Від ідеалістичної націософії до наступальної геополітики

Автор: . 21 Бер 2016 в 0:02

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

Олег Баган

 

Від ідеалістичної націософії до наступальної геополітики

(Характер і напрямки націоналістичної публіцистики

міжвоєнної доби)

 

Ідеологія українського націоналізму формувалася у відносно пізній період розвитку націоналістичного руху в Україні. Вона не мала, як в більшості інших народів Європи, широкого і глибокого закорінення  в ідеях і настроях романтизму , поза винятком поезії Т.Шевченка, який зумів висловити у стислих художніх формах головні духовні, буттєві, вольові філософеми українського націоналізму. Причиною цього було те, що в добу Романтизму (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.) українська нація перебувала у кризовому стані, на грані цілковитого зникнення і притлумлення внаслідок потужного тиску сусідніх імперій і націй. Українці не пережили всеохопного самозміцнення, як, наприклад, французи у період Великої французької революції, або такого всезагального піднесення і заглиблення  у свою історію з одночасним потужним визвольним рухом, як німці та італійці, їм не довелося  розбудити великий рух опору проти зовнішніх загарбників, як грекам, румунам, полякам чи сербам, і внаслідок цього наелектризувати національну свідомість та енергію саморозвитку.

Український націоналізм розвивався протягом усього ХІХ ст. у формах легальності, повільного культурно-просвітянського відродження, уповання на поступові реформи чужих державних систем, які сковували його суспільні і природні багатства. У подібних формах розвивалися типологічно подібні до нього чеський і словацький, хорватський і фінський, литовський та естонський націоналізми. Однак і в порівнянні з цими націоналізмами український розвивався набагато повільніше, він не виявив такої наполегливості в здобутті собі правових можливостей і такої системності в розбудові різних пластів життєдіяльності соціуму. І в цьому сенсі український націоналізм був найбільше подібний до 1917р. до націоналізмів каталонців і провансальців, білорусів і шотландців. Його особливість полягала у тому, що культурно, ментально, соціально, як і названі етноси, український національний організм був надто слабким перед домінуванням гігантської Російської імперії, він не мав виробленої героїко-революційної ідеології, сформованої якісної еліти, загального рівня мобілізованості. Відтак поразка у змаганнях за свободу для українців була неминучою.

Революційна буря 1917-1920рр. кардинально перемінила почуттєвість, свідомість і політичні основи українського націоналізму. Завдяки низці чинників – жорстокість російсько-українського і польсько-українського конфліктів, велике ідейно-культурне піднесення, раптове формування мілітарно-політичної активної еліти – український націоналізм після 1920р. несподівано отримав великі імпульси ідеологічного, організаційного і духовного змістів. В епіцентрі цих імпульсів перебували Дмитро Донцов (1883- 1973) як надзвичайно плідний і активний ідеолог волюнтаристської філософії націоналізму, Євген Коновалець (1891-1938) як військовий і політичний лідер та Андрей Шептицький (1865-1944) як форматор нової якості національної Церкви. Ці три особистості здійснили колосальний прорив кожен у своїй сфері, вони перенесли український український націоналізм у площини надзвичайної інтелектуальної напруженості, ефективної національної самокритики і величного візіонерства (Д.Донцов), високого рівня громадянської дисципліни, наступальності і войовничості (Є.Коновалець), у площини національної святості і шляхетності, моральної відповідальності і повноти (А.Шептицький).

Внаслідок наполегливої організаційної праці, особливої ідейної бойовитості і патріотичної сумлінності український націоналізм перетворився за 1920-1930-і рр. в Західній Україні і на еміграції в реальну історичну силу. Він вже не залежав від зовнішніх політичних тенденцій і геополітичних інтересів великих держав, він не займав тільки захисні позиції, як у ХІХ ст., він не піддавався на всі можливі дезорієнтаційні впливи ідеологічного та тактичного характеру (як, наприклад, соціалістичні та ліберальні ідеологеми Михайла Драгоманова фатально сповільнили український націоналізм у 2-й половині ХІХ ст.). Це вже був націоналізм наскрізь романтико-героїчний за світоглядом, бойовитий за психологією, волюнтаристський за світовідчуттям.

У такій формі український націоналізм відразу  випередив націоналізм 3-го рівня (каталонський, білоруський та ін.), у багатьох аспектах випередив націоналізм 2-го рівня (чеський, словацький, хорватський, естонський та ін.), оскільки спромігся на масову власну партизанську армію (УПА), яка, діючи в надскладних умовах, виявила надзвичайну дисциплінованість, витривалість і жертовність. Паралельно український націоналізм у 1930-1940-і рр. виявив стільки націєствердного горіння, завзяття в ідейній пропаганді, політичної зрілості і відповідальності, що це перетворило його у колосальний моральний фактор міжнародного значення. У такій яскравій формі – абсолютна свободолюбність, неймовірна популярність у широких масах, фантастичний ідеалізм, дух нескореності і боротьби, християнський пафос – він став загрозою для імперських доктрин комунізму (СРСР) і лібералізму (Захід). Тому зусилля цих космополітичних ідеологій у протидії українському націоналізмові об’єдналися. Так український націоналізм став геополітичною проблемою, від розв’язання якої залежить цивілізаційна самобутність, перспективи і політичний потенціал Середньо-Східної Європи – простору між Альпами і Чорним морем, між Балтикою і Балканами.

Вибираючи статті провідних ідеологів і діячів ОУН для републікації у нашому збірнику, ми керувалися наступними принципами. По-перше, подати зразки націософського мислення, формування тактики політичної боротьби ОУН, яка зуміла за 1920-1930-і роки випередити всі інші політичні партії в Галичині і стати головною політичною силою. По-друге, представити панораму геополітичних ідей, міжнародну стратегію українського націоналізму. По-третє, подати низку матеріалів на єврейську тематику, оскільки саме у цій тематиці сьогодні відбуваються найбільші спекуляції і звинувачення українського націоналізму у нібито його засадничій антисемітській налаштованості. Ми вирішили надрукувати три особливо гострі, відверті за своїм фактажем статті чільних націоналістичних авторів, щоб у такий спосіб адекватно висвітлити проблематику україсько-єврейських стосунків, як її бачила ОУН. З цих статей чітко видно, що український націоналізм міжвоєнного періоду не стояв на расистських принципах в оцінках єврейського питання, він не намагався розпалювати ксенофобської ненависті до євреїв в українському суспільстві, не демонізував євреїв загалом. Навпаки, націоналістичні публіцисти пробували тверезо й реалістично розібратися в тому, чому євреї виявилися на антиукраїнських (у державницькому сенсі) позиціях під час Національної Революції 1917-1920 рр., чому  в єврейських середовищах розвивалася і розвивається настороженість до українського визвольного руху, і чому російському імперіалізмові вдавалося успішно спекулювати на єврейсько-українських протистояннях в Україні й однозначно спрямовувати єврейські суспільні потенції в антиукраїнські річища. Гадаємо, републікація цих багатопроблемних, зіпертих на маловідомі факти, глибоко аналітичних статей О. Мицюка і М. Сціборського допоможе зняти багато негативних стереотипів, упереджень та неправдивих тлумачень, які нагромадилися в сучасних інтерпретаціях теми українсько-єврейських стосунків.

Важливим аспектом наших републікацій, очевидно, стане сам факт представлення широкої галереї націоналістичних авторів, які відіграли неабияку роль при формуванні ідеології і політичної тактики ОУН 1930-х років. При цьому ми прагнули подати праці не лише таких відомих теоретиків і публіцистів, як Є. Онацький, Д. Андрієвський, О.Бойдуник, В. Мартинець, а й таких важливих і цікавих авторів, як О.Грицай, М.Кушнір, М.Вікул, О.Мицюк, М.Масюкевич, Р.Ярий. Вважаємо, що і надалі науковці, які працюють у сфері вивчення історії українського націоналізму, повинні приділяти більше уваги висвітленню маловідомих імен провідних націоналістичних теоретиків з тим, аби якнайповніше передати палітру ідей, настроїв, філософських і політичних сенсів, які тоді, у міжвоєнну добу, народив потужний український націоналістичний рух. Вартує звернути увагу сучасних читачів на те, з якою переконаністю писали автори 1930-х років, яка сила двигтіла у їхніх політичних візіях і філософських думках, скільки тверезого розрахунку вони вкладали у свої практичні накреслення реальної політики. Безумовно, ближче ознайомлення із системою і манерою мислення націоналістів буремної доби, з їхніми ідеалами й вартощами допоможе й сучасній українській публіцистиці відкрити перед собою нові простори націософського мислення, набути нових якостей бойовитості і наступальності, засвоїти собі належний рівень національної відповідальності й уміння інтерпретувати світ із серцевини національної самобутності і доцільності.

 

Рубрики: Видання Центру | Український націоналістичний рух