ВИКЛИК ЛЮДСТВУ І ПЕРША ПОРАЗКА ГЛОБАЛІСТІВ

Автор: . 23 Лип 2016 в 20:41

 Іван Сута-Вітер

 ВО «Тризуб» ім. С.Бандери,

 

ВИКЛИК ЛЮДСТВУ І ПЕРША ПОРАЗКА ГЛОБАЛІСТІВ

 

Християнство і масонство принципово несумісні,

так що вступати в одне означає розлучатися з іншим.

Папа Лев ХІІІ

Якщо Європа хоче віднайти своє серце, свою індивідуальність,

свої основи, то має визнати себе християнською.

Архієпископ Анжело Амато

Коли Україна за право життя

З катами боролась, жила і вмирала,

І ждала, хотіла лише співчуття,

Європа мовчала.

Коли Україна в нерівній борьбі

Вся сходила кров’ю і слізьми стікала

І дружної помочі ждала собі,

Європа мовчала.

Коли Україна в залізнім ярмі

Робила на пана і в ранах орала,

Коли ворушились і скелі німі,

Європа мовчала.

Коли Україна криваві жнива

Зібравши для ката, сама умирала

І з голоду навіть згубила слова,

Європа мовчала.

Коли Україна життя прокляла

І ціла могилою стала,

Як сльози котились і в демона зла,

Європа мовчала.

Олександр Олесь

 

Звершилося! Спроба створити нову модерну імперію, на засадах найнебезпечнішого витвору в історії людства – глобалізму, починає зазнавати краху. Європейський союз творений на основі закулісних договорів ліберальних лівих, подекуди антихристиянських, урядів колишніх національних держав та міні-імперій (Великобританія, Іспанія) почав розпадатися. Проведений у Великобританії референдум за її вихід із ЄС започаткував цей незворотній процес. Для багатьох впливових політиків, владних мужів, знаних економістів, світових банкірів і т.д. – це шок. Для націоналістів – природне явище і його не зупинити.

Частина з тих, хто осуджує вихід Великобританії з ЄС, особливо на пострадянському просторі, бачать у цьому руку спецслужб Росії якій, очевидно, не вигідне геополітичне, економічне, військове зростання конкурента – новітньої імперії на території сучасної Європи. Імперії, лідери якої одержимі ідеєю світового панування для «вибраних». Імперії нового типу, яка будуєтьсь не за старим імперським принципом (римська, персидська, візантійська, московська, наполеонівська, арабський халіфат та ін.): «прийшов, побачив, переміг!» а далі: «розділяй і владарюй» на крові й поті покорених народів.

Принципом побудови цієї «ліберальної імперії» нового типу, цього «модерного ґетто європейських християнських народів» – не кровопролитні війни (загарбницькі й визвольні) а своєрідна, десятиліттями підготовлювана, добре продумана ідеологічна, світоглядна, психологічна «баранізація», імперсько-політичне ноу-хау для більшості матеріально ситих й одночасно духовно деградованих, європейців. Доктриною якої є «демократичне, добровільне» входження у політичний союз донедавна національних держав – з допомогою фальшивих ідей, брехливих обіцянок гасел та лозунгів. Усі вони базуються на засадах войовничого матеріалізму, та нищенні усього християнського, національного, родинного під облудливою маскою демократії та європейських цінностей. Усе, що є історичним надбанням Богом створеного людства: культура любов, краса, мораль, родинні та сімейні взаємовідносини, національні традиції й звичаї, його етика та естетика за допомогою ЗМІ, Інтернету та ін. підміняються псевдокультурою, космополітизмом, розпущеністю, сексуальною збоченістю, масовим засиллям емігрантів-нехристиян та іншими проявами замаскованого сатанізму – мультикультурного імперіалізму.

Отже твориться нова сучасна імперія – складова частина глобалістичного світу. Тому частково праві ті, хто вважає що Росії вигідний такий розвиток подій, що започаткували громадяни Туманного Альбіону. Але чому так стривожилася нинішня владна верхівка України і її олігархи? Чому такий галас підняли їхні прикормлені холуї із числа продажних політологів, експертів аналітиків, журналістів, яких нині так багато розвелося. Чи не тому, що вони теж скрито належать до цієї євро-імперської системи? Чи не тому, що власне завдяки створеній ними антиукраїнській системі влади та її поліцейському режимові вони Україну пограбували а свої мільярдні, вкрадені у народу заощадження вивезли за кордон й вклали в офшорні, контрольовані світовою мафією банки та банки, які обслуговують політичне й економічне життя нинішнього керівництва ЄС? Чи не тому, що у разі входження України в ЄС вони, через закулісні змови, мріють увійти в її елітарні уряди, а українську державу з її феноменальними чорноземами та корисними копалинами і її обездолений народ, подати на блюдечку для його подальшого визиску?

А щодо Росії, її переможе не нинішня продажна влада Києва, що діє у змові разом із європейською владою Брюсселя та тією ж Москвою. Росію, під прапором національної ідеї, переможе український народ, його добровольці й волонтери, українська армія – що твориться й гартується у кровопролитних боях.

А як реагує об’єднана Європа на ці трагічні події, що відбуваються в Україні, на відкриту агресію Росії? А ніяк! Ні, на офіційному, так би мовити рівні, високопосадовці ЄС, ОБСЄ та й НАТО, постійно висловлюють «глибоку занепокоєність» та «велику стурбованість» з цього приводу і постійно закликають «великих керманичів» еРеФії відвести війська від російсько-українського кордону. Проте вони лишень нарощують свою присутність там (техніка, особовий склад, інструкторська ланка, агентура спецслужб постійно збільшується, що видно навіть неозброєним оком). І ніяких конкретних дій в нашу підтримку. Ні-я-ких!… Іншими словами – Європа пообіцяла нам, що буде обіцяти ще більше. Ще і ще… А в нас гинуть люди. Інколи десятками в день…

Кров українських патріотів – насіння майбутньої стратегічної перемоги української нації!

Перемога у війні українського народу – смертельний вирок Російській імперії.

Перемога на референдумі громадян Великобританії – початок кінця запланованої світовою масонерією, іншими політичними та фінансовими групами авантюри під назвою Європейський Союз.

«Україна – це не тільки територія, це, передусім, нація, отже, не зародок недорозвиненого організму і не етнографічна сировина. Україна – це насамперед духовне відчуття приналежності людини до свого народу, до своєї (української) родини, до нації, яка найповніше може розкрити всі свої сили в самостійній державі. Без містичного відчуття, яке вкоренилося в націю міцним корінням, вона не мала б основи для свого існування.

В сучасному світі в зустрічі з іншими народами треба підшукувати в собі все найкраще, що привабливо яснітиме на ринку світових цінностей. Ми маємо попереду великий шлях піднестися вгору, і на цьому шляху оживуть великі приспані сили», – так передбачав і в це вірив Голова Проводу ОУН, уродженець Івано-Франківщини Степан Ленкавський.

Велика мета піднесення вгору – це шлях безперервної семисотлітньої боротьби українського народу за власну національну державу. На цьому шляху йому траплялися різні вороги, він входив у склад різних імперій, за якими і сліду нема, а українська нація, український націоналізм і ведена ними національно-визвольна боротьба залишилися непереможені. Батиєва азійська орда, турецька навала, польський шовінізм, австро-угорський імперіалізм, німецький націонал-соціалізм та московсько-більшовицький месіанізм відступили, програли в боротьбі проти українців у їхньому нестримному поході до волі.

Сьогодні українці, які залишилися у силовому полі модерного російського імперіалізму, зустрілись ще з одним, більш цинічним та витонченим новим типом імперського поневолення: політичним витвором демолібералізму – глобалізмом.

«Глобалізм не зводиться тільки до економіки, а передбачає світову владу капіталу – тотальну й абсолютну. Цей неоімперіалізм ставиться до себе як до «вибраного», «суб’єкта» (політики, історії тощо), до інших – як до «об’єктів» (свого впливу, експлуатації, грабежу тощо). Єдина ефективна альтернатива йому – націоналізм як ідеологія національно-визвольної боротьби та національного державотворення й ідейна база міжнародних стосунків. Націоналізм – націоцентрична світоглядно-ідеологічна система, яка розглядає націю як визначальний фактор формування національної людини, як рушійну силу історії народу і як головну передумову творення національної держави» доводив Провідник ВО «Тризуб» ім. С.Бандери Василь Іванишин.

Сучасний український політолог та публіцист, луганчанин Максим Віхров доводить:

«Глобалізація – це процес формування єдиної всесвітньої соціокультурної системи: світового ринку, всесвітньої політики, культурної стандартизації, розвиток наддержавних структур і міжнародних об’єднань (ЄС, СОТ, НАТО, ЄЕП). Важливо зазначити, що, говорячи про глобалізацію, ми говоримо не про сформоване глобальне суспільство як даність, а лише про тенденцію до формування такого суспільства. Ця тенденція за своєю природою є водночас об’єктивною і суб’єктивною.

Об’єктивний бік глобалізації полягає в тому, що сучасний розвиток комунікаційних систем, економіки, політики і культури дійсно дозволяє і іноді вимагає подолання кордонів національних держав (Інтернет, транснаціональні корпорації, розвиток міжнародного розподілу праці і політичної взаємодії, культурна експансія й обмін). Ряд певних світових проблем (екологічна криза, тероризм) не може бути вирішений на рівні окремих національних держав і вимагає широкої міжнародної взаємодії.

Суб’єктивний бік глобалізації полягає в тому, що ця світова тенденція активно використовується та підсилюється різними зацікавленими суб’єктами світової економіки і політики у власних інтересах. Згаданий вже фон Вайцсеккер зазначав, що про глобалізацію говорять позитивно ті, хто має вплив на неї, здобуває з глобалізації певні вигоди. Ті ж, для кого глобалізація обертається зубожінням і закабаленням, такого ентузіазму не виявляють».

Далі М.Віхров пише:

«Глобалізація спричиняє до розмивання національного іформаційно-культурного простору. Нині національна держава практично не здатна створити і підтримувати замкнений інформаційний простір у межах своїх кордонів. Це не тільки призвело би до міжнародної ізоляції країни, але і технічна можливість цього вельми сумнівна. З одного боку, пожвавлення інформаційного обміну на міжнародному рівні сприяє збагаченню національної культури найвищими здобутками світової культури. Однак розмитість інформаційного простору створює і небезпеку ворожих інтервенцій. Так, незалежна Україна постійно зазнає інформаційного тиску з боку Росії. Фактично йдеться про інформаційну війну, яка полягає у маніпуляції свідомістю громадян України і насаджуванні чужих цінностей і світогляду.

Також глобалізація відкриває двері для проникнення безнаціонального культурного продукту (наприклад, так звана «клубна музика» і «клубна культура»), який часто є сумнівною культурною та духовною цінністю.

Втім, далеко не все, що приходить разом із глобалізацією, є дійсно безнаціональним. Наприклад, масова культура, розповсюджена у всесвітньому масштабі, є переважно англомовною. Цінності, які пропагує ця культура, ґрунтуються на західних культурних зразках, західних символах і образах. Наприклад, масове американське або російське кіно у своїй масі є відверто ідеологічним. У самому факті ідеологічності немає нічого поганого. Небезпека полягає в тому, що через нього транслюється неукраїнська ідеологія – чужа ідеологія».

Василь Іванишин, вказуючи на згубні впливи глобалізації на долю європейських народів, зокрема німецького, казав: «Після другої світової війни німцям було заборонено культивувати свою національну ідею та мати будь-які національні інтереси поза соціально-економічними. За ситість німців змусили розплачуватися національною ідентичністю. Замість природної і необхідної національної гордості – старанно культивований комплекс вини народу і постійні приниження національної гідності: можна бути європейцем, але злочин – бути німцем. Німці втратили право на власну інтерпретацію історії, а тому стали легкокерованим зовні німецькомовним НІЩО перед викликами тотальної і всенівелюючої глобалізації: населенням, споживацькою юрбою, але – не нацією, не кровно-духовною спільністю «мертвих, живих і ненароджених земляків своїх у Німеччині і не в Німеччині». Німці перестали бути господарями своєї долі на своїй землі. Шевченкове «В своїй хаті своя й правда, і сила, воля» – не для них, як і не для українців. Оберігаючи німців від минулого, «доброзичливці» позбавили їх майбутнього.

Так, після версальських принижень Німеччина, через коротке захоплення більшовизмом і соціал-демократією, відреагувала расистським націонал-соціалізмом, імперіалізмом і гітлеризмом, що в сумі, хоч і на короткий час, але сповна компенсувало народові відчуття незаслуженої кривди – перед новою катастрофою. Характерно, що ненависть, із якої виріс, якою жив і яку культивував нацизм, обернулася не так проти переможців, як проти до- і післявоєнних кровопивць, які жирували на тілі беззахисної Німеччини і з якими ототожнили цілий народ, більшість якого або не мала ніякого відношення до цієї політики грабежу, або взагалі жила за межами рейху. Але якраз ця безмовна більшість, байдужа як до «подвигів» своїх «землячків», так і до страждань німецького народу, і стала першою жертвою помсти, – ще один ніким і досі не засвоєний урок історії…

Зараз Німеччина реагує наростаючими, хоч і спорадичними виявами молодіжного неонацизму і ксенофобії, які не можуть ні бути всеохопними, ні змінити нинішній стан, зате можуть стати живильним середовищем для появи неогітлеризму і нацистського реваншизму. І на цей раз новий варіант ідеології людиноневисництва може (через спонтанну ксенофобію і шовінізм, породжувані штучним, злочинним і згубним перенаселенням та ісламізацією країн Євросоюзу) охопити цілу Європу, і не тільки».

Вихід з даної ситуації В.Іванишин бачив єдиний – націоналізм:

«Для німців альтернатива цьому тільки одна – німецький націоналізм. Аналогічно – і для інших народів Європи і світу. Інакше в наш час політичного бандитизму уникнути чергової всесвітньої різанини не вдасться. Бо глобалізм – ідеологія всесвітнього панування – не запобігає цьому, а тільки прискорює це. Націоналізм же – це ідеологія відповідальності за долю нації. Він учить не тільки любити, утверджувати і берегти своє, але й шанувати чуже, а в міжнаціональних стосунках діяти так, щоб нинішня вигода не обернулася завтрашнім злом для нації. Поза націоналізмом немає перспективи – ні для людей, ні для народів».

Саме спонтанний націоналізм, хоч і не в організаційній, а на підсвідомому рівні, у державницько-захисній формі привів до позитивного результату референдуму у Великобританії. Після виходу з ЄС цю міні-імперію чекають й інші референдуми та відцентрові течії. Право на свої держави мають британські народи кельтського походження, як ірландці так і шотландці, як й інші нечисельні народи що нині історично перебувають у складі Бельгії, Іспанії, Франції, Італії. Цю проблему може вирішити націоналізм в його організованій формі на основі національних ідей цих народів.

Тому-то проти націоналізму так злобно налаштовані усі без винятків імперські течії, ідеології, доктрини. І це не дивно, бо глобалізм, на відміну від націоналізму, переслідує діаметрально протилежну мету – керувати світом. Тому глобалізація – проти християнської віри, глобалізація – проти національної духовності, глобалізація – проти національної культури, глобалізація – проти національної економіки, глобалізація – проти національних держав, глобалізація – проти історично сформованого надбання людства. Глобалізація – це хвороба, яку не можливо вилікувати терапевтичними засобами. Лише хірургічне втручання може звільнити людство від цієї ракової пухлини.

Війна між націоналізмом і глобалізмом у різних її формах і методах – неминуча! Війна – не на життя, а на смерть!

Глобалізм діє як система. Система, керована сатаною та його слугами – обездуховленими, падшими під тягарем вседозволеності, розкоші, захланності, гордині, розпусти та сексуального збоченства людиноподібними істотами. Тому завданням, не лише українського, а й світового націоналізму під сучасну пору є – створення, з допомогою «воюючого» а не «подорожуючого» духовенства, світової християнської націоналістичної системи для втілення у життя різних народів націорятівних ідей та спротиву глобалістичній чумі. Системи орденського типу – ідейно однорідної, програмово- та ідеологічно оформленої. Нація – це народ у поході до волі, до своєї власної держави, і нема такої сили, щоб зупинила цей похід.

Ідеолог ОУН(м) Юрій Пундик, живучи у Франції, писав:

«Однією з важливих причин ворожого ставлення до націоналізму, особливо серед політиків Західної Європи й Північної Америки, є політичний консерватизм. Націоналізм, чи то як процес кристалізації етнографічної групи в окрему політичну спільноту, свідому своєї етнічної й духово-культурної окремішності від інших етнографічних груп, чи теж як політичний рух, що змагається за оформлення цієї окремішності в політичний твір – державу, незалежну від політичних впливів інших держав, є революційний, змагається за зміну існуючого суспільно-політичного ладу».

Глибинно вивчаючи явище глобалізації як нового типу імперської експансії син Василя Іванишина – Петро Іванишин прийшов до такого висновку:

«Один із націоекзистенціально верифікованих принципів христологічної герменевтики має універсальне епістемологічне значення. Віднаходимо його у застереженні Ісуса Христа супроти майбутніх псевдохристологів-фарисеїв, «лжепророків», прихованих «вовків»: «Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині вовки хижі. Ви пізнаєте їх за плодами їхніми; хіба збирають виноград з тернини або з будяків – смокви? Так кожне добре дерево родить гарні плоди, а лихе дерево – плоди погані. Не може добре дерево приносити плодів поганих, ані лихе дерево – плодів добрих. Всяке дерево, що не родить доброго плоду, рубають і в вогонь кидають. За їхніми плодами, отже, пізнаєте їх»(Мт. 7,15-20). Таким чином, згідно з методологією Божого Сина, слід дивитися не на слова людини і навіть не на її діяльність, а на результати тієї діяльності – «плоди».

Якщо підійти із цією міркою до актуальних процесів глобалізації, то побачимо, що, як би нас не переконували різні апологети цих начебто «природних» та «неминучих» світового масштабу феноменів у їх потрібності (поширення інформації, загальна автоматизація, економічні зиски, світове утвердження «прав людини» і «демократії» тощо), вони все ж не можуть оцінюватися позитивно, оскільки результати – «плоди» – глобалізаційних процесів таки «погані». «Поганість» цю можна звести до поняття денаціоналізації як безпосереднього й очевидного результату глобалізації: «подолання націй і націоналізму» та «нівелювання всіх культурних відмінностей» в ім’я стратегічного економічного інтересу плутократичних транснаціональних корпорацій (ТНК) – створення імперського «світового ринку» під неофіційним контролем провідних світових наддержав (типу США). Звичайно, окреслену шкідливість ідеології та практики глобалізації ми помітимо, якщо тільки не відмовляємо в цінності основоструктурам національного буття: національній екзистенції, національному світоглядові, національній ідентичності, культурним вартостям та національній державі».

Далі П.Іванишин радив:

«Сказане спонукає уважніше придивитися до теорії глобалізму, як до «дерева», що дає «плоди погані», а відтак, дозволяє ідентифікувати й ініціаторів глобалізму, які за допомогою різноманітних інтелектуальних комунікативних каналів та ЗМІ «приходять до нас в овечій одежі» постмодерної колоніалістичної риторики. Дослідники не від сьогодні помітили, що «головним опонентом» імперської доктрини глобалізму залишається тільки націоналізм».

Він аргументовано доводив що:

«Ідеологія і філософія націоналізму випливає не з ненависті до чужого, а з любові до свого, а тому органічно поєднує два Декалоги – християнський та суто націоналістичний».

Василь Іванишин писав:

«Націоналізм вчить, – бути людиною – означає бути національною людиною. Не було, немає і не може бути прав людини за умови безправ’я її нації. Гасло демолібералів «Права людини!» – це сатанинська формула внутрішнього поневолення і людини, і нації шляхом пробудження і культивування в людях не божественного і людського, а тваринного. Права людини в ліберальному контексті спрямовані проти прав людини в їхній християнській (релігійній) і національній інтерпретації».

Лише український націоналізм здатний сконсолідувати весь український народ під одним прапором національної ідеї, щоб успішно протиставитись цим новим формам імперіалізму і вивести українців на магістральний шлях – до власної національної держави.

Керівник НІЦ ім. Д.Донцова, політолог і публіцист, теж дрогобичанин Олег Баган у своїй полеміці з апологетами демолібералізму пише:

«Ліберальна ідеологія, яка широко охопила увесь західний світ і однозначно, передусім за допомогою потуг США, повела цілу планету шляхами космополітизму і глобалізації. Однак, якщо для лібералів це «єдиноправильний шлях», то для людей іншого світогляду – це лише черговий виклик. І в цьому корінь проблеми. Чи зможе світ перебути без Бога, а лише з безмежною свободою, без морально-духовних принципів, а лише з широкими можливостями заробляти гроші, без національних самобутностей і традицій, а тільки як безлика космополітична маса, без високої культури, а тільки із її сурогатами – примітивною масовою культурою і кітчем, які пропонує постмодернізм, – це ще велике питання». І робить з цієї штучно накинутої проблеми єдиноправильний висновок: «Націоналізм сьогодні має прийти як неуникненна цивілізаційна сила, як містика історії і майбутнього, як геополітично-цівілізаційна доля України».

«Больова точка імперій – національне питання; камінь спотикання для них – національно-визвольні ідеї, гасла, рухи; смертельна небезпека для них – націоналізм», – доводив В.Іванишин. Але хто із вчорашніх й нинішніх демократів чи «теж-націоналістів» прислухався до голосу цієї геніальної людини? Як не прислухалися вони до слів видатного ідеолога, уродженця гуляйпільських степів Дмитра Донцова:

«Я говоритиму лише про той націоналізм, який пропагую впродовж майже шістдесят літ. Отже про нього і говоритиму тут, бо в останні часи повстали групи, які послуговуються тим гаслом, але які крім назви – нічого спільного з Ідеєю не мають. В «Літературному-Науковому Віснику», львівському, я підкреслив, що націоналізм має боротися з «трьома М»: з матеріалізмом, з Москвою і з заприязненою в неї західноєвропейською мафією, що виступає під псевдонімом «демократії». Основні тези мого націоналізму торкалися питань (в книгах і статтях) – містики і політики, ідеалізму і матеріалізму, «духа Росії», хреста і меча проти диявола, боротьби не угоди, наших традицій, маси і проводу. Правди прадідів великих, духа нашої давнини, партії чи ордену… Мої тези серед демократів, соціалістів, комуністів, драгоманівців, очевидно не знайшли відгомону». А шкода.

Розуміючи шкідливу для українців роль модних на Заході матеріалістичних ідей і передбачаючи небезпеку втілення їх в Україні, один із провідних діячів ОУН, представник українського Опілля Дмитро Мирон-Орлик ще в довоєнні часи писав:

«Щоби перемогти демолібералізм, треба найперше перемогти хаотичну безлику мряковинну духовність і хиткість поглядів демоліберального світу, безвідповідальність механічної маси й розсвареної партійщини. Не число, не випадкова більшість вирішує, але чин, праця, творчість і вартість особистості і добро цілого народу…

Треба вже раз собі усвідомити, що демократія не означає справжнього народоправства і волі народу-суверена, але зводить народ до партійної маси, що лібералізм не означає свободи, лише доводить до анархії і панування спритних і багатих самолюбів, що соціалізм-марксизм не запевнює народові суспільної справедливості і не приносить добра для трудового народу, лише зміну форми визиску».

Голова Проводу ОУН, уродженець Тернополя Ярослав Стецько, перебуваючи на вимушеній еміграції в Німеччині, не з теорії, а у повсякденному житті західного світу побачив, відчув і осмислив два типи імперського поневолення – імперкомуністичного та глобалістичного – і дав такий рецепт проти них:

«Історичному матеріалізмові треба протиставити християнський ідеалізм, інтернаціоналізмові – національну ідею, насильству – свободу людини, визискові людини державою – соціальну справедливість, … імперіалізмові – самостійну державу кожного народу, який має на неї право не на основі виборчих бюлетенів, а з титулу пролитої крові за неї… Комунізм же можна перемогти тільки діаметрально-протилежними ідеями: християнською і національною».

Він також розумів небезпеку, яка постане після національного визволення українців з-під Москви, передбачав можливість недовершеної революції та вказував на можливі наслідки цього:

«Україна, з нашого погляду, має…особливе, навіть вирішальне значення для цілого світу, і пхати її в сателітні рамки – просто злочин.

З відновленням УССД розвалиться московська імперія, поміняється політична карта світу. Трактування України як периферії, на якій має відбутися розигра великих потуг, означає не вірити в свою націю, зраджувати українські самостійницькі позиції. Для такого роду політиканів Україна – міжнародний базар, що на ньому метушаться різні бізнесмени, ласі на український хліб, підземні багатства, на українську робочу силу і не буденний талант…»

Я.Стецько вірив у силу духа свого народу та його місію в сучасному світі:

«Людство чекає на державних мужів провидців, не виключно прагматиків і виборчих тактиків, але й людей з почуттям Божого післанництва, що з Богом розмовляють, як урятувати людство від знищення…».

До Другої світової війни включно різнолике імперське Зло для досягнення абсолютної влади знищувало цілі народи. І це було жахливо. Після цієї війни імперіалісти діють із більшим розмахом – знищують не тільки людей і народи, а ціле людство і саму людяність. Але це вже нікого не лякає і не обурює. Бо називається боротьбою з тероризмом, глобальним потеплінням, протистоянням культур і цивілізацій тощо.

Про це явище Д.Донцов писав:

«Ці сили, які хочуть або створити під своєю ферулою «світовий уряд», або поділити поміж собою світ, в службі «отця брехні», іноді ворогують, іноді роблять «приязнь» між собою; західні демонократії і московська орда ідуть під стягом антихриста, антипатріотизму, антинаціоналізму, нищення окцидентальної культури, пропаганди сексуалізму, брехні і гроша, знеславлення культу героїзму і боротьби із злом. Особливим же їх ворогом є націоналізм».

Небезпеку для України цих новоімперських віянь гостро відчував його ідейний спадкоємець В.Іванишин. Він писав:

«Підміна політики економікою, підпорядкування політики економіці, тим більше чужій, – це сатанинський витвір буржуа-торгашів, денаціоналізованих гуманістів, соціал-демократів, комуністів, лібералів, глобалістів. Метою людського життя стає ситість, мрією – багатство, ідеалом – успішний злодій. Поняття батьківщини, духовності, моралі, культури, Свободи втрачають сенс. Добром стає те, що гарантує ситість; батьківщиною – місце, де стоїть корито вигоди. Жертва в ім’я інших, вищих ідеалів стає смішною, релігія – зайвою, Церква – фірмою, політика – бізнесом, рідна земля – товаром, патріотизм – лайкою, визвольна боротьба – злочином, національні герої – бандитами, національні велетні духа – збоченцями, велике – нікчемним, нице – величним, народ – юрбою, суспільство – електоратом, нація – фікцією, батьківщина – територією, рабство – реальністю.

Європейці заплатили за такі глобалістично-диявольські «вартості» як космополітична демократія, права людини, ситість і т.д. втратою суверенітету, своєю валютою, внутрішньою окупацією, неконтрольованою міграцією, демографічною катастрофою, африканізацією та азіатизацією, обездуховленням, дехристиянізацією та денаціоналізацією, знищенням традиційної сім’ї, культом гомосексуалізму, наркоманії, сатанізму, цинковими трунами із зон не потрібних їм війн, реальною перспективою близького кінця своєї історії… (На щастя, громадяни Великобританії починають прозрівати. Прозріють й інші. І.С.).

А наші різношерсті «вожді» і «вождики», не звертаючи на те, що вона нас черговий раз зрадила на користь Москви, на жертви патріотів на полях боїв, тягнуть нас саме в цю Європу. І плата за вхід буде такою ж.

Нам уже обіцяли райське життя, якщо буде демократія, реформи, приватизація, сертифікація, Конституція, адміністративно-територіальна реформа, політреформа… Тепер наші вожді гризуться між собою за те, кому продатися, щоб уже точно настав рай в Україні: НАТО, СНД, ВТО, ЄЕП, ЄС?..

І збаранізовані українські патріоти жваво обговорюють між собою цю проблему, залюбки стають на сторону тої чи іншої групи злодіїв, бізнес яких виграє від підключення до східної (з початком війни значно втратив перспективу) чи західної системи грабежу народів і цілих континентів.

Ще раз наголошую: Україна обов’язково буде в Європі, бо вона в ній завжди була і є її невід’ємною частиною у географічному, кліматичному, геополітичному, духовному, культурному, релігійно-християнському, науковому, мистецькому, світоглядному, економічному, аграрному вимірах».

У нашому сьогоденні, щодо її суто політичного вибору – то нинішній, на окремих умовах, вступ України в Євросоюз, чи у Всесвітню торгову організацію, чи в НАТО, до переможного закінчення війни з Росією, теж можна було би вважати позитивним явищем, але за однієї умови: якби Україна була національною державою. Тобто державою з національною владою, яка є головним носієм української національної ідеї і послідовним захисником українських національних інтересів. Тобто, якби у нинішній двофронтовій війні вдалося спочатку повалити антиукраїнську систему влади, створити національну державу і розпочати визвольну, а не «гібридну», війну проти Московського агресора.

У нас не виконана головна передумова державного існування українців: не створена українська національна держава. Не проведено процесу відродження нації, заліковування тих ран, деформацій, які завдані українцям за майже 700 років бездержавності. Нині, за виключенням  окремих членів-засновників ВО «Тризуб» ім. С.Бандери, НІЦ ім. Донцова та ідеологічної референтури Національного Руху ДІЯ ніхто навіть про це не говорить. Наші патріоти, політики давним-давно забули словосполучення «національне відродження», хоча саме на ньому вони спаразитували і всілися завдяки йому на шию народу.

Націоналіста В.Іванишина, коли він на початку ХХІ століття відстоював саме таку позицію щодо інтеграції України в ЄС, у одному з його численних інтерв’ю, запитали:

«Кор.: Щодо Євросоюзу чи НАТО, то тут позиція справді неоднозначна й існують різні, часом полярні точки зору. Але Всесвітня торгова організація?

В.І.: Половина українського істеблішменту – за негайний вступ до цієї організації, бо їм це страшенно вигідно. Друга частина українського владного істеблішменту категорично проти і робить все, щоб цього не сталося, щоб відбулося посилення економічних зв’язків у рамках СНД. Ці люди загарбали ту частину української економіки, яка зорієнтована на Росію. Про такі речі, як збереження української національної ідентичності, української культури, духовності ні перша група злодіїв, ні друга не думає, бо це не належить до їх обов’язків. Покликанням злодія є красти, а не займатися духовним відродженням. А наші безмозгі патріоти-політики тільки підвивають або одній частині, або іншій – залежно від міри звиродніння

Кор.: Але об’єктивно цей процес все одно буде йти.

В.І.: Цей процес буде йти і, на превеликий жаль, він іде помимо волі українців. Ми знову перетворюємося в абсолютний пасивний об’єкт цієї політики. А нам є що втрачати. Ми не Норвегія, що має тільки скалі та фіорди (виявилося, правда, що є ще нафта). Ми – багатюща країна! Я таки думаю, що ми трошки багатші від Словенії. І я думаю, що ми трошки багатші від Естонії. Розумієте? Ви подивіться: як нас не грабують, а життя продовжується. Щороку мільярди доларів крадуть в України та відправляють на Захід. Якби тільки те, що вкрали, бодай за три роки, було раптом кинуто на розбудову України, на її відродження, ми б дуже швидко перегнали багато європейських країн. Зокрема й ту десятку, яка вступила в Євросоюз

Кор.: Іншими словами: якби Україна вступила до Євросоюзу, то процес розкрадання нашої держави пішов би швидшими темпами?

В.І.: Так, це пішло би особливо інтенсивно. Наприклад, подивіться, що зараз переживає Європа. Їй нав’язана американська модель стосунків з емігрантами. Для Америки абсолютно байдуже, скільки в неї емігрантів, хоч би й 50 мільйонів. Це суті цієї держави не змінить. Але подивіться, що робиться зараз зі Швецією чи Францією. У Великобританії нині англійця в палаті лордів треба шукати за принципом Діогена – у білий день зі свічкою. Там сидять неанглійці. Це Європа, національні держави. Лібералізація еміграційної політики згубна, бо починається національне переродження країни, тобто зникає з карти Європи нація. Вона розчиняється, перероджується. Що буде з Україною, якщо ми станемо виконувати європейські домовленості? Хто має гроші, той і купить собі Україну!».

Отже позиція націоналістів чітка і зрозуміла – спочатку національна держава, а потім – її політичний вибір. Нині до вирішення цієї проблеми добавилася інша – війна з Московською імперією.

А що про це думають прихильники сучасної європейської демократії? Це болісна і проблематична тема. Бо у своїй більшості це інтелігентні люди, без сумніву – патріоти України, які належать до інтелектуального, творчого середовища і чудово розуміють різницю двох культур – азійської Росії, якій ще далеко, як мотикою до місяця, до азійської культури древніх націй – корейської, японської, китайської, іранської, іракської тощо, і тим більше до культури християнської Європи.

Росія ніколи не культивувала своєї етнічної культури. Вона завжди паразитувала на культурних здобутках поневолених нею народів, і в першу чергу – європейської за духом України. Тому наміри нинішньої української інтелектуальної еліти чим скоріше відірватися від чужого їм духовно і ментально російського світу, а заодно імперської політики Москви, цілком виправдані і зрозумілі.

Ось деякі вислови з цього приводу провідного наукового співробітника Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України Оксани Пахльовської:

«Часом відбувається аберація погляду: Росія – європейська. А в чому вона європейська? Ну як, відповідає певний тип європейців, росіяни ж так люблять італійську моду…»;

«Яким чином можна між собою гармонійно поєднати такі різні фрагменти: Петербург та Інѓушетію, Татарстан і Зелений Клин, шаманічні народи Сибіру та ісламські анклави?»;

«Драма в тому, що і з боку Росії сьогодні від Заходу береться виключно матеріальний його вимір: машини, вілли, одяг, техніка, валюта. Але цілковито ігнорується інтелектуальний та моральний спадок Європи від античності до модерну – власне, те, що зробило саме Європу справді унікальним цивілізаційним проектом»;

«А в Росії ситуація справді трагічна. Сьогоднішня Росія пережила двічі за одне століття крах своєї державності. І двічі за одне століття втратила будь-яку спадкоємність свого культурного коду. Завойовані території обертаються прокляттям. За віки русифікації їх вдалося асимілювати лише на рівні знекультурення, відсутності інформації, занурення в ідеологічний дурман. Росія фактично не має модерної функціональної ідентичності. Її ідентичність – це православ’я? А що робити з неросійськими народами – та ще й на тлі демографічної експансії ісламських народів та зростання китайської присутності? Чи це євразійська країна? Але чому тоді таджиків, узбеків, грузинів, вірмен, азербайджанців періодично вбивають різношерсті неонаці? У боротьбі за «белую Россию» за три роки – від 2006 до 2008-го – понад півтори тисячі нападів, майже 250 убитих. Катастрофічні цифри. Тобто будь-який проект об’єднання, автором якого є Росія, обертається роз’єднанням, конфліктами, культурними й політичними трагедіями сусідів Росії»;

«Росія щодо Європи презентувала себе як антиєвропейська, позаяк автентично слов’янська ідентичність, щодо слов’ян — як об’єднуюча російська ідентичність, а щодо Кавказу — як ідентичність європейська. А в результаті сама заплуталася між своїми маніпулятивними ідентичностями.

Словом, Росія складається сьогодні з некомунікабельних фрагментів, що перебувають на різних стадіях історичного розвитку. Намагається бути імперією ХІХ ст., жонглюючи ядерною доктриною. Навіть початкової побудови демократичного суспільства в Росії не відбулося. Минуле знову повернулося».

Тому О.Пахльвська, будучи прихильником європейської демократії й права людини та противником нинішнього московського путінського неотоалітаризму стверджує:

«Ніби й парадокс, але це закономірність: поділ України проходить лише по одній лінії – між Європою і не-Європою. З одного боку, європейська Україна, де може знайти собі застосування і укорінення будь-який інший національний і культурний елемент, тому що в цьому європейському вимірі немає місця для дискримінації Іншого. А з іншого – та радянська Україна, де все «неросійське» сприймається як «вороже»: параноя Івана Грозного виявилася заразною хворобою. І все ж – при всіх труднощах – європейське начало має значно більше шансів на перемогу порівняно з анахроністичним совєтизмом, приреченим на відмирання. Тільки необхідно бути свідомими цих процесів і працювати на вивершення європейської ідентичності України».

Що можна сказати. Виглядає, що все правильно. Але, – чи все?

А тому, щоб мене і Організації, в яких я маю честь перебувати (ВО «Тризуб ім. С. Бандери та Національний рух ДІЯ»), демократи не звинувачували у нашому критичному ставленні стосовно поспішного європейського вибору України в «хуторянстві», «маргінальності», «шароварництві», «низькочолому плебействі» чи «ретронаціоналізмі» наведу вагомі контраргументи.

По-перше: українська нація опинилася між двома вогнями: зовнішньою і внутрішньою окупацією. На території України йде неоголошена Росією війна. Можливо – це початок ІІІ-ї Світової? Окуповано частину української території. Ґаранти незалежності української держави, в часи коли вона віддавала своєму споконвічному ворогу Росії (також «ґарант») ядерну зброю: США і Великобританія мовчать. Будапештський Меморандум Л.Кучмою, Б.Єльциним, Дж.Мейджором та Б.Клінтоном де вони: «…підтверджують їх зобов’язання утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй», ніхто не збирається виконувати а нинішні, нав’язані безхребетному президенту, «мінські домовленості» не що інше – як чергова змова «сильних світу цього» проти державності української нації.

По-друге: ЄС в особі Німеччини й Франції, Росія і нинішнє вище керівництво України – учасники цієї змови. На українській землі вкотре розпочато черговий виток геноциду – повномасштабне винищення українців, як окремішньої нації. Не забуваймо про Голодомор-33 і ставлення до нього «демократичних» урядів тодішньої  Європи.

По-третє: українська нація була, є і буде європейською. Росія – царсько-великодержавна, біла, червона, єльцинська чи путінська була і є азійською дикою ордою (нехай простять мені китайці, індуси, японці, та всі інші цивілізовані азійські народи).

По-четверте: місце України було, є і буде у Європі, а не в Азії. Вхід України в Європу є бажаний і неминучий. Але не в ЄС, як модерну глобалістичну імперію, а як союз суверенних держав вільних націй.

По-п’яте: нинішня об’єднана та контрольована глобалістичною мафією Європа обездуховлена й дехристиянізована. Нинішня гендерна політика і антилюдські ювенальні закони які нав’язує християнським народам уряд ЄС– протиріччя Закону Божому!

По-шосте: кожна нація має свою, визначену Богом місію. Візія України у сучасному глобалізованому світі, є трьохвимірною: БОГ, НАЦІЯ, СВОБОДА, все інше – від лукавого.

По-сьоме: місія України – ліквідація усіх типів і типів імперій, побудова національних держав, відродження культурної християнської високодуховної Європи та створення – нової (відродження духу лицарського християнського середньовіччя) християнської європейської цивілізації.

По-восьме: у нинішньому стані панування режиму внутрішньої окупації України, коли окупантом є, та ж сама глобалістична мафія, непідготовлений вхід України в ЄС – обернеться для неї катастрофою.

По-дев’яте: лише після того, коли будуть визволений окупований Крим та інші території,  ліквідовані рани українсько-російської війни, наслідки недалекого комуністичного минулого і внутрішньо-окупаційного сьогодення, можна ставити питання про політичну інтеграцію в Європу.

По-десяте: лише завершення національно-визвольної боротьби українців за свою державність і створення національної української держави створить передумови геополітичного вибору України.

І нарешті: входження Української Держави в Європу можливе лише за однієї умови: визнання за Україною конституційного права бути християнською національною державою, мати своє незалежне від НАТО військо та абсолютне невтручання будь-кого, тим більше нинішнього європейського уряду, у внутрішні справи України.

Наведу ще один приклад із того, що на цю тему пише без сумніву віддана Україні людина, яка не лише на словах, а й ділом, довела свій патріотизм і не зламалася в більшовицьких концтаборах у часи брежнєвсько-сусловських репресій: «НАТО і Євросоюз – це не лише гарантія незалежності. Це європейський стандарт життя, це високе поцінування особистості. Це відсутність корупції і хабарництва. Це повернення нас як повноправної нації в коло європейських народів», – пише у своїй яскраво вираженій антимосковській і на нинішній час доволі актуальній статті без сумніву відданий патріот України, колишній політв’язень, дисидент Василь Овсієнко.

Люди добрі!!! Про яке повноправство української нації може нині йти мова, коли на її етнічній території, у здобутій нею незалежній державі, проти цієї ж нації, цілеспрямовано і послідовно усіма «українськими» проєвропейськими та проросійськими президентами і урядами ведеться війна на її цілковите знищення, – саме як нації, і перетворення її в безідейну аморфну масу – «людський пластилін» з якого можна буде зліпити все, що заманеться окупанту (незалежно зі сходу чи заходу), який безкарно паразитує не лише на внутрішньо-окупованій Україні, але й у нинішній «вільній» (від християнства, національного світогляду, родинних традицій і моралі), об’єднаній Європі.

Ось ще один приклад.

На початку листопада 2009 року, під час правління першого президента ЄС, масона Хермана Ван Ромея, так званий європейський суд, що обслуговує інтереси сатаністів-демолібералів заборонив демонстрацію Розп’яття в громадських місцях, посилаючись на те, що «це порушує принцип свободи віросповідання».

Рішення викликало вкрай негативну реакцію серед християн Італії і Європи. Тодішній Папа Римський Бенедикт XVI привітав рух італійських християн-католиків, які вимагають демонстрації розп’ять в громадських місцях – парках, школах, госпіталях. Рух влаштував хід в Римі, який закінчився папським благословенням на площі Святого Петра. Понтифік заявив: «Католики демонструють глибоку любов до Розп’яття, визнаючи його величезне релігійне, культурне і історичне значення».

Глава православної Грецької Церкви архієпископ Ієронім згоден із заявою Католицької Церкви, що це рішення європейського суду не враховує роль, яку християнство зіграло у формуванні європейської самосвідомості. За словами архієпископа, права мають не лише представники меншин, але і більшість населення. Один з його соратників, єпископ Миколай, висловлює співчуття, що у молоді незабаром не залишиться гідних прикладів для наслідування. Зірки футболу або поп-музики, за його словами, – погана заміна.

«Правозахисна» сатанинська організація Helsinki Monitor, навпаки, хоче використовувати рішення європейського суду як прецедент і вимагає, щоб судді прибрали всю християнську символіку із залів судових засідань, і щоб свідки більше не повинні були присягати в суді, поклавши руку на Біблію.

На законодавчому рівні об’єднаної Європи це, на жаль, вже сталося. А що мафія планує робити далі?

Ось одне із Інтернет-повідомлень:

«Британські єпископи побоюються, що новий «Закон про рівність» заборонить святкувати Різдво. Британські католики серйозно стурбовані у зв’язку з тим, що ухвалення нового Закону про рівність, приведе до заборони на святкування Різдва, щоб не образити представників інших релігій.

На думку Конференції католицьких єпископів Англії і Уельсу, законопроект, який підтримує заступник лідера Лейбористської партії і міністр у справах рівності Харієт Харман, матиме «жахливі наслідки» для свободи віросповідання.

Законопроект про рівність зобов’язує всі громадські органи забезпечувати рівність і боротися з дискримінацією, пише британська газета «Дейлі телеграф»: «При існуючому законодавстві… місцева влада рекомендує жителям не запалювати різдвяні вогні, щоб не образити сусідів-мусульман, і відмовитися від слова «Різдво»… Якщо новий закон дійсно покликаний забезпечити рівність, то потрібно зробити все можливе, щоб уникнути жахливих наслідків для свободи віросповідання», – говориться в обігу католицьких єпископів до парламентарів. Єпископи також висловлюють побоювання, що закон зобов’яже церковні центри по догляду за престарілими знімати зі стін хрести, щоб не образити невіруючих прибиральників. Такий прецедент недавно вже мав місце в одній з англійських лікарень».

Тому й не дивно що нині більшість свідомих громадян Великобританії проголосували за вихід з цього глобалістичного імперського новоутворення створеного і керованого різношерстими антихристиянськими масонськими ложами.

Префект Конгрегації у Справах Святих, архієпископ Анжело Амато, на лекції в Університеті Нотр-Дам у штаті Індіана (США) казав: «Християнська відповідь на атеїстичний секуляризм виплекана віковим досвідом regula aurea (золотого правила): життя в правді може змінити те, що в історії здавалося незмінним. У сучасній Європі зречення Бога та його закону призводить до того, що, наприклад, у сфері біотехнологій дослідження проводяться без урахування етичних норм і призводять до того, що людина безкарно може розпоряджатися життям інших людей, як правило, слабших і незахищених. Життя втрачає свою недоторканість, а людська істота – свою індивідуальність».

Що? Замало інформації? Чи може, для безбожників і атеїстів, це звучить непереконливо?

Тоді звертаюся до них як до гуманістів, які позірне «право людини» ставлять вище Закону Божого та прав нації – а як вам ось ця інформація?:

«У Данії хочуть заборонити народжувати дітей, бо це призводить до потепління клімату. Таку ідею датський уряд винесе на грудневу міжнародну кліматичну конференцію в Копенгагені. Данія посилається на експертів, які твердять, що чим більше людей на світі, тим більше виділяється вуглекислого газу. Політики вказують на те, що зміна клімату негативно впливає на ситуацію найбідніших в країнах, що розвиваються. Земля перестає родити (ніби це залежить не від Бога, а від людини), в багатьох частинах Африки починає бракувати аграрних ґрунтів.

«Данія почувається зобов’язаною включити питання контролю народжуваності до проекту угоди про клімат», – говорить масонка-сатанистка Улла Торналес, міністр у справах допомоги країнам, що розвиваються. На її думку, в копенгагенській угоді повинен бути запис, що кожна людина має право використовувати контрацептиви і планувати сім’ю».

Джозеф Вайлер, ортодоксальний юдей, професор права Нью-Йоркського університету, аналізуючи проект європейської конституції, визнав, що з історичного погляду є нелегітимним вилучати християнство з сучасної європейської історії. Він називає таке бажання «христофобією», яка може проявлятися по-різному. Наприклад, у помилковій впевненості європейських інтелектуалів у тому, що трагедія євреїв є логічним наслідком історичного антисемітизму, тоді як вона є прямим наслідком атеїстичного націонал-соціалізму. Інша складова христофобії проявилась у молодіжній революції 1960-х рр., яка в своїй основі була антихристиянською. Крім того, христофобія є психологічним та ідеологічним наслідком падіння комунізму 1989 року у Східній Європі.

Але чи варто тут апелювати до зачерствілої душі гуманістів. Гуманісти свою боротьбу з християнством почали із заперечення Бога й обожнення людини: «Людині гімн! Людині, а не Богу!» (П.Тичина). Що можна сказати про цю проблему, якщо глянути на неї не з позиції атеїста чи гуманіста, а очима віруючої людини, практикуючого християнина та національно-свідомого громадянина орієнтованого на духовні, а не матеріальні цінності, на цей, започаткований кілька століть тому лібералами-гуманістами, а нині – силоміць накинутий ліберастами-глобалістами нинішній Європі пекельний водевіль?

Який їй зробити вибір? Вибір не лише у морально-етичному чи суспільно-громадському, а саме – у політичному напрямку. Вибір, покликаний внутрішніми душевними тривогами, а не результатом дії прагматичного розуму. Куди їй іти, – широкою дорогою до пекельного провалля – дехристиянізованої і денаціоналізованої Європи, чи вузькою стежиною до вічного спасіння – української національної християнської держави? Ото ж бо.

Тому-то, перш ніж відомому в минулому політикові, знаному громадському діячеві чи колишньому в’язневі сумління нав’язувати цілому народу його історичний вибір, треба глибоко задуматися над цією проблемою. Бо виявляється, що не лише любов до Батьківщини, але й віра в Бога, ідеалістичний світогляд, національно-зорієнтовані ідейні переконання, політична мудрість й відповідальність за його долю визначають безпомилкову громадянську позицію людини.

Така проблема сьогодення. Але з часом, багато нинішніх демократів, якщо в них не притуплені націозахисні рефлекси, не втрачені моральність, християнські та родинні цінності, перейдуть на націоналістичні позиції.

Таких наївно-щирих українців як В.Овсієнко, готових до безкомпромісної боротьби з відвертим ворогом, нині є чимало, але вони чомусь, на жаль, не можуть розрізнити, що за позолоченою маскою західної демократії захований хижий оскал сатани. Чомусь жоден із цих патріотів не підтримає Шевченкового: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Про таких В.Іванишин казав: «Така загадкова душа безтямного патріотизму: людина вірить, що її любов до України гарантує її від політичних помилок. А тому ні не слухає, ні не думає, ні не вчиться – ні на чужих, ні на своїх помилках».

Геніальна Леся Українка усіх патріотів сучасності й майбутнього застерігала: «Як сам визволиться – то вільним будеш; а інший визволить – в неволю візьме». «Європейська неволя» з її демонократичними, підступно-фарисейськими законами може виявитися більш небезпечною для України ніж кривава московська.

Український поет, патріот з лівими поглядами, Борис Олійник у вірші «Європі» безкомпромісно висловив свій погляд на стосунки ситої європейської еліти з загарбаним, але не покореним, пограбованим і тимчасово безправним українським народом:

Ми тут жили ще до часів потопу.

Наш корінь у земну вростає вісь.

І перше, ніж учити нас, Європо,

На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.

Облиш: твій посміх нам не допече,

Бо ми тоді вже побілили Хату,

Як ти іще не вийшла із печер

Живи собі, уходжено і сито.

Ми не питаєм з усміхом кривим,

Якою б ти була у цьому світі,

Аби ми плуг, і колесо, і жито

Не дарували пращурам твоїм.

Ми ж не виказуєм, яку недолю

Тобі вістило знаками біди,

Аби козацький стан у Дикім Полі

Не зупинив азійської орди…

Ще одна геніальна дочка українського народу, уродженка київської землі Ліна Костенко теж глибинно вивчила проблему входження України в Європу і має з цього приводу свою авторитетну думку, до якої, перед тим, як пропагувати за негайне входження української нації, в її нинішньому бездержавному стані у ЄС, варто прислухатися. Вона пише:

«Ефективне не те, що заперечує чуже, а те, що утверджує своє. Замість цього у нас пішли за інерцією. Прийняли добродушно дотепну формулу Л.Кравчука: «Маємо те, що маємо», і не зробили рішучої спроби змінити ситуацію. Більш того, ще й поглибили її за останні роки. Не протиставивши дезінформації про Україну потужної гуманітарної думки, розпочали входження у Європу з оберемком анахронічних проблем. Знайшлися «будителі», які зчинили великий шум і витворили добрячий таки мультиплікат – націю, що хропе, стоячи на колінах. Або двох українців, з яких неодмінно вегетуються три гетьмани. Стало мало не правилом доброго тону увернути щось несхвальне про менталітет цілої нації. Розгулялися некеровані стихії взаємних звинувачень, дражливі рефлексії щодо історії України та її видатних діячів. Невідь з якого нафталіну видобуто комплекс меншовартості.

Нація виявилася незахищеною. Ореол, аура – це дуже тонка матерія, це не панцир і не щит, а, проте, нації, які мають ауру, надбану віками, захищені надійніше».

То чому ж українцям прислухатися до слів поетеси, спочатку здобути державність нації і стати захищеними, а тоді вже йти у Європу. Йти не для того, щоб бути там статистом, сировинним придатком та ринком дешевої робочої сили, чи наївно сподіватися, що новоімперська армія НАТО врятує Україну від імперських зазіхань Москви.

Україна може увійти і в Європейський Союз. Лише тоді, коли буде національною державою, сильною духовно, впливовою політично, самодостатньою мілітарно і могутньою економічно. Увійти – щоби розвалити його, як новітню глобалістичну імперію, і на її руїнах допомогти створити нову європейську мапу із держав з наново розділеними кордонами на основі національного принципу та етнічних територій. А заодно, спільно воскресити її від духовного,  морального і національного занепаду.

Тоді ж, на мапі Європи, виникнуть й нові національні держави – Шотландія, Країна Басків, Каталонія, Корсика, об’єднана Ірландія, Валлонія та інші, народи яких нині виборюють свою незалежність, як в рамках ЄС, так і в своїх міні-імперіях.

Чому не дослухатися до думки, щодо місця й ролі України в Європі інших Великих українців? Наприклад, голосу Князя церкви А.Шептицького щодо місця людини у суспільстві і суспільства у державах «вільної» Європи – з огляду їх справжніх, а не декларованих політичних прав, національної самобутності, стану духовності, релігії й моралі.

Він учив: «Досвід Європи, може, від віків навчив нас, що незвичайно важко знайти одного – монарха, який не ставав би бодай часом тираном і все поступав би по чесноті, «служив би» за приписами Євангелія. Оскільки осягнути важче те, щоб усі громадяни виконували участь у державній владі за приписами чесноти. Хоч та участь буде обмежена тільки до загального голосування і до принципу виборчих урядів аж до найвищого, скільки ж то треба загальних у всіх громадян чеснот на те, щоб влада була виконувана тільки за приписами чесноти! З цього походить, що форма демократична приступна до найзагальніших спокус.

Тому при несправедливій владі, без чесноти, чим більше є в ній єдності, тим більше народові шкодить. Тиранія більш небезпечна, ніж зіпсута аристократія або олігархія, а ця знову гірша і небезпечніше від демократії. Хто має владу, мусить дбати про добро тих, кому служить: дбати про своє добро перед добром загалу – це надужиття кожної влади».

Як у нинішньому модерному демократичному світі глобалістична влада і мільярдери-олігархи дбають про простий люд, про його духовність, етнокультуру, людську і національну гідність, кожен громадянин може відчути на власній шкірі.

Чого нині варті гасло профінансованої  американцями «помаранчевої революції»: «Бандитам – тюрми» і теза, що «багаті будуть ділитися з бідними», які на Майдані посіяли в народ «помаранчеві» лідери-демократи? Як виявилося, нічого не варті!

А спрацювали? Так, ще й як спрацювали! Тільки з користю для системи, для влади і для багатих, бо перша цілковито збережена і вдосконалена, бо другі мають можливість знову безкарно грабувати народ, а треті – примножувати свої багатства. Спрацювали і для бідних, але навпаки: вони стали ще біднішими і безправнішими. Бо ці гасла – лише примітивна демократична демагогія, на яку «клюнув» принижений національно, безправний політично, обкрадений духовно та пограбований матеріально народ. І це в «демократичній» Україні. Пора би вже давно зрозуміти, що нинішня імпортована в Україну і використана внутрішніми ворогами західна демократія і майбутнє українське національне народоправство – цілком різні речі.

Далі А.Шептицький навчає:

«Зі сказаного випливає, що чим більше громадян має участь у владі і чим більша та участь, тим більше треба, щоб ті громадяни були праведними, себто мали моральне виховання, переповнене євангельськими принципами. Залежить від дуже багатьох природних прикмет чи хиб якогось народу і від історичного його розвитку, від традиції, яким чином у тому народі одиниці доходять до проводу. І в тому, може, лежать найбільші труднощі всенародного будівництва. Коли всі засади Євангелія є в народі загально прийняті, коли бодай велика більшість громадян живе християнським життям і поступає по велінню християнських чеснот, коли народ своїм життям і молитвою заслужить благословенство і поміч Неба, і коли в народі Церква свобідно виконує Богом дане посланництво, тобто проповідає Євангеліє і освячує народ та за нього молиться – ті труднощі, що зв’язані з верховним проводом, розв’язуються мирно і, за Божою ласкою, корисно для загального життя».

Великий Митрополит глибинно розумів сутність людської душі, знав першопричини духовного, морального і релігійного занепаду людини, сім’ї, родини, громади і цілого національного суспільства. Він бачив ті перші паростки бездуховності, що почали бур’янами проростати в тодішніх демократичних західних країнах, і робив усе для того, щоби вони, коли виростуть у бездуховні непрохідні нетрі і зацвітуть буйним цвітом гріха, не кинули свої отруйні «зерна неправди»(Т.Шевченко) у свіжозорану ниву майбутньої, визволеної від окупантів України. Він, як і усі інші Богом натхненні провидці, бачив розвиток подій у майбутньому, а тому застерігав:

«Але коли тих умов немає, а тому немає і Божого благословенства, на поверхню суспільного життя висуваються одиниці, нездібні бути провідниками, які тим самим приносять радше шкоду, ніж користь, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, тобто над загальним добром ставлять своє власне добро. І тоді мусять впровадити в будову хати безконечні непорядки. А що не можуть до того самолюбства признатися, мусять свій провід сперти на обман, на брехню, на публічну «опінію загалу», яку самі через пресу викликають і обробляють, а не приймають як об’єктивний, від них незалежний факт.

Тоді розумом досліджувані і представлені потреби поодиноких фахових груп людей заступають не раз цілком оперті на обман гасла, що домагаються не свободи, а сваволі, не братерства, а поневолення братів, не рівності, а переваги слабших і менше здібних. А систему такого хаосу, що веде до повного рабства, прикривають прекрасними гаслами: свободи, братерства і рівності. І розвагу замінюють демагогічними закликами, волю заміняють пристрастю, пристрасть доводять до шалу, усяке право заступають силою, зі своїх примх роблять обов’язкові для всіх закони, оборонців права і справедливості представляють фанатиками. Ніякої об’єктивної критики не сприймають, проповідь Євангелія стає для них небезпекою, свобода слуг Божих нездійснимою претензією. Замість давати народові мудрий провід, що здійснює мету загального добробуту і щастя, вводять у суспільне життя роздори, домашні війни, нічим необмежену партійність і відзначаються шаленою захланністю на гріш, безсоромним хабарництвом, легковаженням людської одиниці, безнастанним попранням всіх її прав, безмірним бажанням у все мішатися, все по своїй фантазії порядкувати, крайньою нетерпимістю навіть проти братів – і незрозумілою ненавистю до всіх, що їх противниками називають. Бога відрікаються, Церкви не визнають; моральність для них – самоволя, закон для них – безправство».

Великий Митрополит писав ці слова, коли людство ще не було в такому духовному та моральному упадку, писав він їх для віруючих людей, практикуючих християн, для кого ці слова були самі собою зрозумілими, бо віра, мораль і національні традиції були частиною їхнього єства. То де ж нинішнім атеїстам чи «теж-християнам» з ліберально-демократичного табору вдумуватися в глибинну суть сказаного?

А.Шептицький глибинно розумів сутність тих суспільно-політичних історичних процесів, що виникли в світі з початком ХХ століття, розумів що із здобуттям державності Україна не перестане бути загроженою перед наступом новітнього імперського глобального спрута, тому з тривогою і надією констатував:

«До якого ступеня український народ потрапить, коли Бог йому дасть вирішувати свою долю, уникнути всіх тих небезпек і дати українській суверенності такі форми, які запевнюють свободу громадян і непорушність національних кордонів Батьківщини, та оминути всі небезпеки в тій праці, покаже щойно майбутнє».

 

Ми живемо у цьому майбутньому.

Нам творити майбутнє для наших нащадків.

 

 

Рубрики: Актуальні проблеми націоналізму