Велич і візія відродженої України

 Іван СУТА

ВО «Тризуб»  ім. С.Бандери

Велич і візія відродженої України

(До 25-ї річниці Незалежності України побратимам Української Гельсінської Спілки присвячую)

 

Українцям треба виробити в собі чітку політичну свідомість Нації,

а не свідомість етнографічної маси.

Дмитро Донцов

 

Кожен великий народ має свої історичні дати, що тісно пов’язані з його минулим, які з належною повагою відзначаються та свято бережуться з покоління в покоління. Але не кожна з них є епохальною – такою, внаслідок якої відбуваються планетарні зрушення, змінюється хід подій у світовій історії, започатковується новий період у житті людства.

Українці мають таку дату, пишаються нею, усвідомлюють її значимість як для себе, так і для інших народів. Це 24 серпня – день нашої Незалежності і державного суверенітету.

Будуть минати роки, десятиліття, змінюватись століття, але дата 24 серпня 1991 року увійде золотими літерами в історію людства. Бо саме зі здобуттям незалежності України зникла з лиця Землі найстрашніша червона комуністична імперія, яка займала шосту частину світової території і була одним із двох полюсів світового протистояння двох супер-імперій, які «скромно» іменували себе наддержавами й обидві були одержимі однаковою маніакальною ідеєю світового панування. Один могутній, мілітаризований, безбожний монстр – СРСР перестав існувати. Нинішня Російська федерація – залишки цієї імперії, яка ніколи вже не набере своїх геополітичних впливів та військової могутності. На очах усього світу, в одну мить, відбулося декілька доленосних подій. Дасть Бог – далі буде…

Зрозуміло що для нас, українців, найважливішим є те, що ми здобули власну незалежність – утворили нове державне тіло (хоча не ліквідували більшовицько-радянську систему влади) на більшій частині етнічної української землі зі своєю історичною столицею у Києві. Але, поряд з цим, ця подія має ще й інші наслідки, важливі для інших народів:

• початок остаточного краху найжахливішої в людській історії сатанинської ідеології: марксизму-більшовизму-комунізму;
• зміна політичного устрою в цілому світі, пов’язана з розпадом СРСР. Від нього звільнилися держави-сателіти, що після другої світової війни були силоміць втягнуті в силове поле російських інтересів (передусім т.зв. держави Варшавського договору) як в Європі, так і на інших континентах, куди зуміла дотягтися загребуща рука імперської червоної Москви;
• чергове торжество всеперемагаючого націоналізму: на території СРСР виникла ціла низка незалежних держав, утворених виключно за національною ознакою, на національних етнічних територіях визволених народів. Правда, тут лише в деяких з них до влади вдалося прийти корінним націям та утворити національні держави. Але процес започатковано, є приклад для наслідування (прибалтійські країни), і він обов’язково буде продовжуватись;
• спала величезна напруга, яка була у світі, зникло небезпечне протистояння в Європі;
• щезла одна із сатанинських систем, яка нав’язувала безбожне атеїстичне життя як християнським, так і іншим народам;
• на два десятиліття зменшилась загроза виникнення третьої світової (ядерної) війни;.
• у сучасний високо-мілітаризований, високотехнологічний, ядерний світ внесено беззбройний (більш безпечний для людства), одночасно більш ефективний національно-революційний вид політичної боротьби поневолених народів з імперськими хижаками.

Є ще багато інших здобутків, які сталися внаслідок проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року але, найголовніший полягає в тому що світ став інший, що саме завдяки Україні у третє тисячоліття він прийшов без найстрашнішої в історії людства, хоча недоконаної, російської імперії.

Все має свій початок. Не одразу, а по цеглинці будувалися сили спротиву та здобувалася незалежність. Розпочинали її одиниці: націоналісти, дисиденти, колишні політв’язні, репресовані, духовенство. До них долучалася патріотична молодь, студентство. Починалася вона з самоусвідомлення що ми, українці, є окремішньою, неповторною нацією яка, як і інші народи, має право на своє волевиявлення, з національного пробудження та національного відродження що згодом переросло у широкомасштабну національно-визвольну боротьбу. Політв’язнями сумління створено Українську Гельсінську Спілку та з допомогою демократів Народний Рух України. Вони і стали генераторами тодішніх революційно-політичних процесів.

Після поразки у «холодній війні» та безславного провалу афганської авантюри Совєтський Союз затріщав по всіх швах. Не допомагала горбачовська перебудова. На теренах так званої соціалістичної співдружності почалися радикальні, невідворотні процеси самоусвідомлення поневолених народів як націй, їх визволення з російської тюрми народів і відродження власної державності. У перших рядах борців за ідеали Свободи та політичну волю йшов народ України. Гасло ОУН: «Воля народам! Воля людині!» почало матеріалізуватися. Важко повірити, що після страшних голодоморів, сталінських ГУЛАГів і масових депортацій українці не тільки не змирилися але, знову постали як Фенікс із попелу і перебудувавши свої ряди пішли у наступ на «імперію зла». Із проявів спонтанного, неорганізованого націоналізму, на основі його ідеології, появилася сила що її подолала.

На порозі чергова, 25-та, річниця Незалежності України.

З чим підходимо до цієї дати? З грандіозними здобутками: збільшенням народжуваності, зменшенням смертності, зростанням духовності та моралі, матеріального достатку, відродженням українського села, творенням національних громад, перемогою у війні, визволенням окупованих територій чи, може?… Залишеною і вдосконаленою антиукраїнською системою влади. Розпочатою два роки тому російською військовою окупацією частини нашої території. Зрадою, на догоду Заходу і Москви національних інтересів. Боягузливою здачею Криму людьми тимчасової постмайданівської, посталої на крові Героїв Небесної сотні, влади.  Капітулянтськими «мінськими домовленостями». Мільйоном знедолених українців, що покинули рідні домівки і кинуті напризволяще. «Іловайськими» та «дебальцевськими» котлами і тисячами загиблих й поранених захисників-патріотів. Вбивствами та переслідуваннями добровольців, волонтерів, національно-свідомих громадян. Антиукраїнськими олігархами, телевізійними телеканалами та друкованими засобами. Дозволеним «хресним» ходом агентів Москви, організованим КГБістсько-ФСБешною філією під назвою УПЦ МП. Сатанинськими «гей-парадами» під вивіскою «прав людини».

А де Боже Право? Де Право нації на історично складене традиційно-родинне, християнсько-моральне життя? Отже, чому так сталося!? Чому на своїй рідній землі, проти корінного народу – українців на 25-му році Незалежності тривають неоголошені війни: зовнішня – з боку недобитої і амбітної Москви та внутрішня – з боку олігархів, їхніх чужинців-покровителів та «патріотів-іскаріотів»(В.Іванишин). Війни які спрямовані на його цілковите закабалення і винищення: політичне, духовне, моральне, фізичне? Чому на їхній, Богом даній землі, усіяній могилами великих предків та политій їхньою кров’ю і потом різні зайди-чужинці та їхні іноземні володарі безкарно будують новий «хазарський каганат»? Чому на нинішній війні жирують і паразитують різні політичні аферисти – слуги «сильних світу цього»? Чому кожні вибори, в т.ч. і недавні довибори 2016 р. до ВРУ, перетворюються на антинародне шоу з невтішним і безперспективним результатом. Для чого ми здобували незалежність? І чи є нинішнє державне утворення з назвою Україна тією споконвічною метою, за яку століттями гинули кращі з кращих? Чому, чому, чому?…

Ці болючі питання необхідно ставити, а отже, – і давати на них відповідь, якщо не хочемо, як велика нація «славних прадідів великих», бути стертими з лиця землі, розчинитися в нинішньому безідейному, безбожному, глобалізованому матеріалістичному світі.

Україна, як і інші суверенні країни, постала як незалежна держава на руїнах колишнього СРСР та створеного ним соціалістичного табору. Цей процес розвалу найбільшої, найстрашнішої в світі імперії був для всіх одночасним, але не для всіх однаковим. В одних країнах до влади прийшли національно свідомі представники корінних націй. Ці країни почали розбудовуватися як національні держави, – з турботою про відродження, добробут і національне збереження сучасників та про благо майбутніх поколінь. Цілком інша картина там, де процеси національно-революційного оновлення не були доведені до логічного завершення де до московсько-імперських впливів, які так і не зникли, долучилися не менш ворожі впливи світової космополітичної мафії під личиною ліберального демократизму. Зловорожі сили спрямували процес державотворення цих країн у напрямку перетворення їх на свої майбутні неоколонії.

Україна, до нинішньої війни з путінською Москвою, і під час її, належить саме до цієї категорії новітніх неоколоній. У ній, через недолугість політиків-демократів, запанували привілейовані представники національних меншин – прямі спадкоємці недавніх окупантів і колонізаторів. Україна мала шанси, протягом короткого часу, стати однією з найбільш розвинених країн світу. Але не судилося, тому боротьба триває, до того ж, на двох фронтах одночасно: як на внутрішньому – за побудову Української Самостійної Соборної Держави, так і на зовнішньому – проти прямих військових імперських зазіхань ординської Москви і економічних «цивілізованого» Заходу у всіх сферах нашого суспільно-політичного життя. Українська нація, не зважаючи на те що на частині її етнічної території  постала відроджена у 1991 році держава Україна (за участю цієї ж нації), залишилася бездержавною і безправною. Здобувши державу і незалежність, українці, через ідейну виродженість, надмірну амбітність, політичну короткозорість і (можливу?) КГБешну завербованість тодішніх лідерів не змогли здобути владу в цій державі. Із здобуттям державності національно-визвольні революційні процеси було штучно загальмовано, національно-патріотичний табір почленовано та усунено від будь-яких впливів на державотворчі процеси, а народ залишено віч-на-віч із своїми життєвими проблемами.

«Державне думання для українського хама чуже і незрозуміле» – застерігав В’ячеслав Липинський. «Головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед широкого загалу її» – навчав Микола Міхновський. «Держава понад партії, нація понад класи» – казав Симон Петлюра. «Націоналізм – це самоусвідомлення себе народом як суб’єкта політики: зі своєю визвольною метою та спільним державницьким інтересом, – при якому суспільство стає готовим до сьогочасних особистих і групових жертв в ім’я досягнення бажаного загального блага і згуртовується вже не тільки як народ – на основі своїх етнічних ознак, а як нація – навколо своєї національної ідеї: захисної, визвольної, державотворчої» – доводив уже тодішнім демократам Василь Іванишин. Та хто з тодішніх «батьків народу» до них прислухався. Тому побудова національної держави не відбулася. Не відбулася тимчасово, – через семисотлітню бездержавність, через брак політичної еліти. Українська еліта загинула у війні, яку вела ОУН-УПА, знищена в ГУЛАГах, була вимушена емігрувати. Але вона, у ході суспільно-політичної, інтелектуально-наукової діяльності і нинішніх військових дій відроджується. Дух української нації незламний, її генетичний код незнищенний, а національна та державницька свідомість з кожним днем незалежності зростають в усіх сферах життя, в усіх прошарках українського суспільства.

Але повернемося до доленосного 1991 року. На українській землі, під українськими національними символами відроджено державне утворення з назвою Україна, що згодом стало замаскованим демоліберальним «ґетто для аборигенів», у яке попали українці, спільним витвором усіх антинаціональних і ворожих українській нації сил, незалежно від їхніх політичних кольорів: червоних, рожевих, біло-голубих, зелених, червоно-серцевих, помаранчевих… Маємо внутрішній, створений зайдами-чужинцями, окупаційний режим із продуманою та втіленою в життя системою нищення української нації. І чиниться це, за допомогою тих самих державних антиукраїнських структур. Держава: це система влади, а вона яскраво виражена ворожа, антинародна, антиукраїнська й антинаціональна; це структури влади, а вони, поліцейські і служать внутрішньому окупаційному режимові, а не народові; це люди влади, а національно свідомих людей влади при керівництві держави не було і немає.

Якщо йти за Христовим вченням: «не по ділах їхніх, і не по словах їхніх, а лише по плодах їхніх» то тут, із визначенням їхньої діяльності, все само собою зрозуміло, – маріонетки в чужих руках, покірні виконавці ворожих Україні намірів і планів.

Революції відбуваються тоді, коли усувають та докорінно змінюють усе те, що було гальмом на шляху природного розвитку людини, родини, суспільства, народу, нації; пов’язувало з їхнім дореволюційним минулим: систему влади, структури влади, людей влади та механізми їхнього функціонування. Коли на зміну їм запроваджують нові, прогресивні, державні механізми – для ефективного втілення в життя мети й програми революції і надійного забезпечення її захисту. Коли між новою і старою владою пориваються будь-які генетичні зв’язки і нова влада не має перед старою ніяких обов’язків. Коли нова революційна влада кардинально змінює політичний курс розвитку держави, на цілком інших ідейних засадах втілює в життя інші суспільно-політичні програми.

Отже, національно-визвольна революція 1989-1991 рр., попри її геополітичні здобутки, в середині новоствореної держави залишилася недовершеною. Тому: «маємо те, що маємо». Нинішня «глобалістично-порохнява» влада є спадкоємницею від попередніх: «комуністично-кравчуківської», «червоно-директорсько-кучмівської», «помаранчево-ющенківської», «бандитсько-януковичської» в ідейному, політичному, системному, клановому, соціальному, особистісному рівнях продовжує та вдосконалює політику денаціоналізації українців і перетворення держави України на новітню неоколонію, сировинний придаток, об’єкт для безкарного її пограбування «сильними світу цього» та «гарматне м’ясо» для московських окупантів.

За роки незалежності «на нашій – не своїй землі» (Т.Шевченко) в українців забрали їхнє майно: заводи, фабрики, енергетичну систему, транспортні маґістралі, ЗМІ, систему зв’язку, стратегічні промислові, науково-експериментальні об’єкти, туристично-відпочинкові, лікувально-оздоровчі комплекси, військові бази тощо, а самих пустили з торбами по світу. Для повного й остаточного закабалення залишилося забрати останнє – прабатьківську землю, підготовка до чого йшла, і йде, семимильними кроками.

А тому боротьба за перетворення нинішньої нічийної держави, навіть в умовах т.зв. «гібридної війни», в українську національну державу – головний імператив, найголовніше політичне завдання української етнічної нації і її еліти під сучасну пору.

Теперішня владна верхівка – це тісно переплетений вузол людей неукраїнського походження: колишньої комуно-номенклатури, тіньового капіталу, олігархічних кланів, іноземних спецслужб, таємних організацій та організованого кримінального світу.

Упродовж усіх років незалежності ця влада вела антиукраїнську, антинаціональну, антинародну політику. Вислужувалася та торгувала національними інтересами як перед російськими, так і перед західними імперіалістами, причому винуватці цього злочину значною мірою були, і є, присутні серед найближчого оточення всіх п’ятьох президентів. Україна із найбільш економічно розвинутої республіки на пострадянському просторі перетворилася на сировинний придаток та джерело дешевої робочої сили для інших держав, стала новітньою неоколонією у центрі Європи, полігоном для випробовування новітньої зброї, євро-азійської міжнародної контрабанди. Але, все так не буде. Два Майдани, пам’ять жертв Небесної сотні та полеглих у війні патріотів, і діючі сотні тисяч добровольців й волонтерів, свідома інтеліґенція, і що головне, – національно-свідома молодь змінить сучасну історію України.

Світ змінився. Але одна з кардинальних проблем, що дамоклевим мечем висіла, й висить, над Україною (і не тільки над нею!) залишилася нерозв’язаною: з розпадом комуністичного Союзу з політичної карти світу не зникла Російська імперія, не канула в минуле її загарбницька і людиноненависницька політика. Низка уярмлених народів так і не змогла вирватися з її смертельних обіймів. А ті, які спробували вийти, були брутальним способом повернуті в імперське ярмо.

Ще не вщухла ейфорія від результатів грудневого референдуму 1991 року, як у Біловезькій пущі був підписаний договір про новітнє українське рабство в складі майбутньої відродженої Російської імперії – СНД. Згодом у 2004 році – чергова реалізація закулісної змови і, як наслідок дій ворожих антиукраїнських сил, внутрішньої «п’ятої колони» всіх мастей, місцевого продажного політикуму різних кольорів і тих, хто керував державою, – Україна увійшла в Єдиний Економічний Простір (ЄЕП), негативні результати якого очевидні.

Приклад війни з Чечнею показав що таке Москва. Вона була готова, є і буде, на провокації проти власних громадян, а щодо чужих, то стерти з лиця землі будь-яку націю, аби не допустити подальшого розпаду імперії. Тому, аж ніяк не можна легковажно ставитися до імперської Москви та її політики. Не треба себе обдурювати та заспокоювати, що вона відкинула наміри бути супердержавою, що її нинішнє керівництво не хоче диктувати всьому світові свої правила гри. Поки що Москва воює, але не диктує, бо ще не має сили, але це зовсім не означає що в Кремлі не виношують планів реваншу. Нинішня «українська» політична еліта, хоча із запізненням, починає це розуміти. Москва нікого не жалітиме: ні націоналістів, ні націонал-демократів, ні глобалістів. Приклад російських олігархів Гусинського, Ходорковського чи Березовського в усіх наяву. Тому нинішнє посилення військової безпеки, приведення в посилену бойову готовність всі підрозділи у районах адмінкордону з Кримом та по всій лінії зіткнення на Донбасі, у часи провокації ФСБ у Криму і напередодні святкування 25-літнього ювілею, є реакцією самозбереження нинішньої політичної «еліти».

Постійні імперські висловлювання Путіна – яскраве підтвердження його амбітних намірів. Тим більше, що з Москви неодноразово звучали на весь світ незамасковані погрози, що нинішнє керівництво імперської Російської Федерації має за мету творення на руїнах СРСР оновленої ліберальної імперії. Тому не треба було гаяти час. Не треба було чекати, поки «московський ведмідь» залиже рани, набере сили і в черговий раз вирушить у похід за «щасливе майбутнє» інших народів. США, Європа, влада України чекали. І дочекалися!

Не забуваймо: ніхто й ніколи в Москві не заявляв про відмову від втілення в життя імперських заповітів Петра І та його послідовників про світове панування Росії… Та й опудало антихриста-Лєніна ще досі в мавзолеї.

Україна і Росія. «Київ – проти Москви!» – революційне гасло ОУН, перше, що виникає в уяві, при зіставленні цих двох географічних, культурних, національних чи геополітичних понять. Два цілком протилежні світи. Дух цивілізованої Європи в образі найкращого взірця духовно-світоглядного менталітету сколота-русича-українця, витвореного на засадах духовних цінностей,  поряд із духом ординської Азії часів середньовіччя, витвореного на засадах матеріалізму, з притаманним йому деспотизмом, жорстокістю та підступністю.

«Не вір Москві, бо буде зрада!» – ось якої лінії мають дотримуватися політики кожного народу, котрий вирвався з московської кабали. Змія з переламаним хребтом набагато небезпечніша, ніж здорова. І московська «тюрма народів» ще довго буде чигати на людство, поки не розпадеться остаточно. Нинішня загарбницька війна з Україною – уб’є цвях у її імперську домовину.

Московській політиці не можна вірити – ніколи, ніде і ні в чому! Скільки б Росія не маскувалася під демократичну державу, які б привабливі миролюбні шати не одягала, все ж із-під маски «невинного ягняти» виглядає хижий оскал імперського звіра.

Тому одним із найважливіших напрямів боротьби українців за власну національну державу, поряд з утвердженням української нації як господаря своєї країни, є зовнішня боротьба за подальший розпад Російської Федерації як імперії.

У зовнішній політиці уряд Кремля бореться за повернення територій втрачених у часи розвалу більшовицького СРСР. Він активно використовує свої численні п’яті колони, які збереглися в незалежних державах – колишніх радянських республіках. Знаряддям цілеспрямованої політики Москви в Україні є явні та замасковані структури які, підпорядковуючись єдиному центрові, узгоджено діють у всіх прошарках українського суспільства. Серед цієї «п’ятої колони» найнебезпечнішою є агентура в органах влади всіх рівнів, військових, правоохоронних, церковних структурах, політичних організаціях державно-патріотичного спрямування, громадських об’єднаннях тощо. Розстріл патріотів на Майдані, здача Криму, укладення «мінських домовленостей», заборона військовим відкривати вогонь у відповідь, контрабанда на блокпостах і т.д. є наочним прикладом того, що являють собою ці люди у нинішній владі.

Поряд із невидимою антиукраїнською діяльністю російських спецслужб в Україні, до Революції гідності, безкарно діяли легальні, узаконені державою промосковські структури – від найреакційнішої Російської православної церкви, бойовиків під виглядом козацтва, Русскоґо національноґо єдінства, Союза офіцеров до політичних партій, які вели свій родовід від кривавої КПСС: КПУ Симоненка, СПУ Мороза, ПСПУ Вітренко та Партія реґіонів Ахметова-Януковича… Діють ці люди й нині, але вже під іншою личиною. Діють у ВР, у силових структурах, ЗСУ, банках, ЗМІ, перефарбованих суспільно-політичних формаціях.

Але це ще не все. Необхідно пам’ятати, що більше 80% української економіки, як належало, так і належить російському капіталу. А за цим теж стоять конкретні люди, діяльність значної частини яких є тіньовою, невідомою не лише широкому загалу, а й державницьки зорієнтованим людям, котрих хоч і замало, але вони таки є в правоохоронних органах.

Отже, найперше, що потрібно зробити – це очистити Україну від московської «п’ятої колони» в особах державних службовців, військових, силовиків, банкірів, політиків, бізнесменів, підприємців, московських попів, журналістів, викладачів та ін. І зробити це треба спільними силами всіх чесних людей, яким не байдужа подальша доля України. До боротьби проти підступного ворога повинні долучитися всі верстви населення: інтеліґенція, військові, духовенство, політики, підприємці, молодь, лояльні представники національних меншин. А також – учасники та ветерани війни.

Боротьба за українську Україну, без сумніву триватиме, тільки в інших умовах. А які вони будуть, – залежить від нас із вами. Бо не маємо права залишати у владі тих, хто, відкрито чи замасковано, представляє імперські московські інтереси в Україні.

Перше і найголовніше – необхідно зберегти нинішню державність. Нехай вона, поки що, не українська і її захопила внутрішня окупація – антиукраїнська влада, яка перетворила державність на неоколонію але, ця держава є на частині нашої етнічної території, цю державу здобув український народ (хто з нинішніх можновладців був до цього причетний?). Нинішня внутрішня окупація – явище тимчасове. Навіть деяка частина її представників нині, через обставини, воює проти зовнішньої – московської. Наявність державності таки робить свою справу. Це – ґарантія неустанного прирощення державницької національної свідомості що дає, і неодмінно буде давати, позитивні результати.

Наявність нинішньої, хоча й нічийної держави, – найбільший здобуток української нації після того, як вона втратила сою незалежність. Це найбільший форпост українців для продовження подальшої поетапної боротьби – перетворення її шляхом революційних змін на воістину національну державу і подальших змагань за повну соборність українських земель. Це вперше, за сім століть неволі, створена на українській території держава, до якої ввійшли всі етнічні гілки тисячолітнього українського дерева, з визнаною всіма українцями древньою столицею, котру освятив перший Христовий апостол, – містом Києвом.

Нинішня держава дає змогу щонайменше третій частині всіх українців, розкиданих по світах, виступати з позиції державного народу та при потребі боронити її. Нинішня держава сприяє відродженню українського солідаризму. Добровольці, волонтери, госпітальєри, духовенство, інтеліґенція, діаспора своєю діяльністю створюють необхідної передумови для ефективного культивування національної ідеї в масах. Наявність держави – відвойований плацдарм, на якому лінія фронту проходить через серце і душу кожного українця, під час найвідповідальнішої фази боротьби за вкраїнську людину, її світогляд, спосіб мислення, за те, щоби кожний українець ототожнював себе з українською нацією, незалежно від свого вчорашнього, іноді навіть антиукраїнського минулого, незалежно від соціального стану, матеріального статку, конфесійної приналежності, освіти, професії, віку тощо.

Провідник українських націоналістів Степан Бандера наголошував: «Основна частина боротьби революційної організації з ворогом – це і є боротьба за душу людини, за ідейний вплив на весь народ, за поширення ідеї і концепції визвольної революції серед найширших мас народу, захоплення їх цією ідеєю і через це приєднання їх на бік визвольної боротьби».

Тому за нинішню державу яка українцям, окрім прирощення державницько-національної свідомості, перспективи виграти війну з головним ворогом і продовжити націоналістичну революцію більш нічого не дала ми, наслідуючи приклад Героїв Крут, Холодного Яру, УПА, нинішніх воїнів добровольчих батальйонів повинні боротися до кінця, якщо потрібно – ціною власного життя. І це все при тому, що за 25 років державності антиукраїнська система влади, яку створили і якою керували вороги нації, зробила все для того, щоби ми перестали бути українцями.

Вкотре виявилося що в державі народ сильніший за будь-яку насильницьку систему. Прирощення національної свідомості, сформованого у націю народу, потужніше ніж спрямований проти нього одночасними, скоординованими зусиллями різних завойовників війна, етноцид,  геноцид. Тому що духовне начало завжди і всюди переважає матеріальне. За висловом геніального українського філософа Григорія Сковороди: «Плоть – нічтоже, дух животворить». Духовні субстанції: національна свідомість, національна мудрість і пробуджені завдяки їм жертовність, честь, мужність, шляхетність, благородство, відродження українського воїнства беруть гору над матеріалістичною ворожою системою та її апологетами. Українці зупинили московського агресора. Українці звільнять від нього свої території. У нинішній війні відроджується український дух, культ лицарства і честі. Прорвемось і цього разу!

Ще жоден народ без боротьби за національну державу не ставав нацією. Ще жодна поневолена нація без власної держави не зуміла розв’язати своїх життєвих проблем. Ще ніяка інша перспектива, окрім боротьби на засадах власного націоналізму, не зуміли привести до утворення національної держави. Українці – не виняток з цього правила, тому висновок на поверхні: українцям треба наступати а не оборонятися, продовжувати національно-визвольну боротьбу за своє законне право бути господарями власної долі на своїй землі, рішуче і безкомпромісно.

«У нас є один основний принцип, одна головна мета – Суверенна Соборна Українська Держава. До неї йдемо неухильно. А шлях наш – це шлях революційної визвольної боротьби» – навчав Степан Бандера.На магістральний шлях боротьби за Свободу, поряд з середнім і старшим, стало молоде покоління – діти суверенної України, виховані після здобутої Незалежності. Покоління, яке брало участь у Революції гідності, боях проти московського агресора. Покоління що має своїх героїв і матиме майбутніх лідерів і провідників.

За цим молодим, націоналістичним поколінням майбутнє.

 

Слава Україні! Героям слава!