприклад, П.Тичина і В.Сосюра представлені в шкільній програмі насамперед любовними віршами, пейзажною лірикою, і тому в сучасника об’єктивно складається враження, що життя в СРСР, навіть у грізну добу сталінізму, було суцільним пошуком земних насолод. Нонсенс, зрозуміло, з погляду національної педагогіки.

Отже, ми вважаємо, що у цій темі треба поставити такі принципи і завдання:

1) художнє явище соціалістичного реалізму мусить вивчатися виокремлено й випукло в шкільному курсі української літератури, щоб учні зрозуміли його ідеологію, псевдоестетику і впливи, оскільки воно потужно змінило світогляд і ментальність всього українського народу;

2) соціалістичний реалізм як складова ідеологічної та імперської атаки проти української нації і культури має бути уважно проаналізований в теперішній українській школі з естетико-націософського боку з тим, щоб молодь взяла глибші уроки про його досвід морального, громадянського, культурософського плану;

3) потрібно дослідити джерела соцреалізму і чітко пояснити його руйнівні та деформуючі впливи й наслідки щодо української людини, історії, культури;

4) соцреалізм залишив велику травму в душі української нації у вигляді профанації художньої творчості, ламання доль тисяч літераторів, критиків і науковців, привчаючи суспільство до фальші, жорстокості і байдужості, у вигляді масової манкуртизації національної свідомості, плекання специфічного сучасного культурного малоросійства;

5) соцреалізм повинен зайняти свою нішу в загальній системі історії вітчизняної культури і літератури й отримати чіткі оцінки, визначення й характеристики як явище, що понад 65 років деформувало українську ментальність, гальмувало творчий та інтелектуальний потенціал нації, було знаряддям оббріхування й перекручування національної історії та мистецької свідомості.

Тож розмова учителя з учнями на уроках літератури періоду соцреалізму має бути глибокою, повчальною і різнопроблемною. Це добра нагода поговорити про такі ключові засади національної культури, як національна свобода і несвобода, моральне пристосуванство і особиста гідність, художня правда й неправда, національна стійкість і поступливість, зрештою, це ще одна нагода концептуально поговорити про значення періоду соцреалізму в українській історії та культурі. Замість тікати й ховатися від проблематики соцреалізму, треба пояснити його внутрішню механіку.

Передусім у цій розмові вартує повернути у мово вжиток і уточнити два поняття: «совєтський» і «большевизм» замість «радянський» і «більшовизм». Чому? Тому, що, по-перше, це слова-інтернаціоналізми, саме у такому звучанні вони присутні в усіх мовах світу, означають специфічно російські форму тоталітаристської, насильницької, псевдодемократичної влади і вид особливо агресивної, руйнівної, нетерпимої, деспотичної лівацької ідеології. Переклад цих двох понять українською мовою пом’якшує й деформує їхній сенс. Це добре розуміють приховані комуністи й малороси в сучасній Україні, які уперто заперечують повернення до понять «совєтськиий» і «большевизм», які нормально функціонували в українській публіцистиці й науці у 1920–1930-і рр., переважно в культурі Західної України.

Концепція трактування соцреалізму в школі мала б охопити три головні напрямки:

– з’ясування джерел і деструктивних напрямних большевицької ідеології (не комуністичної, бо в Росії ліві політичні ідеї набули цілком відмінного змісту, тому точніше називати їх саме так),

– пояснення ключових понять з естетики соціалістичного реалізму,

– тлумачення художньої практики і впливів соцреалізму як антикультурних, антиморальних і антинаціональних.

І.Ідеологічні основи соціалістичного реалізму

            Джерела большевизму треба шукати в 1840-х рр. в історії Російської імперії. Тоді з’явилися перші ідеї лівого радикалізму і перші соціальні тенденції до радикального розв’язання політичних проблем. Соціалізм як теорія й ідеологія в Росії відразу почав набувати ознак екзальтованості, місійності, нетерпимості. Причиною цього була особливо велика контрастність між багатством панівних верств (монархії і дворянства – специфічної російської шляхти, яка відзначалася особливою паразитарністю, бо була міцно прив’язана до управлінської бюрократичної системи) і бідністю та безправ’ям багатомільйонних народних мас. Перші російські ліві революціонери мимовільно відродили ментальність і стереотипи світогляду офіційно заборонених і переслідуваних в Росії від ХVІІ ст. старовірів-розкольників та учасників різноманітних релігійних сект, які постійно множилися й розросталися перед тиском удержавленої царями Православної Церкви – надміру провладної, черствої і фальшивої. З приводу цього великий російський філософ Ніколай Бердяєв писав: «Коли у другій половині ХІХ ст. у нас повністю сформувалася ліва інтелігенція, то вона набула характеру, схожого до монашого ордену. Тут виявилася глибока православна основа російської душі: вихід із світу сього, що в злі лежить, аскеза, здатність до жертви і перенесення мучеництва… Психологічно вона наслідниця розколу» [2, с.511–512]. І далі: «Руський розкол – головне явище російської історії. На ґрунті розколу утворилися анархічні течії. Те ж було в російському сектантстві. Вихід із держави виправдовувався тим, що в ній не було правди, торжествував не Христос, а антихрист. Держава, царство кесаря, протилежне до царства Божого… Це дуже російська ідея» [2, с. 614–615].

                  А ось як Н.Бердяєв осмислював походження особливої психології лівих революціонерів в Росії: «З [розколу] починається глибоке роздвоєння в російському житті й російській історії, внутрішня розколотість, яка буде тривати до російської революції. Це криза російської месіанської ідеї… В основу розколу ліг сумнів, що російське царство, Третій Рим, є істинне православне царство. Розкольники відчули зраду в Церкві і державі, вони перестали вірити в святість ієрархічної влади в російському царстві… Розкольники почали жити в   минулому і майбутньому, а не в теперішньому» [2, с. 497–498]. Ілюзією Царства Божого для лівої атеїстичної інтелігенції ХІХ ст. став комунізм.

Так бувало в світовій історії: наприклад, французькі раціоналісти-просвітники ХVІІІ ст. і завзяті революціонери-якобінці періоду Великої французької революції 1789–1799 рр. відродили в інакших формах ментальність і поривання скептичних протестантів-гугенотів ХVІ–ХVІІ ст., яких перемогла й загнала в підпілля офіційна Католицька Церква. Про це, наприклад, докладно написав британський культуролог та філософ Кристофер Довсон у книзі «Боги революції» [4].

             Відповідно, російські соціалісти почали мислити в релігійних категоріях: вони вірили, що боролися за «святу справу» (це дуже проникливо передано в численних революційних піснях), що колись наступить «рай соціалізму-комунізму», що їх провадить Провидіння (Бог), позаяк вони «відкрили закони історії», а самі себе вони уявляли новими «пророками», «апостолами» і «мучениками». Н.Бердяєв про це узагальнив так: «Росіяни не скептики, вони догматики, у них він отримує релігійний характер, вони погано розуміють, що є відносним. Дарвінізм, який на Заході був біологічною гіпотезою, у російської інтелігенції отримав догматичний характер, ніби мова йшла про спасіння для вічного життя. Матеріалізм був предметом релігійної віри (виділення наше – О.Б.), і його противники у певну епоху трактувалися як вороги визволення народу. У Росії все розглядалося за категоріями ортодоксії і єресі» [2, с. 511].

Отже,  наш перший висновок: хоча большевизм (комунізм) в Росії мав західноєвропейське, раціоналістичне походження (ідеї Маблі, А.Сен-Симона, Ш.Фур’є, Е.Кабе, В.Консидерана, Ж.-П.Прудона, Л.Фоєрбаха, К.Маркса, Ф.Енґельса, Ф.Ласаля та ін.), проте на психологічному рівні він отримав потужні містико-сектантські імпульси, а це в зародку, в період руху нігілістів, народниківреволюціонерів і соціалістів-революцінерів (1850–1890-і рр.), надало йому фанатизму, догматизму, нетерпимості та есхатологізму, тобто віри в те, що в кінці політичної боротьби усіх чекає велике абсолютне щастя (комунізм) і розв’язання всіх проблем. Соціалізм в Росії почав перероджуватися, видозмінюватися від початку, бо свідомість російського патріархального суспільства, зрозуміло, не могла прийняти раціональні, прагматичні, реформаторські ідеї лівих теоретиків-філософів, їй більше потрібними були щира віра в пришестя нового Пророка і його вчення, емоційно-апокаліптичне засудження Зла (несправедливої монархії і панівного класу), екзальтоване сприйняття політичної боротьби як сакрального подвижництва й мучеництва. Тому соціалізм в Росії був приречений стати не реформаторським рухом за права й можливості бідних верств, а політичною релігією.

          Лівий рух в Росії невдовзі отримав своїх визначних пророків: літературного критика й публіциста Вісаріона Бєлінського (1811–1848), філософа й ідеолога анархізму Міхаїла Бакуніна (1814–1876), письменника, мислителя і журналіста Алєксандра Ґерцена (1812–1870), письменника й публіциста Ніколая Оґарьова (1813–1877), філософа Петра Лаврова (1823–1900), філософа, критика і публіциста Ніколая Чернишевського (1828–1889), критиків Ніколая Добролюбова (1836–1861) і Дмітрія Пісарєва (1840–1868). Усі вони були людьми потужних талантів, завзяті характерами, здібні пропагатори своїх ідей. Окремо вартує виділити Н.Чернишевського, людину, яка здійснила світоглядний перелом у російській історії ХІХ ст., стала моральним та ідейним авторитетом для всього лівого соціалістичного руху, надала йому сутнісних російських ознак і характеристик. Н.Бердяєв так оцінював життєвий подвиг цього діяча: «За особистісними якостями це була не тільки одна з найкращих людей російських, але й людина близька до святості. Так, цей матеріаліст і утилітарист, цей ідеолог російського «нігілізму» був майже святий … Він нічого не хотів для себе, він цілий був жертвою» [2, с. 581]. До слова, Н.Чернишевський – коріння мав українське, був уродженцем м. Саратов на Волзі – крайньої точки українського спорадичного етнографічного розселення в східному напрямку. Саме Н.Чернишевський як блискучий публіцист поширив максимально класові переконання в російському суспільстві, тобто непримиренність бідних до багатих, виробив цілісну систему матеріялістичного тлумачення історії (великою мірою запозичивши систему ідей від німецького філософа-матеріаліста Людвіґа Фоєрбаха (1804–1872), тобто усунув моральний і духовно-культурний чинники з неї, обґрунтував принципи «розумного егоїзму» і революційної дії, тобто націлив тисячі молодих фанатиків соціалістичних змін на безкомпромісну боротьбу й сакралізовану жертовність. Його роман «Що робити?» (1863) читала кожна інтелігентна людина в Росії, а в ньому автор пояснював, як виховати людей нового типу – цинічних, максимально прагматичних, безсердечних, по-суті закликав створити організацію професійних революціонерів. У 1962–1882 рр. Н.Чернишевський перебував на засланні в Сибіру, що надало йому ореолу мученика й посприяло тому, що його твори молоді революціонери аж до 1917 р. читали з набожністю, як «Нове Євангеліє».

         Н.Бердяєв влучно вловив цей тонкий аспект в російському революційному русі, аспект, який постійно додавав йому сили: «У «нігілістів» 60-х років з’являється аскетична складова, характерна для наступної революційної інтелігенції без цієї аскетичної складової неможливою була б героїчна революційна боротьба» [2, с. 583].

Так був підготовлений ґрунт для діяльності спочатку нігілістів (1860-і рр.), тобто пропагаторів радикального розриву з традицією, кардинальних матеріялістів, руйнівників усталених норм моралі. Згодом, у 1870-і рр., на ідеях Н.Чернишевського зросло покоління революціонерів-народників, що створили підпільну терористичну організацію «Народна воля» (1879), яка вже у 1881 р. вбила царя Александра ІІ. Так, ліві в Росії перейшли до відкритої нищівної боротьби з державною системою, моральними цінностями, культурними традиціями імперії. Молоді революціонери фанатично вірили, що старий режим треба зламати (бо він фальшує дійсність і грабує простий народ), що господарські стосунки в країні треба перебудувати (бо вони несправедливі), що треба максимально поширити в народі настрої бунту, ненависті до експлуататорів, нещадності до старих форм життя (бо все старе треба викорінити абсолютно).

Ще більшої радикальності лівому рухові додав політичний соціолог Пьотр Ткачов (1844–1886), який обґрунтував потребу революційного насильства, терору, диктатури у владі, запозичуючи ідеї французького анархіста Оґюста Бланкі (1805–1881). Саме його можна вважати головним предтечею большевизму, прямим ідейним учителем Владіміра Лєніна (1870–1924) – лідера большевиків й головного ідейного натхненника большевицького перевороту 1917 р. Після поширення ідей П.Ткачова у 1860–1870-і рр. тероризм та імморалізм стали нормою в російському революційному русі. Організаційну ж концепцію фанатичної і нещадної революційної сили створив підпільник Сєрґєй Нєчаєв (1846–1882), який більшу частину життя провів у тюрмі, був організатором «Народної розправи», закликав до безоглядного терору й абсолютної підпорядкованості людей революційній справі. Тож наш другий висновок: російський революційний рух морально виродився, став соціальною інтенцією до системного насильства.

Від кінця ХІХ ст. провідною масовою лівою революційною силою в Російській імперії стали соціалісти-революціонери (ес-ери), які широко охопили своїми впливами народні верстви, мали потужну мережу підпілля, систематично здійснювали терористичні акції, часами до однієї тисячі на рік, виховували своє членство в дусі великої посвяти, зречності, бойовитості, суворої дисципліни. Так російське суспільство переповнилося антиетикою нетерпимості, ворожості, морального максималізму. Своєю жертовністю й щедрими обіцянками майбутнього матеріального щастя й рівності ес-ери поступово завоювали собі великий авторитет в суспільстві, їхнім ідеям почали співчувати представники панівних верств, письменники, науковці, інтелігенція загалом. Соціалістичний рух в Росії став особливо динамічною, моральною силою, овіяною флером і настроєністю релігійно-сектантського фанатизму й святості (згадаймо тезу про моральний зв’язок російських лівих революціонерів із розкольництвом).

         Про характер наступної російської ліво-радикальної революції, заснованої на світогляді матеріалістичного за ідеями народництва, Н.Бердяєв сказав так: «Діячі російської революції жили ідеями Чернишевського, Плєханова, матеріалістичної й утилітарної філософії, відсталою тенденційною літературою, вони не  цікавилися Ф.Достоєвським, Л,Толстим, Вл. Соловйовим, не знали новий рухів західної культури. Тому революція була у нас кризою й утиском духовної культури. Войовниче безбожництво комуністичної революції пояснюється не тільки станом свідомості комуністів, дуже звуженим…, але й історичними гріхами православ’я, яке не виконало своєї місії преображення життя, підтримуючи лад, заснований на неправді й пригнобленні» [2, с. 707]. Тобто роль Церкви в Росії виявилася за слабкою для морально-духовного стримування наступу агресивності та цинізму в суспільстві.

                   Большевики (майбутні комуністи) були однією з течій цього соціалістичного революційного руху, особливо дисциплінованою, догматично відданою вченню К.Маркса і Ф.Енґельса, з плеядою вишколених, загартованих, надзвичайно активних провідників. У їхній діяльності, психології, поведінці сконденсовувалася уся ця антиетика російського соціялізму з його імморалізмом, агресивністю, категоричністю в оцінках і вчинках. Тому, коли большевики прийшли до влади у кінці 1917 р., вони втілили ці моральні (насправді аморальні) установки з надзвичайною прецизністю, тому їхня державна тоталітарна система була такою жорстокою, масштабною і садистською у своїх злочинах і нерозумною у своїх діях та цілях (згадаймо тезу про насправжній містицизм у їхній ідеології попри зверхню форму раціоналізму і прогресизму). Н.Бердяєв підводив підсумок: «…російське мислення має нахил до тоталітарних вчень і тоталітарного світогляду. Тільки такі вчення мали в нас успіх. У цьому виявлявся релігійний склад російського народу. Російська інтелігенція завжди прагнула виробити собі тоталітарний, цілісний світогляд, в якому правда-істина буде поєднана з правдою-справедливістю» [2, с. 515].

Такої історії не мав лівий соціалістичний рух в інших країнах Європи, де він переважно розвивався у формах профспілково-реформаторського, конкретно-правного руху. Подібних ознак він набув тільки в азійських, ментально споріднених з Росією, країнах: в Китаї, Кореї, Камбоджі, В’єтнамі. До України цей фанатичний соціалізм росіян мав тільки дотичний стосунок – через факт доволі масового розселення на її теренах етнічних росіян і активну діяльність лівих організацій. У 1917 р. на виборах до Центральної Ради (парламенту) перемогли українські партії соціалістів-реформаторів, большевики були в явній меншості. Але за допомогою відкритої інвазії велетенської большевицької революційної Червоної армії на чолі із Левом Троцьким (1879–1940) українським большевикам вдалося захопити владу шляхом воєнних дій впродовж 1918–1920 рр. Ліквідація цілком легітимної, демократичної Української Народної Республіки (УНР) супроводжувалася масовим терором, тотальною денаціоналізацією суспільства, спеціальним винищуванням свідомої інтелігенції, вигнанням понад пів мільйона патріотів за кордон. Загалом українська нація втратила понад 4 млн. людей за всю війну. Наш третій висновок: російський революційний рух підсвідомо перебрав собі ментальні риси й характеристики традиційного азійського деспотизму, московського шовінізму та імперіалізму.

Готуючись до теми «Соціалістичний реалізм» в школі, вчитель може використати чудовий есей Євгена Маланюка «До проблеми большевизму» [6, c. 134 – 206], в якому є всі головні тлумачення специфіки російської ментальності і джерел большевизму, які ми проаналізували вище. Так само Є.Маланюк аналізував причини й особливості постання соціалістичного реалізму, зокрема в статті «Совітські літературні справи» [7]. Див. нашу студію про концептуалістику Маланюкового мислення: Баган О. «Як творилася совєтська література?» [1]

Після встановлення большевицької влади у 1920 р. державне насильство і терор майже не припинялися, мільйони українців, які не прийняли соціалізм, були усунені з усіх панівних сфер життєдіяльності суспільства, в Україну систематично завозилися десятки й сотні тисяч (з роками вони перетворилися на мільйони) нових переселенців-росіян, які ставали комуністичною управлінською елітою, ними масово заселяли великі індустріальні центральні міста, вони займали керівні рівні в науці, освіті, культурі. Так почався новий гігантський виток русифікації України за допомогою совєтської системи влади й большевицької ідеології. Усе українське дискредитувалося, заборонялося і паплюжилося, викреслювалися з національної пам’яті цілі пласти української культури, державницькі ідеї й традиції, перекручувалися сутності національного мистецтва, ідеології та літератури. Від 1928 р. маховик большевицького терору набрав особливих обертів, почалася колективізація – відбирання землі у мільйонів селян і виселення їх на Сибір.

У результаті відбулося цілковите відмежування комуністичної влади від почувань та інтересів української нації, компартія оформилася як чужа російська управлінська система й ідеологія російської окупації України. Про це дуже яскраво написано у повісті «Смерть» Б.Антоненка-Давидовича (1928 р.). Відтак все, що відбувалося в УРСР (Українській Радянській (треба Совєтській) Соціалістичній Республіці) у сферах політики, господарки, соціального життя, освіти і культури, мало російське визначення і спрямування, бо всі рішення приймалися у Москві і в Україні їх тільки слухняно виконували. Магістральною лінією розвитку УРСР була боротьба, запекла і системна, з «українським буржуазним націоналізмом», тобто постійне удосконалення й поглиблення окупації України та приниження і нищення української нації.

Отже, перемога большевизму, і це доводили у своїх працях всі великі російські філософи ХХ ст. – С.Булґаков, Д.Мєрєжковський, С.Аскольдов, Н.Бердяєв, Л.Шестов, С.Франк, Ґ. Федотов та ін., – була закономірною тенденцією російської історії, ментальності і соціальної свідомості. Україна ніяк не була причетна до витворення головних ідей та інтенцій большевизму, а була лише його жертвою. Російське суспільство через перейнятий від монголо-татарів деспотизм, через виховану в собі нетерпимість до інакодумання, запозичену в ідеологів візантійського фанатично-догматичного православ’я, через виплеканий засліплений імперіалізм та шовінізм, сформований на ґрунті цивілізаційнї замкнутості й агресивності російської цивілізації, починаючи від ХІV–ХVІ ст., логічно прийшло до ідеології тоталітарного большевизму і через це несе всю історичну та моральну відповідальність за його жахливі злочини: масовий терор із десятками мільйонів жертв, Голодомор із 8 млн. померлих, систему ГУЛАГу, в якій мучилися десятки мільйонів невинних в’язнів і тощо.

Таким має бути загальний вступний висновок у темі аналізу соцреалізму в школі: це штучна, відірвана від органічної культури й естетики система ідей, створена у свідомості й психології хворого, екзальтованого й агресивного російського суспільства, маніякально перейнятого настроями домінування та насильства.

                                               Література

1. Баган О. Як творилася совєтська література? // Визвольний шлях. – 2007. – №11. –  С. 3 – 8.

2.Бердяев Н. Русская идея // Византизм и славянство: Великий спор.  –  М.: ЭКСМО-Пресс.2001.С.487 – 713.

3. Дорошкевич О. Реалізм і народність української літератури ХІХ ст.: Збірка статей.  –  К.Наукова думка, 1986. – 312 с.

4. Доусон К. Боги революции.  –  Санкт-Петербург: Алетейя, 2002. –  232 с.

5. Ковалів Ю. Історія української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст. / У 10 тт. Т.3.  –  К.: ВЦ «Академія», 2014. – 472 с.

6. Маланюк Е. Книга спостережень: Т.2.  –  Торонто: Гомін України, 1966.  –  480 с.

7. Маланюк Е. Совітські літературні справи // Вісниківство: літературна історія та ідеї: Вип. 1. –  Дрогобич: Коло, 2009. – С. 330 – 342.

8. Панченко В. Ідеологічна повість 2-ї пол. ХІХ ст. і ґенеза соцреалізму // Слово і час. – 2011. – №2. – С. 58 – 63.

9. Пахаренко В. Основи теорії літератури. — К.: Генеза, 2007. — 296 с.

10. Петров В. Проблеми літературознавства за останні 25 років (1920 – 1945) // Петров В. Розвідки. Т.2 / Упоряд. В.Брюховецького.  – К.:Темпора, 2013.  –  С. 800 – 809.

11. Шевельов Ю. “Голубий Дунай», «Здобутки і втрати української літератури» // Шевельов Ю. З історії незакінченої війни.  –  Вид. дім «Києво-могилянська Академія», 2009. – С.235 -242; 243 – 252.

                                                                                 («Дивослово», 2021, №4)

Рубрики: Наука і національне буття