Василь Іванишин: Українська ідея і перспективи націоналістичного руху
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 08 Тра 2025 в 21:34
Василь Іванишин: Українська ідея і перспективи націоналістичного руху
8 травня 2025 року виповнюється 18 років з часу відходу у вічність видатного українського філософа і вченого-філолога, педагога і літератора, видавця і публіциста, теоретика і практика українського націоналізму, засновника і Провідника ВО «Тризуб» імені Степана Бандери полковника Василя Іванишина (1944-2007). До цієї дати видавництво “Крила” (директор Василь Лабайчук) перевидало низку його творів. Срез них – монографія “Українська ідея та перспективи націоналістичного руху”.
У ній автор з позицій націософії як філософії національного буття та національно-екзистенціальної (націоцентричної) герменевтики витлумачує різні аспекти, проблеми і грані українського існування, що оголились після президентських виборів 1999-го року. Автор переконливо показав безальтернативність націоналістичного шляху розвитку для України, зробив чимало слушних прогнозів, детально розтлумачив, серед інших, протиставні поняття «космополітична демократія» і «національне народовладдя», «неоколонія» і «національна держава». А це вельми актуально в наш час московсько-української війни й активних суспільно-політичних дискусій та полемік. Монографія вирізняється легким стилем і переконливою та стислою формою викладу.Видання розраховане передусім на тих національно пробуджених і політично активних читачів, яких цікавить сучасна українська філософія, турбує стан української нації і доля України.
Зміст
Петро Іванишин. Ідея свободи і життя………….
Вступ…………………
Вишкільно-виховна діяльність……………
Пропагандивна діяльність………………
Націозахисна діяльність……………
Ідея свободи і життя
У 2001 році в передмові до «Непрочитаного Шевченка» тодішній Голова Центрального Проводу ВО «Тризуб» ім. С.Бандери Євген Філь писав: «Десять років триває словоблуддя влади і політикуму про те, яку ж державу будувати, а Василь Іванишин у відповідь розвінчував їх політичні спекуляції і формував з націоналістичних позицій мету, концепцію і програму українського державотворення у праці «Українська ідея і перспективи націоналістичного руху» (2000)»[1].
У наш час тривання московсько-української війни, війни, з боку окупанта, – на знищення української нації, держави, культури, навіть імені нашого народу, – не зайвим, уважаємо, звернутися до праць україноцентричних мислителів. До тих філософів, одним із яких і був Василь Іванишин (1944-2007), котрі, як-от Т.Шевченко, пізній І.Франко, Д.Донцов, Є.Маланюк, С.Бандера та ін., не тільки передбачили основні історичні події та суспільні катаклізми (аж до революцій, повстань, воєн та окупацій включно), а й пропонували засліпленим «великих слов великою силою» (Т.Шевченко) владі, політикуму, суспільству рятівну українську національну ідею, ідею українського націоналізму, ідею державності української нації на власній землі.
Політико-філософська монографія «Українська ідея і перспективи націоналістичного руху» стала другою працею такого жанру і першою великоформатною розвідкою, написаною після довгого семилітнього періоду вимушеного мовчання (як наслідок нервового виснаження через перевтому), відразу ж після президентських виборів 1999 р., на яких удруге перемогу здобув Леонід Кучма, а країна й надалі рухалась шляхом побудови космополітично-олігархічної «багатовекторної» держави-неоколонії. У цей тривожний час суспільної зневіри, посилення антидемократичних та антиукраїнських тенденцій, браку політичної альтернативи тощо, В.Іванишин робить ґрунтовний націософський аналіз політичної ситуації (схоже до монографії «Нація. Державність. Націоналізм.» (1992)) і, звертаючись передусім до членства «Тризуба» (особливо у розділах про вишкільну, пропагандивну та націозахисну діяльність), водночас апелює і до громади, і до політикуму, і до влади з пропозицією відмовитись від імперсько-космополітичних міфів та практик і стати під прапор української ідеї.
Для цього мислитель, усупереч розчарованим чи апологетичним аналітикам, помічає й окреслює десять найсуттєвіших змін, котрі варто враховувати у своїй роботі «Тризубові» та націоналістичному рухові в цілому: більшість східноукраїнських виборців обрали «збереження української держави»; у другому турі «ідея державності» стала вирішальним фактором; «цілковита ідеологічна вбогість і неспроможність наших партій, зокрема національно-патріотичних»; відсутність лідерів у національно-патріотичних об’єднаннях, спроможних висунутись у президенти; відсутність впливу на виборців національно-патріотичних партій; продовження шкідливої політичної школярщини: «ставка на особу, а не на ідею»; посилення «адміністративної вертикалі» й ослаблення ролі партій; нікчемний валив народних депутатів на вибори; виняткова для громадсько-політичного середовища України національно-ідейна позиція «Тризуба».
Основною проблемою української нації В.Іванишин, усупереч багатьом засліпленим, справедливо вважав бездержавність і, як наслідок, побудову правлячим посткомуністичним класом неоколоніальної держави, що старанно приховувалось і владою, й олігархічними ЗМІ від народу: «…Держава Україна – це витвір не українського народу, а колишньої компартноменклатури (згадайте, як це було і хто мав гарантовану більшість у Верховній Раді – аж до січня 2000 року). Треба приховати, що весь державний механізм, кожна структура і посада використовуються в інтересах усіх, крім українського народу. Треба приховати неоколоніальний характер і держави, і державотворення. Нинішня Конституція не передбачає за українцями права бути творцем і господарем своєї держави – вона закріпила за українським народом статус населення неоколонії». Про це ж свідчило і, наприклад, тогочасне законодавство: «Вибори-99 до краю увиразнили суть нинішнього законотворення. Воно має явний неоколоніальний і антинародний, антинаціональний, антиукраїнський характер, бо здійснюється або в інтересах Росії, або Заходу, завжди – на користь якихось кланів, але ніколи – не на добро народові»[2].
Ще одним ганебним і вкрай небезпечним прикладом неоколонільної бездумності й антинаціональності влади та політикуму В. Іванишин уже в 2000-му (!) вважав проблему Кримської автономії (окремо й детальніше він про це напише у «Кримському вузлі» (2005)), котра у будь-який момент може стати детонатором української державності, що й сталося у 2014 році: «Постійну тривогу з погляду національної безпеки викликає Крим. Нинішня Автономна Республіка Крим – це міна сповільненої дії під українською державою. І здетонувати вона може у будь-яку мить…
Вдумаймося, що таке автономія Криму. (…)
Це автономія імперкомуністичної п’ятої колони, замаскована інтересами росіян Криму. (…)
…кримські проблеми – це гримуча суміш, яка загрожує існуванню України як держави.
Не запитую, що зроблено нашою владою і політикумом, щоб розрядити цю міну або хоч один із її детонаторів. Марно цікавитись, що зроблено, щоб Крим став органічною часткою української держави»[3]. Через Мінські угоди черговою такою міною Москва сподівалась зробити так звані «ЛДНР», легалізовані у складі української держави.
Єдиним шляхом вирватися із поневолювального, антинародного й антинаціонального шляху неоколоніалізму із його системою неолібералістичної (космополітичної) демократії, автор уважає шлях національної ідеї, котрий передбачає мирну (але не в рабських формах!) внутрішню національну революцію. Вона повинна вирішити два основні завдання. По-перше, створити українську національну державу із новою системою влади – національним народовладдям: «З появою незалежної української держави ОУН проголосила перехід на мирні форми революційної боротьби за УССД. А це означає, що зростає необхідність у всіх сферах суспільного життя протиставляти неукраїнським і антиукраїнським силам організовану волю об’єднаних українською національною ідеєю громадян. У нас нема зараз іншого способу захисту й утвердження національних інтересів у загальнодержавних масштабах, як через національне волевиявлення, через демократичні інституції та владні структури. Тож нашою метою була і є державність української нації – УССД, а одним із ключових завдань на шляху до неї – боротьба за реальне національне народоправство»[4]. По-друге, здійснювати революційні зміни треба в такий спосіб, щоб не загрозити можливість української державності: «Перед нами – подвійне завдання: провести якісні, революційні перетворення в інтересах української нації, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування української державності»[5].
Під національним народовладдям (чи народоправством) філософ, розвиваючи ідеї С.Бандери, розуміє систему влади (державний лад), утворену «обранцями народу – з числа носіїв національної ідеї цього народу»[6]. Вона протиставляється антинародній, «космополітичній демократії» неолібералів як утверджуваному в неоколоніальній Україні бюрократично-олігархічному режимові, котра сприяла «постійному згортанню» справжньої демократії[7] як влади народу. Згодом в інших працях («На розпутті велелюднім» (2003), «Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення» (2001-2003), «Національна громада» (2006) та ін.) В.Іванишин детальніше витлумачуватиме це поняття.
Натомість в «Українській ідеї…» він зосереджується на національно-екзистенціальному трактуванні «національної держави» (Української соборної самостійної держави – УССД), що випливає з шевченківської концепції держави-«хати», і пропонуючи вісім основних розширених окреслень та уточнень цього поняття, як: «природного прагнення кожного політично розвиненого народу» народу, «завершення політичного самоутвердження народу», «політичного утворення корінного народу на його власній території», «політичної системи, у якій влада… є носієм національної ідеї», сфери врахування «добра нації» (загального блага) як основного критерію оцінки і дії «в ім’я нації», політичного середовища врахування інтересів корінного народу та прав і обов’язків національних меншин, простір справедливої соціально-економічної політики[8]. Без власної національної держави – перспективи вільного, захищеного й творчого життя українців вельми сумні. «Людям треба невтомно роз’яснювати, – наголошує мислитель, – що допоки не вирішене головне політичне питання – створення української національної держави (УССД), – доти жодна інша (соціальна, економічна, політична, освітня, культурна, релігійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися “нічийно”-безідейною владою на користь народу»[9].
Інколи читача просто захоплює пророчість слів В.Іванишина. Якби свого часу громада, політикум і насамперед влада прислухались до його мудрих зболених думок, напевне, у нас були б великі шанси уникнути внутрішніх протистоянь у вигляді двох масштабних повстань-Майданів чи нищівного московитського нападу. Тому наступні рядки, на наш погляд, володіють промовистою актуальністю й можуть бути надійним дороговказом-пересторогою і для мобілізованого простистоянням із московськими окупантами суспільства, і для політичного проводу народу. Якщо, звичайно, не хочемо знищення і зникнення українського буття, ідучи за черговими фальшивими пророками ідей ненависті, смерті й рабства – космополітизму, неолібералізму, глобалізму, «полікультурної політичної нації», гендеризму, антихристиянства, неофемінізму, денаціоналізації тощо.
Особливо вражають своїм українофобським фанатизмом однодумці Путіна – новітні москвофіли, котрі часто є водночас і євроцентричними глобалістами та цинічно (чомусь переважно московською мовою!) волають про захист права «рускоязичних патріотов Украіни» бути й надалі рабами «велікой руской культури», «московской церкві» і «руского язика», забуваючи при цьому, що путінська звіряча орда якраз і розпочала цю війну, щоб начебто захистити свої «ісконно рускіє зємлі», населені «рускоязічним насєлєнієм», свій «рускій мір», межі якого для кремлівських нацистів проходять там, де звучить московитська колоніальна мова, моляться московитським божкам, шанують московитську – відсотків на 90 виразно імперську – культуру. Тим самим вони не лише, фактично, реабілітують окупантів, а й, певним чином, вимагають повернення до україножерської політики русифікації більшості (понад 80 %) громадян України – етнічних українців, а також інші етнічні меншини. В.Іванишин мудро остерігав перед такими «патріотами-іскаріотами» (П.Скунць): «Захисників російської мови в Україні лякає зовсім не те, що росіяни можуть перестати бути росіянами, а те, що українці можуть стати українцями. Мова – могутній чинник людинотворення і націєтворення. А як тоді вони будуть паразитувати на нашій шиї, якщо українці стануть мислити, говорити і діяти по-українськи?»[10].
Дослухаймось нарешті до чогось іншого, до української ідеї, до ідеї свободи і життя:
«Розграбована, внутрішньо аморфна Україна балансує на грані політичного “бути – не бути”. Особливу небезпеку для нас становить імперський синдром Росії.
Не можна сказати, що влада нічого не робить, щоб забезпечити, гарантувати збереження української держави. Але до відчуття впевненості за безпеку України ще дуже далеко. І ось чому.
Влада бачить такі гарантії в міжнародному визнання української держави, і її членстві в європейських структурах, у партнерстві з НАТО тощо.
Усе це добре, але це дуже і дуже сумнівні гарантії. Подібні, навіть більші, мала довоєнна Польща. Допомогли?
Живемо в час, коли політична безоглядність сильних держав стала міжнародною нормою. Її демонструють США, Ізраїль, НАТО. З особливою брутальністю і нахабством здійснює свою агресивну політику нинішня “демократична” Росія, що для нас аж надто значимо.
Україні сподіватись на підтримку, захист, на якісь жертви Заходу заради нас не доводиться. Бо для Заходу аксіомою є те, що Росія мусить бути – як імперія, тоді як Україна може бути – але лише як державоподібна неоколонія, а не як повноцінна національна держава.
Російські правителі це ставлення Заходу до себе знають, але постійно перевіряють. Про це свідчить, зокрема, знищення Чечні і планомірне винищування чеченського народу. Остання перевірка Заходу Росією – це ганебна історія із затриманням, “обміном” і зникненням кореспондента радіо “Свобода” Андрія Бабицького. А що Захід? Фактично, нічого. Тобто звичний набір дозованого обурення? Щоб і лице зберегти, і російську владу не роздратувати. Тобто поведінка хитрого, але полохливого крамаря перед бандитом. Чи у випадку з Україною було б інакше, ніж у випадку з Чечнею?
Гарантувати безпеку України може тільки сам український народ, об’єднаний українською національною ідеєю. У випадку, якщо б прапор цієї ідеї підняла влада і приступила до її реалізації – до національного державотворення, – тоді українська держава стала б недосяжна для чужих зазіхань і маніпуляцій, здобула б повагу, довір’я і голос у світі, стала б не тільки малопомітним фактом, суттєвим фактором на міжнародній арені.
І владі, і політикам хочеться черговий раз сказати: “Не бійтеся української національної ідеї і свого народу: тільки в них – джерело вашої майбутньої сили і слави, тільки в них – достойне майбутнє України!”»[11].
Хто має вуха, той почує.
Петро Іванишин,
доктор філологічних наук, професор,
секретар Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова
[1] Філь Є. Від упорядника. Іванишин В.П. Українська ідея: вибрані твори / За ред. Петра Іванишина. Дрогобич: Посвіт, 2014. С.345.
[2] Іванишин В. Українська ідея і перспективи націоналістичного руху. Іванишин В. Українська ідея. С.295, 292.
[3] Там само. С.333-334.
[4] Там само. С.286.
[5] Там само. С.280.
[6] Іванишин В. «На розпутті велелюднім». Іванишин В. Українська ідея. С.484.
[7] Іванишин В. Українська ідея і перспективи націоналістичного руху . С.283.
[8] Там само. С.305-309.
[9] Там само. С.305.
[10] Іванишин В. Фрагменти. Мислитель. Воїн. Учитель. Спогади та матеріали про Василя Іванишина / За редакцією Петра Іванишина. Дрогобич. Посвіт, 2019. С.266.
[11] Іванишин В. Українська ідея і перспективи націоналістичного руху . С.339-340.
