Український націоналізм і жидівство

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Микола Сціборський

 

Український націоналізм і жидівство

 

 

У загальне питання меншостевої політики на Україні входить і про­блема відношення майбутньої національної влади до жидівства – про­блема складна, гостра й заплутана…

Але не помилимося, коли ствердимо, що більшість наших партій і в своїх програмах, і в своїй практичній політиці не звертають на неї на­лежної уваги, залишаючи конкретизацію його на майбутнє. Щоправда, в більшости партійних програм знаходимо згадку про так зв. «меншостеву політику», з загального напрямку якої можна собі скласти приблизну уяву й про методи, що мають бути застосовані й до жидівської меншости на Україні. Одначе цього ще не вистачає для того, щоб можна було вважати жидівське питання за остаточно вирішене й на основі тих рішень виробити якісь практичні рецепти, що їх влада має застосову­вати до тої національної меншости на українських землях.

Треба признати, що й Конгрес Українських Націоналістів, прийма­ючи засадничу платформу своєї політики й тактики, з невеликою увагою спинився над згаданою проблемою. З програмових докладів на Конгресі можна зробити такий висновок, що в майбутньому державна влада на Україні означуватиме своє відношення до меншостей на основі знову від­ношення цих останніх до української державности, себто, ступінь лояльности та позитивної активности цих меншостей у процесі державного будівництва визначатимуть і зміст тих законодавчих норм та заходів, які застосовуватиме до них державна влада. Над жидівським питанням Конгрес спеціяльно не спинявся і не виніс ніяких конкретних постанов. Однак це буде завданням наступного збору українських націоналістів. Тому не завадить подати декілька міркувань у жидівській справі.

Насамперед треба зазначити, що механічне включення жидівської проблеми до загальної меншостевої політики на Україні та й узагалі спроба побудувати ту політику на однакових засадах, без диференціяції тих меншостей на окремі складники за національностями (москалі, по­ляки, жиди, німці й т. д.), є помилкою та ще такою, яка ховає в собі ба­гато небезпечного. А це тому, що ці складники загальної маси меншостей різко відмінні – і своєю кількістю, і ступенем своєї політичної та суспіль-господарської ваги, й нарешті, характером свого засадничого відно­шення до нашого національного відродження. Лише подрібний розгляд специфічних ознак і тенденцій різного роду меншостей, аж до визна­чення їхнього духово-психологічного наставлення до України, дасть нам можність створити ясний образ нашої меншостевої політики. Отже, ви­сновок із того той, що цю політику треба в майбутньому специфікувати та мати різного роду рецепти для різного роду меншостей.

Однак при цьому треба стерегтися тенденцій базувати зміст цієї політики лише на заялозених засадах демолібералістичного та «гуманістичного» доктринерства, чи лише на підставі емотивних почувань, ви­кликаних атмосферою боротьби, антагонізмів та взаємного незрозуміння. Перенесення центру на один із цих бігунів загрожує великим тертям та ускладненням… Натомість єдиним дороговказом при вишукуванні шля­хів відношення державної влади до меншостей має бути засада: нор­мальне співжиття суспільства та його окремих національних складників і співпраця всіх на благо Української Держави.

Ті меншості, які стануть на шлях цих засад, у праві очікувати від влади всебічної лояльности й підтримки. Тих же, хто схоче шкодити ре­алізації цих засад, мусить спинити тверда, караюча рука державного закону.

Коли ходить, зокрема, про жидівську справу, ми допустили б най­більшу нещирість, коли б хотіли заховати той факт, що відношення пере­важливої частини української суспільности до жидівства негативне. Це так!… Негативне, часто-густо вороже ставлення до жидів має масовий характер в українській дійсности, і в цім пункті дивно збігаються з со­бою погляди й почування і наших масових елементів, і провідних шарів. Правда, внутрішній зміст і назверхня форма тих інтенцій різні, залежно від духово-культурного рівня окремих складників української суспільности, політико-ідеологічних переконань, тощо. Отже, амплітуда почу­вань до жидівства дуже широка: від неприхованих намірів «вирізати» жидівство в майбутньому, які поширені в масах, що примітивно думають, і аж до зверхньої толеранції жидівства з боку деякої частини інтелігенції. Кажемо «зверхньої», бо й у цих вищих шарах суспільства, окремі частини якої часом визнають ультра-демократичні, ліберальні, прогресивні й гуманістичні засади і які розумово погоджуються з най­більш далекойдучим у відношенні до жидівства програмово-політичним постулатами, на ділі – десь глибоко, прихована в душевних тайни­ках, існує антипатія до жидівства.

Бажання належно з’ясувати причини такого відношення до жидів змусило б нас зробити дуже далеку мандрівку в глибини історії, проаналізувати суспільні, господарські й політико-національні умови, серед яких переходило на наших землях співжиття українства й жидівства, там, власне, шукати початків анагонізмів, що виказують свій вплив і діяння й по сьогодні. Обмежимося твердженням, що (всупереч тенден­ціям самих жидів – пояснювати ворожнечу до них з боку мас їх реакцій­ністю) оформлення цих почувань до жидівства попереджували саме ті історичні умови, які накинули жидівству відповідну суспільно-господар­ську функцію, в своїй основі перечливу інтересам українських мас. Звід­сіля знайшли собі початки антагонізми релігійні, расово-національні й нарешті політичні, оперті на відповіднім психологічнім та духово-емо­тивнім наставленні.

Такий підхід до розгляду справи в історичному аспекті має не лише теоретичний інтерес. Він з очевидністю вказує на те, що сучасні анормальпости в українсько-жидівських відносинах мають не штучний характер, створений лише діянням побічних факторів (агітація, руїнницькі тенденції мас, неналежний вплив влади, тощо), а що вони є свого роду лоічним вислідом цілого довгого попереднього історичного процесу. Таке розуміння, а це особливо важно, дасть можність краще збагнути й сучасні розходження та привнести відповідні корективи, корисні для обох контрагентів – українства та жидівства.

Сучасне тертя та несприятливе ставлення українського суспільства до жидів базовані на кількох основних моментах. Це – 1) психологічна неприязнь, створена, як уже вказано, історичними умовами та ізоляцій­ним положенням жидівства від инших груп населення, а разом із захо­ванням серед його маси мало симпатичних для християнського світо­гляду рис релігійного фанатизму; 2) так зв. «кагальна» пов’язаність жидів, що витворювала з них «державу в державі», і своєкорисне відно­шення до чужих расово-релігійних груп, яке часто-густо прибирало форм хижацької безоглядности (лихварство, схильність до комерційного та ділового ошуканства, жорстокість у використовуванні необережного «гоя»), та скрайній матеріялізм, чужий українській вдачі; 3) неприєднане ставлення суспільства до того факту, що жидівство у своїй масі за­хоплювало до своїх рук переважливу частину торговельного обороту, по­руч зі стремлінням одержувати найлегші, нетрудові зиски та уникати инших більш тяжких продукційних функцій у суспільстві (зниклива меншість у хліборобстві, фабричній продукції, тощо).

Російська революція та визвольна боротьба ще більш зміцнила вороже ставлення до жидів. І вони масово кинулися в вир революційної боротьби, а у процесі визвольних змагань українства за свою незалеж­ність зайняли позицію виразної орієнтації на Москву, з її імперіялістичними та централістичними тенденціями. Ця остання обставина в знач­ній мірі позначилася в глибокопомилковій та непродуманій погромній акції, що мала місце на Україні в період 1919-20 рр.

Нарешті, вбивство бл. п. С. В. Петлюри, судовий процес у Парижі й та позиція, яку у зв’язку з ним зайняло жидівство цілого світу до справи українського державно-національного визволення, створюють ще більш напружену атмосферу, яку в багатьох випадках треба визначити як стан загостреної взаємної ненависти і прихованих сподівань при відповідній можливости звести криваві порахунки.

Українство в своїй масі трактує жидів як чинник активно ворожий визволенню, а значна частина жидів і собі розцінює це визволення як «погромний рух» і, логічно, боїться його позитивної реалізації. А на­слідком того витворюється ситуація повної заплутаности понять, тенден­цій, намірів і відношень, коли таку важливу проблему розрішують лише чуттям, коли не хочуть заглянути в майбутнє…

Українська опінія здебільшого обмежується лише голим констатуван­ням негативних рис жидівства, не задумуючись над тим, які причини сприяли витворенню цих жидівських прикмет. Отже, варто поставити собі питання: чи і справді вказані вияви жидівства – фанатизм, на­хил до ізоляції, матеріялізм, своєкорисність і, нарешті, вороже став­лення до України – це його «сім смертних гріхів», яких позбавитися воно не може, чи, може, є якісь можливости – так скажемо – «змодифікувати» жидівство й на основі тих модифікацій побудувати нормальні з ним взаємовідносини та співжиття? На це відповість нам перегляд тих умов, які сприяли витворенню тих властивостей, носієм яких є жидів­ство на сьогодні.

Насамперед, коли мова про питання релігійного фанатизму та тен­денції жидів ізолювати себе від чужого їм оточення, то нема сумніву, що в цім напрямі вирішальним фактором є, по-перше, ідеологічний зміст жи­дівської релігійної догми, нетерпимої у своїй філософічній та обрядовій основі до инших догм, а по-друге – жидівський побутовий та звичаєвий консерватизм, що знаходить собі головне живло знову ж таки в основах релігії. Але ці об’єктивні, внутрішні причини в значній мірі підсилилися причинами та обставинами зовнішнього порядку. Ними є: старовинні антагонізми з апологетами доктрини Христа, які позначилися в історичному аспекті затятою і кривавою боротьбою (вигнання жидів із Еспанії, середньовічні переслідування жидів, тощо), правні та загальні утиски, яких зазнало жидівство в пізніший період, відмежування християнського культурного та політичного світу від жидів і поступове зведення їх на положення народу-парія, безправного, упослідженого та погорджуваного. Наслідком цих обставин жидівство поволі в усіх країнах світу обертається в свого роду замкнену касту, члени якої і собі з молоком матері просякають ненавистю та погордою до того оточення, в якому вони перебувають.

Співжиття жидів із населенням України теж оформлювалося за цими історичними трафаретами. Тиснене польською шляхтою, в руках якої воно було зручним знаряддям проти українства, зненавиджене укра­їнською масою за свої послуги полякам, жидівство, замешкале на на­ших землях, у більшій своїй частині пізніше переходить до складу Росії, меншій – до Австрії. В Росії відношення до жидівства поволі змінюється формою, але не змістом. Зі зміною старих форм суспільно-правного життя та морально-етичних поглядів на людську істоту жидівство політикою царських урядів ставиться в умови «законної безправности», його стискає залізний обруч різноманітних заборон, обмежень, перешкод та всебічної ізоляції від суспільства. Такий стан тривав аж до 1917 року.

Справді, було б дивним сподіватися, що всі накреслені передумови сприяли б толеранції жидівства до народів, серед яких вони мешкали, та виявів його симпатій до них. Бачачи проти себе всебічний наступ, жидівство з конечности змушене було замкнутися в самому собі, щоб врятувати себе від денаціоналізації та знищення своїх релігійних, куль­турних, звичаєвих та побутових основ. Тут найбільш яскраво виявився той закон, на основі якого збільшене тиснення на даний об’єкт викликує відпорну пружність його проти цієї сили. Отже, мусимо визнати, що при­чини жидівських тенденцій відокремлювати себе від оточення, лежать не лише в жидівстві. Бо й те оточення, де жидівство перебуває, несе на собі значний тягар провини за ту суспільну й духово-психологічну прірву, свідками якої ми є на сьогодні.

Безсумнівно, що цей фатальний зміст історичних взаємовідносин, поруч із тою безправністю, в якій перебували жиди на наших землях, сприяли й підсиленню та загостренню характеристичних для жидівства рис матеріялізму та своєкорисного відношення до инших, а також і тому, що жиди опанували артерії торговельного обороту суспільности.

Дореволюційний режим позбавив цілковито жидів якої-небудь змоги знаходити собі примінення в багатьох ділянках суспільного організму (заборона служити на державній службі, адмініструвати, бути старши­нами, перешкоди в одержанні високої освіти, неможливість набувати нерухомости в відповідних районах і т. д.). Єдиним джерелом їхнього існу­вання була тільки торгівля, ремісництво, тощо. Очевидна річ, що в цей бік звернулася ціла активність жидівства, яке до того ж має органічні нахили до комерційної діяльности. Опанування торгівлі в наших умовах для жидів було тим легше, бо до революції в Росії був поширений на тор­гівлю досить оригінальний погляд, як на діяльність, що понижує люд­ську гідність, наслідком чого освічені, інтелігентні та підприємчі еле­менти суспільности, рідко порівнюючи, посвячували себе торговельній діяльности. Отже, стан певної безправности, поруч із взаємно плеканими почуттями расово-національної нетерпимости, в значній мірі сприяли витворенню такого несимпатичного нам типу жида-«торгаша» – дріб’язкового, хижого, жадібного на використання иншого, зі своєю власною «кагальною» мораллю та своєрідним розумінням етики. В инших країнах, де жидівство мало права (Франція, Сполучені Держави, Англія) й мало змогу виявити себе в різноманітних ділянках суспільної діяльности – ці осоружні риси нашого жидівства позначалися куди менше.

Щодо ж ворожого ставлення жидівства до справи нашого націо­нального визволення, то розгляд фактів каже з певною очевидністю, що переважлива більшість жидів настроєна до нас несприятливо. Де при­чини цього явища? Здавалося б, що якраз жиди – як упосліджена нація – мусили б добре розуміти зміст і сенс наших національних зма­гань. Пояснення треба шукати в кількох моментах. Під час російської революції передові верстви жидівства взяли в ній активну участь, спра­ведливо домагаючись для себе прав, і стали на шлях тактики та спів­праці з демократичними та соціялістичними московськими партіями. Очевидно, що коли б російська демократія виграла свою боротьбу з большевиками, жидівство було б на її боці. Большевицький переворот та його успіх потяг за собою більш радикально настроєні елементи жидівства, які в ньому добачали для себе найбільші соціяльно-політичні користи. Вирішувала тут також жадоба цих елементів, що раніше перебували в умо­вах повної безправности, влади й тих особистих користей, які давав для них комуністичний режим. Одначе, великою помилкою було б беззастережливо поділяти думку тих, які схильні ціле жидівство вважати винним у підтримці большевиків. Активно пристала до большевицької акції лише частина доктринерської інтелігенції та міське шумовиння, деякі робітники, ремісничі учні, підмайстри, тощо. Більшість же інтелігенції й маси, і в містах, і на периферії, заховувалися чи нейтрально, чи опо­зиційно до комунізму. Для жидівства в цілому большевицька революція, що несла з собою знищення власности, зміну основ народногосподарського життя, релігійно-звичаєвого побуту й т. д., була суперечливою його інтересам, тенденціям та психології.

Спеціяльно до українських змагань жиди спочатку поставилися байдуже. Політичний та духово-психологічний зміст українського відродження для жидівства був замало зрозумілий і чужий. Треба собі з’ясувати, що в той час жиди, мимо несприятливих умов, у яких вони перебували в Росії, встигли підпасти під впливи московської культури, особливо інтелігенція. І чи було в цій байдужости жидів до української справи щось дивного, коли в перший період визвольної боротьби не лише наша маса, але й українські провідні верстви не зуміли належно зрозу­міти дух часу та справжній зміст нашої національної проблеми?! Став­лення жидів до українського визволення різко змінюється в бік негативний із початком погромної хвилі, авторами яких була не так маса укра­їнська з її інстинктами, як радше темні й авантюрницькі елементи рево­люції, яких вона винесла на поверх життя. Ініціятори погромів виправдували їх як засіб боротьби з большевицько-настроєними елементами жидівства. Тоді як на ділі майже ніколи не вдавалося заполучити до своїх рук справді ворожі українському визволенню активні жидівські елементи. Вони завжди встигали відходити разом із большевицькою армією та владою. Залишалося ж на місцях мирне жидівське населення – оті крамарі, кравці, шевці, годинникарі й т. д., які до революції й большевизму не мали ніякого відношення. Вони і ставали жертвами погромів. Погроми стали поважним гальмом у налагодженні українсько-жидів­ських відносин. Вони поставили проти нас цілу стіну жидівської ворож­нечі й то у світовому масштабі. Це і справді темна сторінка недавнього минулого, яка до того ж показала свій безсумнівний руїнницький вплив при поставленні справи української державности на міжнародному форумі. На західноукраїнських землях, де національна боротьба прова­дилася в рамках законности й ладу й де не мали місця вияви погромної анархії, там відношення жидів до української справи було дещо иншим.

З черги виринає питання: чи є підстави сподіватися поліпшення українсько-жидівських відносин, чи є це корисним для справи, а наколи так, то що саме мають робити в цім напрямі відповідальні кола жидів і української суспільности?

Передусім треба зазначити, що нерозважна пристрасність і сліпа тенденція – виказувані з обох боків – є й надалі будуть кепським порадником у справі. І так, жидівство мусить зрозуміти, яке шкідливе для нього невміння чи небажання правильно розуміти та належно зважити сучасну й майбутню вагу української проблеми, а тим більше стремління компрометувати цю проблему неслушними закидами озлоблення й тен­денції. Жидівство повинно також реально рахуватися з можливим фак­том свого існування в умовах української державности, відношення до якої буде передумовляти й політику влади до нього самого.

Своєю чергою обов’язком української суспільности є переконати жидівство в тому, що майбутня Українська Держава не заховує в собі для нього ніяких небезпек. Що більше, в умовах цієї державности та її майбутньої суспільно-продукційної й економічної організації, жидівство знайде для себе більш сприятливі умови для праці та існування, ніж воно має їх тепер на окупованих українських землях. При тих модифі­каціях, головно економічного порядку, яких зазнає після розвалу оку­пації Україна, жиди з їх активністю та підприємчивістю зможуть і для себе віднайти сприятливе положення і принести користь загальному про­цесові державного будівництва. Зокрема, дуже корисними для себе й для суспільства можуть бути жиди в оживленні вільного товарово-комерцій­ного обороту на Україні після большевицького панування, при умові ре­гуляції їхньої діяльности твердою економічно-державною політикою. Ба­гато позитивного у процесі нормалізації господарсько-продукційних від­носин на Україні може дати й численна верства жидівського ремісництва, суспільна роль якого ще далеко не скінчена, мимо тих несприятливих умов, в яких воно перебуває тепер, особливо в УССР.

Поруч із тим конче треба виразно вказати жидівству, що наш державницький рух не бачить ніяких підстав та користей в обмеженні правного положення жидівства на Україні. Навпаки, завданням влади буде дати жидам рівноправне положення й можність виявляти себе у всіх ділянках суспільно-громадської, культурної та иншої діяльности. Це спричиниться до скорішого занику сучасної жидівської ізоляції. Що ж до побоювання, що рівноправність жидів може принести шкоду державности, треба мати на увазі, що жиди не являють собою того роду національної меншости на Україні, яка б мала якісь суб’єктивні причини ставитися засадничо-вороже до нашої незалежности. Навпаки, сприятливі умови існування, втягнення в коловорот державно-суспільної діяльности поруч із иншими – все це спричиниться до витворення в жидівських масах почуття не лише лояльностн, але й пізнішого свідомого державницького патріотизму. Доказом того, що такого роду припущення не фантазія, є приклади патріотизму жидів тих держав, де вони поставлені в рівнорядні умови з иншими громадянами. Навіть жидівські еміграційні елементи, що походять із теренів бувшої Росії, де, як відомо, вони були в упослідженому положенні,  в своїй масі є патріотами Росії, тому, почасти, тяжко знайти в них зрозуміння для української справи.

Отже, обов’язком державної влади буде витворити для жидівства такі умови, при яких би воно, заховуючи свої органічні расові, культурні, релігійні властивости, одночасно втягалося б як чинник рівноправний у коло загальних суспільно-державних інтересів та позитивної творчости.

Так малюється нам зміст та перспективи українсько-жидівських взаємовідносин. Одначе, накреслення цього образу ще не є вистачальним. Конче треба вже відтепер точно продумати ту систему початкових заходів, які б ми мали реалізувати для налагодження тісніших зв’язків із жидівством – і в світовому, і в українському масштабі. Перший масштаб нам потрібний для спростування перед світом тих провокативних неґацій, якими сповита ціла українська проблема, і то стараннями самих жидів. Другий масштаб потрібний для встановлення психологічного та політич­ного контакту з жидівством, яке мешкає чи заміряє мешкати в майбут­ньому на Україні, отже – з краєвими та еміграційними його елементами.

Відповідальні верстви жидівства починають поволі відчувати недоцільність очікування «останньої години», коли то, може, тяжче буде прийти до зрозуміння, коли обставини знову утворять атмосферу, де вирішувати будуть імпульси, пристрасті, антагонізми.

Ми йдемо до жидівства з відкритим заборолом. Його черга сказати своє слово…

 

[Розбудова нації. – 1930. – № 11-12].