Висновки до монографії Юрія Щура “Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.)”

Пропонуємо увазі читачів уривки з монографії Юрія Щура “Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.)” (Запоріжжя, 2011)

 

Юрій Щур

ВИСНОВКИ

 

В історії українського націоналістичного руху 1920–1955 рр. Наддніпрянська Україна відіграла роль, яка ще недостатньо оцінена наукою.

Історіографія з проблеми дослідження нами умовно поділена на три групи. Першу групу складають дослідження авторів із західної української діаспори, представників західноєвропейської й американської історичної науки та країн СНД (1946–2009 рр.). Авторами були, здебільшого, або члени націоналістичних організацій, або люди з їхнього оточення. До другої групи належать дослідження радянської доби (1945–1991 рр.), написані вітчизняними науковцями з яскраво виражених антинаціоналістичних позицій. До третьої групи віднесено сучасні дослідження вітчизняних істориків про український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1991–2009 рр.), в яких більшість авторів відійшли від традиційних заідеологізованих концепцій і стереотипів доби СРСР. Цьому сприяло розширення джерельної бази сучасних досліджень.

Аналіз джерел з історії українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині у 1920–1955 рр. свідчить про те, що діяльність УВО, ОУН, ОУН-р та УПА вивчено недостатньо, оскільки дослідниками ще не опрацьовано усього комплексу джерел, що ілюструють самостійницькі прагненнями жителів Наддніпрянської України. Особливий науково-дослідницький інтерес викликають малодосліджені документи радянських органів державної безпеки та націоналістичного руху.

Представлені у досліджені історіографічна спадщина та джерела свідчать про наявність репрезентативної літератури й джерельної бази, комплексний аналіз якої дозволив глибоко й усебічно проаналізувати малодосліджені сторінки історії українського націоналістичного руху 1920–1955 рр. на Наддніпрянщині.

Українська військова організація, створена старшинами Української галицької армії та Армії УНР у 1920 р. в еміграції намагалася поширити свою діяльність на Наддніпрянщину. З цією метою на територію Радянської України було відправлено представників УВО, які намагалися організувати широкомасштабну мобілізаційну кампанію з підготовки й проведення загальнонаціонального повстання. На Наддніпрянщині УВО взаємодіяла із ППШтабом, утвореним урядом УНР. Серед причин, через які УВО не змогла організувати широкомасштабне повстання на Наддніпрянщині, можна назвати успішну діяльність радянських органів держбезпеки. У другій половині 1920-х років члени УВО зосередили свою діяльність на зборі інформації про ситуацію у Радянській Україні з метою подальшого розгортання підпільної боротьби.

У 1929–1939 рр. на Наддніпрянщині рух спротиву більшовицькій системі мав кілька напрямків: внутрішньопартійна опозиція (зокрема, „національні ухили”), інтелектуальний опір інтелігенції, стихійний рух спротиву селян і робітників, повстанський рух та діяльність осередків і окремих підпільників ОУН.

На сьогодні складно відновити цілісну й повну картину діяльності ОУН на Наддніпрянщині у 1929–1939 рр. В той час у Радянській Україні малочисельні осередки і окремі підпільники ОУН перебували у глибокому підпіллі.

Інформаційна диверсія радянських спецслужб – „розкриття” неіснуючих організацій і пов’язування їх з націоналістичним середовищем – і сьогодні перешкоджає встановленню реальних масштабів цього процесу. Найбільш вдалою акцією ОУН у 1929–1939 рр. на території Радянської України було поширення власних видань, зокрема „Розбудови Нації”, та редагованого Д. Донцовим „Вістника”, які переправлялися як офіційно, так і через підпільні зв’язкові лінії.

Не зважаючи на розкол ОУН 1940 р., унаслідок чого виникли дві різні організації з однаковою назвою – ОУН-р та ОУН, плани щодо охоплення Наддніпрянської України націоналістичним рухом жваво обговорювалися. До червня 1941 р. обидві організації розробили плани поширення свого впливу на Наддніпрянщину.

Діяльність похідних груп ОУН на початку німецько-радянської війни була досить успішною. Майже не маючи перешкод з боку німецької військової адміністрації члени ОУН брали участь в організації місцевого самоврядування та розбудові організаційної сітки. В результаті ОУН-р та ОУН своєю мережею охопили майже усі українські етнографічні землі.

Під час німецької окупації у 1941–1943 рр. ОУН-р та ОУН діяли паралельно одна одній.

У діяльності ОУН-р на Наддніпрянщині під час німецької окупації можна виділити два етапи: підготовчий (червень 1941 – травень 1942 рр.) та підпільний (травень 1942–1943 рр.). Для початку першого етапу характерним було мирне співіснування ОУН-б з німецькою владою, за рахунок чого ОУН-р планувала продублювати проголошення Акту відновлення української державності у Києві.

В умовах першого етапу до ОУН-р приєдналися усі, хто був незадоволений радянською владою: учасники Української революції, колишні політв’язні, селяни та молодь, яка була розчарована невдачами Червоної армії на фронтах. На початку своєї діяльності влітку 1941 р. ОУН-р в очах громадянства Наддніпрянщини й навіть в уяві низового членства виступала як українська самостійницька сила, що знайшла чи шукає союзу з німцями в боротьбі з більшовизмом. Лише невелика кількість громадян знала про справді самостійницький характер ОУН і неминучість її боротьби з нацистською Німеччиною.

Незважаючи на вдалу організаційну та пропагандистську роботу, члени похідних груп виявилися непідготовленими до умов і реалій діяльності на Наддніпрянщині. Організаційна робота охоплювала, головним чином, інтелігенцію міста й села. Створена організаційна сітка мала нестійкий характер і швидко була знищена німцями. Арешти відбувалася і через брак конспірації.

У пропаганді ОУН-р цього періоду домінувала ідея української самостійності з тенденцією виключності: „Україна понад усе”, „Україна для українців”. Така позиція відштовхувала від націоналістичного руху представників національних меншин та менш радикально налаштованих українців.

Українські засоби масової інформації, які почали легально виходити на окупованих територіях, спочатку перебували, переважно, під впливом оунівців та проводили широку самостійницьку й антирадянську пропаганду. З приходом цивільної німецької адміністрації пресу було взято під тотальний контроль. Вона стала німецькою на українській мові.

Під час другого, підпільного, етапу діяльності ОУН-р члени націоналістичного підпілля створили чисельну широко розгалужену мережу осередків на всій території Наддніпрянщині. Робота на Наддніпрянщині спричинила зміни в ідеології та тактиці ОУН-р.

Осередки ОУН на Наддніпрянщині в умовах німецької окупації (1941–1943 рр.) здійснювали діяльність у організаційному, культурницькому, пропагандистському та терористично-бойовому (військовому) напрямках. Діяльність ОУН-р полягала у створенні органів місцевого самоврядування, розширенні підпільної мережі й залученні нових членів до організації. Засновувалися українські театри, реорганізувалася робота українських шкіл та інших освітніх установ, поширювалася різноманітна література, засновувалися типографії тощо. Військовий напрямок мав певні відмінності в центральних і південноукраїнських областях. Так в Житомирській, Хмельницькій та Вінницьких областях поряд з проведенням індивідуальних терористичних актів проти представників окупаційної влади й каральних органів з 1943 р. проводилася робота з організації відділів УПА. У південних – степових областях організація великих озброєних груп була неможливою, тому тут обмежилися лише мобілізаційною роботою серед населення із залучення до УПА.

У 1942–1943 рр. німецькі спецслужби провели масштабну кампанію проти націоналістичного підпілля. Завдяки накопиченому досвіду боротьби з оунівцями, якого вони не мали на початку німецько-радянської війни, їм вдалося заарештувати кілька сотень активістів націоналістичного руху. Боротьбі з рухом Опору сприяли природні умови: Наддніпрянщина – це місцевість без лісу, на відміну від Полісся й Галичини.

Після повернення радянської влади (кінець 1943 – початок 1944 рр.) органи НКВС-НКДБ продовжили боротьбу з націоналістичним підпіллям. До проблеми ліквідації оунівської мережі вони підійшли ретельніше. Протягом другої половини 1943 р. вдалося ліквідувати значну кількість осередків ОУН-р на Наддніпрянщині. Незважаючи на це, націоналістичне підпілля продовжувало свою діяльність, пристосовуючись до нових умов боротьби.

Діяльність ОУН на Наддніпрянщині можна умовно поділити на три періоди: легальний (червень – грудень 1941 р.); пошук виходу із організаційної кризи в умовах активізації німецьких репресій (січень – липень 1942 р.); період активної боротьби (серпень 1942 – кінець 1943 рр.).

В умовах першого періоду оунівці брали участь у налагодженні суспільно-політичного життя на окупованих територіях, створенні органів місцевого самоврядування, відродженні освітніх і культурних закладів. Найбільшого успіху члени ОУН досягли в Києві.

На початку другого періоду, внаслідок арештів, ОУН втратила багато провідного активу. Уникаючи репресій, з Наддніпрянщини виїхав голова Центрального керівництва О. Ольжич. Значною помилкою ОУН була велика зосередженість членів організації у Києві, що дало змогу німецьким репресивним органам швидко розкрити майже всю мережу. За цих умов постала потреба кардинальних змін у стратегії та тактиці ОУН.

Третій період характеризується переходом до активної боротьби проти німецьких окупантів. Після проведення Всеукраїнського самостійницького з’їзду в серпні 1942 р. ОУН розпочала підготовку до збройного спротиву. Загони ОУН приєдналися до партизанського руху отамана Т. Боровця („Бульби”). Також було створено кілька власних партизанських загонів. Наприкінці 1943 р. ці повстанські загони були приєднані до збройних відділів ОУН-р, що, фактично, поставило крапку у військовій діяльності ОУН на Наддніпрянщині. На кінець 1943 – початок 1944 р., не маючи, на відміну від ОУН-р, відчутної бази та мережі розгалужених осередків, ОУН не змогла втриматися у боротьбі із радянською владою, що поверталася в Україну.

Зміна ситуації в радянсько-німецькій війні, звільнення території України від німецької окупації у 1944 р. внесли корективи в український націоналістичний рух, представники якого були змушені пристосовуватися до нових умов.

Одним із наслідків такої зміни став пошук нових засобів боротьби, зокрема на Наддніпрянщині. Одним з перших проектів у цьому напрямку стало створення на базі ОУН-р 17–18 липня 1944 р. Національно-визвольної революційної організації, програма якої базувалася на соціал-демократичних принципах. Одним із ініціаторів створення НВРО став керівник наддніпрянського підпілля В. Кук.

У 1944–1946 рр. на території Житомирської, Хмельницької, Вінницької та Київської областей відбувалася збройна боротьба з радянськими військами силами місцевих відділів та відділами УПА з Волині та Галичини, що організовували регулярні військові і пропагандистські рейди на Схід.

Військові частини радянських спецслужб проводили регулярні операції по знищенню відділів УПА на Наддніпрянщині. Для досягнення кінцевої мети – ліквідації спротиву – керівництво УРСР та спецслужб вдавалося до широкомасштабних агентурно-провокаційних заходів, зокрема створюючи псевдоосередки ОУН на Наддніпрянщині.

Незважаючи на це, націоналістичне підпілля та УПА продовжували свою діяльність на Наддніпрянській Україні, пристосовуючись до нових умов боротьби. У 1946 р. націоналістичний рух переходить у свою нову стадію: до тактики дії малими групами в умовах глибокого підпілля.

У 1949 р. керівництво внаціоналістичного руху приймає рішення розформувати військові частини й повністю перейти до збройного підпілля. Змінився й характер протиборства ОУН та УПА з радянською владою. Обидві сторони відійшли від великих бойових дій, перейшли до операцій малими силами.

Протягом усього часу існування керівництво ОУН-р та УПА усвідомлювало важливість охоплення націоналістичним рухом земель Наддніпрянщини. Щороку наголошувалося на актуальності гасла „Обличчям до Сходу”, розроблялися відповідні інструкції, випускався агітаційно-пропагандистський матеріал, відправлялися рейдуючі групи тощо. Для розгортання осередків націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині у післявоєнні роки керівництво націоналістичного руху намагалося використати приїжджих спеціалістів та голодуючих із східноукраїнських земель, робота з якими визначалася серед найголовніших пріоритетів.

Відносно успішною була робота ОУН-р, спрямована на залучення до націоналістичного руху молоді Наддніпрянщини. Важливість такого напрямку роботи підкреслена розробкою спеціальної програми націоналістичного підпілля „Орлик”.

У 1947–1949 рр. радянські партійні структури та органи держбезпеки продовжували боротьбу проти українського націоналістичного руху, спрямовуючи значні ресурси на його ліквідацію. Провідну роль у цьому процесі відігравало Міністерство державної безпеки, тотальний контроль якого відчувався в усіх сферах суспільного життя. Органам МДБ вдалося виявити та ліквідувати значну кількість осередків підпілля та знищити фізично керівників і членів збройних боївок на Наддніпрянщині. Однак повністю подолати український націоналістичний рух на східноукраїнських землях не вдалося, про що свідчить подальша діяльність ОУН у цій місцевості.

На 1950–1955 рр. припадає останній період націоналістичного руху на Наддніпрянщині. В цей час відбувалася ліквідація органами державної безпеки розрізнених ланок оунівського підпілля та збройних боївок. З боку українського націоналістичного руху проводилися стихійні антирадянські акції.

У першій половині 1950-х рр. помічається звуження географії діяльності ОУН-р. Зокрема, збройні боївки діяли на Правобережжі, головним чином на кордонах західноукраїнських областей. На Лівобережжі діяльність збройних груп була неможливою з огляду на відсутність великих лісових масивів. Тут діяли підпільні організації, переважно – молодіжні. Значна кількість таких організацій виникала на Донбасі, що в першу чергу було пов’язано із переселенською кампанією радянської влади, коли на відбудову народного господарства із Західної України сюди прибуло немало членів і симпатиків ОУН.

Незважаючи на те, що останні оунівські осередки на Наддніпрянщині були ліквідовані у 1955 р., органи державної безпеки продовжували боротьбу з українським націоналістичним рухом. У КДБ небезпідставно побоювалися повернення колишніх учасників ОУН із ув’язнення, оскільки пізніше частина з них стали активними у дисидентському й правозахисному русі. Змінився час, змінилися обставини діяльності. Український націоналістичний рух перейшов до інших методів боротьби.