“Як облаштувати Росію?”: КАТАСТРОФІЧНИЙ СЦЕНАРІЙ

Олександр Демченко
Сходознавець

 

КАТАСТРОФІЧНИЙ СЦЕНАРІЙ

 [Подається за виданням: “Як облаштувати Росію?: Експертна дискусія. / Упоряд. Р. Мартинюк і Ю. Сиротюк.  –  Київ, 2015.]

 

1. Найкращим прогнозистом, який передбачив нинішній конфлікт із Росією, виявився засновник компанії StratFor Джордж Фрідман. Зокрема, у книзі, виданій 2009 року, він писав про:

• Початок конфлікту Росії зі Східноєвропейськими країнами близько 2015 року, що стане головною проблемою міжнародної політики.

• Конфлікт за контроль Росії над цими країнами.

• Підбурення російськомовної меншини на повстання як основний метод тиску, економічну війну (зокрема, газову) та загрозу повномасштабної війни із регулярною армією Росії.

• Росія спробує розколоти Західний блок через відносно проросійську позицію континентальної Західної Європи.

• Водночас східноєвропейські країни (Польща та Балтія) сформують антиросійський блок.

• США не братиме безпосередньої участі у військовому протистоянні, однак допомагатиме передачею технологій.

(Помилка Фрідмана щодо України).

Це є доволі повною картиною конфлікту, і він зміг описати її ще 2009 року. Це змушує серйозно поставитися до подальших передбачень Фрідмана.

Прогноз Фрідмана щодо майбутнього Росії — невтішний. Її почнуть відволікати внутрішні проблеми, зокрема на Півдні, а близько 2020 року вона зазнає краху і розпадеться.

2. Цей процес не може бути схожим на розпад СРСР. У 1991-му, на відміну від нинішньої Росії, були:

• Відносно здорові комуністичні еліти, які змогли взяти на себе відповідальність у ключовий момент.

• Визначені кордони майбутніх держав.

• Здорова та популярна демократична опозиція.

• Найближчим аналогом може бути не розпад СРСР, а ситуація в Китаї у першій половині ХХ століття. Сценарій: наростання невдоволення — спроба встановити диктатуру — формування альтернативних клік силовиків — війна мілітаристів.

3. Контури такого протистояння зараз визначити важко. Але є кілька речей, які можна припустити. У Росії є декілька географічно автономних регіонів, у яких може формуватися військова альтернатива тим, хто намагається узурпувати владу у Москві. Це, перш за все, Сибір та Урал, а потім — Південь (Краснодар–Ростов–Волгоград), Північ європейської частини (Мурманськ–Архангельськ), Далекий Схід і, врешті-решт, Поволжя (Самара–Ульяновськ). Важко уявити, щоби хтось міг протистояти Москві, не спираючись при цьому на Сибір. Виходячи з цього, можна приблизно уявити собі лінії майбутніх фронтів.

4. У національних республіках на фоні цього може відбуватися і суверенізація — у найменш важливих для війни регіонаx, і ліквідація автономії — там, куди силовики зможуть дотягнутися, і перехід влади до місцевих польових командирів. Те, що можна сказати точно, — це те, що в умовах кризи знову проявляться старі етнічні конфлікти. Методика Росії у роботі з ними полягала у тому, щоби зафіксувати статускво та змусити мовчати обидві сторони конфлікту. Отже, проблема витісняється з публічного простору, її розв’язок не пропонується, однак напруженість, взаємні претензії та ненависть залишаються. Ці заморожені етнічні конфлікти сконцентровані на Кавказі, а поза його межами найнебезпечніша ситуація із татарами та башкирами у Західному Башкортостані. На Кавказі такі проблеми є між черкесами та карачаєво-балкарцями, осетинами та інгушами, інгушами та чеченцями, а у Дагестані безліч конфліктів, які практично неможливо розв’язати мирно. Однак, окрім етнічного націоналізму, на Кавказі є ще дві сили:

• правлячі клани;

• ісламський фундаменталізм.

В умовах загострення конфліктів з цих трьох сил найімовірніше будуть сформовані дві-три коаліції, які змагатимуться за владу на Кавказі.

5. Особисто я доволі впевнений, що історія піде саме цим шляхом. Але навіть якщо припустити, що ймовірність такого розвитку подій 10%, 5 чи навіть 1%, то очевидно, що ніхто не буде до цього готовий. У світі є тільки одна відкрита дослідницька установа, яка до певної міри звертає увагу на національні проблеми у Росії, тільки один англомовний журналіст, який пише про російський регіоналізм та національне питання. Немає людей, які могли би запропонувати свою експертизу у цих усіх конфліктах, що будуть загострюватися. Ось хто, наприклад, може запропонувати вирішення конфлікту між аварами та кумиками у Дагестані, до якого може бути залучено два мільйони людей, — і між ними вже були озброєні зіткнення у 90-х? Таких людей немає. Україна тут не виняток. При цьому Україна не реагує навіть на події, які безпосередньо стосуються її. Ось три приклади:

• Лідера татарстанських націоналістів збираються по-садити на кілька років за підтримку України у своїх текстах.

• Черкеси звернулися до ВРУ з проханням про визнання геноциду черкесів під час Кавказької війни.

• Організації кількох народів Росії закликали своїх співвітчизників не брати участь у війні з Україною.

Жодна з цих подій не привернула тієї уваги українських ЗМІ та політиків, на яку вони заслуговували. Україна продовжує висвітлювати події в Росії у руслі російських ЗМІ.

Однак потенціал та певний інтерес до цієї тематики все-таки в Україні є.

 

 

---

Андрій Іллєнко
Народний депутат України VII та VIII скликань, Всеукраїнське об’єднання «Свобода»

 

Китайський філософ Сунь Цзи казав: щоби перемагати, треба добре знати і свого ворога, і себе. Чи добре ми знаємо себе і свого ворога?

Якщо західна політика України може бути предметом обговорення дуже умовно, то східна в нас відсутня як така. З 1991 року це завжди була «політика» здачі національних інтересів Російській імперії. Не було й загального уявлення про форматування східного геополітичного простору.

Вважаю, що сьогоднішня війна — це перш за все війна ідентичності. Глибинна причина цієї війни та й усіх інших війн, які Росія розпочинала проти України, лежить у площині російської національної ідентичності.

Парадоксально і дико звучить для нас, але з точки зору схибленого російського світогляду сьогоднішня війна в Україні є оборонною для Росії. Росіяни (далі я буду вживати означення «русские» без перекладу, бо українське «росіяни» не передає повноцінного сенсу етноніму «русские», яке суттєво відрізняється від «россиян») у своїй свідомості щиро переконані, що захищають цією війною свою національну ідентичність.

Для національної ідентичності русских питання України залишається ключовим. В їхній міфології, наскрізь маніпулятивній, Україна — це місце, звідки почалася їхня нація. Вони вважають Київ та всю слов’янську традицію основоположними для їхньої ідеології, культури та історії. Тому визнати Україну повноцінною, незалежною, а головне — іншою за своєю суттю (навіть поганою чи «фашистською») нацією — означає змінити їхню національну ідентичність.

Якщо вони визнають реальність того, що Україна інша, то їм доведеться повністю переписати всю свою історію та переглянути власну культуру.

Нам треба позбавитись ілюзій. З одного боку, існує ілюзія, що вся проблема в диктаторі Путіну, а російський народ і його ментальність має другорядне значення, або і взагалі вся проблема в пропаганді, мовляв, не буде пропаганди, і ніхто в Росії проти України виступати не буде. Така позиція сьогодні домінує в публічній риториці президентської адміністрації, МЗС, багатьох публічних інтелектуалів. Це шкідлива примітивна маячня, яка повністю ігнорує всю історію україно-російських стосунків, які, по суті, були історією безперервних війн та окупацій.

Але, з іншого боку, є інша, теж шкідлива ілюзія, яка характерна для українського патріотичного середовища, — Росія штучна, русские штучні, і вони легко розваляться. Ми не можемо повторити їхню помилку, коли вони українців тлумачать як штучну націю. І зуби собі ламають 350 років, вважаючи, що українців не існує, — а ми кожного разу доводимо їм зворотне.

Тому варто зауважити, що русские існують як фактична даність, хоч сформовані на штучних ідеологемах, у них є своя національна ідентичність. Ця спільнота, що називає себе русскими, є достатньо сильною та стабільною всередині. За останні сто років вони пережили два періоди краху і два періоди мобілізації. Це 1917 рік — розвал і консолідація під більшовицьким керівництвом, і крах 1991 року та подальша путінська консолідація. Тож ми не повинні повторювати їхню помилку та недооцінювати їхню віру у власне національне існування, що власне і є національною ідентичністю. І наразі ми тільки на початку шляху осмислення цього складного питання національної ідентичності, історії та коріння свого північного анта-гоніста.

На практиці нам потрібно розвивати кілька напрямків роботи:

• Активізація роботи з національними республіками, національними групами Російської Федерації, які позиціонують себе не як русские, — кавказькими народами, політично усвідомленими угро-фінами. Україна має створити їхні політичні центри в Україні.

• Робота з українцями, які проживають у Росії. Використовувати їхній потенціал, щоб проводити нашу лінію.

• Використовувати питання економічного характеру, протиріччя Москви і решти Росії, наприклад Далекого Сходу, який близький до Тихоокеанського мегарегіону, Сибіру, який може захотіти відділитися, «щоб не годувати всю Росію».

• Нам треба мати концепт для русских. Крім українців, крім етнічних меншин, крім усвідомлених угро-фінів, потрібно щось запропонувати власне русским. Ми повинні мати політичну модель і для них, тому що хочемо ми чи ні, але вони становлять більшість населення Російської Федерації. І з цим політичним ядром усе одно доведеться мати справу, і нам тре-ба їм запропонувати якийсь варіант. Тут зрозуміло, що можна піти тільки одним шляхом. Цей шлях довгий і складний та не факт, що успішний, але ми принаймні повинні бачити цю перспективу, що лежить у зміні їхньої національної ідентичності.

Це може бути: а) певне повернення до їхнього угро-фін-ського коріння. Однак процеси слов’янізації, до якої доклали зусиль перш за все українські інтелектуали минулих століть, надто сильні, тому угро-фінізація не гарантовано буде успішною.

Варіант б): альтернативна руська неімперська ідентичність. Можна шукати коріння від Великого Новгорода, але цей процес також може бути неуспішним. Зараз ми лише на початку теоретичного осмислення цього питання.

Як казали класики української політичної думки, і сьогоднішня практика це доводить: поки існує русская ідентичність, яка вважає себе слов’янською, київською, і бере свій початок від Давньої Русі, війна буде тривати безкінечно.

Ми не хочемо бути частиною русского міра, а вони не хочуть нас відпустити. Це особливий вид імперіалізму, який сильно відрізняється від інших. Німці, наприклад, ніколи не вважали поляків зіпсутими німцями, а от русские вважають українців «зіпсутими» русскими.

Рано чи пізно Російська імперія все одно припинить своє існування і на цій території утвориться нова система відносин. Тому в Україні вже слід формувати свою східну політику, яка була б успішною.

Не забуваймо, що схожий період був і сто років тому. Був патріотично-імперіалістичний угар 1914 року, коли Російська імперія вступала у Першу світову війну на економічному підйомі, колосальній мобілізації і вже через два з половиною роки почався її розвал, ура-патріотизм змінився приходом до влади більшовиків на гаслах національної капітуляції, знищення імперії. Ми можемо замість Росії–2014 отримати Росію–2017, це може бути інша Росія і новий етап розвалу імперії.