Утвердження націософської (національно-екзистенціальної) герменевтики в постімперськму літературознавстві
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 20 Січ 2024 в 0:01
Петро Іванишин
Утвердження націософської (національно-екзистенціальної) герменевтики в постімперськму літературознавстві
Об’єктивна потреба осмислення художньо вираженої національної самобутності, протистояння стереотипам імперкомуністичного минулого, виявлення та активне осмислення власного культурно-історичного передання, обґрунтування національно-культурних основ незалежності та новітньої державності, – все це прямо вплинуло на появу нових та актуалізіації давніх методологій та методів передусім націоцентричного, чи, в іншій термінології, національно-екзистенціального[1] спрямування. (В термінології онтологічної герменевтики ця методологія могла б бути окреслена як онтологічно-екзистенціальна чи буттєво-історична.) Причому йшлося про методології та методи тісно пов’язані між собою на рівні логічних матриць теоретичного мислення. До них належали: націологічний метод (теорія національної ідентичності), націоцентричний постколоніалізм, екзистенційний (націоекзистенціальний) метод, етнопсихологічний підхід, націософська герменевтика та ін.
В основі націоцентричного літературознавчого метадискурсу лежала, як вважали і вважають її послідовники, органічна для української культури національно-екзистенціальна методологія мислення та інтерпретації[2]. Йшлося про національний спосіб розуміння, “своєрідну українську ідейно-наукову іскру” (Л.Білецький), герменевтику, котру виводили із творчості Т.Шевченка та інших українських класиків літератури, філософської та наукової думки. Тому цю теорію та практику інтерпретації розглядали як іманентну українській герменевтичній традиції систему регулятивних принципів мислення, ідейну базу світогляду, що випливала з класичної філософії національної ідеї та онтологічно-екзистенціального витлумачення сенсу національного існування і спрямована на освоєння, вивчення і захист буття нації. У такому ракурсі націоекзистенціальна герменевтика поставала як універсальна гуманітарна методологія інтердисциплінарного типу, базована на досягненнях філософії нації, націології та, як наголошували дослідники, на філософії та ідеології класичного українського націоналізму (від Т.Шевченка та І.Нечуя-Левицького до Д.Донцова та Є.Маланюка), що розглядався не стільки як політична доктрина, а передусім як етнокультурна ідентифікація та світогляд, “центральним елементом якого є визнання незаперечності, природності права на існування та легітимності націй”[3].
Основним системотворчим чинником націоцентричного мислення виступав національний імператив: усе те, що утверджувало буття нації в часі і не суперечило релігії (християнству), – розглядалось як добро, а все те, що шкодило нації і релігії, – розглядалось як зло. У гуманітарній царині, зокрема у літературознавстві, це означало, що, по-перше, дослідник вважав за потрібне верифікувати (звіряти) свою позицію з християнством та ідеєю свободи народу; по-друге, він схилявся до осмислення дійсності (у тому числі й текстуальної) передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації. Як на типовий приклад авторських формулювань національного імперативу, вказувалось на висловлювання низки відомих українських мислителів, письменників чи вчених. Наприклад, наводилась думка Івана Нечуя-Левицького: “Українцям настав час… працювати для себе та для свого народу тільки на стежці національно-народній…”[4]. Актуалізувалась наскрізна ідея “Листів з України Наддніпрянської” Бориса Грінченка: “…всяка робота не на національному ґрунті нам або безкорисна, або шкідлива”[5]. Осмислювалась концептуальна позиція Івана Франка: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє відчуження від рідної нації”[6]. Звертались до досвіду й інших класиків.
Чимало українських учених, з різних причин, належали до націоцентричної парадигми – як, зрештою, і до інших методологічних моделей – неусвідомлено (наприклад, в межах герменевтики чи постколоніалізму). Вони підтримували такий тип наукового тлумачення, без глибших теоретичних самообґрунтувань чи саморефлексій, скеровувані радше внутрішнім переконанням, почуттям відповідальності перед національною культурою, бажанням інтелектуального протистояння різноманітним неоколоніальним симптомам, органічним заглибленням у вітчизняну гносеологічну та художню традицію з їх виразними націозахисними, патріотичними інтенціями. Тому вивчення новітніх методологічних праць чи окреслення власних теоретичних програм для багатьох дослідників, особливо зі старшого покоління, відігравало значно меншу роль.
Однак, особливо у середовищі середнього та молодшого поколінь, відбувалось активне засвоєння сучасного теоретичного досвіду. В тому числі й типологічно подібного закордонного. Швидко стало очевидним, що у світовій науці другої половини ХХ століття окремі аспекти національно-екзистенціального типу гносеологічного мислення так чи інакше, більш повно чи частково проявляли себе у деяких постколоніалістичних студіях (на рівні ідей, що утверджували цінність культурного націоналізму та містили концептуальну критику імперського дискурсу в межах постмодернізму в Е.Саїда, А.Агмада, С.Дюрінґа, Г.Бгабги, Е.Томпсон та ін.), в герменевтичних теоріях Ганса-Ґерґа Ґадамера, Поля Рікера та ін., в дослідженні “феномена етнічного” та “міжкультурного обміну” в німецькому філософському літературознавстві[7], у з’ясуванні “національної функції” літератури в Джонатана Каллера, в методології аналізу національних ментальностей Георгія Гачєва, в межах етнологічних аспектів когнітивної поетики та ін.
Не виявились непоміченими також виразні зацікавлення національними питаннями в межах тогочасної світової гуманітаристики: націології (І.Берлін, Е.Сміт, Б.Андерсон, Р.Шпорлюк, І.Клейнер, Д.Ланґевіше, Дж.Гатчінсон, К.Дойч, В.Коннор), філософії (К.Гюбнер, Ж.Мере, Дж.Ґрей), історії (Г.Сетон-Вотсон, А.Безансон, Дж.Мейс, О.Данн, Н.Дейвіс), політології (С.Гантінгтон, А. де Бенуа, Е.Тодд, Н.Хомський), антропології (К.Гірц, Т.Еріксен, М.Чепмен), культурології (П.Дінцельбахер), соціології (етнометодологія Г.Ґарфінкела), християнській філософії та богослов’ї та ін.
Націоекзистенційного типу літературознавчі праці 1990-х активно комунікували на методологічному рівні із наступними історичними, націологічними, філософськими, лінгвістичними, соціологічними, культурологічними, педагогічними, політологічними тощо студіями материкових та діаспорних авторів: В.Іванишин, Я.Радевич-Винницький “Мова і нація” (Дрогобич, 1990, 1991, 1992, 1994), М.Драгоманов “Вибране” (К., 1991), Д.Донцов “Дух нашої давнини” (Дрогобич, 1991), М.Міхновський “Самостійна Україна” (Львів, 1991), В.Винниченко “Заповіт борцям за визволення” (К., 1991), О.Субтельний “Україна. Історія” (К., 1991), Є.Маланюк “Нариси з історії нашої культури” (К., 1992), Чижевський Д. “Нариси з історії філософії на Україні” (К., 1992), етнопсихологічний збірник “Українська душа” (К., 1992), О.Мишанич “«Капаторусинство», його джерела й еволюція у ХХ ст.” (Дрогобич, 1992), М.Шлемкевич “Загублена українська людина” (К., 1992), В.Іванишин “Нація. Державність. Націоналізм” (Дрогобич, 1992), збірник лекцій “Українська культура” за редакцією Дмитра Антоновича (К., 1993), Б.Грінченко, М.Драгоманов “Діалоги про українську національну справу” (К., 1994), Е.Сміт “Національна ідентичність” (К., 1994), Огієнко І. “Історія українського друкарства” (К., 1994), Г.Ващенко “Виховний ідеал” (Полтава, 1994), П.Кононенко “Українознавство” (К., 1994), Г.Касьянов “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років” (К., 1995), С.Русова “Вибрані твори” (К., 1996), Є.Гуцало “Ментальність орди” (К., 1996), В.Сергійчук “Етнічні межі і державний кордон України” (Тернопіль, 1996), П.Штепа “Московство” (Дрогобич, 1996), Л.Ребет “Теорія нації” (Львів, 1997), Я.Радевич-Винницький “Україна: від мови до нації” (Дрогобич, 1997), О.Нельга “Теорія етносу” (К., 1997), Б.Кравченко “Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст.” (К., 1997), О.Бочковський “Вступ до націології” (К., 1998), В.Старосольський “Теорія нації” (К., 1998), Р.Шпорлюк “Комунізм і націоналізм” (К., 1998), М.Степико “Буття етносу” (К., 1998), С.Бандера “Перспективи української революції” (Дрогобич, 1998), І.Дзюба “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (К., 1998), Г.Касьянов “Теорії нації та націоналізму” (К., 1999), Р.Шпорлюк “Імперія та нації” (К., 2000) та ін.
Відбувався активний діалог і з націоцентрично акцентованим еміграційним та діаспорним літературознавством (працями Р.Бжеського, Л.Білецького, Ю.Бойка (Блохина), Н.Геркен-Русової, О.Грицая, Д.Донцова, Р.Єндика, Ю.Клена (Бургардта), Ю.Липи, Л.Луціва, Є.Маланюка, М.Мухина, О.Ольжича (Кандиби), У.Самчука, В.Сімовича, С.Смаль-Стоцького, В.Яніва та ін.).
У межах націоцентричного напряму теоретичної думки 1990-х помітно виділявся націологічний метод, по-іншому окреслюваний ще як літературознавча теорія національної ідентичності[8]. Націологічно зорієнтовані дослідники утверджували важливість класичної для літературознавчого мислення позиції: врахування взаємопереплетеності долі народу та його художнього письменства, що передбачало усвідомлення фундаментальних небезпек в часи колоніального минулого, оскільки зазначалось, що “радянсько-компартійна репресивна машина завдала найбільше руйнувань саме українській культурі”: “Спорудження «нової історичної спільності», цього нібито інтернаціонального, насправді російсько-імперського, «гомункулюса» почалося з кастрування національних, передовсім української, літератур і культур”[9]. При цьому виділяли три основні моменти, що визначали органічну національну зорієнтованість постколоніального літературознавчого мислення.
Перший момент стосувався виваженої оцінки комуністичної концепції інтернаціонального “взаємозближення культур”. Що для української літератури – “завжди було замахом на її життя і – усвідомлюваною чи ні – боротьбою за існування”. Тому у 1990-х роках так важливо було рішуче здолати малоросійство – “вперто нав’язувану ззовні, пропагандивно тиражовану… звичку неодмінного прирівнювання-озирання на «російський приклад»”. На жаль, вказували дослідники, проблема протистояння російській культурній експансії залишалася все ще актуальним завданням у незалежній Україні[10].
Другий момент стосувався ставлення до української літератури та літературознавства радянського періоду (1920-1991). Відзначаючи основні негативні аспекти художньої та наукової підколоніальної творчості, – їх кон’юнктурництво, конформізм, сервілізм, апологію режиму, часте ремісництво тощо, – все ж вказувались і на постійні випадки долання талановитими авторами соцреалістичних норм імперської системи. Новітнє тотальне “перекреслення” і “відкидання” створеного в радянський період, наголошували дослідники, загрожувало недобачанням сутнісних аспектів, що стосувалися утвердження естетичних, моральних, навіть лінгвістичних (в часи радянського лінгвоциду) досягнень тогочасної літератури. Але найбільш важливо те, що “зі сторінок прозових і поетичних книжок 60-80-х років поставали саме українці і їхня філософія життя, органічне поєднання традиційної духовності й сучасного менталітету, що швидше протистояли, ніж «відповідали» принципам і настановам тоталітарного суспільства”[11].
Момент третій артикулював певні хвороби постколоніального дискурсу 90-х, що передусім стосувалися нігілістичних тенденцій постмодерного “насміху, іронії, глузів, гри, деструкції”, тотального “негативізму як антиподові патріотизму чи… любові до свого” тощо. В.Дончик, помічаючи певні деструктивні, антихудожні тенденції в межах літератури і літературознавства, пов’язані із “десакралізацією одвічних норм і цінностей”, водночас відзначав й існування паралельних течій у сучасному письменстві та “молодому літературознавстві”, які перебувають “на піднесенні” і які б могли придатися світові, протиставляючись на міжнародній арені наступові “глобального цинізму”[12].
Міркування В.Дончика важливі, оскільки можуть бути окреслені як парадигмальні для великої кількості пострадянських авторів, для постколоніальної критичної свідомості взагалі. В основі цього мислення лежав націологічний ракурс (і базований на ньому метод) тлумачення. Йдеться про те, що одним із постійних критеріїв формування методологічної бази стає націоцентрична оцінка: сприяє досліджуваний літературний (ширше – культурний) феномен захисту (якщо йдеться про минулі радянські дискурси) чи відродженню (якщо йдеться про тексти постімперського періоду) національної ідентичності українського народу чи ні. Тобто розходилося про інтерпретаційну настанову, котра у сфері літературознавства не просто артикулювала дискурс національної самобутності (так чи інакше до нього зверталися різні, особливо класичні, літературознавчі підходи), а активно залучала його до сформування та верифікування власних методологічних основ в якості стрижневої ідеї. Ключовими словами у цих дослідженнях стають “національна ідентичність”, “національна ідея”, “національне мистецтво”, “національне буття”, “національна естетика”, “національна культура”, “національний шлях розвитку”, “національна ідентифікація”, “націософія”, “національне відродження”, “національна свідомість”, “націоналізм”, “національна тотожність”, “національна ментальність”, “національна історія”, “національний дискурс”, “національне підсвідоме”, “національні цінності” та ін.
Промовистим фактом постійності та продуктивності застосування класичних та апробації нових наукових методологем, базованих на теорії національної самототожності, може бути огляд часопису “Слово і час” за пострадянський період. Аналізуючи публікації в цьому академічному журналі, редагованому В.Дончиком, за період від 1990 по 2007 роки, дослідники виявили понад сімдесят робіт, які прямо (навіть на рівні заявленої у назві проблематики) артикулювали націологічний метадискурс. Ще більше праць, які осмислювали цей дискурс або частково, фрагментарно, або без прямих націологічних експлікувань[13].
Найбільш помітні націоцентричні студії 90-х, котрі прямо апелюювали до національної самобутності і ставали теоретичними репрезентантами націологічної інтерпретації, можна спостерегти в різних тематичних рубриках “Слова і час”. Так, наприклад, культурологічно місткі й методологічно значущі, із значним націотворчим суспільно-філософським смисловим навантаженням праці публікувались у характерній рубриці “Національна ідея”. Йдеться про роботи О.Забужко “Українство як філософська проблема” (1992, № 8), О.Пономаріва “Дещо про національну свідомість” (1993, № 5), М.Жулинського “Національна ідея в ідеологічній системі державотворення” (1996, № 1), С.Андрусів “Проблеми національної ідентичності” (1997, № 3), О.Пахльовської “«Українська ідея» – як спадок європейського гуманізму” (1998, № 1), Ф.Канака “Національне буття й національна ідея” (1998, № 1), М.Рубчак “Відродження національної свідомості” (2000, № 3) та ін.
Часто націологічний ракурс розгляду літературознавчих питань можна було знайти також у наступних літературно-критичних та метакритичних роботах: С.Андрусів “…Як на святій сповіді” (1991, № 2), В.Діброва “Проблема збереження національної тотожності за умов тоталітаризму: досвід української літератури” (1991, № 3), А.Войтюк “Переоцінка цінностей?” (1991, № 8), С.Квіт “Нарешті: філософія української ідеї” (1993, № 4), В.Ляхоцький “З поля Огієнкових досліджень” (1999, № 6) та ін.
Потужну текстуальну групу, що виразно репрезентувала націологічний підхід, можна було спостерегти і в межах праць історико-літературних жанрів: С.Андрусів “Чи всякий сон пробудний?” (1990, № 3), Ю.Вільчинський “О.Потебня: думки про слово і національність” (1992, № 1), Т.Бовсунівська “Утвердження незнищенності нації («Енеїда» і проблеми українського етногенезу)” (1994, № 9-10), Л.Сеник “Роман опору і література трагічної свідомості” (1996, № 1), В.Дончик ”Національна історія як духовне опертя української літератури” (1997, № 9), М.Зобенко “Національне в романі О.Гончара «Твоя зоря»” (1998, № 4-5), Н.Шумило “Б.Лепкий: на перехресті традиційного і нового” (1998, № 9-10), В.Владимирова “«Етнографічна та історична істини»: Два типи дискурсу П.Куліша” (1998, № 11), В.Соколова “Національна ідея в творчості Т.Шевченка” (1999, № 3), І.Абрамова “Біля витоків української ідеї (Нечуй-Левицький і формально-національний напрям)” (1999, № 12), Н.Шумило “Бароково-готичні відлуння в українській прозі кін. 19 – поч. 20 ст.” (2000, № 9), О.Омельчук “Національне підсвідоме в теоретичному доробку Є.Маланюка” (2000, № 11) та ін.
Представлений у “Слові і часі” корпус різножанрових літературознавчих праць, які тісно діалогізували з теоретико-методологічною сферою власне націологічної проблематики, можна вважати певною мірою репрезентативним стосовно націоекзистенціального напряму постколоніального літературознавства 1990-х взагалі (кодифікованого також у наукових збірниках, монографіях, брошурах, есе, статях, оглядах тощо).
Взагалі, націологічний спосіб наукового мислення визначався різними літературознавчими та близькими до літературознавства жанрами і стосувався теоретико-літературних студій (С.Андрусів, Я.Гарасим, Р.Гром’як, І.Денисюк, Н.Зборовська, М.Ігнатенко, Г.Клочек, В.Марко, В.Моренець, Д.Наливайко, Ю.Ковалів, О.Пахльовська, Г.Сивокінь, І.Фізер та ін.), збірників статей (Ю.Бача, Р.Гром’як, М.Жулинський, Г.Клочек, Т.Салига, Г.Сивокінь та ін.), літературознавчих посібників і підручників (наприклад, академічної “Історії української літератури ХХ століття” (1993, 1998), за редакцією В.Дончика; а також підручників і посібників авторства чи за редакцією П.Хропка, П.Федченка, Г.Семенюка, О.Гнідан, Н.Бернадської, Т.Бовсунівської, Р.Гром’яка, М.Наєнка, А.Ткаченка, М.Яценка, В.Погребенника та ін.), історико-літературних статей і монографій (С.Андрусів, О.Баган, Ю.Барабаш, Ю.Бача, Т.Бовсунівська, М.Бондар, Р.Голод, Л.Голомб, І.Дзюба, В.Дончик, М.Жулинський, П.Іванишин, А.Кравченко, О.Куца, Н.Лисенко, Л.Масенко, В.Мельник, В.Моренець, Л.Мороз, М.Мушинка, І.Набитович, М.Неврлий, Л.Новиченко, В.Панченко, В.Пахаренко, В.Погребенник, А.Погрібний, Л.Сеник, Л.Скупейко, Л.Тарнашинська, Р.Харчук, С.Хороб, Вал.Шевчук, А.Шпиталь, Г.Штонь, Н.Шумило та ін.), літературно-критичних публікацій (В.Базилевський, Є.Баран, В.Брюховецький, С.Гречанюк, М.Жулинський, С.Квіт, В.Панченко, Т.Салига, М.Слабошпицький, О.Хоменко та ін.) різножанрових докторських та кандидатських досліджень тощо.
Основні методологічні ідеї не як доречні спостереження, а як інтегральні складові націологічної теоретичної системи були послідовно репрезентовані у кількох ширших дослідженнях 1990-х років, що здобули більший чи менший науковий резонанс. Першою спробою системно осмислити націологічний досвід стала інтердисциплінарна філософсько-літературознавча монографія наукового співробітника Інституту філософії НАН України Оксани Забужко (1960 р.н.) “Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період”, видана у видавництві “Наукова думка” в 1992-му році і наступного року перевидана видавництвом “Основи”.
Попри не завжди вдумливе ставлення до націоналістичної інтелектуальної традиції (особливо вісниківської й оунівської ХХ ст., котрі у роботі, фактично, неприсутні), низку контроверсій, прикрих лакун та фактичних помилок, монографія О.Забужко стала доволі успішною спробою аналізу українського націософського типу мислення в контексті європейської філософської культури ХІХ – початку ХХ ст. Прикметно, що студія відверто апелювала до націоекзистенціальної традиції (навіть на рівні термінології), про що прямо говорилося в анотації до “основівського” видання: “Окремий розділ присвячено національно-екзистенційним пошукам І.Франка, в чиїй особі сконцентровано духовний досвід переломового для долі національної культури покоління української інтелігенції”[14].
У роботі співвідносно до основоположної націологічної категорії національної ідентичності окреслювалось поняття національної ідеї – “синтетичного погляду на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й «соціалізованому» просторі континуум і водночас як на суб’єкта всезагального історичного процесу”. Водночас авторка дала доволі вдале робоче визначення іншому ключовому поняттю: “…філософією національної ідеї ми називаємо всі форми філософської рефлексії над національною ідеєю – від академічного пуризму логіко-понятійного дискурсу через маргінальні, популяризаторські жанри есеїстки та публіцистики до художньої літератури включно, тобто всі види словесної культури, в яких національна свідомість ставить собі питання смисложиттєві, чи, за визначенням того-таки М.Бубера, «реальні», такі, що зачіпають не лише інтелект, а цілу людську істоту, отже є насущними для буття національної спільноти в усій його ціннісно сприйнятій людиною конкретності”. Українська філософія національної ідеї розглядалась дослідницею як “теоретична самосвідомість українського національного відродження ХІХ – початку ХХ століть”, причому, наголошувалось, самосвідомість “всепроникальна для нашої духовної культури” від Кирило-Мефодіївського братства до “розстріляного відродження”.
Творчо переосмислюючи озвучену М.Скрипником історико-літературну періодизацію, О.Забужко пропонувала власне “генераційне” членування історії нової української культури знову-таки в аспекті національної самобутності – “відповідно до міри самоусвідомлення культурою себе як об’єктивація буття свого суб’єкта – українського народу”: 1) “період мовної партикуляризації” (від “Енеїди” І.Котляревського до “братчиків”); 2) українофільський, культурно-просвітницький (від романтичного націоналізму братчиків до київської “старої громади” 1870-х) – “виокремлення України як суб’єкта історичного процесу”; 3) франківський (львівський) або “Молодої України” (з кінця 1880-х до 1910-х рр.), коли “остаточно завершився процес структурного «укомплектування» української культури (…), готовність до прямого інтеркультурного діалогу”; 4) “розстріляне відродження” – “це покоління здатне було вже на автентично українському ґрунті ставити питання про «європеїзацію» психологічної домінанти українства”[15].
Відповідно до своєї націологічної концепції авторка розробляла методику дослідження творчості І.Франка як центральної постаті “Молодої України” крізь призму філософії української ідеї. При цьому зверталася до наступних проблем: література як спосіб філософствування, націотворча функція інтелігенції, самота й страждальність як зворотній бік “будительства”, криза героїзму, етос особистості й структура національного вибору, національний герой і маса, віра й сумнів, пасіонарна жертва та ін. Дослідниця доходила висновку, що “завдання витворити з «мас» українську націю було для Франка аж ніяк не суто політичною програмою, а насамперед проблемою філософсько-антропологічною, оскільки й національна спільнота, взята як самостійний суб’єкт історії, є для нього в першу чергу певним типом випродукуваної свідомості, цілком співставним із емоційно-вольовою інтенційністю свідомості індивідуальної”[16].
Якщо в О.Забужко звернення до теорії національної самості стало логічним наслідком вивчення спекулятивної проблеми – філософії української ідеї, то в інших дослідників теоретичні узагальнення поставали більше як актуальне практичне завдання: наслідок вивчення певних літературних періодів та окремих досвідів й потреба теоретично узагальнити художньо закодовані в них глибинні значення.
Схожий вихід на методологічно важливі елементи націологічної теорії можна спостерегти у роботах Любомира Сеника (1930 р.н.). У 1994 році він видає книжку “Микола Хвильовий і його роман «Вальдшнепи»” і захищає в Інституті літератури докторське дослідження “Український роман 20-х років: Проблема національної ідентичності”, де аналізується творчість М.Хвильового, М.Івченка, В.Підмогильного, В.Винниченка, М.Йогансена, Г.Шкурупія та ін. Згодом на основі дисертації автор видає монографію “Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності” (Львів, 2002).
Література інтерпретувалася вченим як спосіб протистояння імперському поневоленню й тоталітарному мисленню – “духовному і фізичному закабаленню народу”. І водночас у такий спосіб актуалізувався атиколоніальний потенціал художнього вираження самототожності народу: “…«фатальна сила» через усі свої чинники в Україні прагнула до повного знищення національної тотожності українця як у щоденному побуті, так і в духовній сфері. Спротив українських письменників цьому курсові режиму виявися в т.зв. хвильовизмі, в творчості літераторів, які вдались або до т.зв. езопівської мови, або до одвертого заперечення явищ і тенденцій у політиці і культурі (літературі), насильно впроваджуваних в Україні. Спротив мав також і прихований, «підтекстовий» характер, який сьогодні знову «прочитується» як опозиція до колоніальної політики режиму відносно України”. Тому автор пропонував називати нонконформістську романну традицію 1920-х “романом опору”.
Л.Сеник конкретизував власне бачення національної самототожності, звертаючись до визнаного націологічного досвіду англійського вченого Ентоні Сміта, але при цьому доповнював його оригінальними міркуваннями та цікавими спостереженнями філолога. Для дослідника національна ідентичність – це “сутність духовного феномена людини”. Ідентичність, на його думку, включає в себе етнопсихологію, духовну спільноту, історію як пам’ять про чин народу, свідомість як стійкість переконань, мову, звичаєві норми, народні традиції, релігію, мораль, етику. З одного боку, комплексність поняття національної ідентичності виводило дослідника на міркування про “обов’язкову сталість, твердість, може, й консервативність усього обсягу «елементів», які й становлять органічну цілісність” цього явища. А з іншого – він умів помітити вразливість цієї цілісності, оскільки “руйнування будь-якого з цих елементів, становлячи загрозу для інших, призводить особистість до повної втрати національної ідентичності – розмитості свідомості, втрати рідної мови і т.д.”.
Деякі теоретичні міркування Л.Сеника увиразнювались через полеміку. Дослідник рішуче опонував тим сучасним йому авторам, які з космополітичних позицій підважували чи й узагалі заперечували позитивну роль національної самобутності в глобалізованому світі. У цьому плані Л.Сеник вдавався до аналогії із більшовицьким інтернаціоналізмом радянського часу, що дозволяло помітити типологічну схожість – на підставі антинаціональної тенденційності – різних ідеологічних систем: “В умовах режиму з його політикою русифікації, атеїзації, загального знецінення вічних вартощів бачимо наслідок усіх цих та інших заходів – спотворення особистості, її «матеріалізацію», насильну відмову від християнської духовності, втрату опору усім цим негативним явищам, психологічну і світоглядну деформацію”. Зрештою, дослідник допомагав вибрати коректний ракурс осмислення, вказуючи на об’єктивну залежність наукових оцінок від культурно-історичних обставин буття народу чи нації: “…треба мати на увазі одну суттєву відмінність інтеграційних і денаціональних процесів в Україні і в інших багатоетнічних державах, особливо таких, як США. Відмінність полягає в тому, що Україна постійно переживала колонізацію й донині ще не вийшла з цього процесу”.
Іншим важливим моментом, який увиразнював авторське розуміння національної самобутності, стало дражливе в контексті новітньої історії літератури питання культурно-політичного колабораціонізму. Його дослідник ставив із виправданою відвертістю і водночас обґрунтованістю: “…чи був тоді український роман українським? Як бути з творами, написаними з антиукраїнських позицій, або ж з романістами, які в світлі чужих ідей прагнули показати тодішню Україну? Неважко зрозуміти, що одне й друге дає підстави говорити про колабораціонізм”. І мотив розмови такого типу звучав у подальших конкретних аналізах різноманітних творчих досвідів, але без надмірного негативізму та критицизму.
Під час окреслення генологічної проблематики науковець теж враховував націологічні моменти, зокрема вказуючи: “У дослідженні зосереджено увагу на самоствердженні жанру через теоретичне та ідейно-філософське «наповнення» жанрової свідомості письменників, що протистояли опосередковано чи безпосередньо нівеляції національної тотожності в мистецтві слова”. Не випадково усі важливі для автора аспекти українського роману “розстріляного відродження” так чи інакше пов’язувались із національною самобутністю. Це й художня опозиція антиукраїнському режимові, і тяжіння до вільної творчості, зокрема західноєвропейського зразка, і пов’язаність філософічності романів із “українською традицією”, і протистояння “національного духу” імперській “фатальній силі” тощо. Тому автор національно концептуалізував жанрову форму як форму антиімперського протистояння: “…опір русифікації, планомірному стиранню національної тотожності і всім негативним явищам, які супроводжують процес колонізації України в першій половині ХХ ст. і разом з тим є його типовими елементами, стає небувалим за масштабами і соціальною та психологічною глибиною, гостро актуальним, набуває особливої сили в політиці і, зокрема, в художній літературі, оскільки знаходить своє вираження і в такому популярному жанрі, як роман”.
Прикладом національного сенсу свободи творчості, що увиразнювало один із концептуальних аспектів національної самототожності, стало протиставлення автором уже народжуваної у 20-х роках сервілістичної соцреалістичної традиції і традиції вільної творчості: “Відстоювання власних творчих принципів, свободи творчості було для письменників, які не втратили свого творчого обличчя, головним змістом їх життя. У кінцевому наслідку це й було відстоювання національної тотожності в літературі”[17].
У наступних своїх роботах учений знову звертатиметься до націологічної теорії, водночас концептуалізуючи окремі її елементи. Так, наприклад, у виступі на ІІІ конгресі Міжнародної асоціації україністів (Харків, 1996) він запропонував літературознавчу дефініцію національної самобутності: “Термін «національна ідентичність» стосовно літератури – це збереження найсуттєвіших національних ознак: мови, психології, мислення (свідомості), способу буття, звичаїв, релігії, осмислення сучасного і минулого в світлі національної ідеї, послідовне відстоювання політичних, культурно-духовних прав нації, державності як єдино можливої форми нормального існування національної спільноти для її самоствердження, життєдіяльності й розвитку”[18].
Попри численні методологічно важливі елементи цілісної літературознавчої теорії історико-літературні студії Л.Сеника не містили. Значно системніше концетуалізувала власне націологічне мислення інша представниця львівської філологічної школи Стефанія Андрусів (1946 р.н.), чиї роботи завжди мали виразне теоретичне спрямування (“Ім’я гелленів. Про національний характер українців” (1993), “Проблеми національної ідентичності” (1997) та ін.). У 1996 році дослідниця захищає в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України докторську дисертацію “Західноукраїнська література 30-х рр. ХХ ст.: проблема національної ідентичності”, котра згодом була видана окремою монографією (з передмовою М.Жулинського) під назвою “Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.” (Львів-Тернопіль, 2000) й отримала значний науковий резонанс. Переважна більшість метакритиків відзначали ґрунтовність та новаторство студії, її високий теоретичний рівень[19]. Лише декому робота видалась “претензійною”[20].
Вибір матеріалу дослідження (спадщина Андрія Чайковського, В’ячеслава Будзиновського, Юрія Липи, Семена Ордівського, Антіна Лотоцького, Івана Филипчака, Уласа Самчука, Галини Журби, Івана Керницького, Ірини Вільде, Наталі Лівицької-Холодної, Богдана-Ігоря Антонича, Богдана Кравціва, Святослава Гординського, Євгена Маланюка, Олега Ольжича), рубрикований за певними семіотичними “голосами”-кодами – Минулого, Землі, Жінки, Слова, – був виразно націологічно детермінований. Львівський текст поставав науковою метонімією чи маркером завжди національно активної Галичини: “Як Шехерезада, українська культура, література 1930-х рр. ХХ ст., чий простір звузився до Галичини, Львова, розповідала, боячись замовкнути, свої історії своєю мовою”.
Поняття національної ідентичності осмислювалось і в трьох перших теоретичних розділах дослідження (“Національний космо-психо-логос і національна ідентичність”, “Галичина 30-х років ХХ ст. як текст”, “Літературний дискурс Львівського тексту 30-х років ХХ ст. Типологія та ідеологія”), і в чотирьох історичних (“Минуле”, “Земля”, “Жінка”, “Слово”). Увиразнювалось авторське значення цього фундаментального концепту через ґрунтовні й обширні, незрідка полемічні, теоретико-методологічні розмірковування, що формували вивірену систему.
С.Андрусів уважно і глибоко аналізувала проблему нації, критикуючи тих космополітичних інтелектуалів (як-от К.Чижевський чи М.Перессіні), котрі ставили під сумнів саму доцільність її існування. При цьому апеляції антинаціонально налаштованих авторів до злочинів нацизму як начебто злочинів національної свідомості й націоналізму не зовсім переконували. З цього приводу авторка зазначала: “…поява нацизму, що використовував для своєї мети ідею нації і тим поклав на неї відповідальність за свої злочини перед людством, безпосередньо не пов’язана із самим існуванням нації як форми колективного співжиття, не випливала тільки з неї. Тут більше хворобливого жадання влади, панування над світом…”. Дослідниця аргументовано вказувала на типологічну схожість німецького національно-соціалізму та російського більшовизму, які мали тотожну імперську (але не націоналістичну) мету: отримати владу над світом.
Саме менталітет здатен породити певний тип імперіалізму. Осмислюючи цей важливий для української постколоніальної дійсності феномен, дослідниця апелювала до антиімперського досвіду Євгена Маланюка, котрий виділяв два типи імперіалізму: “римський” (більш цивілізований) і “монгольський” (тотально руйнівний). С.Андрусів до класифікації українського мислителя додавала ще один – мондіалізм: “Це імперіалізм без імперії, тобто без її зовнішніх атрибутів, що так само прагне підпорядкувати собі народи і території через внутрішній розклад, перетворення народу в масу без етнічної і національної свідомості, без традицій і коренів, – у так зване безнаціональне суспільство, яке легко визискувати економічно. Найефективнішим і найбільш випробуваним засобом його утвердження і поширення у світі є космополітизм і зовні приваблива риторика про вищість прав людини над правами нації (…), про перевагу універсального («інтернаціонального») над національним, етнічним, а в Україні – настирливе переконування українців, які становлять понад сімдесят відсотків населення, у тому, що начебто у теперішньому державному будівництві «національна ідея не спрацювала», тому треба формувати не «етнічну», а «політичну націю» (наче етнічна нація не може бути політичною)”.
Активна культурозахисна позиція вимагала від дослідниці конкретизації основоположних понять. Передусім нація, “національний організм”, розглядалася нею як “психо-інформаційна духовна система, що входить у надсистему – людство, а мовою міфо-архетипальної теорії – організм-світ, де все дорівнює усьому, усе гомеоморфне: людина (мікрокосм) = етнос (мезокосм) = світ (макрокосм)”. Художня література відіграє одну з ключових метафізично-екзистенційних ролей. Вона, “підтримуючи в часі національну наративну тотожність, є водночас своєрідним космогонічним міфом (чи міфом-ритуалом), який зміцнює, відновлює і «тримає» космосистему – світ і націю (світ нації) і їх «дублікат» – психосистему – самосвідомість (особистісну й національну)”. Усі ці елементи входили в авторське бачення національної самобутності, витворюючи певні ланцюжкові конструкції: нація – як інтегральна особа, як культура; національна культура – як космогонія; національна література – як самосвідомість і космогонічний міф.
Структура методологічної бази роботи була виразно міжгалузева, що кодифікувалась низкою термінів (код, субкод, архетип, наратив, семіозис, дискурс, текст, міф, національна ідентифікація, соціолект, експліцитний та імпліцитний рівні, енкратичний та акратичний дискурси тощо). Дослідниця доречно, уникаючи згубного еклектизму, поєднувала філософські, історичні, етнологічні, психологічні, психоаналітичні, етнопсихологічні, політологічні, соціологічні, націологічні тощо концепти. Однак не забувала при цьому верифікувати їх із класичними та новітніми літературознавчими елементами (семіотикою, структуралізмом, герменевтикою, культурно-історичним методом, біографізмом, частково постструктуралізмом та ін.), зосередженими довкола міфокритики та національно-екзистенціального методу як методологічних домінант. Тому одним із провідних критеріїв оцінки та інтерпретації художньої дійсності впродовж усієї роботи стало корисність і важливість того чи іншого елемента, факту, феномена, закономірності для збереження нації, національної ідентичності, національної культури, у цьому випадку – в космологічному вимірі. Водночас стверджувалась пріоритетність красного письменства для тривання національного буття: “Національна література як один з найпотужніших засобів збереження й утвердження у світі мезокосму – етнічної, національної ідентичності, виховання національної самосвідомості – найпромовистіше розповідає самому народові і світові про своєрідність його мелодій у гармонії симфоній народів на «небесах буття»”.
Така методологічна позиція дозволяла авторці виважено діалогізувати з іншими дослідниками, не потрапляючи під вплив їхнього авторитету. Наприклад, С.Андрусів суттєво уточнила націотворчу схему Е.Сміта, зробила її більш гнучкою, конкретно-екзистенційною, менш абстрактною, говорячи наступне: “а) що «чистих» і придатних на всі часи людей не буває, що в певні історичні моменти навіть «найполітичніші» нації апелюють до спільних міфів і традицій, а «найетнічніші» могли, як у княжі часи українська, починати своє існування як політичні; б) що, з певною натяжкою, поняття «західної» і «східної» моделей націй можна зредукувати до західноєвропейських і східноєвропейських; в) що «східність» і «етнічність» переважно домінують у структуруванні націй загрожених”.
С.Андрусів обережно ставилась до типологічних зіставлень літератури і міфу: “Звісно, твердження про те, що поезія, поетичний світ того чи іншого автора є міфотекстом, є певною натяжкою, радше це перетворений міф чи метонімія міфу, адже поезія, як і епос та фольклор, виникає після розпаду класичного міфу, перекладу мови міфу іншими мовами культури. Хіба що поезія, з огляду на те, що працює з дологічним, дореференційним словом (можна його ще назвати міфологічним чи ліпше архетипальним), вона генетично ближча до міфу з-посеред інших літературних видів”.
Використання націологічної домінанти дозволило авторці переконливо обґрунтувати низку думок, найважливішими з яких стали наступні. По-перше, героєм-актантом наративізації західноукраїнського тексту 30-х років “була не так окрема людина, як етнос, нація”. Дослідниця відзначала, що “навіть у малотипових для західноукраїнської літературної дискусії мемуарних жанрах ніколи не йдеться про індивідуальну долю, пошуки і причащання до абсолюту окремої людської душі, а завше – про Україну, про її визволення, про відновлення Української Держави”. По-друге, промовляння-розповідання західноукраїнського тексту утворює своєрідну “українську космогонію”, яку утворили великий корпус розділених ідеологічно субтекстів (літературні твори, публіцистика, мемуари, приватне листування тощо). Але всіх їх “пронизує, організовує й об’єднує націоохоронний код, навіть байдужих до національного в інших культурах проліберальних чи прокомуністичних”. По-третє, у монографії була виражена надзвичайно важлива думка про те, що метарозповідь Львівського тексту, його “домінантні коди національної ідентичності” впливають на постколоніальну Галичину й галичан як “всюди присутня, часто невидима влада любові до України і її «духа печать», відбиток, Слід – неперебутня національна самосвідомість у текстах, учорашніх і нинішніх, самоосмислення, розповідання про себе і інших світові”[21].
Попри деяку теоретичну та історичну редукованість (наприклад, у монографії явно бракує осмислення феномена вісниківства), неможливо не помітити потужний вплив націоцентричної системи С.Андрусів на подальші постколоніальні концепції інших учених, особливо молодшого покоління. А також на інтенсифікацію під її безпосереднім впливом націологічного аспекту новітньої науки про літературу, про що свідчать і численні типологічні суголосності з різними авторами, і прямі посилання на її праці у О.Вертія, В.Дончика, П.Іванишина, Ю.Мариненка та ін., чи, наприклад, охарактеризування “Модусу” “знаменною студією” В.Моренцем[22].
Концептуальним етапом у розвитку націологічної теорії стала монографія Ярослава Гарасима (1973 р.н.) (Львівський університет) “Культурно-історична школа в українській фольклористиці”[23] (Львів, 1999), що постала на основі захищеної в Київському університеті кандидатської дисертації у 1997 році. Це доволі рідкісне для постколоніального метадискурсу теоретичне, методологічно-історіографічне дослідження стосувалось як фольклористики, так і літературознавства, розвертаючи свідомість реципієнта обличчям до джерел національної методологічної традиції. У роботі ретельно простежувалися методологічні засади та два етапи еволюції класичної академічної школи, що виникла у вітчизняній фольклористиці і поширилася на літературознаство: романтичний (М.Максимович, О.Бодянський, П.Куліш, М.Костомаров) та позитивістичний (М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський).
Окрім значної кількості вдало експлікованих загальнотеоретичних моментів, студія Я.Гарасима містила два особливо вагомі в національно-екзистенціальному сенсі спостереження. Перше стосувалось аргументування положення про те, що українська культурно-історична школа сформувалася раніше від загальноєвропейської моделі, заснованій на тріаді І.Тена (раса, момент, середовище). Дослідник відзначав, що теоретико-методологічну основу національної культурно-історичної методології становлять учення М.Максимовича й О.Бодянського 20-30-х років ХІХ ст. Зокрема, маніфестом вітчизняного культуроісторизму називалася авторська передмова М.Максимовича до видання українських пісень 1827 року, де обґрунтовувались “чотири основоположні… константи”: історизм словесності, її національна самобутність, художня якість та зв’язок фольклору і літератури. У праці О.Бодянського “О народной поэзии славянских племен” (1837) містилась рівноцінна тенівській, “а то й чіткіша за неї”, наполягав дослідник, триєдина формула зумовленості специфіки фольклору: народ, країна, епоха.
Друге спостереження автора безпосередньо стосувалась концепту національної самості: “Проблему національної самобутності трактують «романтики» в аспекті боротьби з надмірним впливом іноземщини на літературу й орієнтацію на фольклор вважають засобом оздоровлення писемної словесності від космополітичної безликості, розглядають усну словесність як виразника національного духу народу. Зростає національна свідомість фольклористів аж до розуміння необхідності незалежного буття своєї країни, свого народу”.
Важливим внеском у націологічний метадискурс стала й остання, якоюсь мірою еволюційна, монографія Соломії Павличко (1958-1999) (Інститут літератури) “Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського” (К., 2000). У цій незавершеній студії, не зовсім типовій для авторки, що звикла послуговуватись переважно феміністичним підходом, увесь найбільш викінчений третій розділ “Національна ідентичність / Політика”[24] присвячений націоцентричній проблематиці. На відміну від першого розділу, де спостерігалась не зовсім переконлива спроба психоаналітичного прочитання творчості А.Кримського крізь призму його маргінальної сексуальності як естетичної домінанти, і найменш завершеного другого орієнталістського розділу, третій розділ виділявся своєю ґрунтовністю та концептуальністю. Найбільш вагомим у ньому стало власне випрацювання методики дослідження національної ідентичності такого складного автора, як А.Кримський, базованій на культурному історизмі, класичному, без фрейдистських редукцій, біографізмі, максимальній увазі до фактів, постулюванні національного буття як фундаментальної цінності тощо. Авторка намагалася осмислити всі характерні грані Кримського як типового культурного націоналіста, звертаючись до проблем, що мали архіважливе значення й для новітньої пострадянської свідомості: “концепція націоналізму”, “філологія як націоналістична практика”, “між російською і українською ідентичністю”, “наратив нації”, “небезпеки для української ідеї”, “національне питання”, “визначення нації”, “українська національна ідея”, “література і націоналізм” та ін.
Розділ був насичений цікавими спостереженнями: “Кримський органічно поєднує політику з мовою, націєтворчість із мовознавством”, “Націоналізм для Кримського – це передовсім форма свободи”, “Національний наратив був головним проектом української літератури до Кримського”, “…Кримський намагається теоретизувати в руслі кількох взаємопов’язаних запитань: Що таке нація? Що таке націоналізм? Яким має бути український націоналізм?” та ін. Для формування методологічної свідомості постколоніального фахового читача 1990-х особливо важливо прозвучала одна із висновкових думок дослідження, котра мала виразне і самокритичне (ревізіонерське), і загальнометодологічне значення: “Інтелектуальна історія українського соціалізму, як і українського націоналізму, ще не написана. З неї випадають певні постаті, котрі були не професійними теоретиками, а поетами, прозаїками, критиками, вченими, збирачами фольклору та укладачами словників. Останніх ми вже звикли звинувачувати в народництві, утилітаризмі, політичній тенденційності художньої та наукової творчості. Та чи не пора подивитися на Франка, Грінченка, Єфремова, Кримського та багатьох інших як на персонажів і творців української політики, теоретиків націоналізму, соціалізму і т.д., які, крім усього іншого, ще писали вірші, оповідання, романи, статті (і дуже часто у віршах висловлювали ідеї, придатні для трактату, тому що трактати були заборонені). І подивитися на останні як на політичний текст, як на національний наратив, або “наратив нації”, який, може, і не має надто великої художньої цінності, однак має величезне політичне значення. Ці люди мали колосальну творчу й політичну уяву, в якій досить виразно поставала нація – ця, за визначенням Бенедикта Андерсена, “уявлена спільнота”. Без таких актів яви, або, точніше, уявлення нація неможлива”[25].
Певне значення для формування націологічної теоретичної течії в межах націоцентричного напряму мала захищена у 2000-му році у Львівському університеті кандидатська дисертація Петра Іванишина (1975 р.н.) (Дрогобицький університет) “Поезія Петра Скунця (Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя)”. У 2003-му році вона вийшла під такою самою назвою окремою монографією[26]. Традиційно для націоцентричних інтерпретацій ця студія розвивала попередні роботи автора (монографії “Олег Ольжич – герольд нескореного покоління” (Дрогобич, 1996), “Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи” (Дрогобич, 1999), теоретичні статті “Національна інтелігенція” (1997), “Філософія творчої О.Ольжича” (1998), “Поетична аксіологія Петра Скунця” (1999), “Постмодернізм і національно-духовна ідентифікація” (1999) та ін.), була інтердисциплінарною та плюралістичною, синтезуючи націософські, психологічні, націологічні, естетичні ракурси тлумачення з психологічною та онтологічною герменевтиками, постколоніальною критикою, структуралізмом, семіотикою, архетипною критикою та екзистенціалізмом.
Окрім розроблення окремих (структурально-семіотичної, націоекзистенціальної, архетипної) методик тлумачення поетичної творчості П.Скунця, вона місила теоретичне осмислення постання національної ідентичності на основі актуалізації й розширення семантики класичних естетичних понять “емпатія” та “абстрагування”. При цьому пропонувалася низка нових визначень, що розширювали категоріальний апарат теорії національної самобутності. Національно-духовна ідентифікація (національна емпатія) розглядалась як підсвідомо-свідомий процес ототожнення індивідом себе із літературними об’єктами та суб’єктами, в результаті якого формується національна ідентичність цього індивіда. Національно-духовна диференціація (національне абстрагування) натомість тлумачилась як паралельний національно-духовній ідентифікації процес, котрий полягає у розрізненні індивідом себе (саморозрізненні), внаслідок неприйняття тих чи інших літературних об’єктів та суб’єктів, в результаті якого теж формується національна ідентичність індивіда.
Методологічно вагомі спостереження, що стосувалися теорії національної самототожності, а також практику націологічної інтерпретації можна було зустріти у монографіях та збірниках праць інших авторів: Т.Салига “Продовження” (Львів, 1991), “Високе світло” (Львів, 1994), “Імператив” (Львів, 1997), В. Мельник “Валер’ян Підмогильний” (К., 1991), М.Ткачук “Поезія як утвердження. Проблеми розвитку поезії русинів-українців Югославії 70-90-х рр. ХХ ст.” (Тернопіль, 1993), Є.Сверстюк “Блудні сини України” (К., 1993), “На святі надій” (1999), Ю.Войчишин “«Ярий крик і біль тужавий…». Поетична особистість Євгена Маланюка” (К., 1993), Н.Зборовська “«Танцююча зірка» Тодося Осьмачки” (К., 1996), О.Баган, З.Гузар, Б.Червак “Лицарі духу. (Українські письменники-націоналісти – «вісниківці»)” (Жидачів, 1993; Дрогобич, 1996), Л.Грицик “Орієнталістика Агатангела Кримського в українському літературному процесі початку ХХ століття” (К., 1994), О.Веретюк “Українське літературне життя українців у міжвоєнній Польщі” (Тернопіль, 1994), М.Ільницький “Від «Молодої Музи» до «Празької школи»” (Львів, 1995), А.Гуляк “Грицько Григоренко” (К., 1995), В.Соболь “З глибини віків” (К., 1995), І.Дзюба “«Застукали сердешну волю…”: (Шевченків «Кавказ» на тлі непроминального минулого” (К., 1996), О.Мишанич “Крізь віки” (К., 1996), “Повернення” (К., 1997), Р.Радишевський “Польськомовна українська поезія від кінця XVI до початку XVIII ст..” (К.,1996), З.Гузар “До джерел національної ідеї в українській літературі. Вибрані місця з до шевченківської доби” (Дрогобич, 1996), Т.Бовсунівська “Феномен українського романтизму. Частина 1: Етногенез та теогенез” (К., 1997), Р.Мовчан “Українська проза ХХ століття в іменах” (К., 1997), О.Пахльовська “Civilta letteraria Ucraina [Українська літературна цивілізація]” (Рим, 1998), І.Приходько “Національна ідея у творчості І.Нечуя-Левицького” (Львів, 1998), М.Жулинський “Вірю в силу духа” (К., 1999), “Подих третього тисячоліття” (К., 2000), Я.Мишанич “«Історія Русів»: історіографія. Проблематика, поетика” (К., 1999), О.Нахлік “Письменник – Нація – Універсум: Світоглядні та художні шукання в літературі ХІХ-ХХ століть” (Львів, 1999), І.Руснак “Українська література Канади і формування національної самосвідомості канадських українців” (Снятин, 1999) та ін.
Неважко помітити, що хоча націологізм можна вважати стрижневою і найбільш масштабною течією в межах національно-екзистенціального теоретичного напряму, однак він тісно діалогізував із методологемами передусім інших націоцентричних течій (а також інших методологій). Тобто окреслені вище роботи мали також (до певної міри) характер постколоніалістичний, екзистенціальний, етнопсихологічний чи герменевтичний, доповнюючи й урізноманітнюючи загальний націоцентричний метадискурс.
В основі націоцентричного постколоніалізму лежала визначальна для будь-якої постколоніальної критики антагоністична корелятивна пара: колоніальне (поневолене) / імперське (поневолювальне). Однак у випадку національно зорієнтованої постколоніальної інтерпретації важливий акцент робився на абсорбції попередньої антиколоніальної традиції (наприклад, досвідів Т.Шевченка, братчиків, громадівців, неонародників, І.Франка, Лесі Українки, вісниківців, націоналістів діаспори та ін.) та культурному націоналізмі як визначальному націотворчому факторі (як його окреслюють Е.Саїд, Е.Сміт, Е.Томпсон, С.Дюрінґ, С.Гантіґтон та ін.). Поступово у працях низки авторів (С.Андрусів, О.Баган, С.Гречанюк, Р.Гром’як, І.Денисюк, І.Дзюба, В.Дончик, М.Жулинський, Н.Зборовська, В.Іванишин, С.Квіт, Г.Клочек, Л.Костенко, В.Моренець, М.Наєнко, В.Панченко, В.Пахаренко, О.Пахльовська, А.Погрібний, Т.Салига, Г.Сивокінь, Р.Харчук, Б.Червак, М.Шкандрій та ін.) кристалізувалися методологічно вагомі судження, котрі дозволяли розглядати вітчизняний постколоніалізм як актуалізовану постімперською історичною ситуацією методологію тлумачення, в котрій підставою для інтерпретації служили пріоритетність збереження й розвитку національно-культурної ідентичності, утвердження її самодостатності та полеміка на цій світоглядно-естетичній основі із імперськими й космополітичними дискурсами.
Від самого початку 1990-х методологічні ідеї націоцентрично зорієнтованого постколоніалізму конституювалися в низці статей Івана Дзюби (1931 р.н.), – “Україна і світ (Напередодні незалежності)” (1990), “Трохи одвели душу?” (1991), “Про «демократичний» нігілізм” (1991), “Доповідь на Першому Всесвітньому форумі українців” (1992), “Література – це все, що написано талановито” (1992), “До концепції розвитку української культури” (1992), “Стереотипи сприйняття української культури” (1997), “Крізь «постмодерністські окуляри» і без них…” (1997), “Духовні спустошення і трансформації в українському суспільстві ХХ ст.” (2000) та ін., – де загальнокультурна, ідеологічна чи політико-тенденційна проблематика поєднувалась із суто літературознавчою. Наприклад, багатогранно, з позицій національної самобутності, попри дещо звужене розуміння вольового націоналізму Д.Донцова та не завжди критичну глорифікацію демократичної традиції, висвітлено діалог української культурної свідомості і світової культури в доповіді на Першому конгресі Міжнародної асоціації україністів “Україна і світ (Напередодні незалежності)” (1990) в наступних важливих аспектах: геополітичному, етнічному, економічному, ідеополітичному, культурному та мовному[27]. Ставлячи, в дусі панівної на той час ідеології націонал-лібералізму, під сумнів можливість використання українського націоналізму в якості ідеології державотворення, наголошуючи на необхідності ідеологічного плюралізму, автор все ж чітко опонував ідеям шовінізму та українофобії і дещо еклектично наголошував на одночасній пріоритетності демократії, нової політичної нації (консолідованої “на принципі державності, а не етнічності”), “вселюдських цінностей”, “нації-держави”, національного інтересу та “ідеї України”: “…варто подбати про те, щоб для всіх громадян України Україна стала життєвим інтересом. Але й ідеєю. Бо інтерес без ідеї нікуди не веде”[28].
У 1991-му, опонуючи огульно-критичним тенденціям “демократичного” нігілізму, І.Дзюба пропонував виважено оцінювати доробок авторів радянського періоду за національним критерієм: “…всім нам варто вчитися відрізняти грішне від праведного, донощиків і фарисеїв, прислужників режиму – від його жертв, не лише прямих, а й «неочевидних», від тих, хто, мусивши «адаптуватися» до нього, чинив свою сумлінну працю задля української культури за всяких умов”[29]. У передмові до книжки М.Павлишина “Канон та іконостас” (1997) дослідник не лише вдумливо аналізував доробок австралійського україніста та іронізував із низки постмодерністських настанов (“Чи ж постмодерністське заперечення остаточних істин не поширюється на нього самого?”), а й окреслював власне розуміння культурної ситуації в пострадянській Україні, як все ще об’єктивно колоніальної: “Як на мене, у сфері культури ми ще далекі від остаточного подолання стану колоніального: якщо мати на увазі не тільки самопочуття суб’єктів культурної творчості, а й реальне співвідношення культурних потенціалів та енергоємностей носіїв культури (книга, преса, засоби масової інформації, мовна і ментальна орієнтація маскультури тощо), зрештою – небезпечно спотворену конфігурацію культурного простору в межах колишнього СРСР, русифікаторські силові лінії якого ще далеко не розмагнічені. В кращому разі подолання цього колоніального стану займе цілу історичну добу”[30].
Зрештою, у 2000-му І.Дзюба приходить, хоч і пізніше від низки інших авторів, до ключового висновку про, фактично, новітній “духовний геноцид”, про неоколоніальний, окупований стан сучасної української культури, до висновку, котрий, стосуючись не лише ЗМІ, а й певної частини літературної та наукової продукції, для більшості вітчизняних постколоніальних критиків стане основоположною методологічною ідеєю і в наступному десятилітті: “Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності. І безсоромно паразитує на національній несформованості, на глибокій зрусифікованості суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української культури і українства взагалі, що виливається вже в хуліганське шельмування нашої класики, в зухвале огидження дорогих українцям імен, – під децибели фарисейської риторики про свободу слова та права людини, що не мають жодного стосунку до цих публічних паскудств. Коли читаєш таку пресу, створюється враження, що живемо в окупованій країні, і окупант звіріє з кожним днем”[31].
Інші автори вияскравлювали, уточнювали, поглиблювали, а інколи й переосмислювали, методологічні грані національно акцентованої постколоніальної інтерпретації коливаючись у світоглядному сенсі між націоналізмом та лібералізмом. Наприклад, директор Інституту літератури НАН України Микола Жулинський (1940 р.н.), осмислюючи у 1997-му концептуальну проблему “національної самоідентифікації” та утвердження націоналізму, писав: “Україна сьогодні стоїть перед великою і важливою проблемою: як відновити, як відтворити цілісну картину національного образу культури, як набути свою, національну, цивілізаційну ідентичність?”[32]. Інші проблемні питання, підняті дослідником у статтях та книжках у 1990-ті (“Вірю в силу духа” (Луцьк, 1999), “Подих третього тисячоліття” (Луцьк, 2000), “Заявити про себе культурою” (К., 2001)), лише увиразнювали цю постколоніалістичну настанову. Йшлося про питання “духовно-національного відродження” та національного ідеалу, національного обов’язку та національної держави, місця “української національної ідеї в ідеологічній системі державотворення”, культури як “національної самосвідомості”, формування “духовної незалежності” України, загрозливість двомовності та ін.
Інший представник Інституту літератури Григорій Сивокінь (1931 р.н.), активно вивчаючи різні теоретико-методологічні проблеми (літературний канон, біографічний метод, художній підтекст, епігонство, самототожність письменника, літературний процес, теоретичну концепцію Є.Маланюка, національну ідентичність М.Гоголя, соціальну функцію мистецтва слова та ін.), у статті за 1992 рік не просто пов’язував теоретико-літературне знання із певною культурною ідентичністю, а й виразно скеровував постколоніальний метадискурс у сферу національного буття, оскільки вважав, що “теорія має багато що пояснювати саме в національно специфічному аспекті”[33]. Говорячи про “соціальну заангажованість літературного твору”, ще у 1990-му дослідник чітко вказував на природний національний аспект цієї заангажованості: “Як же сьогодні українській літературі не зважати на реальні можливості національного відродження, як не працювати на нього?!”[34].
В основоположника кіровоградської теоретичної (системологічної) школи Григорія Клочека (1943 р.н.) постколоніалістична методологія так чи інакше виражалася у теоретичних статтях, присвячених системному підходові, рецептивній поетиці, методології літературознавчої есеїстки Є.Маланюка, українській ідеї у творчості вітчизняних класиків та ін.[35] Однак найбільш успішно теорію та практику комплексного постколоніального прочитання автор продемонстрував у монографії “Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація” (К., 1998), рекомендованій Міністерством освіти як посібник. У цій праці вчений на базі аналізу низки основних творів письменника, актуалізуючи його власну антиколоніальну та націоцентричну позицію, успішно формував у читача не лише уявлення про естетичні глибини письменника, а й висвітлював образ Шевченка як поета-державника й націотворця, виходячи саме із постколоніалістичних засновків: “Творість поета наділена винятковою здатністю виховувати державне мислення. Вона дає розуміння і відчуття національної ідентичності, формує правдивий погляд на українську історію, виявляє національні хвороби, наснажує вірою у краще майбутнє нашого народу. А головне – виховує національну свідомість як надзвичайно важливий системотвірний чинник державного мислення”[36].
Глибоку націоцентричну модель постколоніалістичного тлумачення запропонував у низці праць професор Львівського університету Іван Денисюк (1924-2009), спираючись передусім на теоретичний досвід І.Франка: “Перебудова і франкознавство” (1990), “Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи” (1993), “Франкова концепція національної літератури” (1993), “Невичерпність атома: до 140-річчя Івана Франка” (1996), “Національне питання в полеміці «Між своїми»” (1996) та ін. Для наукового мислення Івана Денисюка красне письменство – це завжди і передусім сутнісно національний феномен. Осмислюючи Франкову концепцію національної літератури в однойменній методологічній студії, вчений розглядав її як “комплекс методологічних підходів не лише до вивчення еволюції та своєрідності літературних явищ взагалі, а й у їх переломленні на національно-українському ґрунті”. Тобто кожна національна література – “органічний сплав місцевої оригінальної різнорідності й елементів «привозних», перейнятих з багатовікових міжнародних зносин”. Звідси й історія літератури для Франка та Денисюка – це передусім націопізнавальний процес, тобто “образ духовного розвою нації, який ніколи не підлягає якійсь одній формулі”. Не випадково й “генотип національного світосприймання” дослідник пропонує шукати “у первісній релігії народу та у його фольклорі” як усній словесності[37]. На думку вченого, усна словесність, як це видно на прикладі пісень, стає потужним націотворчим феноменом – “фактором… національної консолідації”[38].
Для І.Денисюка усвідомлення національної ідентичності предмета дослідження мало важливе та постійно присутнє методологічне значення. Вона стала органічною складовою дослідницького пошуку та мислення, що створювало імунітет проти космополітичних чи інших універсалістських інтенцій: “Методологія дослідження історії літератури не може бути універсальною стосовно письменства кожного народу. Важливо знайти певні ключі до національної літератури, вистежити тільки їй властиві певні явища, які й зумовлюють підходи до її збагнення”. На цій методологічній основі виростала постколоніалістична метакритична позиція дослідника: “Мабуть, у літературознавстві жодної іншої країн не знайдемо стільки спроб приниження рідного письменства, як в українському, при одночасній відпорній тенденції – поборенні історично складеного комплексу меншовартості та накинутих колонізаторських догм. Хоча теорія української літератури «для домашнього вжитку» розкритикована давно, то все ж вона час від часу зазнає реінкарнації у все ще живучих ярликах, безпідставно наліплюваних на неї, – «народницька», «народна», «неповна» тощо, які принижують її сумарно або в окремих стадіях розвитку.., у мавпуванні чужоземних літературних процесів – досить механічному перенесенні їх на український ґрунт, у переоцінці впливу то Росії, то Заходу при дивовижному нехтуванні культури Орієнту. Методологія дослідження міжцивілізаційних контактів все ще зазнає перегинів, національно-автохтонні чинники слабо враховуються. (…) Несправедливої критики зазнають суспільна заангажованість нашої літератури та її фольклоризм… (…) Навіть наші генії видаються декому ліліпутами у порівнянні з західними”. Так виявлялося одне з характерних формулювань національного імперативу І.Денисюка: слід “студіювати й оцінювати літературу з точки зору її специфіки, яка скристалізувалась у певних умовах і яка виконує свою національну місію”[39].
Так само активно використовуючи досвід І.Франка, щоправда, із послідовним залученням пізнішої культурно-націоналістичної спадщини, передусім вісниківства (“Бард неспокою раси (Євген Маланюк)” (1993), “Апофеоз духу (Ідея і чин Олега Ольжича)” (1993), “Юрій Липа: людина і мислитель” (1994), “Про деякі філософські підстави українського націоналізму” (1994), “Дух католицизму” (1994), “Есей та есеїзм” (1995), “Українська культура: звідки і куди” (1995), “«Слов’янська єдність»: націологічний аспект” (1997), “Православ’я в геополітичному спектрі” (2000) та ін.), розбудовував власну методологічну концепцію Олег Баган (1963 р.н.) (Дрогобицький університет). Вже у книжці “Іван Франко і теперішнє становище нації”[40] (Дрогобич, 1991) учений в постколоніалістичному дусі актуалізував спадщину видатного письменника та мислителя, щоб одним із перших “прокласти стежку до зміни заяложених, стереотипних поглядів на особу і творчість Івана Франка”. Він також намагався окреслити складові світогляду Франка і водночас складові власної методологічної позиції: націософський вектор мислення, критика марксизму та матеріалістичного світогляду, реабілітація консерватизму, ірраціоналізму та релігійності, естетична багатогранність, націоцентричне протиставлення імперським стереотипам та ін.
Вихід на посутні методологічні питання постколоніалістичної критики можна було спостерегти не лише в теоретиків, а й у істориків літератури. Типовим прикладом можуть бути послідовно націоцентричні студії Віталія Дончика (1932 р.н.) та Анатолія Погрібного (1942-2007). Для праць В.Дончика – “Діаспора” (1991), “Позбуваючись догм” (1991), “В ім’я України” (1993), “Письменник трагічної долі” (1993), “Чи шануємо ми Шевченка?” (1994), “Занепад чи відродження?” (1996), “Національна історія як духовне опертя української літератури” (1997), “Шістдесятництво як явище” (1997), “Не знають чи не хочуть знати?” (1999)[41] та ін. – теоретично значущими стають поняття літератури як не абстрактно-естетичного, а глибинно національного – націотворчого і націозахисного – художного феномена; літературознавства як виразно національної гносеологічної системи; обґрунтовується методологічна важливість національної ідеї в структурі гуманітарної свідомості та націозахисна полемічна спрямованість наукового мислення та ін. В інтерв’ю 1995 року В.Дончик стверджував, що “праця критика й літературознавця, тим більше українського, ніколи не була й не могла бути вільною від політики”. Зрештою, так само як і об’єкт української науки про літературу, наприклад, Т.Шевченко – “він і найбільш «заангажований» і найбільш «художній»”[42].
Схожу методологічну позицію утверджував у своїх роботах і А.Погрібний (“Орієнтири третьої хвилі” (1991), “«Всевидяще око України» (І.Нечуй-Левицький)” (1998), “Реалізм у соцреалізмі” (1999), “«Гарячий Куліш»” (1999), “Література універсалістської місії” (2000), “Шевченкові імперативи і ми” (2000) та ін.)[43]. Література для дослідника – могутній засіб націотворення, людинотворення, деколонізації і державотворення: “Є всі підстави сподіватися, що значно інтенсивніше, аніж досі, естетичне й українознавче осмислення літератури дозволить їй глибше іти «меж люди» – межи наше суспільство, сприятиме належному пізнанню і засвоєнню ним її зцілюючої, облагороджуючої, просвітлюючої сили, яка так потрібна для зміцнення Української держави, виховання її свідомих громадян”[44].
Найбільш теоретично цілісно й системно, окрім І.Дзюби, Г.Клочека та В.Іванишина, свою постколоніалістичну концепцію у 1990-ті виклала науковий співробітник Інституту літератури та водночас професор Римського університету “Ла Сап’єнца” Оксана Пахльовська (1956 р.н.) в культурологічних, політологічних та літературознавчих працях (“Проблема спадщини в українській культурі та форми її імперської експропріації” (1990), “Система табу як ідеологічна кодифікація псевдо історії України” (1990), “Відкритий лист до всіх, хто любить Україну” (1992), “Гей, Республіка Банана!” (1992), “Україна: шлях до Європи… через Константинополь” (1994), “Русифікація України в ХХ ст.: мета, модальності, результати” (1995), “Українська література очима Заходу: аспекти і причини аберації” (1996), “Творчість Івана Франка як модель культурно-національної стратегії” (1996), “Евген Маланюк: интерпретация Гоголя” (1997), “Від Хмельницького до Мазепи: концептуалізація Української держави” (1997), “Між Росією та Європою: геополітичний шок України” (1999), “Українські шістдесятники: філософія бунту” (2000) та ін.).
Вже у 1990-му у доповіді на Першому Конгресі МАУ дослідниця чітко окреслювала українську ідентичність як європейську, а незалежну державу розглядала як єдиний інститут, що “може спинити ентропію національної культури і спрямувати вивільнену енергію на конструктивну творчу її самореалізацію”, щоправда, держава повинна була працювати “за стандартами європейської демократії”[45]. Цю ж саму діалектичну ідею, – “Те, що є істинно національне, неминуче стає також і європейським. І лише те є європейським, що в основі своїй є національним”[46], – утверджуватиме авторка (поруч з ідеями індивідуалізму, демократизму, антиімперства та ін.) й пізніше. Але при цьому базуватиметься не лише на дещо внутрішньо суперечливій філософії європейського лібералізму, а й на українській антиколоніальній традиції: Леся Українка, Іван Франко, Євген Маланюк, Ліна Костенко та ін. Зокрема цінним стало звернення до досвіду Івана Франка у методологічно акцентованій доповіді на Міжнародній науковій конференції у Львівському університеті (25-27 вересня 1996 р.) з промовистою навою “Творчість Івана Франка як модель культурно-національної стратегії”.
Результативним літературознавчим наслідком застосування націоцентричної постколоніалістичної методології О.Пахльовської у 1990-х стала перша за пострадянський період авторська історія української літератури “Civilta letteraria ucraina [Українська літературна цивілізація]”[47], видана 1998 року в Італії. У 2000-му на основі цієї монографії було захищено докторську дисертацію в Інституті літератури. Основним результатом дослідження стало представлення України та її літератури як інтегральної частини європейської цивілізації, як “цивілізації діалогу”. Авторка виділяла центральність України у процесі зустрічі (і зіткнення) між гуманістичним Заходом та православним Сходом. У роботі доводилась також європейська ідентичність української ідеї, закодованої в європейських концепціях республіки, свободи, толерантності, демократичного плюралізму, тобто в аспектах суголосним, на думку авторки, підвалинам лібералістичного “відкритого суспільства”. На жаль, праця ця так і не була перекладена українською.
Іншою помітною течією в межах націоцентричного теоретичного напряму став екзистенціалізм в якості філософського національно-екзистенціального методу тлумачення, як його було окреслено у різножанрових роботах В.Іванишина. Схоже розуміння можна було знайти і в інокультурних екзистенціалістичних традиціях. Наприклад, М.Бердяєв вказував, що “людина входить у людство через національну індивідуальність”[48], а М.Бубер, виявляючи специфіку народу, “позбавленого вільного та самостійного існування”, висновував, що особистість повинна усвідомити те, що “саме вона, а не хто інший, покликана прислужитись цьому народові”[49]. Основоположник філософського (онтологічного) екзистенціалізму М.Гайдеґґер підкреслював закорінення існування людини в батьківщину, справжню екзистенцію корелював із “історичним шляхом“ народу, а мистецтво вважав джерелом національного буття: “Джерело художнього творіння, тобто разом джерело творців і джерело охоронців, а значить джерело звершено-історичного тут-буття народу є мистецтво”[50]. У межах українського пострадянського екзистенціалізму синтезувались та складно переплітались різні інтелектуальні традиції – релігійна (християнська), атеїстична, феноменологічна, онтологічна, та визначальною була, власне, націологічна домінанта. Про це в той чи інший спосіб свідчили літературознавчі праці М.Бондаря, Ю.Бондаренка, Л.Гамаль, Л.Голомб, А.Дахнія, Л.Залеської-Онишкевич, Н.Зборовської, Л.Коломієць, Л.Костенко, М.Коцюбинської, Н.Михайловської, Л.Мороз, В.Пахаренка, Л.Сеника, М.Тарнавського, Л.Тарнашинської, Г.Токмань, А.Яковця та ін.
Хоча основні теоретичні роботи з національно-екзистенціальної інтерпретації з’являться у наступному десятилітті, все ж у 1990-ті помітно заявили про себе праці, що, окрім історико-літературного, містили важливу, концептуально розроблену методологічну складову. Це стосується передусім обох видань (1994 і 1999) новаторської шевченкознавчої монографії дослідника із Черкаського університету Василя Пахаренка (1964 р.н.) “Незбагнений апостол. Світобачення Шевченка”, що писалася упродовж 1992-1998 років. Попри деякі конроверсійні моменти та незначний тираж, це есеїстичне видання стало новим посутнім словом у вивченні естетики та ідеології (суспільного світогляду) Т.Шевченка як українського генія. Водночас автор на практиці довів ефективність свого інтердисциплінарного підходу, що синтезував різні літературознавчі, а також христологічний та націологічний методи інтерпретації і вияскравлював Кобзаря як християнина і націоналіста, духовний світ якого тримається на трьох ціннісних константах – Богові, людині і нації.
Важливим компонентом методики дослідника став національно інтенційовиний екзистенціалізм, котрий дозволяв помітити специфіку Шевченкового художнього тлумачення людини і світу. Наприклад, ішлося про те, що Шевченко “вперше і, мабуть, востаннє в історії не тільки літератури, а й людства так глибоко й досконало втілив саму екзистенцію нації (української зокрема, а через неї і як такої)”. Методологічно вагомим став і висновок ученого про те, що Шевченкова людина “може існувати як Людина… лише в середовищі своєї нації”, оскільки “немає громадян Всесвіту, планети, як немає людини абстрактної”[51]. Елементи екзистенційного тлумачення можна було віднайти також у низці інших праць автора, наприклад, у монографіях “Нарис української поетики” (Київ, 1997) та “Поєдинок з Левіяфаном. Міт і псевдоміт в українській літературі 1920-х років” (Черкаси, 1999).
Очевидним внеском у розвиток націоекзистенціальної методики тлумачення стала й філософсько-літературознавча монографія львівської дослідниці Наталії Михайловської (? р.н.), з 1998-го – доктора філософських наук, “Трагічні оптимісти. Екзистенційне філософствування в українській літературі ХІХ – першої половини ХХ ст.” (Львів, 1998). У роботі, назва котрої відсилала до окреслення Д.Донцовим творчості письменників-вісниківців, розглядалась специфіка екзистенціалізму як філософської течії у вітчизняному красному письменстві на прикладі творчості Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, В.Стефаника, В.Винниченка, В.Підмогильного, М.Хвильового, Т.Осьмачки. При цьому, попри оминання онтологічно-екзистенціального досвіду М.Гайдеґґера та часткове висвітлення феномену вісниківської літературної традиції, авторка запропонувала низку достатньо продуктивних визначень, що мали важливе методологічне значення в контексті екзистенціального аналізу. Йшлося про екзистенційне мислення, екзистенційне філософствування та екзистенційну філософію (власне екзистенціалізм). Важливим моментом стало виявлення дослідницею національної специфіки українського екзистенційного філософствування, що базувалось на “духовному ґрунті Святого Письма” і мало виразний націологічний аспект, оскільки “шукало відповіді на проблеми існування української людини в трансцендентному і знаходило у пізнання волі Божої для особи і нації, осягненні етичної та естетичної досконалості створеного Ним світу”[52].
Окреме вагоме місце в межах націоекзистенціальних течій займала націософська герменевтика як теорія і практика тлумачення, що базувалася на філософії національного буття – сенсах історико-культурної традиції, національній аксіології та первнях національної духовності і буттєвості (в дусі Дж.Віко, Й.Гердера, Й.Фіхте, Ф.Шлегеля, Г.Гегеля, В. і Я.Грімм, Дж.Мадзіні, Т.Карлайла, В.Дільтея, М. де Унамуно, М.Гайдеґґера, Ш.Морра та ін.). Так чи інакше на методологічно значущі герменевтичні проблеми виходили у свої працях Л.Бондар, М.Бондар, Р.Гром’як, І.Денисюк, В.Дончик, М.Жулинський, С.Квіт, Г.Клочек, Л.Костенко, В.Марко, Л.Мороз, Г.Сивокінь, Т.Салига, І.Фізер, Вал.Шевчук, Г.Штонь та ін., продовжуючи національну традицію філософського літературознавства (О.Потебня, І.Франко, С.Смаль-Стоцький, Д.Донцов, Є.Маланюк, Ю.Бойко та ін.).
Найбільш глибоко й послідовно націософську герменевтичну концепцію осмислення вітчизняної культури, зокрема літератури, випрацювала та запропонувала відома українська письменниця і мислитель Ліна Костенко (1930 р.н.) і не лише в поетичній творчості. Йдеться насамперед про три її виступи перед академічною спільнотою, вперше зібраних разом Сергієм Гречанюком у журналі “Урок Української” (2000, № 2): слово подяки за премію Фундації Антоновичів “Якщо самі ще не осмислили, то чого хочемо від світу?” (Вашингтон, Джорджтаунський університет, травень 1990), виступ у пленарному засіданні на Міжнародному симпозіумі “Леся Українка і світова культура” “Геній в умовах заблокованої культури” (Луцький університет, вересень 1991), “Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала” (Києво-Могилянська академія, вересень 1999). Багатогранно герменевтичну позицію авторки репрезентували також інші численні виступи перед різними аудиторіями упродовж 1990-х і пізніше, на жаль, досі не зібрані, не видані та належним чином не осмислені.
В основі герменевтичного мислення Л.Костенко лежало усвідомлення фундаментальної націотворчої ролі Слова, літератури в бутті кожного народу і цілого людства: Слово було “в початку людства. І в початку кожної нації”. Тому “кінець Слова може бути кінцем нації”. Крім того, авторка вже у 1990-му обстоювала герменевтичну традицію висвітлення мистецтва як потужного інтерпретатора національного буття: “Як мистецтво подасть образ свого народу, його ментальність – так світ і сприйме”[53]. У 1991 році, витлумачуючи феномен геніальності Лесі Українки, Л.Костенко розвиватиме ці націоекзистенціальні ідеї, осмислюючи унікальну важливість письменника, особливо генія, для поневоленої, “заблокованої культури”: “Великі українські письменники – це письменники, сформовані історією свого народу. Це провидці, часом проводатори своєї осліплої від сліз і горя нації”. Кожен справжній поет – “це діагностик суспільства. Все, що він робить у проекції на потреби культури свого народу”[54].
Синтез герменевтичних ідей із гострою постколоніальною критикою та націологічним “обрієм сподівань” виразно прозвучав у лекції 1999-го “Гуманітарна аура нації…”, в котрій центральною проблемою постколоніальної України як “проблемно незалежної держави” постає проблема відсутності адекватної національному буттю методології розуміння та мислення – “гуманітарної аури нації” (“…потужно емануючого комплексу наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя. включно з освітою, літературою, мистецтвом, – в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторному національному варіанті”)[55]. У цьому аспекті авторка осмислює актуальні культурологічні питання: шовінізму та імперіалізму, потрібності національної ідеї, “варваризації суспільства”, необхідності національної держави, демократичної “десакралізації” (“обливання брудом” вітчизняних класиків), примітивних “етнографічних гопакедій”, брак ідеології державотворення (“А де наша універсально-державницька теорія?”), знищення української культури, критики колоніального “адаптованого розуму” та ін.
Л.Костенко підводить читача до думки, що в основу державного будівництва слід нарешті поставити українську національну культуру (наріжним каменем держав у цивілізованих народів “завжди була Книга, культура”), слід завершити процес національного відродження (бо настав “найвищий час” повернути українському народові “його історію, його мову, його культуру. Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники його національної ідентичності”), але для цього всього слід насамперед через адекватну – національно вкорінену – інтерпретацію усунути “дефект голосного дзеркала”, актуалізувати національний спосіб розуміння: “Ми ж Україну відкриваємо в Україні, і це нікому не загрожує ні втратою територій, ні духовних цінностей. Це лише вимагає перегляду звичної схеми. Перестановки некоректно поставлених дзеркал”[56].
Показовим у плані застосування герменевтичної методики була монографія й однойменне докторське дослідження наукового Григорія Штоня (1941 р.н.) (Інститут літератури) “Духовний простір української ліро-епічної прози” (К., 1998), що методологічно спиралась передусім на світовий та вітчизняний філософсько-герменевтичний досвід (М.Бердяєв, М.Гайдеґґер, Г.Гегель, О.Потебня, Д.Чижевський, К.Ясперс та ін.). У роботі в класично-герменевтичному дусі, через актуалізацію націотворчого сенсу, осмислювалась українська ліро-епічна проза ХІХ-ХХ століть, твори котрої “своєю мовою обрали мову духовної щоденності народу” і котра, на думку автора, виразила “вирішальний етап духовної індивідуалізації «пошевченківського» українського народу напрацьованим нею мовно-художнім каноном”[57].
Найбільш послідовно національно зорієнтовану герменевтичну модель пропонував Сергій Квіт (1965 р.н.) (Інститут літератури, згодом Київський університет) у посібнику “Основи герменевтики”, що вперше побачив світ у журналі “Кур’єр Кривбасу” (1998), а згодом окремими виданнями (К., 1999, 2003). Попри несистемний виклад та очевидну фрагментарність, у праці було доволі чітко окреслено національну ідентичність дослідника, висвітлено бачення герменевтики як “загальної теорії інтерпретації”, подано короткий виклад становлення основних герменевтичних течій (від античних авторів до П.Рікера) та деяких літературознавчих напрямів й осмислено низку проблем, в яких проявляється національно зорієнтований тип мислення дослідника. Наприклад, “інтерпретація і влада”, “таємні товариства і ордени”, “Мартін Гайдеґґер і українська традиція”, “світ традиційного українського мовлення”, постмодернізм (постструктуралізм) як “фетишизація лібералізму”, “герменевтика як літературна естетика”. Як це бачимо в осмисленні міжкультурного сенсу творчості М.Гайдеґґера: “Він належить до тих особистостей, які однаковою мірою є «своїми» для всіх національних культур. (…) Мартін Гайдеґґер може знайти найповніше зрозуміння й потвердження в нашій традиції, однакової мірою, як остання повинна бути посилена його спадщиною”[58]. Більш методологічно виразні націологічні акценти та продуманішу концепцію можна спостерегти у пізнішому виданні 2003 року, а спрямованість дослідницької позиції засвідчила монографія “Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет” (К., 2000) і збірники літературно-критичних статей та есе “Свобода стилю” (К., 1996), “В межах, поза межами і на межі” (К., 1999), “Понад часом” (К., 1999).
Постійно присутнім у межах націоцентричного методологічного напряму був й етнопсихологічний підхід, зосереджений на моделюванні теоретичного дискурсу через осмислення понять національної психіки, етнічної самосвідомості, національної вдачі, національної ментальності, етнічної психології, національного характеру, психічних структур, етнокультурного досвіду, народних морально-етичних ідеалів та ін. Його методологічною базою стало використання не лише світового гуманітарного доробку минулого (Дж.Віко, Й.Гердер, Й.Фіхте, Г.Гегель, Г.Лебон, В.Вунд та ін.), а й праці українських етнопсихологів (Г.Ващенко, Д.Донцов, М.Костомаров, О.Кульчицький, Ю.Липа, В.Липинський, Є.Маланюк, І.Мірчук, І.Нечуй-Левицький, О.Потебня, В.Храмова, Б.Цимбалістий, М.Шлемкевич, В.Щербаківський, В.Янів, Я.Ярема та ін.). Теоретично, хоча й не завжди системно, осмислювали етнопсихологічну проблематику у 1990-х низка вчених: С.Андрусів, Г.Вервес, Я.Гарасим, Л.Дем’янівська, І.Денисюк, Л.Дунаєвська, H.Кузякiна, Л.Мороз, В.Нарівська, Я.Поліщук, В.Працьовитий, І.Приходько, Н.Шумило та ін.
Найбільш концептуально етнопсихологічний підхід було розпрацьовано у компаративістичній докторській дисертації Валентини Нарівської (1946 р.н.) (Дніпропетровський університет) “Національний характер як художньо-естетичний феномен української та російської прози 50-70-х років двадцятого століття”, захищеної в 1995 році в Київському університеті. Дослідниця в наступний спосіб актуалізувала націоцентричну зорієнтованість своєї студії: “Трагічні протиріччя історії народів колишнього Радянського Союзу нагально вимагають від сучасної людини, навіть не спеціаліста, повернутись до їх аналізу, до створення нових концепцій відродження національних культур”[59]. Певне значення для розвитку та застосування етнопсихологічної методики мали й монографії Володимира Працьовитого (1949 р.н.) (Львівський університет) “Український національний характер у драматургії Миколи Куліша” (Львів, 1998) та “Національний характер в українській драматургії 20-30-х років ХХ ст.” (Львів, 1999).
Прикметно, що всі окреслені течії націоцентричного напряму активно взаємодіяли між собою у методологічній сфері, творячи найрізноманітніші модифікації та моделі на рівні конкретних методик інтерпретації. Схожі дифузні процеси відбувалися і стосовно інших методологій – філологічної, компаративістичної, системологічної, психологічної, рецептивно-естетичної та ін., котрі теж більшою чи меншою мірою виражали націоекзистенціальні концепти. Націоцентричний методологічний досвід варто вважати одним із домінантних, усепроникних у сфері літературознавчої свідомості 1990-х, котрий активно розвивався, часто долаючи, здавалося б, неперехідні ідеологічні межі між “авангарадизмом” (“модернізмом”) і “традиційністю” (Г.Сивокінь), постмодерними західниками (“малоросами”) і грунтівцями (Р.Харчук і Є.Баран) чи “модернізаторами” і “нативістами” (О.Гнатюк). Не випадково його методологеми можна спостерегти у дискурсі вчених, що стояли на вельми критичних стосовно імперативів національної традиції поставах. Наприклад, у виступі 2000-го року на черговому Філологічному семінарі у Київському університеті Г.Грабович в наступний спосіб висловився стосовно культурної ситуації в пострадянській Україні, підважуючи деякі мультикультуральні, ліберально-космополітичні настанови: “…все це віддзеркалює, річ ясна, загальну державну культурну політику – тобто її відсутність, де по суті все, що стосується культури й науки, залишається напризволяще. Замість наполегливої, цілеспрямованої політики на відродження культури нації, яка кількасот років була приречена на небуття і з великими жертвами боролася за незалежність, і яку десятиліттями совєтська система планомірно нищила (адже планувалося злиття в один “совєтський народ”) маємо тепер політику laissez faire. Нехай, мовляв, вирішує ринок – йому видніше”[60].
Зазначену домінантність та всепроникність націоцентризму можна було також спостерегти й у сфері захищених кандидатських та докторських робіт з літературознавчих спеціальностей, котрі, хоча й активізуються в дисертаційній сфері дещо пізніше від інших методологічних спрямувань (приблизно з другої третини десятиліття), за кількістю поступалися лише філологічним роботам.
Окрім уже згадуваних студій, серед захищених дисертацій варто згадати наступні докторські дослідження: С.Пригодій “Імпресіонізм на рубежі ХІХ-ХХ сторіч: типологія та національні особливості (на матеріалі української та американської літератур” (К., 1995), В.Звіняцковський “Николай Гоголь. Тайны национальной души” (К., 1995), В.Шевченко “Українська історична поема ХІХ – початку ХХ століть. Концепція історизму, жанрова специфіка, шляхи розвитку” (К., 1996), Т.Руда “Взаємодія національних художніх культур: літературознавчі аспекти” (К., 1996), Т.Бовсунівська “Феномен українського романтизму: основні параметри каталогізації та ідентифікації” (К., 1998) та ін., а також кандидатські студії: І.Левандовська “Образ України в перцепції творців «української школи» раннього польського романтизму (Ю.Б.Залеський, А.Мальчевський, С.Гощинський)” (К., 1995), Л.Горболіс “Проблема національного характеру і творчості Г.Квітки-Основ’яненка” (К., 1995), М.Крупач “Українська історіософська поезія міжвоєнного періоду (проблеми і пошуки)” (Львів, 1996), В.Шевченко “Українська історична поема ХІХ – початку ХХ століть. Концепція історизму, жанрова специфіка, шляхи розвитку” (К., 1996), М.Васьків “Творчість Г.Сенкевича у контексті українсько-польських літературних взаємин” (Дніпропетровськ, 1996), О.Зінченко “Духовний ареал українського літературного барокко (в зіставленні з французьким національним варіантом)” (К., 1996), Н.Овчаренко “Модель ідентичності в канадському літературно-художньому і літературно-критичному контексті” (К., 1996), Ю.Сафонов “Концепція духовності керівника держави в літописі Самійла Величка” (Запоріжжя, 1998), Н.Лисенко “Становлення і розвиток творчої постаті Євгена Маланюка (у контексті літератури 20-30-х років ХХ століття) (К., 1999), Т.Литвиненко “Історіософічна концепція пенталогії Б.Лепкого «Мазепа» та її художня реалізація” (К., 1999), О.Прохоренко “Творчість Євгена Маланюка і «Празька школа» українських поетів” (К., 1999), І.Набитович “Творчість Леоніда Мосендза. Особливості художнього світовідображення” (Івано-Франківськ, 1999), Л.Донченко “Художня модель національної ідентичності в прозі Валерія Шевчука” (К., 1999), Я.Мишанич “«Історія русів»: історіографія, проблематика, поетика” (К., 1999), О.Онуфрієнко “Дискурс національної ідентичності у творчому надбання Лесі Українки” (Дніпропетровськ, 2000), Л.Чикур “Національне і загальнолюдське в естетичній інтерпретації Лесі Українки (на матеріалі ліричних творів)” (Одеса, 2000), Н.Медвідь “Проблеми національної психології у творчості О.Довженка” (К., 2000), М.Мартинюк “Своєрідність художнього втілення національної ідеї у творчості Володимира Самійленка” (К., 2000), Л.Матусяк “Твори Ольги Кобилянської з життя української інтелігенції. Пошуки морального ідеалу” (К., 2000), І.Роздольська “Українська поезія резистансу 40-50-х років ХХ століття: генетичний контекст і естетична природа” (Львів, 2000), М.Шевчук “Національно-специфічні засади обробки традиційних сюжетів (на матеріалі творчості Лесі Українки)” (К., 2000), В.Приходько “Український та російський історичний роман кінця XX ст.: проблема національного характеру” (К., 2000) та ін.
2014 р.
[1] Термін “національно-екзистенціальна методологія” запровадив доцент Дрогобицького педінституту Василь Іванишин 1990-го року у доповіді (згодом статті) “Світогляд нації”, прочитаній на Всесоюзному теоретичному семінарі “Києво-Печерська лавра та її місце в історії вітчизняної духовної культури ХІ – XVII ст.”, що відбувався з 30 жовтня по 2 листопада 1990 року у Києві (організатори – Інститут філософії АН УРСР та музейне об’єднання “Києво-Печерський державний заповідник”).
[2] Детальніше див.: Іванишин В. Українська церква і процес національного відродження. – Дрогобич: б.в., 1990. – 42 с.; Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. Методичні матеріали про місце і роль мови в національному відродженні України. – Дрогобич: б.в., 1990. – 32 с.; Іванишин В. Голос із вершин духовності // Маринович М. Україна на полях Святого Письма. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 1991. – С.6-18; Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992. – 178 с.; Іванишин В. Непрочитаний Шевченко. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2001. – 32 с.; Іванишин П.В. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти): монографія. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. – 308 с.; Іванишин П.В. Національний спосіб розуміння в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко: монографія. – К.: Академвидав, 2008. – 392 с.; Іванишин В.П. Нариси з теорії літератури: навч. посіб. / [упоряд. тексту П.В.Іванишина]. – К.: ВЦ “Академія”, 2010. – 256 с.
[3] Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму / Касьянов Г.В. – К.: Либідь, 1999. – С. 307-313. (352с.)
[4] Нечуй-Левицький І. Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини / Іван Нечуй-Левицький // Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позвах з Московщиною / Упоряд. М.Чорнопиского. 2-ге виправлене видання. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2005. – С.147. (С.83-155.)
[5] Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської / Борис Грінченко // Б.Грінченко – М.Драгоманов. Діалоги про українську національну справу / Упор. А.Жуковський. – К.: [б.в.], 1994. – С.35-149.
[6] Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45. – С.284.
[7] Уффельман Д., Шрам К. Панорама современного немецкого литературоведения: Предисловие составителей // Немецкое философское литературоведение наших дней: Антология: Пер. с нем. / Сост. Д.Уффельман, К.Шрамм. – СПб.: Изд-во Петерб. ун-та, 2001. – С.39. (С.5-40.)
[8] Детальніше див.: Іванишин П.В. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти): монографія. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. – С.55-64.; Іванишин М.В. Дискурс національної ідентичності в українському постколоніальному літературознавстві: історико-літературний аспект: дис. … кандидата філолог. наук: 10.01.01 / Іванишин Мирослава Володимирівна. – Дрогобич, 2009. – 212 с.
[9] Дончик В.Г. Замість “замість епілогу” / В.Г. Дончик // Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. – К.: ВД “Стилос”, 2003. – С.527. (С.527-535.)
[10] Там само. – С.527 – 528.
[11] Там само. – С.529 – 532.
[12] Там само. – С.527 – 535.
[13] Іванишин М.В. Дискурс національної ідентичності в українському постколоніальному літературознавстві: історико-літературний аспект: дис. … кандидата філолог. наук: 10.01.01 / Іванишин Мирослава Володимирівна. – Дрогобич, 2009. – С.50.
[14] Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К.: Основи, 1993. – С.2. (126с.)
[15] Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. – К.: Наукова думка, 1993. – С.8, 11, 12-13, 108. (120с.)
[16] Там само. – С.106.
[17] Сеник Л. Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності / Л.Сеник. – Львів: Академічний експрес, 2002. – С. 3-4, 8-9, 26. (239с.)
[18] Сеник Л. Національна ідентичність української літератури в умовах тоталітаризму: 30-ті роки і пізніше (проблема літературної опозиції) / Л.Сеник // Літературознавство: Матеріали ІІІ конгресу Міжнародної асоціації україністів (Харків, 26-29 серпня 1996 р.). – К.: АТ “ОБЕРЕГИ”, 1996. – С.44 (С.44 -51.)
[19] Сивокінь Г.М. Історична й національна детермінованість літературно-теоретичного знання / Г.М. Сивокінь // Сивокінь Г.М. У вимірах сприймання. Теоретичні проблеми художньої літератури, її історії та функцій. – К.: Фенікс, 2006. – С.35 (С.34 – 41.)
[20] Грабович Г. Тексти і маски. – К.: Критика, 2005. – С.173, 174.
[21] Андрусів С.М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000, Тернопіль: Джура, 2000. – С. 11-23, 27-29, 39-43, 297-338. (340 с.)
[22] Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща / В.Моренець. – К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2002. – С. 5. (327 с.)
[23] Гарасим Я.І. Культурно-історична школа в українській фольклористиці. – Львів: ЛДУ ім. Івана Франка, 1999. – 144 с.
[24] Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2000. – С.217-323. (328с.)
[25] Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2000. – С.282.
[26] Іванишин П.В. Поезія Петра Скунця (Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя). – Дрогобич: ВФ “Відродження”,2003. – 296 с.
[27] Дзюба І.М. Україна і світ (Напередодні незалежності) // Дзюба І.М. З криниці літ: У 3 т. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – Т.1. – С.330-349.
[28] Дзюба І.М. Доповідь на Першому Всесвітньому форумі українців (серпень 1992 р.) // Дзюба І.М. З криниці літ: У 3 т. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – Т.1. – С.360. (С.349-360.)
[29] Дзюба І.М. Про «демократичний» нігілізм // Дзюба І.М. З криниці літ: У 3 т. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – Т.2. – С.594. (С.
[30] Дзюба І.М. Крізь «постмодерністські окуляри» і без них… // Дзюба І.М. З криниці літ: У 3 т. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – Т.2. – С.670, 669. (С.645-672.)
[31] Дзюба І.М. Духовні спустошення і трансформації в українському суспільстві ХХ ст. // Дзюба І.М. З криниці літ: У 3 т. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – Т.2. – С.692. (С.687-693.)
[32] Жулинський М. Національна культура за умов формування нової суспільної солідарності в Україні // Сучасність. – 1997. – №1. – С.68. (С. 65-70.)
[33] Сивокінь Г.М. Починаючи наново… // Сивокінь Г.М. У вимірах сприймання. Теоретичні проблеми художньої літератури, її історії та функцій. – К.: Фенікс, 2006. – С.48. (С.41-48.)
[34] Сивокінь Г.М. Соціальна функціональність художнього твору як теоретичний аргумент літературознавства // Сивокінь Г.М. У вимірах сприймання. Теоретичні проблеми художньої літератури, її історії та функцій. – К.: Фенікс, 2006. – С.215. (С.208-215.)
[35] Детальніше див.: Клочек Г. Енергія художнього слова. Збірник статей. – Кіровоград: РВВ КДПУ, 2007. – 448с.
[36] Клочек Г.Д. Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація: Посібник для вчителя. – К.: Освіта, 1998. – С.236. (238с.)
[37] Денисюк І.О. Франкова концепція національної літератури // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т.2: Франкознавчі дослідження. – С.300, 302-304. (С.299-305).
[38] Денисюк І.О. Національна специфіка українського фольклору // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т.3: Фольклористичні дослідження. – С.40. (С.15-43).
[39] Денисюк І.О. Франкова концепція національної літератури // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т.2: Франкознавчі дослідження. – С.303, 299, 300. (С.299-305).
[40] Баган О. Іван Франко і теперішнє становище нації. – Дрогобич: Відродження, 1991. – 91 с.
[41] Детальніше див.: Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. – К.: ВД «Стилос», 2003. – 556с.; Дончик В.Г. Спільний знаменник – тринадцять. – К.: Ліга-Інформ, 2004. – 400с.
[42] Дончик В.Г. Література, наука і політика – добровільний союз чи неминучість поєднання? // Дончик В.Г. Спільний знаменник – тринадцять. – К.: Ліга-Інформ, 2004. – С.212-214. (С.212-216.)
[43] Детальніше див.: Погрібний А. Поклик дужого чину: статті, портрети, силуети, наближення, публіцистика / вступне слово В.Г.Дончика та П.П.Кононенка. – К.: ВЦ “Просвіта”, 2009. – 680 с.
[44] Погрібний А. Література універсалістської місії // Погрібний А. Поклик дужого чину: статті, портрети, силуети, наближення, публіцистика / вступне слово В.Г.Дончика та П.П.Кононенка. – К.: ВЦ “Просвіта”, 2009. – С.59. (С.42-59.)
[45] Пахльовська О.Система табу як ідеологічна кодифікація псевдо історії України // Пахльовська О. Ave, Europa!: ст.., доп., публіці. (1989-2008). – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2008. – С.100. (С.83-100.) (656 с.)
[46] Пахльовська О. Україна: шлях до Європи… через Константинополь. Стаття 2: Соціум та особистість в українській культурній ментальності: концепція, конфлікт, еволюція // Сучасність. – 1994. – № 2. – С.116. (С.101-116.)
[47] Pahlovska O. Civilta letteraria ucraina. – Roma: Carrocci Editore, 1998. – 1104 p.
[48] Бердяєв Н. Національність і людство… – С.155. (С.154-157.)
[49] Бубер М. Гебрейство та людство // Незалежний культурологічний часопис “Ї”. – 1996. – № 8. – С.8 (С.8-18.)
[50] Хайдеггер М. Исток художественного творения… – С. 311.
[51] Пахаренко В.І. Незбагнений апостол. Світобачення Шевченка. – Черкаси: БРАМА – ІСУЕП, 1999. – С.23, 203. (296 с.)
[52] Михайловська Н. Трагічні оптимісти. Екзистенційне філософствування в українській літературі ХІХ – першої половини ХХ ст. – Львів: Світ, 1998. – С.196. (212с.)
[53] Костенко Л. “Якщо самі ще не осмислили, то чого хочемо від світу?” // Урок Української. – 2000. – № 2. – С.56. (С.55-57.)
[54] Костенко Л. Геній в умовах заблокованої культури // Літературна Україна. – 1991. – 26 вересня.
[55] Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. – К.: Видавничий дім “KM Academia”, 1999. – С.7. (32с.)
[56] Там само. – С.26, 28, 30.
[57] Штонь Г.М. Духовний простір української ліро-епічної прози. – К.: б.в., 1998. – С.5-6, 315. (317 с.)
[58] Квіт С. Основи герменевтики: Текст лекцій. – К.: б.в., 1999. – С.47. (124 с.)
[59] Нарівська В.Д. Національний характер як художньо-естетичний феномен української та російської прози 50-70-х років двадцятого століття: дис… д-ра філол. наук: 10.01.05 / В.Д.Нарівська; Дніпропетровський держ. ун-т. – Дніпропетровськ, 1995. – С.49. (450 с.)
[60] Грабович Г. До питання “больових точок” в українському літературознавстві // Філологічні семінари: Сучасна наука про літературу: “больові точки”. – К.:ВПЦ “Київський університет”, 2001. – Вип. 4. – С.14.