Вступ до монографії Юрія Щура “Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.)”

Пропонуємо увазі читачів уривки з монографії Юрія Щура “Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.)” (Запоріжжя, 2011)

 

Юрій Щур

ВСТУП

 

Український націоналістичний рух ХХ ст. є невід’ємною складовою історії України. До проголошення 1991 р. незалежності України цей історичний феномен або замовчувався, або фальсифікувався на догоду існуючому режиму. Радянськими істориками український націоналістичний рух було затавровано словом „бандитизм”, а його учасникам навішено ярлик „українських буржуазних націоналістів”. Географічно цей „бандитизм” було обмежено західноукраїнськими областями, виключаючи саму думку про те, що український націоналістичний рух міг мати поширення на Наддніпрянщині.

Після 1991 р. у вітчизняній історіографії утвердилося розуміння того, що у ХХ ст., схарактеризованому Е. Гобсбаумом як „вік крайнощів” під час битви за новий переділ світу, породженої вадами Версальської системи, в Україні проявилася сила, яка в надзвичайно неоднозначній військовій та суспільно-політичній ситуації боролася за відновлення державної незалежності України. Цією силою став український націоналістичний рух, репрезентований, зокрема, Організацією українських націоналістів та Українською повстанською армією.

Однак незважаючи на суттєвий доробок українських та зарубіжних фахівців, присвячений проблемам ОУН та УПА, у суспільстві відсутнє консолідоване сприйняття подій, пов’язаних із націоналістичним рухом. Для українського політичного життя характерними залишаються спекуляції на проблемах національної пам’яті, що посилюються з черговими передвиборчими перегонами.

Актуальність дослідження проблеми українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині у 1920–1955 рр. посилюється тим фактом, що діяльність УВО, ОУН та УПА до цього часу не визнана на законодавчому рівні. Періодично на розгляд Верховної Ради України вносяться законопроекти як про визнання боротьби ОУН та УПА визвольним рухом за свободу і незалежність України, так і про засудження діяльності ОУН і УПА. Об’єктивно оцінити український націоналістичний рух парламентарям заважають їхні політичні уподобання. Останні спроби законодавчого вирішення проблеми визначення ролі і місця ОУН та УПА в історії України зафіксовано під час проведення 1 сесії Верховної Ради України VI скликання. Тоді на розгляд було подано проект „Закону про статус і соціальний захист громадян України, які потерпіли від дій ОУН і УПА в 1939–1941 роках, в період Великої Вітчизняної війни та післявоєнні роки” (№1019 від 26 листопада 2007 р.)[1] та проект „Закону про визнання Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії воюючою стороною у Другій світовій війні” (№1404 від 30 січня 2008 р.)[2]. Обидва проекти були відхилені.

У той же час визначення ролі і місця ОУН та УПА у здобутті державної самостійності України не знімається з порядку денного українського суспільно-політичного життя. У 1997–2008 рр. при Кабінеті Міністрів України діяла Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН та УПА, завдання якої полягало у вивченні питань, пов’язаних з ОУН і УПА й підготовці історично та юридично обґрунтованих висновків на основі аналізу їх діяльності[3]. При комісії було створено робочу групу істориків (керівник – д.і.н., професор С. Кульчицький), наслідком роботи якої стала публікація ряду монографій та фахового висновку[4]. Сьогодні продовжується науково-пошукова діяльність різноманітних громадських організацій, спрямована на дослідження історії українського націоналістичного руху. Невизнання боротьби ОУН і УПА за незалежність України на законодавчому рівні стимулює нові дослідження українського націоналістичного руху, зокрема і на Наддніпрянщині. Попри це відчувається брак комплексних досліджень, присвячених історії українського націоналістичного руху саме на Наддніпрянщині у 1920–1955 рр.

Виділення регіонального аспекту націоналістичного руху в Україні дозволяє виокремити спільні й відмінні риси у процесах боротьби на Наддніпрянщині та Західній Україні, усвідомивши таким чином її загальноукраїнський характер у 1920–1955 рр.

Окремої уваги заслуговує термін „Наддніпрянська Україна” („Наддніпрянщина”). Наше розуміння територіальних меж цього мегарегіону повністю співпадає з думкою упорядників „Довідника з історії України”, згідно з якими „Наддніпрянська Україна”– умовний термін для позначення тієї частини українських етнографічних земель, які входили до складу Російської імперії, згодом – до Української народної республіки (без західних областей УНР), до 1939 р. – в УСРР (з 1937 р. – УРСР)[5]. У монографії Наддніпрянська Україна розглядається як територія УРСР у межах таких сучасних областей: Житомирської, Хмельницької, Вінницької, Черкаської, Київської, Чернігівської, Сумської, Кіровоградської, Полтавської, Харківської, Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської та Криму. Такий підхід зафіксований у документації ОУН, де вказані території називалися Східними та Осередньосхідними українськими землями (СУЗ та ОСУЗ) або Радянською Україною[6].

На сьогоднішній день існують різні підходи до визначення проблеми діяльності УВО, ОУН та УПА. Деякі автори на означення українського націоналістичного руху використовують універсальну дефініцію „український націоналізм”, наслідуючи західноєвропейську та американську традиції. Дослідниця М. Мандрик, саме так визначаючи проблему, характеризує „український націоналізм” як радикальне продовження національно-визвольних змагань 1917–20 рр., що як визвольний і об’єднуючий чинник став у міжвоєнну добу „реакцією на політичне поневолення українських земель іноземними режимами та національно-духовний гніт, територіальну роздрібленність та національне відчуження східних і західних регіонів України”[7].

Також в історіографії зустрічаємо наступні визначення, як „національно-визвольний рух” (боротьба)[8], „український визвольний рух”[9] тощо. Відмітимо, що дотепер немає усталеної термінології, а вказані визначення авторами, здебільшого, не обґрунтовуються.

Така ситуація може бути зумовлена певною термінологічною плутаниною, що закріпилася в історіографії. Про це ж писав І. Лисяк-Рудницький, який зауважив, що „націоналізм” ототожнювався в українській політичній термінології з активною національною свідомістю та патріотизмом. „А коли у 1920-их роках виникла ідеологічна течія, що прийняла назву «націоналістичної» та оформилася в організований політичний рух, поняття націоналізму набрало партійного забарвлення, яке воно в основному зберігає й нині”[10].

Е. Сміт характеризував націоналізм як „ідеологічний рух, який прагне здобути й зберегти автономію, єдність та ідентичність населення, представники якого вважають, що становлять реальну або потенційну «націю»”[11]. Подібних ідей притримується сучасна українська гуманітаристика. Зокрема, Я. Грицак дає наступне визначення націоналізму: „у широкому розумінні слова: рух (і, відповідно, ідеологія), який проголошує націю однією з найвищих цінностей, вважає, що нація повинна бути вільною і становити окреме політичне тіло”[12].

С. Ленкавський наголошував на тому, що український націоналізм має дві площини вияву: а) націоналізм як ідеологія і б) націоналізм як рух. Згідно з ним, націоналістичний рух – „вияв дії українського націоналізму назовні, що випливає з внутрішніх потреб української нації”. Якщо коротко: „націоналістичний рух – це націоналізм у дії”. Він же поділяє націоналістичний рух на два види: „а) Стихійний націоналізм – коли дія виникає то тут, то там незалежно від усяких організованих чинників; б) Організований націоналізм – коли дія організована й спрямована в одне русло. Тоді творяться окремі націоналістичні організації, або партії”[13].

Таким чином, „український націоналістичний рух” можемо визначити як діяльність політичних партій та організацій, які у боротьбі за досягнення своїх програмних цілей опиралися на ідеологію українського націоналізму. В нашому випадку це – Українська військова організація, Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія.

Український націоналістичний рух став одним з напрямків боротьби за українську національно-визвольну ідею, яка у „Малій енциклопедії етнодержавознавства” трактується як „боротьба за власний зміст, самобутність і вільний розвиток українського народу на всіх відтинках життя, за національно державницьку незалежність і самостійність …, покликана відновити українську націю, духовну самобутність і самостійність народу, подолати усі найжорстокіші і найпідступніші методи тоталітарного режиму, спрямовані на нищення змісту національної культури, мови, релігії тощо”[14]. Відповідно до дещо спрощеної класифікації націоналізму, запропонованої Е. Томпсон, український націоналістичний рух можна віднести до так званого захисного націоналізму, основою якого є захист національної ідентичності[15].

Варто також зупинитися на суб’єктах націоналістичного руху. У 1940 р. у силу різних обставин відбувся розкол Організації українських націоналістів на дві групи, очолювані А. Мельником та С. Бандерою, кожна з яких залишила собі стару назву. Відмінність полягала лише у додаванні до ОУН С. Бандери прикметника „революційна”. Щоби уникнути плутанини у дослідженні націоналістичного руху, у монографії група А. Мельника подається абревіатурою ОУН, група С. Бандери – ОУН-р.

Важливою методологічною проблемою роботи є розмежування понять суб’єктів українського націоналістичного руху. Як слушно зауважив Я. Дашкевич, поєднання на папері обох скорочень (ОУН та УПА) через дефіс – є антиісторичною деформацією, яка призвела до „великого збіднення історії нашої національно-визвольної боротьби”. Справа не лише в тому, що подвійної абревіатури „ОУН-УПА” в роки збройної боротьби не існувало. Дослідник справедливо підкреслив, що „необґрунтоване поєднання абревіатур довело до того, що, згідно з критеріями всесвітньої історії, Українську Повстанську Армію перетворили у приватну, партійну армію, якою вона ніколи не була і не могла бути. УПА була загальнонародною армією, що охоплювала прихильників усіх тих політичних структур, які боролися за незалежну Україну”[16]. Не применшуючи ролі ОУН-р у створенні і функціонуванні УПА, автор погоджується із думкою Я. Дашкевича. Через це у дослідженні скорочення ОУН та УПА дефісом не поєднуються.

При написанні роботи ми виходили із розуміння того, що дослідження українського націоналістичного руху 1920–1955 рр. на Наддніпрянщині безпосередньо дотичне до актуальних методологічних проблем сучасної історіографії: „перегляду” історії та визначення термінології у вивченні руху Опору в Україні.

Погоджуємося із думкою В. В’ятровича, що концепція українського націоналістичного руху не повинна „обмежити наукові дослідження в царині історії виключно боротьбою українців за незалежність, тобто стати новою версією „Короткого курсу історії ВКП(б)”. Слушною є думка, що академічна історична наука повинна займатися значно ширшим спектром проблем, які характеризують наше минуле[17].

Незважаючи на те, що у повоєнний час в Україні та за її межами було написано більше 5 тис. праць з історії УВО, ОУН та УПА[18], український націоналістичний рух на Наддніпрянщині у 1920–1955 рр. залишається малодослідженим в сучасній історіографії. Лише у деяких із цих публікацій автори торкалися окремих проблем, присвячених діяльності українських націоналістів на Наддніпрянській Україні. Така ситуація, в силу різних об’єктивних і суб’єктивних факторів, склалася як в Україні, так і за кордоном.

Наддніпрянський вектор українського націоналістичного руху у 1920–1955 рр. вивчений недостатньо і здебільшого поверхово. Наявні на сьогоднішній день дослідження ще не склали єдиної системи, оскільки тільки незначна їх кількість присвячена саме українському націоналістичному руху на Наддніпрянщині.

Історіографію проблеми „Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.)” можна умовно поділити на три групи. Першу групу складають дослідження авторів із західної української діаспори, представників європейської й американської історичної науки та країн СНД (1946–2010 рр.). Значна частина цих досліджень написана членами націоналістичних організацій, або людьми з їхнього середовища. Другу групу складають дослідження радянської доби (1945–1991 рр.), написані вітчизняними науковцями з яскраво виражених антинаціоналістичних позицій. До третьої групи віднесено сучасні дослідження вітчизняних істориків про український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1991–2010 рр.).

На думку І. Патриляка, незважаючи на ряд позитивних моментів, для робіт, виконаних у діаспорі, характерними є й певні недоліки. По-перше, майже в усіх дослідженнях відображені партійні погляди автора (бандерівець, мельниківець, уенерівець тощо). По-друге, як правило, для цих робіт характерна вузька джерельна база, недостатньо використані вітчизняні архівні документи. Крім того, деякі еміграційні історики були безпосередніми учасниками описуваних подій, що зумовило залучення в історичні дослідження власних спогадів і вражень авторів. Це стало причиною досить суб’єктивного опису та оцінки націоналістичного руху[19].

Праці українських еміграційних істориків з проблеми дослідження можна умовно поділити на дві підгрупи. До першої належать твори тих дослідників, які зверталися до історії міжвоєнного періоду й намагалися проаналізувати поширення діяльності УВО та ОУН на усі етнічні українські землі. Незважаючи на те, що написані вони були після закінчення Другої світової війни, а отже за умови існування двох ОУН (ОУН-р та ОУН), у працях майже не міститься негативних оцінок на адресу „опонентів”.

Іншу підгрупу складають українські закордонні дослідження, присвячені націоналістичному руху під час німецько-радянської війни. Лише незначна частина цих праць присвячена проблемі історії українського націоналізму на Наддніпрянщині.

Аналізуючи розмах націоналістичного підпілля в УСРР у 1920–1930-х рр., Ю. Бойко майже не наводив конкретних фактів діяльності УВО та ОУН, обмежуючись загальними фразами, здебільшого оцінюючи умови підпільної роботи. У його дослідженні помічається певна наївність, коли дані радянських органів державної безпеки про викриття підпільних націоналістичних структур сприймалися як незаперечний факт діяльності ОУН[20]. Подібні джерела використав П. Мірчук у грунтовній монографії, присвяченій міжвоєнній добі українського націоналізму. У окремому розділі ним проаналізовано боротьбу проти радянської влади у 1920–1930-х рр. Цю інформацію, яка базувалася, здебільшого, на офіційних радянських повідомленнях слід сприймати з великою обережністю[21].

Дані про початки діяльності українських націоналістів на Наддніпрянщині у міжвоєнний період подав активний діяч УВО, згодом ОУН, член організаційного бюро ПУН в Кракові З. Книш. Він детально описував історію УВО на західноукраїнських землях й зазначив, що на Наддніпрянській Україні УВО проводило більш жваву роботу, аніж на Західній[22]. Навіть з огляду на те, що мався на увазі „донеповий” період, такий висновок виглядає досить суб’єктивним. Майже не наводиться фактів діяльності УВО в Радянській Україні. Сам З. Книш пояснював, що військова організація не вела ніяких протоколів і не залишала ніяких письмових свідчень[23].

Ґрунтовний історіографічний огляд доступних йому матеріалів зробив В. Плющ, навівши змістовні цитування. Завдяки цьому є можливість ознайомитися з дослідженнями, які залишаються недоступними в Україні (зокрема, книги видані у Західній Європі та США у 1930–1940-х рр.)[24].

Окремо серед досліджень про міжвоєнний розвиток антирадянського руху стоїть праця Д. Солов’я „Голгота України”, автор якої, на відміну від попередніх, не належав до ОУН. Це суттєво вплинуло на висвітлення ним діяльності підпільних організацій, про які згадувалося у радянських ЗМІ та книгах того часу. Вказані організації та групи сприймалися ним майже завжди як вигадка радянських органів державної безпеки в умовах проведення тотальних репресій[25].

Серед робіт, які складають другу підгрупу відмітимо монографію Л. Шанковського „Похідні групи ОУН”. Це – фактично єдине діаспорне дослідження, присвячене створенню й діяльності націоналістичного підпілля (ОУН-р) та групи УПА-Південь на Наддніпрянській Україні під час німецької окупації. Л. Шанковський користувався архівом Закордонного представництва Української головної визвольної ради у якому зберігалися оригінали й копії звітів підпільників зі Східної України. Крім того, він використав опубліковані в еміграції спогади учасників націоналістичного руху на Наддніпрянщині, які, на жаль, недоступні сучасним дослідникам. Працюючи із монографією Л. Шанковського, історики мусять враховувати, що написана вона була наприкінці 1950-х рр. і автору були недоступні відкриті сьогодні документи радянських спецслужб[26].

Намагаючись донести інформацію про ОУН та УПА до західноєвропейської та американської громадськості українська діаспора випускала друком англомовні (інколи – перекладені з української) видання, присвячені історії українського націоналістичного руху, здебільшого – УПА. Серед таких відмітимо доробки О. Мартовича[27], Ю. Тис-Крохмалюка[28] та П. Мірчука[29].

Діяльність націоналістичного підпілля на основі документів німецької окупаційної влади проаналізована В. Косиком у книзі „Україна і Німеччина у Другій світовій війні”. Висвітлюючи діяльність ОУН та УПА, автор зупинявся і на питаннях, пов’язаних із наддніпрянським вектором націоналістичного руху. У додатках В. Косик помістив оригінальні переклади проаналізованих документів, серед яких є донесення із Рейхскомісаріату „Україна” про східноукраїнську сітку ОУН[30].

У нарисі, присвяченому діяльності ОУН під час Другої світової війни, Г. Полікарпенко окремо зупинявся на проблемі поширення організаційної мережі на Наддніпрянщину. Автор висвітлив реакцію ОУН на політику Третього Рейху, яка стосувалася України та навів уривки документів, які залишаються недоступними для опрацювання[31].

Зовсім протилежні погляди на історію українського націоналістичного руху висловлював канадський юрист і політолог українського походження В. Поліщук[32]. У своїх роботах він обстоював ідею злочинного характеру УВО, ОУН та УПА, локалізуючи їх діяльність Західноукраїнськими землями[33].

Узагалі, у працях дослідників з української діаспори, які присвячені проблемі українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині, здебільшого висвітлена діяльність націоналістичного підпілля під час німецько-радянської війни. До– і післявоєнний періоди розглянуті менше.

Загальна інформація про український націоналістичний рух під час німецько-радянської війни міститься у кількох європейських та американських дослідженнях, які присвячені історії СРСР або УПА. Серед таких праць – дослідження А. Далліна[34], В. Г. Чемберлена[35], Р. Гоше[36], Дж. П. Нолана[37] та Е. Кодо[38]. Час і умови написання цих робіт зумовили появу деяких неточностей у викладенні історії українського націоналістичного руху. Інколи помилково екзильний уряд УНР замість ОУН-р називався ініціатором проголошення Акту відновлення Української Держави у Львові 30 червня 1941 р.[39], а до структури УПА включалася неіснуюча насправді група „Схід”[40].

До проблеми українського націоналістичного руху, зокрема під час німецької окупації, звертається ряд сучасних закордонних істориків (Т. Снайдер, Д. Поль, Ф. Гольчевські та інші). Основний наголос ці дослідники роблять на етно-національних проблемах Західної України (Східна Галичина і Волинь). Дослідники у опублікованій Видавництвом університету Індіани й американським Музеєм Холокосту книзі „Шоа на Україні: історія, свідчення, пам’ять” акцентують увагу на участі українців у винищенні єврейського та польського населення. Дещо абсурдний, на нашу думку, висновок статті професора Йельського університету Т. Снайдера: поляки хотіли зробити округу польською, українці боролися за свою незалежність й більше за інших були відповідальні за насилля, яке охопило Західну Україну[41]. Така ж ідея домінує у його монографії „Реконструкція націй”[42].

Аналогічної думки притримується Д. Поль із Інституту сучасної історії (Мюнхен, Німеччина). Аналізуючи аспект повсякденності й окупаційної влади Третього Рейху під час Другої світової війни, українському націоналістичному рухові він відводить доволі „незавидну” роль: „Украинские националистические подпольные группы проводили в 1943–1944 гг. самые настоящие этнические чистки против польского меньшинства на Западной Украине”[43]. Не позбавлена огріхів і праця німецької дослідниці Ф. Брудер, яка присвячена історії ОУН 1929–1948 років[44].

Відмітимо також дослідження американського історика Г. Куромія „Свобода і терор на Донбасі”, де автор зупинявся і на проблемі діяльності  ОУН-р під час німецької окупації у вказаному регіоні. Основною джерельною базою для дослідження націоналістичного підпілля стали спогади члена ОУН-р Є. Стахіва. До аналізу, нажаль, не було залучено документи радянських та німецьких органів державної безпеки, що суттєво вплинуло на інформаційне наповнення книги та висновки автора[45].

Найвідомішою працею про український націоналізм, автором якої був іноземний дослідник, і в якій було проаналізовано діяльність ОУН на Наддніпрянщині, є монографія Дж. Армстронга[46]. Ця праця на сьогоднішній день вважається найповнішим та найоб’єктивнішим англомовним дослідженням з історії українського націоналізму. Дослідник розкриває історію створення й діяльності похідних груп ОУН, репресії німецької окупаційної влади проти членів націоналістичного підпілля, соціальну базу націоналістичного руху, причини змін в програмі ОУН та вплив на них членів наддніпрянського націоналістичного підпілля. Дж. Армстронг наголошує на таких принципових і, на нашу думку, дискусійних моментах: малочисельність ОУН-р та ОУН на Наддніпрянській Україні під час німецько-радянської війни й загалом непопулярність її ідей серед місцевого населення. Не можемо погодитися з автором щодо характеристики ОУН як більш популярної (у порівнянні з ОУН-р) на Наддніпрянщині. У той же час дослідник правильно і влучно визначив проблему виживання, як перешкоду до активної політичної діяльності жителів Наддніпрянської України.

Значний інтерес до проблеми українського націоналістичного руху проявляють польські дослідники, що пов’язано із взяємозв’язком української і польської історії, зокрема ХХ століття. Розвідки про діяльність ОУН та УПА на території Польщі з’являлися і за радянської доби[47], активізація досліджень помічається після розпаду СРСР та Організації варшавського договору. Основний напрямок робіт – польсько-українське протистояння на Західноукраїнських землях, як у міжвоєнний час (Р. Висоцький[48]), так і періоду німецької окупації та повоєнні роки (Г. Мотика[49], В. та Е. Семашки[50]). Значною проблемою польської історіографії, на нашу думку, є надмірна заполітизованість.

З середини 1990-х рр. починає формуватися російська та білоруська історіографія українського націоналістичного руху 1940–1950-х рр. В окремих книгах автори продовжують оцінювати діяльність ОУН та УПА з позицій радянської пропагандистської машини, навішуючи ярлики „зрадників” та „бандитів”[51]. Лише деякі дослідження містять більш виважені та об’єктивні оцінки. Зокрема, варто назвати книги С. Ткаченка „Повстанческая армия. Тактика борьбы” та О. Гогуна „Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы”[52]. Також відмітимо праці дослідника А. Дюкова[53].

Для другої групи досліджень характерна яскраво виражена антинаціоналістична позиція. Оцінки діяльності українських антирадянських організацій не змінювалися і не коригувалися протягом усієї радянської доби. Саме поняття „український націоналістичний рух” в радянській історіографії не вживалося. Боротьба за державну незалежність характеризувалася або як „контрреволюція”, або ж як „бандитизм”, а учасники цієї боротьби називалися „українсько-німецькими буржуазними націоналістами”.

Праці радянських авторів можна умовно поділити на дві підгрупи: власне наукові дослідження та матеріали памфлетно-фейлетонного характеру. Для радянських істориків характерне свідоме звуження географічних рамок українського націоналістичного руху лише до західноукраїнських областей. Тому з теми „Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині у 1920–1955 рр.” спеціального дослідження у радянський час опубліковано не було. Радянські дослідження про підпільно-партизанську боротьбу на початку 1920-х рр. та антирадянську діяльність націоналістичного підпілля та УПА на західноукраїнських землях представляли собою, здебільшого, відповідь на публікації та діяльність еміграційних націоналістичних організацій.

Однак, незважаючи на гостру партійну цензуру та пильне око КДБ, інколи у працях радянських дослідників зустрічалися незначні згадки (часто не більше сторінки) про діяльність УВО, ОУН та УПА у міжвоєнний період та у 1940–1950-х рр. на Наддніпрянщині. Зокрема, у двотомному виданні під авторством колишнього працівника радянських органів державної безпеки Д. Голінкова „Крушение антисоветского подполья в СССР” міститься матеріал з історії діяльності Українського центрального повстанського комітету та козачих рад – підпільних організацій, створених за участю членів наддніпрянських клітин УВО. Дослідження написане на основі широкої джерельної бази, оскільки автору, як працівнику КДБ, були доступні архівні матеріали, на яких стояв гриф секретності. Хоча використані матеріали подавалися вибірково й не висвітлювали повною мірою всіх аспектів діяльності згаданих вище організацій[54].

Про намагання УВО у 1920–1930-х рр. поширити свою діяльність на Наддніпрянщину побіжно згадується у праці В. Масловського „Жовто-блакитна мафія”[55]. Дані наведені дослідником сприймаємо з великою обережністю, з огляду на те, що керівництво УВО-ОУН процеси над членами військової організації, які відбувалися у Радянській Україні у 1930-х рр., за незначними винятками, визнавало сфабрикованими й такими, що не відповідали дійсності.

Дещо більше в радянській історіографії висвітлено питання діяльності націоналістичних організацій під час німецько-радянської війни. Співробітник радянських спецслужб К. Дмитрук (він же К. Гальський) у своїй книзі „Безбатченки”, використовуючи незначні уривки зі спогадів та протоколів допиту радянськими органами державної безпеки членів ОУН, полемізував із діаспорними істориками з приводу діяльності націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині. Автор намагався довести, що націоналістичне підпілля на Наддніпрянщині не функціонувало[56].

Часто праці різних радянських дослідників, присвячені діяльності націоналістичних організацій суперечили одна одній. Критикуючи „офіційних істориків” еміграційного націоналістичного середовища, В. Трощинський у книзі „Найманці фашизму”, підтримував усталені штампи радянської ідеології і безапеляційно заявив про те, що націоналістам не вдалося перекинути свою організаційну мережу на Наддніпрянську Україну[57].

Дослідник В. Чередниченко, вдаючись до аналізу „української контрреволюції”, згадував і діяльність похідних груп ОУН, які заклали перші націоналістичні клітини на Наддніпрянщині у 1941 р.[58]. Підтвердження того, що націоналістичне підпілля під час німецько-радянської війни все ж було створене на Східній Україні, зустрічаємо у книзі В. Кравченка „Прокляті народом”, де автор подав інформацію про ОУН у Харкові, зокрема про керівництво й організаційний актив. Автор з позицій комуністичної ідеології намагався охарактеризувати соціальну базу українського націоналістичного руху[59].

Питання діяльності націоналістичного підпілля у перші повоєнні роки було висвітлено у збірці „Есть такой фронт”, де у кількох статтях згадувалося про терористичні акції членів ОУН проти спеціалістів із Наддніпрянщини, які були відряджені на роботу до західних областей після закінчення Другої світової війни[60].

Разом із друкованою продукцією для масового вжитку, у Радянському Союзі готувалися спеціалізовані дослідження про український націоналістичний рух, які до 1991 р. були доступні лише фахівцям із радянських спецслужб. Мова, зокрема, йде про спеціалізовані підручники та навчальні матеріали Вищої школи КДБ ім. Ф. Дзержинського при Раді Міністрів СРСР та КДБ при Раді Міністрів УРСР. У підручнику „Подрывная деятельность украинских националистов против СССР и борьба с нею органов государственной безопасности” матеріал розбито на дві частини. У першій висвітлюється доба революції, міжвоєнний час та період німецько-радянської війни. Друга присвячена діяльності українських націоналістів у післявоєнний час, зокрема „на службе у американской и английских разведок”[61]. У підручнику „Украинские буржуазные националисты”, крім відповідних радянських штампів щодо українського націоналістичного руху, міститься значний матеріал про діяльність ОУН та УПА на Наддніпрянщині, як під час війни, так і у післявоєнний період. На основі секретних документів у підручнику висвітлені різноманітні епізоди діяльності націоналістичного підпілля та Української повстанської армії на Наддніпрянщині, а також методи боротьби з ними радянських органів державної безпеки, зокрема існування груп спеціального призначення (псевдо-УПА), агентурні розробки тощо[62]. Відмітимо також лекцію підполковника Махова[63] та збірку матеріалів про діаспорні націоналістичні інституції[64].

Для досліджень радянських істориків (1945–1991 рр.) характерна заідеологізованість, суб’єктивність та половинчастість поданого матеріалу. Це було зумовлено умовами, в яких згадані праці були опубліковані. Наявність компартійної цензури та монополії на висвітлення історичних процесів не дозволяли характеризувати український націоналістичний рух як явище закономірне й об’єктивне в умовах і реаліях розвитку нації та державотворчих прагнень українського народу. З метою отримання необхідного результату – заперечення ідеалів українського націоналістичного руху – використовувся принцип половинчастого подання фактологічного матеріалу, зокрема уривків з протоколів допитів його учасників. Також помічено, що у випадку, коли радянські автори посилалися на опубліковані у діаспорі матеріали, окремі словосполучення виривалися із контексту й таким чином набували негативного забарвлення.

Аналізуючи третю групу досліджень, відмітимо, що більшість сучасних авторів відійшли від традиційних заідеологізованих концепцій і стереотипів доби СРСР. Об’єктивно склалося так, що проблема українського націоналістичного руху опинилася серед тих „білих плям” вітчизняної історії, які активно почали досліджуватися у 1990-ті  рр. Значним досягненням новітнього періоду є академічне вивчення історії націоналістичного руху.

Перші праці з історії УВО, ОУН та УПА здебільшого були ознайомлювального характеру й перебували в політично-ідеологічній площині, а не в площині наукових досліджень. За визначенням Ю. Киричука, дослідження початку 1990-х рр. більше нагадували „кавалерійську атаку на історію”[65]. Починаючи з 1993 р. українські вчені стали об’єктивніше підходити до вивчення історії українського націоналістичного руху, поступово відходячи від оцінок, сповнених емоціями та заідеологізованістю. Як зазначає І. Патриляк, для нового етапу дослідницької роботи характерним є збільшення джерельної бази, формування демократичної історіографії, що створює реальні можливості для об’єктивного погляду на історію націоналістичного руху середини ХХ ст.[66].

Однак і сьогодні український націоналістичний рух на Наддніпрянщині у 1920–1955 рр. залишається малодослідженою проблемою.

На зламі ХХ та ХХІ ст. почали з’являтися праці, у яких, принаймні побіжно, згадується намагання націоналістичного руху поширити свій вплив на Наддніпрянщину у міжвоєнний період (праці О. Шатайла[67], М. Посівнича[68], О. Сича[69], І. Патриляка[70] та інших). А. Кентій у нарисі історії УВО подав інформацію про відрядження кадрів військової організації на Наддніпрянщину із Західної України в середині 1920-х рр.[71]. Відмітимо також дослідження О. Рубльова, де проаналізовано причини, перебіг і наслідки процесу по справі „Української військової організації” 1930-х рр.[72]. Однак на сьогодні не існує спеціального узагальнюючого дослідження, присвяченого спробам поширити організаційну мережу УВО, а потім ОУН на територію УСРР–УРСР.

Більше уваги сучасні історики присвятили дослідженню проблеми українського націоналістичного руху періоду німецько-радянської війни. У книзі А. Русначенка „Народ збурений”, написаній на широкій джерельній базі проаналізовано становлення націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині, його соціальну базу тощо. Чи не вперше у вітчизняній історіографії автор проаналізував політику ОУН щодо східноукраїнських земель після закінчення німецько-радянської війни[73].

Однією з найбільш грунтовних монографій останнього часу, присвячених українському націоналістичному руху, є праця Ю. Киричука „Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50 років ХХ століття”. У ній автор спробував висвітлити етапи боротьби за українську незалежність у 1940–1950-х рр. та розглянути основні засади ідеології та політичну практику ОУН-р й ОУН[74].

Вагомим кроком у дослідженні історії націоналістичного руху в Україні є колективна монографія „Організація Українських Націоналістів та Українська Повстанська Армія. Історичні нариси”, підготовлена Інститутом історії України НАН України в рамках роботи Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН та УПА. Авторами подано історію націоналістичного руху та боротьби з ним німецької та радянської влади. Однак у цій книзі наддніпрянський вектор боротьби майже не досліджений. Він залишився на периферії подій, що відбувалися на Західній Україні[75].

Певна інформація про націоналістичний рух на Наддніпрянщині під час німецької окупації міститься у монографіях та статтях, присвячених різноманітним аспектам діяльності ОУН та УПА. Зокрема, В. Дзьобак, досліджуючи конфлікти в ОУН-р, проаналізував вплив діяльності оунівців на Наддніпрянщині на перегляд програмових засад націоналістичного руху[76]. Дослідниця О. Стасюк висвітлила видавничо-пропагандистську діяльність ОУН та УПА, зупинившись на засобах масової інформації та агітації, які друкувалися націоналістичним підпіллям на Наддніпрянській Україні, та тих, що виходили на інших територіях, але використовувалися для роботи на Наддніпрянщині[77]. Це перше подібне дослідження в українській історичній науці. Згадуваний вже А. Кентій у роботі, присвяченій першим рокам існування Української повстанської армії (1942–1943), окремо зупинився на проблемі охоплення повстанським рухом території центральноукраїнських земель[78].

Детального аналізу заслуговує дослідження Д. Вєдєнєєва та А. Биструхіна “Меч і тризуб”, у якому висвітлено історію становлення та діяльності розвідки та контррозвідки українського націоналістичного руху. На основі донедавна засекречених документів радянських органів державної безпеки, авторам вдалося простежити діяльність спецслужб СРСР, спрямовану проти націоналістичного підпілля та УПА, зокрема й на Наддніпрянщині[79].

Досить цікавою та змістовною є стаття О. Вовка про діяльність УПА та її запілля на північно-західних українських землях і в прилеглих регіонах. В роботі вперше із максимальною точністю подано структуру націоналістичного підпілля та відділів УПА на Наддніпрянщині. Автор простежив усі тактичні та структурні трансформації й реорганізації ОУН-р та УПА, що дає можливість не лише орієнтуватися у глибоко законспірованій схемі націоналістичного руху, але й простежити об’єктивну реакцію керівництва ОУН-р і УПА на зміни умов і обставин боротьби[80].

Дослідники В. Іваненко та В. Якунін у книзі „ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології” (2006 р.) звернули в першу чергу увагу на книги членів робочої групи істориків Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА та фаховий висновок цієї робочої групи[81].

Польський історик Г. Мотика у рецензії на книгу В. Іваненка та В. Якуніна, опублікованій у часописі „Україна модерна” (2008 р.) зауважував, що „метою їхньої праці було не тільки прагнення засудити УПА, а й заперечити радикальний порахунок з комуністичним минулим України”[82]. Львівський історик Р. Забілий у рецензії на книгу В. Іваненка та В. Якуніна, надрукованій у збірнику „Український визвольний рух” (2007 р.) зупинився на кількох принципових моментах. По-перше, Р. Забілий зазначив, що „у монографії аналіз історіографії праць, присвячених ОУН-УПА, як такий відсутній. Він зводиться до рецензії на два розділи А. Кентія та І. Патриляка зі згаданої колективної монографії („Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси” – Авт.), хоча там також поміщені розділи таких істориків, як І. Іллюшин, Г. Касьянов. Окрім цього, якщо йдеться про історіографію ОУН-УПА, слід було би хоч побіжно згадати праці А. Русначенка, В. Сергійчука, Ю. Шаповала, Г. Стародубець та ін.”. По-друге, на думку Р. Забілого, „автори … не дають розгорнутого аналізу історіографії ОУН-УПА за останнє десятиліття. Їхня монографія має однозначно тенденційний, однобічний характер. Історію визвольного руху автори інтерпретують з позицій не історичної достовірності, а політичної доцільності”[83].

Багато цінного матеріалу з досліджуваної проблеми містять регіональні дослідження, присвячені, здебільшого, діяльності націоналістичного підпілля на східноукраїнських землях під час німецько-радянської війни. Різноманітні аспекти діяльності націоналістичного підпілля на території Дніпропетровської області дослідженні Д. Куделею, П. Хоботом[84] та І. Іванченком[85]. Цій же проблемі присвячений 8 розділ колективної праці М. Слободянюка та І. Шахрайчука[86].

У дослідженні В. Нікольского „Підпілля ОУН(б) у Донбасі” висвітлено діяльність націоналістичного підпілля на території Донецької та Луганської областей у взаємозв’язку з іншими областями України та в контексті загальноукраїнського націоналістичного руху. Праця містить аналіз програмових документів ОУН-р, пов’язаних із проблемою поширення діяльності на всі етнічні території України, зокрема на Наддніпрянщину. В. Нікольський уперше проаналізував перебіг репресій радянської влади проти оунівців на території східноукраїнських земель у порівнянні з Західною Україною[87]. Значним інформаційним доповненням до цього дослідження є публікації О. Добровольського у яких висвітлено історію націоналістичного руху у Донецькій області, зокрема діяльність товариства „Просвіта”[88]. Крім того, було опубліковано нариси з історії діяльності ОУН та ОУН-р у 1940–1950-х рр. на Миколаївщині[89], Харківщині[90], Одещині[91]. Окремо варто виділити працю Г. Іванущенка „Залізом і кров’ю” у якій національний рух на Сумщині досліджено від доби революції до кінця Другої світової війни[92]. Змістовним є дослідження Н. Мизака і В. Горбатюка, присвячене ОУН-р та УПА на території Хмельницької області у 1941–1953 рр. Автори проаналізували становлення, розвиток та затухання націоналістичного руху у вказаному регіоні[93].

Дослідження про націоналістичний рух на Уманщині здійснене Б. Чорномазом, який висвітлив діяльність ОУН-р та відділів УПА, а також підпільних груп та партизанських загонів, які, не підпорядковуючись ОУН, підтримували тісні зв’язки із націоналістами. Крім того подано уривки документів радянських органів державної безпеки, що стосуються теми дослідження і поміщений біографічний довідник на місцевих учасників українського націоналістичного руху[94].

Незважаючи на насиченість цих праць фактологічним матеріалом, лише деякі з них містять аналіз усього спектру діяльності націоналістичного підпілля, у тому числі напрямки діяльності, зв’язок з іншими регіонами, місце в загальноукраїнському русі.

Автором здійснено спроби дослідити діяльність націоналістичного підпілля у 1920–1955 рр. на Наддніпрянщині[95] та окремо на Запоріжжі[96].

Останніми роками захищено низку кандидатських дисертацій, присвячених аналізу окремих епізодів українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині у 1940-х рр. Зокрема, дисертаційне дослідження М. Слободянюка присвячене аналізу руху Опору, в тому числі і ОУН, на Дніпропетровщині[97], Є. Горбурова – на Півдні України та в Криму[98], О. Бровара – на Донбасі[99], В. Абакумової – на Луганщині[100]. Спільною рисою вказаних дисертацій є дослідження націоналістичного руху в межах певного регіону в контексті загального руху Опору під час німецької окупації. Б. Чорномаз присвятив свою роботу виключно проблемі націоналістичного підпілля та УПА на Уманщині[101], а О. Ходанович здійснив спробу простежити діяльність похідних груп на всій території України[102]. Дисертаційне дослідження В. Жилюк присвячені діяльності ОУН та УПА на Житомирщині у 1941–1955 рр.[103].

Менше вивченим, ніж український націоналістичний рух на Наддніпрянщині періоду німецько-радянської війни, є діяльність ОУН-р та УПА у повоєнні роки. До недавнього часу у дослідженнях з’являлися лише окремі згадки про намагання оунівців відновити підпільну мережу та створити нові осередки на східноукраїнських землях після „зачистки”, яку провели радянські органи державної безпеки після звільнення українських земель від німецької окупації. І. Білас, проводячи аналіз репресивно-каральної системи у СРСР зупинився, зокрема, на спробі українських чекістів ліквідувати націоналістичний рух зсередини через створення псевдопроводу ОУН-р на Східній Україні[104]. Цю ж проблему розглядали Д. Вєдєнєєв та Г. Биструхін[105].

Не можна оминути увагою праці А. Кентія, які хронологічно охоплюють післяокупаційний період, зокрема 1944–1945[106] та 1946–1956 рр.[107]. У своїх дослідженнях автор, у цілому висвітлюючи український націоналістичний рух у протиборстві із радянською владою, зупиняється і на політиці ОУН-р та УПА на центральноукраїнських землях.

Стаття О. Іщука та Н. Ніколаєвої присвячена дослідженню молодіжної політики ОУН-р та підпільних молодіжних організацій на території центральних та східних областей України. Автори на основі раніше засекречених матеріалів архіву СБУ дослідили широкий спектр проблем, зокрема позицію керівництва українського націоналістичного руху щодо залучення молоді до ОУН та УПА, враховуючи умови та реалії життя на східноукраїнських землях. Крім того, здійснена спроба аналізу практичного застосування різноманітних оунівських інструкцій через створення відповідних організацій на Наддніпрянській Україні у 1945–1954 рр.[108].

Негативні оцінки історії націоналістичного руху ХХ століття були запозичені деякими сучасними авторами, які продовжують писати свої твори з прорадянських позицій, не піддаючи навіть найменшій критиці роботи, що вийшли друком до 1991 р. Характерною рисою таких праць є беззастережна відданість штампам, сформованим ще за часів сталінізму. Часто такі науковці у своїх роботах посилаються лише на своїх попередників, переписуючи по суті старі агітаційні матеріали[109]. Провідну ідею подібних видань про злочинну сутність українського націоналістичного руху можна визначити за наступною цитатою: „УПА … была и остается в памяти народной бандой „резунов” и „сокирников”, лишившей жизни десятки тысяч людей, „вина” которых состояла лишь в том, что они были законопослушными гражданами своего государства и не признавали власти самозванцев, выполнявших указания из Берлина”[110].

Окремо відмітимо книгу В. Ткачука „Перед судом истории”, у якій на основі матеріалів радянських органів державної безпеки детально розписано один з методів боротьби проти націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині, а саме агентурно-провокаційні ігри, їх мету, перебіг та наслідки[111].

Підсумовуючи доробок вітчизняних істориків у вивченні українського націоналістичного руху 1920–1955 рр. після здобуття Україною державної незалежності, слід погодитися з думкою В. В’ятровича, який наголошує на тому, що з-під пера українських істориків виходять здебільшого узагальнюючі праці, але, на жаль, „дуже мало видається монографій, присвячених дослідженню окремих аспектів чи особливостей визвольного руху”[112].

Таким чином, незважаючи на те, що історія ОУН та УПА у сучасній історіографії активно досліджується, український націоналістичний рух 1920–1955 рр. на Наддніпрянщині вивчений недостатньо. На сьогоднішній день ні вітчизняні, ні зарубіжні дослідники не створили комплексне наукове дослідження, присвячене українському націоналістичному руху на Наддніпрянщині у 1920–1955 рр.

Побічний та недостатньо деталізований розгляд українського націоналістичного руху на Наддніпрянській Україні у 1920–1955 рр., який спостерігається в історіографії, не дає відповідей на суттєві та актуальні питання, що постають перед дослідниками сьогодні. Зважаючи на це, сучасний етап розвитку українського наукового і суспільно-політичного життя об’єктивно вимагає вивчення цієї проблеми.

Основу неопублікованих джерельних матеріалів становлять документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ), архіву Управління Служби безпеки України в Запорізькій області (ДА СБУ м. Запоріжжя), архіву Центру досліджень визвольного руху (АЦДВР), архіву Південно-східного представництва Центру досліджень визвольного руху (АПС ЦДВР), архіву Прокуратури Запорізької області (АПЗО), Державного архіву Запорізької області (ДАЗО), Державного архіву Рівненської області (ДАРО), Державного архіву Сумської області (ДАСО).

Використані архівні джерела – це, головним чином, офіційні актові документи, матеріали офіційного діловодства, документи політичних партій і громадських організацій, наративні джерела – листи і неопубліковані спогади очевидців і учасників подій. Матеріали цих архівів охоплюють увесь хронологічний період, який розглядається у монографії, і ряд її важливих аспектів.

Значний інтерес для дослідників представляють донедавна недоступні документи радянських органів державної безпеки, які зберігаються у ГДА СБУ. Зокрема, у фонді припинених справ представленні архівно-слідчі справи репресованих громадян України[113]. Попри специфіку інформаційного наповнення вказаних справ, тут містяться цінні матеріали щодо поширення діяльності УВО та ОУН на Наддніпрянщину у міжвоєнний період.

Унікальним джерелом інформації є фонд друкованих видань ГДА СБУ. Зусиллями працівників КДБ УРСР із документів, які стосувалися діяльності ОУН та УПА (часто трофейних) було сформовано багатотомні справи №372 та 376 („Сборник документов о структуре и характере антисоветской деятельности „Организации украинских националистов – ОУН” и „Украинской повстанческой армии – УПА”, о методах и приемах агентурно-оперативной работы органов государственной безопасности Украины по ликвидации организованного подполья ОУН и вооруженных банд УПА на территории республіки в период 1943 – 1954 гг.”).

Значний масив документів з історії боротьби за державну незалежність України зберігається в архіві наукової громадської організації „Центр досліджень визвольного руху” (м. Львів). Тут відмітимо кілька фондів: М. Лебедя, Закордонних частин ОУН, П. Касіянчука, Буй-Тура та Запорожець. Перший фонд, переданий із США, у діаспорній історіографії отримав назву архіву Закордонного представництва УГВР (інколи – видавництва „Пролог ”). У ньому, зокрема, містяться оригінали та копії звітів членів підпілля із Наддніпрянської України періоду німецької окупації. Подібні документи, у тому числі, звіти похідних груп ОУН-р зустрічаємо у фонді ЗЧ ОУН.

У інших вказаних фондах зібрані документи, що висвітлюють український націоналістичний рух після закінчення Другої світової війни. Тут зібрані пропагандистсько-агітаційні матеріали ОУН та УПА, звіти про діяльність підпілля та документи радянських органів державної безпеки, що стосуються ліквідації націоналістичного підпілля та відділів УПА на Наддніпрянщині.

Всього нами використано документи 23 фондів 10 архівів України.

Архівні матеріали становлять лише частину загального документального комплексу. Значний масив становлять опубліковані джерела. Офіційні актові документи (постанови, накази, обіжники, інструкції центральних владних структур тощо) публікувалися у збірниках документів і матеріалів, виданих за хронологічним та тематичним принципом в умовах незалежної України та зусиллями діаспори за кордоном, і у такому вигляді доступні сучасному досліднику[114]. Актові документи відбивають різноманітні аспекти українського націоналістичного руху, зокрема, яскраво ілюструють інтеграцію Наддніпрянської України до всеукраїнської боротьби за державну самостійність, політичну лінію різних політичних режимів, що утверджувалися в Україні (радянської та нацистської влади) щодо українського питання. Наприклад, у збірнику документів і матеріалів „Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1942–1943)”, простежується ставлення німецької окупаційної влади до проблеми української самостійності, зокрема, до питання про боротьбу з репрезентантами українського націоналістичного руху – ОУН, ОУН-р та УПА[115].

Особливе місце в документальному масиві займають рішення вищих органів Комуністичної партії України. Враховуючи її становище в суспільстві, партійні програми та директиви нерідко мали не менше, а навіть більше значення, ніж офіційні актові документи радянських органів влади. Зокрема, всі державні рішення, які стосувалися українського націоналістичного руху, у тому числі щодо Наддніпрянщини, попередньо приймалися на партійному рівні. Рішення вищих партійних органів (з’їздів чи пленумів ЦК), директиви центральних органів опубліковані в археографічних збірниках[116].

Матеріали офіційного діловодства (рапорти, інформації, офіційні листи, донесення тощо, які надсилалися з місцевих органів влади до центральних, звіти чиновників центральних відомств про боротьбу з ОУН та УПА та настрої населення на Наддніпрянській Україні) містять багаті за змістом матеріали, які відбивають діяльність місцевих державних структур з виконання лінії „верхів”. Великий масив документів офіційного діловодства опублікований в археографічних збірниках після здобуття Україною незалежності[117].

Окремо слід виділити багатотомне видання нової серії „Літопису УПА”. На відміну від основної серії „Літопису”, започаткованої в діаспорі (містить переважно матеріали з еміграційних архівів), нова серія сформована виключно із документів українських архівів, здебільшого центральних. Це ж стосується й загальної тематики обох серій. В основній серії більшість матеріалів пов’язана із західноукраїнськими землями, нова – охоплює всі українські землі. Тематично документи, представлені в новій серії, охоплюють різні проблеми з історії визвольного руху. У 4–7 томах „Літопису УПА” представлені документи про боротьбу органів радянської влади проти націоналістичного підпілля та УПА у 1943–1959 рр. Це, зокрема, інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС-МВС, МДБ-КДБ[118]. Збірники документів „Літопис УПА” надали можливість досліднику простежити етапи розвитку українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині, з’ясувати роль і місце східноукраїнських земель у політиці керівництва ОУН та УПА, внести значні корективи у територіальні рамки боротьби на Наддніпрянській Україні.

Судово-слідчі матеріали становлять ще одну важливу групу історичних джерел. Особливості функціонування радянських органів державної безпеки та їх тотальний контроль над суспільно-політичним життям в СРСР зумовили накопичення значної кількості документів про український націоналістичний рух та боротьбу з ним, зокрема на Наддніпрянщині. В опублікованих збірниках документів представлені матеріали, які донедавна перебувала під грифом секретності й упорядниками вперше введені до наукового обігу. Подібні видання вирізняються широкою джерельною базою, оскільки залучено документи не лише із центральних архівів, а й з обласних. Завдяки цьому можна простежити створення й розвиток націоналістичних підпільних клітин не лише під час німецько-радянської війни, але, що особливо важливо, після її закінчення[119].

Напередодні відзначення 100-річчя від дня народження Головного командира УПА Р. Шухевича за редакцією В. Сергійчука було видано двотомний збірник документів про життя і діяльність керівника націоналістичного руху[120]. Гостроти та актуальності двотомнику додають раніше не опубліковані матеріали, зокрема протоколи допитів найближчих соратників Р. Шухевича, плани агентурно-розшукової та бойової діяльності з ліквідації керівництва ОУН та УПА тощо. Для дослідження важливими та інформаційно насиченими є джерела, що ілюструють спроби керівництва націоналістичного руху охопити мережею підпілля усі етнічні українські землі у різні періоди боротьби за незалежність України.

Варто також відмітити російське багатотомне видання „Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне”[121], підготовка якого була розпочата КДБ СРСР ще у 1980-х рр.[122]. Цінності виданню додають матеріали із Центрального архіву Федеральної служби безпеки Росії, які вперше введені в науковий обіг. Поруч із документами, що стосуються боротьби ОУН та УПА на Західній Україні, наводиться інформація про наддніпрянський вектор українського націоналістичного руху, значна частина яких базується на агентурних донесеннях. Коментарі й примітки до опублікованих документів витримані у дусі радянського агітпропу. У такому ж руслі підготована збірка документів „НКВД-МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженным националистическим подпольем на Западной Украине, в Западной Белоруссии и Прибалтике (1939–1959)”[123]. Більшість документів, що стосуються України передруковані із вказаного вище багатотомника. Назва ж свідчить про географічну обмеженість.

Матеріали політичних партій і громадських організацій становлять ще одну важливу групу історичних джерел. Їх значення пояснюється виключною роллю політичного фактору в українському націоналістичному русі. Опубліковані в археографічних збірниках або окремими публікаціями документи політичних партій і громадських організацій дають багато інформації для аналізу українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині у 1920–1955 рр.[124].

Перш за все – це документи ОУН та УПА. Частина з них опублікована в книгах із серії „Бібліотека українського підпільника”, започаткованої Закордонними частинами ОУН у 1950-х рр. „для користування українського революційно-визвольного підпілля в Україні”[125]. Враховуючи, що перший збірник із серії було надруковано у 1955 р., коли збройна боротьба на українських землях носила лише спорадичний характер, поставлена мета не могла бути реалізованою. Однак, книги із „Бібліотеки” заслуговують на особливу увагу. У першому збірнику серії – „ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби, 1929–1955” – опубліковано документи, які віддзеркалюють підготовку до реалізації ОУН всеукраїнського „революційного зриву”, який мав привести до створення Української самостійної соборної держави. Зокрема, цінними є матеріали ІІ Великого збору ОУН-р 1941 р. та організаційні документи, розроблені під впливом рішень збору. Ці документи дають можливість проаналізувати плани ОУН з розвитку націоналістичного руху напередодні німецько-радянської війни. Співставлення матеріалів ІІ та ІІІ (1943 р.) зборів ОУН-р дозволяє досліднику простежити, як змінювалася її програма під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів, зокрема умов діяльності ОУН на Наддніпрянщині. Разом з тим, деякі „незручні” для упорядників документи не були вміщені у збірник. Тому до джерел, опублікованих у книзі, слід підходити надзвичайно критично, зіставляючи, де це можливо, усі документи з їхніми аналогами. Зокрема, передвоєнні інструкції ОУН-р у рамках дослідження співставлялись та доповнювались за рахунок опублікованих І. Патриляком аналогів із українських архівів[126].

Під сьомим номером у „Бібліотеці” було опубліковано книгу другу, присвячену історії УПА. Ця книга – хроніка збройної боротьби УПА за 1943–1950 рр. Матеріали, представлені у збірці переважно охоплюють західноукраїнські землі. Дані ж про Наддніпрянщину складають лише незначний відсоток. Працюючи з документами збірника, слід враховувати, що умови діяльності підпілля ОУН та відділів УПА не сприяли максимально точному протоколюванню подій. Аналіз кількості збройних виступів на Наддніпрянській Україні у різні роки допомагає визначити силу і розгалуженість націоналістичного руху на схід від р. Збруч[127].

Періодичній пресі по праву належить важливе місце в загальному комплексі історичних джерел. Адже преса, особливо у період визвольної боротьби, виконувала одночасно інформаційну, агітаційну, організаційну та освітньо-виховну функції.

У газетах та журналах міститься багато фактичного матеріалу, наведені постанови з’їздів, конференцій, зборів громадських та політичних організацій, публікації резолюцій тощо. Важливе місце на сторінках засобів масової інформації займають огляди, політичні статті на злободенні теми, листи з місць. Але не завжди преса подавала вірогідну інформацію. Зустрічалися спроби прикрасити ситуацію чи подати її у вигідному для себе світлі.

На сторінках газет друкувалися публіцистичні твори та замітки членів націоналістичного підпілля (часто анонімні), в яких подавалася інформація про діяльність осередків ОУН та підрозділів УПА, висвітлювалися проблеми розвитку українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині у 1920–1955 рр. тощо.

Автором було використано 12 періодичних видань 1928–1954 рр. Це – регіональна, місцева, загальноукраїнська, закордонна преса українською мовою. Переважно це видання ОУН та УПА, органів влади та місцевого самоврядування.

Нами використані видання ОУН та УПА, зокрема, „Ідея і Чин” (Орган Проводу ОУН, 1942–1946), „Українська пресова служба” (Львів, 1941), „Бюлетень” (Прага, 1942), „Вісті” (Орган Української інформаційної служби, 1943–1944), „Для великої ідеї” (видання краєвого осередку пропаганди Карпатського краю, 1950). Крім того, використані часописи, що виходили в еміграції, зокрема „Розбудова нації” (Орган Проводу українських націоналістів (Прага, 1928–1934)), „Визвольний шлях” (Орган Закордонних частин ОУН, 1954), „Бюлетень українського визвольного руху” (1945) та військово-теоретичний журнал „До зброї” (видання місії УПА при Закордонному представництві УГВР).

Для характеристики суспільно-політичного життя на Наддніпрянщині під час німецької окупації та тих змін, які відбувалися тут в умовах діяльності ОУН, залучено періодичну пресу, яка, хоч і була офіціозом німецької окупаційної влади, але контролювалася оунівцями. Це – газети „Дзвін” (Кривий Ріг, 1941) та „Промінь” (Нікополь, 1941). Також було використано такі оригінальні (не)періодичні видання українського націоналістичного руху ХХ ст. як летючки та відозви.

Названі періодичні видання були засобом агітаційно-пропагандистської та інформаційної роботи українського націоналістичного підпілля. Вони є важливим історичним джерелом не тільки для реконструювання минулого, а й для вивчення того, як саме український націоналістичний рух був „представлений” для пересічних жителів України. Під час використання матеріалів періодичної преси враховувалася її неоднозначність. З одного боку, преса фіксує реальність такою, якою вона є в конкретний історичний момент, що робить неможливим виправлення у майбутньому. Але, з іншого боку, кожне періодичне видання є виразником певних політичних поглядів, що впливає на суб’єктивність добору наведених фактів та їх оцінку. Аналіз преси проводився з позицій критичного підходу та за допомогою історико-порівняльного методу, що дало змогу з’ясувати деякі аспекти внутрішньоорганізаційної дискусії у питанні поширення українського націоналістичного руху на Наддніпрянщину, простежити найбільш кульмінаційний період політики українських національних організації на Наддніпрянщині.

Наративні джерела (листи і спогади) відіграють особливу роль у вивченні проблеми українського націоналістичного руху. Вони передають настрої окремих людей, національних і соціальних груп, „дух епохи”.

У монографії використані добірки листів Голови Проводу українських націоналістів полковника Є. Коновальця опубліковані у 1985 та 2002 рр.[128]. У першому збірнику опубліковане листування Є. Коновальця із членом ОУН журналістом Є. Онацьким. Полковник Є. Коновалець часто пересилав Є. Онацькому копії листів, які надходили йому від членів Проводу українських націоналістів та інших активістів націоналістичного руху. Це листування надало можливість розширити уявлення про націоналістичне підпілля на Наддніпрянщині у 1930-х рр. У другому збірнику опубліковане листування Є. Коновальця з секретарем Проводу українських націоналістів В. Мартинцем за 1930 р. У представлених листах також обговорювалися питання, пов’язані з розгортанням українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині.

Опубліковані приватні листи окремих учасників та політичних діячів характеризують ставлення представників українського націоналістичного руху до ідеї державної самостійності України, ілюструють складний процес розвитку концепції визвольної боротьби.

Також широко використані джерела мемуарного характеру. Безперечно, вони несуть на собі відбиток авторського світогляду, суб’єктивізму і тому не є самодостатнім джерелом. Разом з тим, вони відтворюють реальну картину, наповнюють історичний процес живим подихом епохи, виявляють неповторні взаємозв’язки між подіями і історичними особистостями.

У процесі дослідження було залучено мемуари двох видів (часто з елементами історичного і політологічного аналізу): 1) створені діячами українського націоналістичного руху (В. Мартинцем, Є. Коновальцем, Ю. Тютюнником, Г. В’юн, Є. Стахівим та іншими[129]); 2) спогади працівників радянських органів державної безпеки – безпосередніх учасників боротьби з українським націоналістичним рухом (П. Судоплатова, Г. Саннікова та інших[130]).

Цікавими з погляду досліджуваної проблеми є спогади діячів українського націоналістичного руху, які були учасниками подій 1920–1955 рр. й через призму власного сприйняття описували події міжвоєнного періоду, Другої світової війни, діяльність урядів і армій, свою участь у українському націоналістичному русі та ін. У багатьох випадках ці мемуари за жанром частково перебувають на грані між класичними спогадами й аналітичними політологічними чи історичними працями. У монографії, зокрема, були використані спогади, написані безпосередньо по слідам подій. Публікували свої спогади і рядові учасники українського націоналістичного руху, які після поразки збройної боротьби опинилися за кордоном. Вони описували події, безпосередніми учасниками яких були. Спогади виходили поза межами Радянського Союзу, як окремими виданнями так і в засобах масової інформації.

Одними з перших свої мемуари про діяльність на Наддніпрянській Україні опублікували З. Матла[131] та Я. Дзиндра (під псевдонімом Мстислав Чубай)[132] у 1952 р. Обидва вони були учасниками похідних груп ОУН-р, які у 1941 р. вирушили на Наддніпрянщину. Відмінність полягала лише у тому, що З. Матла був керівником крайового проводу ОУН-р південноукраїнських земель, а Я. Дзиндра був одним із функціонерів середньої ланки. Хоч ці книги і невеликі за обсягом, вони містять багато матеріалу про організацію похідних груп, їхню практичну діяльність тощо. Майже детально подано маршрут груп і описано початок роботи на Півдні України. Однак автори не подають прізвищ учасників підпілля (за певними винятками), пояснюючи це тим, що на українських землях триває боротьба проти радянської влади і розконспірування може зашкодити підпільникам та їхнім родинам, які залишились в Україні.

У спогадах активного члена націоналістичного підпілля, уродженця Наддніпрянщини С. Гліда подано багато матеріалу про діяльність ОУН-р на Кіровоградщині під час німецької окупації[133]. Методи діяльності ОУН-р та соціально-політичну характеристику членів націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині подав у своїх мемуарах колишній референт Служби безпеки ОУН-р на Київщині С. Мудрик-Мечник[134].

У спогадах учасниці похідних груп ОУН-р Г. Петренко, яка займала керівні посади в підпіллі на центральноукраїнських землях, знаходимо інформацію про перебування на Наддніпрянщині з інспекційною поїздкою наприкінці 1941 – на початку 1942 рр. одного з керівників націоналістичного підпілля І. Климіва[135]. Г. Петренко – дружина та соратниця І.Климіва змогла відтворити події тих років із максимальною точністю.

Мемуари підпільного подружжя М. Савчин[136] та В. Галаси[137], хоч і побачили світ у різних країнах, проте суттєво не різняться інформацією та оцінками. Працюючи разом у підпіллі ОУН-р спочатку на Закерзонні, а потім на Волині, обидва автори перебували в епіцентрі боротьби. На початку 1950-х рр. В. Галаса за дорученням Проводу ОУН-р відповідав за розбудову підпільних осередків у прилеглих до Західної України правобережних областях. Перебіг цієї діяльності знайшов своє відображення у згаданих спогадах.

Менше спогадів та мемуарів на сьогодні відомо про діяльність ОУН. Нами використано спогади в’язня радянських таборів до- і післявоєнного часу, провідника ОУН Полтавщини та керівника боївки УПА на Буковині отця М. Сарми-Соколовського[138]. Незважаючи на дещо емоційний характер його спогадів, за умови недостатньої джерельної бази з історії ОУН на Наддніпрянщині, інформація, подана у книзі, має велику цінність. Також заслуговує на увагу збірник „На зов Києва”, у якому опубліковано спогади та матеріали, що дозволяють проаналізувати специфіку діяльності ОУН на Наддніпрянщині[139].

Мемуари залишали і працівники радянських органів безпеки, які були причетні до боротьби з українським націоналістичним рухом. У спогадах П. Судоплатова[140] міститься інформація про роботу агентури НКВС СРСР, яка розгорнула діяльність з ліквідації впливу ОУН на жителів Наддніпрянщини у 1930-х рр. та фізичну ліквідацію лідера ОУН Є. Коновальця.

Безперечно, мемуари представників радянських спецслужб не можуть виступати самодостатнім джерелом для аналізу різнопланового процесу українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині у 1920–1955 рр. Однак порівнюючи погляди представників різних політичних таборів на одні й ті ж події та співставляючи їх з іншими джерелами можна дослідити різні аспекти діяльності та уточнити спірні питання з історії боротьби ОУН та УПА на Наддніпрянщині у 1920–1955 рр.

Таким чином, джерельна база для проведення дослідження українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині у 1920–1955 рр. представлена різнотипними за походженням матеріалами. Джерельні матеріали, які висвітлюють різні аспекти боротьби за державну самостійність України на Наддніпрянщині дозволяють розглянути особливості і загальні риси українського націоналістичного руху в хронологічних рамках 1920–1955 рр.

Загалом, попри значну історіографічну і джерельну базу, проблема українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині 1920–1955 рр. до сьогодні не отримала комплексного й різнобічного дослідження.

У пропонованій монографії автор робить спробу вирішення низки завдань, зокрема: дослідити діяльність УВО та ОУН на території Наддніпрянської України у міжвоєнний період (1920–1941 рр.); схарактеризувати заходи похідних груп ОУН-р та ОУН зі створення мережі націоналістичних осередків на Наддніпрянщині; проаналізувати їхні основні напрямки діяльності під час німецької окупації; розкрити форми і методи діяльності націоналістичного підпілля та відділів УПА на Наддніпрянщині наприкінці німецько-радянської війни та у перші повоєнні роки; визначити соціальну базу українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині у 1920–1955 рр.; з’ясувати причини затухання боротьби збройного націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині у першій половині 1950-х рр.

Автор висловлює подяку усім, хто у різний спосіб – від обговорення тексту до допомоги у пошуках необхідних метеріалів – долучився до цього дослідження: Ф. Турченку (м. Запоріжжя), Л. Зашкільняку, В. В’ятровичу, Р. Забілому (м. Львів), В. Рогу, І. Патриляку, О. Іщуку (м. Київ). Окрема подяка за моральну підтримку та інформаційну допомогу при роботі над книгою моїм колегам із Східноукраїнського дослідницького центру „Спадщина”: О. Добровольському (м. Слов’янськ Донецької області), П. Хоботу (м. Дніпропетровськ), Г. Іванущенку (м. Суми) та В. Трушу (м. Лозова Харківської області).

 

[1] Проект Закону про статус і соціальний захист громадян України, які потерпіли від дій ОУН і УПА в 1939–1941 роках, в період Великої Вітчизняної війни та повоєнні роки // http://www.gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=30707.

[2] Проект Закону про визнання Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії воюючою стороною у Другій світовій війні // http://www.gska2.rada.gov.ua/pls/-zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=31458.

[3] Постанова Кабінету Міністрів України „Про Урядову комісію з вивчення діяльності ОУН-УПА” № 1004 від 12 вересня 1997 р. // Урядовий кур’єр. – 1997. – 23 жовтня; Постанова Кабінету Міністрів України „Про ліквідацію деяких консультативних, дорадчих та інших органів, утворених Кабінетом Міністрів України” № 207 від 19 березня 2008 р. // Урядовий кур’єр. – 2008. – 23 квітня.

[4] Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА / [кер. С. Кульчицький]. – К.: Наукова думка, 2005.

[5] Наддніпрянська Україна // http://www.history.franko.lviv.ua/IIn.htm.

[6] Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБУ). – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 9. – Арк. 242.

[7] Мандрик М. Український націоналізм: становлення в міжвоєнну добу / Передмова В. Вериги. – К.: Видавництво ім. О. Теліги, 2006. – С. 18.

[8] Див., зокрема: Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х роках. – К.: УВ „Пульсари”, 2002.

[9] Зокрема, спеціалізоване видання львівського Центру досліджень визвольного руху має назву „Український визвольний рух” (на сьогоднішній день вийшло друком 14 випусків).

[10] Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе [в 2 т.] / Пер. з англ. У. Гавришків, Я. Грицака. – К.: Основи, 1994. – Т. 2. – С. 247.

[11] Сміт Е.Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Пер. з англійської. – К.: К.І.С., 2004 – С. 30.

[12] Грицак Я. Націоналізм // http://www.history.franko.lviv.ua/IIn.htm.

[13] Ленкавський С. Короткий нарис історії українського націоналізму // Ленкавський С. Український націоналізм. Твори / За ред. О. Сича. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. – Т. 1. – С. 49.

[14] Мала енциклопедія етнодержавознавства / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; відповідальний редактор Ю. І. Римаренко. – К.: Ґенеза; Довіра, 1996. – С. 800.

[15] Томпсон Е.М. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм / Пер. з англ. М. Корчинська. – К.: Видавництво Соломії Павличко „Основи”, 2008. – С. 19.

[16] Дашкевич Я. Роман Шухевич та його місце в історії України ХХ ст. Дослідницькі проблеми // Про генерала Тараса Чупринку (Романа Шухевича) / [Я. Дашкевич, В. Кук та ін.]. – Львів: Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2006. – С. 10-11.

[17] В’ятрович В. Політика національної пам’яті // „За право бути собою”. Українська державницька історіографія: збірка статей. – К.: Українська видавнича спілка ім. Ю. Липи, 2008. – С. 12.

[18] Здіорук С., Гриневич Л., Здіорук О. Покажчик публікацій про діяльність ОУН та УПА (1945–1998 рр.) – К.: Інститут історії НАН України, Національний інститут стратегічних досліджень, 1999; Лисенко О., Марущенко О. Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія. Бібліографічний покажчик публікацій 1998–2002 років – К.: Інститут історії НАН України, Київський національний університет ім. Т. Шевченка, 2002.

[19] Патриляк І. Військова діяльність ОУН(б) у 1940–1942 роках – К.: Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Інститут історії України НАН України, 2004. – С. 23.

[20] Бойко Ю. Євген Коновалець і Осередньо-Східні Землі. – Б.м.: Б.в., 1947. – С. 45-49.

[21] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. – Мюнхен; Лондон; Нью Йорк: Українське видавництво, 1968. – Т. 1: 1920–1939.

[22] Книш З. Підгрунтя УВО // Срібна сурма. Статті й матеріали до діяння Української військової організації / [упор. З. Книш]. – Торонто: Срібна сурма, б/р. – Зб. 2: Початки УВО у Галичині. – С. 18.

[23] Книш З. Власним руслом: Українська військова організація від осені 1922 до літа 1924 року. – Торонто: Срібна сурма, 1966. – С. 22.

[24] Плющ В. Боротьба за Українську Державу під совєтською владою. – Лондон: УВС у Великій Британії, 1973. – С. 20-29.

[25] Соловей Д. Голгота України. – Дрогобич: Відродження, 1993. – Ч. 1: Московсько-большевицький окупаційний терор в УРСР між Першою і Другою світовою війною.

[26] Шанковський Л. Похідні групи ОУН: причинки до історії похідних груп ОУН на центральних і східних землях України в 1941–1943 рр. – Мюнхен: Український самостійник, 1958.

[27] Martowych O. The Ukrainian Insurgent Army. – Munchen: Ukrainian Information Service, 1950.

[28] Tys-Krokhmaliuk Y. UPA warfare in Ukraine: Strategical, Tactical and Organizational Problems of Ukrainian Resistance in World War II. – New York, 1972.

[29] Mirchuk P. Against the invaders: Taras Chuprynka – Roman Shukhevych Commander-in-Chief of the UPA. – New York, 1997.

[30] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж; Нью Йорк; Львів: Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові, 1993.

[31] Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни / Четверте, доповнене видання, за ред. Б. Михайлюка. – Б.м.: Б.в., 1951.

[32] Поліщук В. Юридична і політична оцінка ОУН і УПА. – Торонто: Б.в., 1996; Полищук В. Гора родила мышь. Бандеровскую: Правда об ОУН-УПА. Критика „Отчета рабочей группы историков при Правительственной комиссии по изучению деятельности ОУН и УПА. (исторический вывод)”. – К.: Б.и., 2006.

[33] Див., наприклад, рецензію автора на одну з книг В. Поліщука: Щур Ю. Гіркий присмак облуди // http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=1314.

[34] Dallin A. German rule in Russia, 1941–1945 // The restoration of the Ukrainian State in World War II. – London: UPL, 1987. – Р. 52-53.

[35] Chamberlin W. The Ukrainian struggle for freedom // The Ukrainian Quarterly. – 1945–1946. – № 2. – Р. 112-113.

[36] Gaucher R. Opposition in the USSR, 1917–1967 // The restoration of the Ukrainian State in World War II. – London: UPL, 1987. – Р. 55-58.

[37] Nolan J. An Army without a State: The Ukrainian Insurgent Army (UPA) and National Resistance during and after the Second World War. // The Ukrainian review. – 1987. – № 2. – Р. 41-50.

[38] Codo E. M. Guerrillas la cortina de hierro. – Buenos Aires: Instituto informativo-editorial Ukranio, 1966.

[39] Chamberlin W., Op.cit. – Р. 112.

[40] Gaucher R., Op.cit. – Р. 56.

[41] Анатомия еврейского геноцида на Украине // http://www.jn.com.ua/History/ukrhd_0812.html

[42] Snyder T. The Reconstruction of Nations. Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569–1999. – New Heaven; London: Yale University Press, 2003.

[43] Поль Д. Властители и порабощенные. Немецкая оккупация и общества Европы // Зюсс Д., Зюсс В. Третий рейх. Расцвет и крах империи: пер. с нем. Е. Жирновой, М. Лебединского. – Харьков: Книжный клуб „Клуб Семейного Досуга”; Белгород: ООО „Книжный клуб «Клуб семейного досуга»”, 2009. – С. 282.

[44] Гогун О. [Рецензія на] Franziska Bruder „Den Ukrainischen Staat erkampfen oder sterben”. Die Organisation Ukrainischer Nationalisten (OUN). 1929–1948. – Berlin: Metropol, 2007. – 299 s. // Український історичний журнал. – 2009. – № 4. – С. 222-225.

[45] Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки / Пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєв; Передм. Г. Немирі. – К.: Видавництво Соломії Павличко „Основи”, 2002.

[46] Armstrong J. Ukrainian Nationalism 1939–1945 / J. Armstrong. — New York, 1963.

[47] Див., зокрема: Szczesniak A., Szota W. Droga do nikad: dzialalnosc Organizacji Ukrainskich Nacjonalistow i jej likwidacja w Polsce. – Warszawa: Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowey, 1973.

[48] Wysocki R. Organizacja Ukrainskich Nacjonalistow w Polsce w latach 1929–1939: geneza, struktura, program, ideologia. – Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Sklodowskiej, 2003.

[49] Мотика Г. Польська реакція на дії УПА: масштаб і перебіг каральних акцій // Ї. – 2003. – № 28. – С. 48-56; Motyka G. Ukrainska partyzantka 1942–1960. Dzialalnosc Organizacji Ukrainskich Nacjonalistow s Ukrainskiej Armii. – Warszawa: Instytut studiow politycznych PAN, Oficyna wydawnicza Rytm, 2006.

[50] Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobojstwo dokonane przez nacionalistow ukrainskich na ludnosci polskiej Wolynia 1939–1945. – Warszawa, 2000. – T. 1–2.

[51] Болтунов М. Короли диверсий. История диверсионных служб России. – М.: Вече, 2002; Смыслов О. Проклятые легионы. Изменники Родины на службе Гитлера. – М.: Вече, 2006; Кустов М. Наемники фюрера. – М.: Трибуна, 2008.

[52] Ткаченко С. Повстанческая армия: тактика борьбы [под общ. ред. А. Тараса]. – Минск: Харвест; М.: АСТ, 2000; Гогун А. Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы. – СПб.: Издательский Дом „Нева”, 2004.

[53] Дюков А. Второстепенный враг. ОУН, УПА и решение „еврейского вопроса” / 2 изд. испр. и доп. – М.: Фонд „Историческая память”, 2009.; Повседневность террора: Деятельность националистических формирований в Западных регионах СССР. – М.: Фонд „Историческая память”, 2009. – Кн. 1: Западная Украина, февраль – июнь 1945 года / Сост. А. Дюков и др., Сопр. ст. О. Росов.

[54] Голинков Д. Крушение антисоветского подполья в СССР. – Изд. 2-е, испр. и доп. / [в 2 кн.]. – М.: Политиздат, 1978. – Кн. 2.

[55] Масловський В. Жовто-блакитна мафія. Про злодіяння українських буржуазних націоналістів. – Львів: Каменяр, 1975 – С. 37.

[56] Дмитрук К. Безбатченки. – Львів: Каменяр, 1974. – С. 192-198.

[57] Трощинський В. Найманці фашизму. Українські буржуазні націоналісти на службі гітлерівців у міжвоєнний період 1921–1939 рр. – К.: Наукова думка, 1981. – С. 35.

[58] Чередниченко В. Анатомія зради. Український буржуазний націоналізм – знаряддя антирадянської політики імперіалізму. – К.: Політвидав України, 1978. – С. 120.

[59] Кравченко В. Прокляті народом: Українські буржуазні націоналісти – прислужники світової реакції. – Харків: Прапор, 1979. – С. 7.

[60] Есть такой фронт. Сборник очерков. – Львов: Каменяр, 1973.

[61] Подрывная деятельность украинских буржуазных националистов против СССР и борьба сней органов государственной безопасности. – М.: Редакционно-издательский отдел Высшей школы КГБ при Совете Министров СССР, 1955.

[62] Шульженко Б., Хамазюк И., Данько В. Украинские буржуазные националисты. – М.: Редакционно-издателеський отдел Высшей школы КГБ при Совете Министров СССР им. Ф. Э. Дзержинского, 1963.

[63] Подрывная деятельность украинских буржуазных националистов и борьба с ними органов государственной безопасности Украинской ССР в период Великой Отечественной войны. Лекция. Подготовил подполковник Махов. – К.: КГБ при Совете Министров УССР, 1966.

[64] Сборник материалов об основных идеологических центрах противника и зарубежных украинских националистических организациях, ведущих подрывную работу против СССР и, в частности, против Украинской ССР. – К.: КГБ при Совете Министров УССР, 1969.

[65] Киричук Ю. Історіографія Української повстанської армії // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск до 60-річчя УПА. – Дрогобич: Б.в., 2002. – С. 97.

[66] Патриляк І. Військова діяльність ОУН(б) у 1940–1942 роках… – С. 18-19.

[67] Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник. – Львів: Світ, 2000.

[68] Посівнич М. Становлення Степана Бандери як Крайового Провідника ОУН // Український визвольний рух. – Львів: Коло, 2004. – Зб. 3. – С. 71-85.

[69] Сич О. Референтура Підсовєтських справ – аналітичний орган проводу Закордонних Частин ОУН // Визвольний шлях. – 2005. – № 4. – С. 104-115.

[70] Патриляк І. Історичні та ідеологічні передумови мілітаризації ОУН: військово-політичні питання в програмних документах єдиної ОУН та ОУН (Б) // Молода нація. – 2000. – № 1. – С. 74-95.

[71] Кентій А. Українська військова організація (УВО) в 1920–1928 рр. Короткий нарис. – К.: Інститут історії України НАН України, 1998. – С. 22.

[72] Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939). – К.: Інститут історії України НАН України, 2004.

[73] Русначенко А. Народ збурений… – С. 294-388.

[74] Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40–50 років ХХ століття. – Львів: Б.в., 2000.

[75] Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси / Відп. ред. С. Кульчицький. – К.: Наукова думка, 2006.

[76] Дзьобак В. Конфлікти в ОУН (Б) і їх вплив на український Рух Опору (1941–1944 рр.). – К.: ВД „Інфоцентр”, 2005.

[77] Стасюк О. Видавничо-пропагандивна діяльність ОУН (1941–1953 рр.). – Львів: Центр досліджень визвольного руху; Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2006.

[78] Кентій А. Українська Повстанська Армія в 1942–1943 рр. – К.: Інститут історії України НАН України, 1999.

[79] Вєдєнєєв Д., Биструхін Г. Меч і тризуб. Розвідка і контррозвідка руху українських націоналістів та УПА. 1920–1945. – К.: Генеза, 2006.

[80] Вовк О. Короткий нарис діяльності УПА та її запілля на ПЗУЗ і в прилеглих регіонах у 1943–1946 рр. // Український визвольний рух. – Львів: Б.в., 2006. – Зб. 8. – С. 177-222.

[81] Іваненко В., Якунін В. ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології – Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2006.

[82] Мотика Г. [Рецензія на] Іваненко В., Якунін В. ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології. Дніпропетровськ. АРТ-ПРЕС, 2006. 424 с. // Україна модерна. – 2008. – № 13. – С. 308.

[83] Забілий Р. Історія на замовлення? (Іваненко В., Якунін В. ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології. – Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2006. – 424 с.) // Український визвольний рух. – Львів: Б.в., 2007. – Зб. 9. – С. 303, 308.

[84] Хобот П., Куделя Д. Діяльність Організації Українських Націоналістів (ОУН) бандерівців на Дніпропетровщині в роки німецької окупації (1941–1944 рр.) // Борисфен. – 1993. – №11; 1994. – №1; 1994. – №2.

[85] Іванченко І. Діяльність Похідних груп ОУН на Дніпропетровщині в роки ІІ-ої світової війни. – Севастополь: СТ „Просвіта” ім. Т.Г. Шевченка, 2003.

[86] Слободянюк М., Шахрайчук І. Рух Опору на Дніпропетровщині в роки Великої Вітчизняної війни. – Дніпропетровськ: ВКФ „Оксамит-Текс”, 2004.

[87] Нікольський В. Підпілля ОУН (б) у Донбасі. – К.: Інститут Історії України НАН України, 2001.

[88] Добровольський О. „Просвіта” під багнетом. – Слов’янськ: „Український Донбас”, 2007; Добровольський О. Оунівське підпілля Донеччини. – Слов’янськ: Б.в., 2008.

[89] Зайцев Ю. Націоналістичне підпілля на території Миколаївщини в 1941–1944 рр. – Миколаїв: Б.в., 2006.

[90] Скоробогатов А. Харків у часи німецької окупації (1941–1943). – Харків: Прапор, 2004.

[91] Вінцковський Т., Нікульча І. Українське самостійницьке підпілля у Трансістрії (1941–1944 рр.) // Український історичний журнал. – 2007. – №5. – С. 123-134.

[92] Іванущенко Г. Залізом і кров’ю. Сумщина в національно-визвольній боротьбі першої половини ХХ ст. Історико-документальні нариси. – Суми: Собор, 2001

[93] Мизак Н., Горбатюк В. За тебе, свята Україно. – Чернівці: Видавничий дім „Букрек”, 2006. – Кн. 5: Кам’янець-Подільська область у визвольній боротьбі ОУН, УПА.

[94] Чорномаз Б. Діяльність національно-патріотичного підпілля на Уманщині у 1941–1945-му роках. – Умань: Уманське видавничо-поліграфічне підприємство, 2002.

[95] Щур Ю. Нарис історії діяльності Організації Українських Націоналістів на Східноукраїнських землях. – Запоріжжя: Друкарська дільниця Запорізького наукового товариства ім. Я. Новицького, 2006.

[96] Щур Ю. Організація українських націоналістів на Запоріжжі. Короткий нарис. – Запоріжжя: Друкарська дільниця Запорізького наукового товариства ім. Я. Новицького, 2009.

[97] Слободянюк М. А. Антифашистський рух Опору в Південній Україні (1941-1944 рр.): автореф. дис… канд. істор. наук: 07.00.01. / Дніпропетровський національний ун-т. – Дніпропетровськ, 2002.

[98] Горбуров Є. Г. Рух опору і націоналістичне підпілля на Півдні України та в Криму в період окупації. 1941-1944 рр.: автореф. дис… канд. істор. наук: 07.00.01. / Ін-т історії України НАНУ. – К., 2003.

[99] Бровар О.В. Партизанський та підпільний рух у Донбасі в роки Великої вітчизняної війни (серпень 1941 – вересень 1943): автореф. дис… канд. істор. наук: 07.00.01. / Донецький національний ун-т. – Донецьк, 2003.

[100] Абакумова В. І. Окупаційний режим та антифашистський рух Опору на Луганщині (1941–1943 рр.): автореф. дис… канд. істор. наук: 07.00.01. / Східноукраїнський національний ун-т ім. В. Даля. – Луганськ, 2004.

[101] Чорномаз Б. Д. Національно-патріотичне підпілля Уманщини у Другій світовій війні (військово-політичний аспект): автореф. дис… канд. істор. наук: 20.02.22. / Національний ун-т „Львівська політехніка”. – Львів, 2005.

[102] Ходанович О. Л. Військово-політична діяльність похідних груп ОУН на території України в роки Другої світової війни: автореф. дис… канд. істор. наук: 20.02.22. / Національна академія оборони України. – К., 2006.

[103] Жилюк В. М. Діяльність ОУН та УПА на Житомирщині у 1941–1955 рр.: автореф. дис… канд. істор. наук: 07.00.01. / Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича, Інститут народознавства НАНУ. – Львів, 2008.

[104] Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: [у 2 кн.]. – К.: Либідь; Військо України, 1994. – Кн. 1. – С. 360-362.

[105] Вєдєнєєв Д., Биструхін Г. „Повстанська розвідка діє точно й відважно…”. Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. 1940–1950-ті роки. – К.: К.І.С., 2006. – С. 211-212.

[106] Кентій А. Українська повстанська армія в 1944–1945 рр. – К : Інститут історії України НАН України, 1999.

[107] Кентій А. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946–1956). – К.: Інститут історії України НАН України, 1999.

[108] Іщук О., Ніколаєва Н. Діяльність молодіжних структур ОУН(б) на території центральних та східних областей України у 1945–1954 рр. // Український визвольний рух. – Львів: Б.в., 2006. – Зб. 8. – С. 225-252.

[109] Див., зокрема: Без права на реабилитацию. Сборник публикаций и документов, раскрывающих антинародную фашистскую сущность украинского национализма и его апологетов : В 2 кн. – К.: Б.и, 2006.

[110] Грач Л. Вступительное слово // Без права на реабилитацию. Сборник публикаций и документов… – Кн. 1. – С. 10.

[111] Ткачук В. Перед судом истории: сотрудничество германских фашистов и украинских националистов в годы второй мировой войны и борьба против них советских органов государственной безопасности. – К.: Б.и., 2000.

[112] В’ятрович В. Рейди УПА теренами Чехословаччини. – Торонто; Львів: Видавництво „Літопис УПА”, 2001. – С. 15.

[113] Аналізу цих справ присвячені, зокрема, дві ґрунтовні роботи: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941 рр.). Джерелознавче дослідження. – К.: Київське наукове товариство ім. Петра Могили, 1999; Куделя Д. Нові джерела до історії Організації Українських Націоналістів (ОУН): кримінальні справи з фондів архівів Служби безпеки України // Діяльність підпілля на Сході України. Збірник статей / Упоряд. Хобот П.В. – Дніпропетровськ: Східноукраїнський дослідницький центр „Спадщина”, 2010.

[114] The restoration of the Ukrainian State in World War II. – London: UPL, 1987; УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности. 1944–1951 рр.: Збірка документів. – Б.м.: Б.в., 1956.

[115] Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1942–1943) [у 4 т.] / упоряд. В. Косик. – Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича; ЛДУ ім. І. Франка; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАНУ, 1999. – Т. 1.

[116] Літопис УПА. Нова серія / [упоряд. О. Вовк, І. Павленко, Ю. Черченко]. – К.; Торонто: Літопис УПА, 2001. – Т. 3: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: директивні документи ЦК Компартії України 1943–1959.

[117] Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996; Сергійчук В. Десять буремних літ: західноукраїнські землі в 1944–1953 рр. Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1998; ОУН-УПА на Сумщині / [упоряд. Г. Іванущенко]. – К.: УВС, 2006. – Кн. 1.

[118] Літопис УПА. Нова серія / [упоряд. А. Кентій, В. Лозицький, І. Павленко]. – К.; Торонто: Літопис УПА, 2002. – Т. 4: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС-МВС, МДБ-КДБ. 1943–1959. – Кн. 1: 1943–1945; Літопис УПА. Нова серія / [упоряд. А. Кентій, В. Лозицький, І. Павленко]. – К.; Торонто: Літопис УПА, 2002. – Т. 5: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС-МВС, МДБ-КДБ. 1943–1959. – Кн. 2: 1946–1947; Літопис УПА. Нова серія / [упоряд. А. Кентій, В. Лозицький, І. Павленко, К. Абрамова]. – К.; Торонто: Літопис УПА, 2003. – Т. 6: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС-МВС, МДБ-КДБ. 1943–1959. – Кн. 3: 1948.; Літопис УПА. Нова серія / [упоряд. М. Деркач, А. Кентій, В. Лозицький, І. Павленко]. – К.; Торонто: Літопис УПА, 2003. – Т. 7: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС-МВС, МДБ-КДБ. 1949–1959.

[119] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина. 1941–1955. – К.: УВС, 2005; Сергійчук В. Український здвиг: Поділля. 1939–1955 – К.: УВС, 2005; Літопис УПА. Нова серія / [упоряд. С. Богунов, В. Даниленко, А. Кентій, С. Кокін, В. Лозицький, М. Посівнич]. – К.; Торонто: Літопис УПА, 2007. – Т.10: Життя і боротьба генерала „Тараса Чупринки” (1907–1950). Документи і матеріали.

[120] Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940–1950): В 2 т. / [упоряд. В. Сергійчук та ін.]. – К.: ПП Сергійчук М.І., 2007.

[121] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне” [в 8 т.]. – М., 1995 – 2007. – Т. 1-5.

[122] АПС ЦДВР. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 1.

[123] НКВД-МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженным националистическим подпольем на Западной Украине, в Западной Белоруссии и Прибалтике (1939–1959) / Сборник документов. – Составители: Владимирцев Н.И., Кокурин А.И. – М.: Объдиненная редакция МВД России, 2008.

[124] ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби. 1929–1955 р. – Б.м.: Б.в., 1955; Літопис УПА. Нова серія / [упоряд. О. Вовк, І. Павленко]. – К.; Торонто: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 1999. – Т. 2: Волинь і Полісся: УПА та запілля 1943–1944: Документи і матеріали; Відновлення Української Держави в 1941 році. Нові документи і матеріали / [упоряд. В. Сергійчук та ін.]. – К.: Українська видавнича спілка, 2001; Літопис УПА. Нова серія / [упоряд. О. Вовк, С Кокін]. – К.; Торонто: Літопис УПА, 2006. – Т. 8: Волинь, Полісся, Поділля: УПА та запілля 1944–1946: Документи і матеріали.

[125] УГВР в світлі постанов Великого Збору… – С. 2.

[126] Інструкції Революційного Проводу ОУН (Б) для організаційного активу в Україні на період війни. „Боротьба й діяльність ОУН під час війни”. Г. Вказівки на перші дні організації державного життя // Патриляк І. Військова діяльність ОУН (б)… – С. 407-446.

[127] УПА в світлі документів з боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу 1942–1950 рр. – Б.м.: Б.в., 1960. – Ч. 2: Бойові дії УПА за 1943–1950 рр.

[128] Онацький Є. У вічному місті: записки українського журналіста. – Торонто: Новий шлях, 1985 – Т. 3: 1933 рік; Коновалець Є. „Я б’ю в дзвін, щоб зрушити справу ОУН з мертвої точки…”. Невідомі документи Організації Українських Націоналістів. Рік 1930: Документально-наукове видання [передм. А. Кентій, В. Лозицький]. – К.: Темпора, 2003.

[129] Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН: Спогади й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму. – Б.м.: Б.в., 1949; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни / передм. і приміт. М. Любченка – Харків: Державне видавництво України, 1924. – Репринтне відтворення видання 1924 року; В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві (1941–42 рр.): Спогад-звіт для історії // Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто; Львів: Видавництво „Літопис УПА”, 2001. – Т. 32: Медична опіка в УПА. – Кн. 2. – С. 29–60; Коновалець Є. Причинки до історії української революції. – Львів: Г.о. „Нова хвиля”, 2002; Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя // Стахів Є. Останній молодогвардієць. – К.: Варта, 2004. – С. 15–319.

[130] Санников Г. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2002; Санников Г. Операция „Рейд”, или История одной любви. Спецслужбы в борьбе за Украину (1946–1956). – М.: Детектив-Пресс, 2007.

[131] Матла З. Південна похідна група. – Мюнхен: Cicero, 1952.

[132] Чубай М. Рейд організаторів ОУН від Попраду по Чорне море. – Мюнхен: Cicero, 1952.

[133] Глід С. Фрагменти життя і мук. Спогади з часів німецької окупації України. – Лондон: СУБ, 1955.

[134] Мудрик-Мечник С. Шляхами підпілля революційної ОУН. – Львів: ГВС, 1997.

[135] Петренко Г. На вибоях епохи. – К.: УВС, 2007.

[136] Савчин М. Тисяча доріг. Спогади // Літопис Української Повстанської Армії – Торонто; Львів: Видавництво „Літопис УПА”, 1995. – Т. 28.

[137] Галаса В. Наше життя і боротьба. Спогади. – Львів: Видавництво „Мс”, 2005.

[138] Сарма-Соколовський М. Моя причетність до ОУН. – К.; Торонто: Самостійна Україна, б.р.

[139] На зов Києва: Український націоналізм у ІІ світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів / ред. К. Мельник, О. Лащенко, В. Верига. – К.: Дніпро, 1994.

[140] Судоплатов П. Разведка и Кремль. Записки нежелательного свидетеля. – М.: ТОО Гея, 1996.