УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ 1920-1955 РР.: ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ

Автор: . 07 Кві 2016 в 0:02

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Юрій ЩУР,

м. Запоріжжя


 

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ 1920-1955 РР.:

ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ

 

 

Протягом кількох останніх десятиріч не вщухають пристрасті, як політичні так і наукові, довкола проблеми діяльності різноманітних самостійницьких організацій та груп й їхнього внеску в здобуття незалежності України. Перші пострадянські праці з цієї тематики здебільшого були ознайомлювального характеру й перебували в політично-ідеологічній площині, а не наукових досліджень. За визначенням Ю. Киричука, дослідження початку 1990-х рр. більше нагадували «кавалерійську атаку на історію» [10, с. 97]. Починаючи з 1993 р. українські вчені стали об’єктивніше підходити до вивчення історії боротьби за державну самостійність України, поступово відходячи від оцінок, сповнених емоціями та заідеологізованістю. Як зазначає І. Патриляк, для нового етапу дослідницької роботи характерним стало збільшення джерельної бази, формування демократичної історіографії, що створює реальні можливості для об’єктивного погляду на історію України першої половини ХХ ст. [20, с. 18–19].

Поруч із тим, незважаючи на те, що у повоєнний час в Україні та за її межами було написано більше 5 тис. праць з історії боротьби за незалежність 1920–1955 рр. [7], методологічні та термінологічні питання цієї проблеми залишаються малодослідженими. Лише у деяких із цих публікацій автори намагалися обґрунтувати своє бачення досліджуваних подій з точки зору їх співвідношення із усталеною в історіографії термінологією. Така ситуація, в силу різних об’єктивних і суб’єктивних факторів, склалася як в Україні, так і за кордоном.

На сьогоднішній день можна виокремити ряд термінів, які вживають для характеристики діяльності різних націоналістичних організацій та груп, які метою своєї діяльності вбачали створення незалежної української держави. Основна увага тут приділяється феномену націоналізму та ОУН й УПА.

У радянський час негативне значення термінів «націоналізм», «націоналіст» було зафіксовано в опозиціях типу націоналізм (буржуазний) contra патріотизм (радянський) тощо. Типологічно схожі явища називалися так чи інакше залежно від того, подобалися вони автору висловлювання чи ні [18, с. 16].Яскравим прикладом може слугувати визначення, подане редакцією «Советской военной энциклопедии», де діяльність ОУН та УПА, поруч із самостійницькими організаціями інших народів СРСР загнана в рамки «буржуазно-націоналістичних антирадянських формувань» і хронологічно обмежена 1941–1945 рр. [12, с. 622–623].

Сучасна гуманітаристика характеризується різними спрямуваннями поглядів на націоналізм. Історики намагаються представляти його як природній наслідок попередніх подій. Соціологи часто намагаються виявити причини зародження націоналізму, а філософи намагаються пояснити його як інтелектуальну систему, що є частиною впорядкованого універсуму [16, с. 140]. Розмаїття тих політичних явищ, які об’єднують під назвою «націоналізм», вказують на багатозначність цього терміна, який широко застосовують в політичному та науковому мовленні. За допомогою цього поняття можна розглядати як визвольну боротьбу так і гноблення одного народу іншим. Націоналізм може бути поєднаним як з прагненням до політичної, суспільної, економічної та культурної емансипації, так і з відповідними формами гноблення [1, с. 85]. Дослідники акцентують на різних типах й формах націоналізму, виокремлюючи східний і західний [13], культурний і політичний [4], «націоналізуючий» націоналізм нових незалежних держав, націоналізм «зовнішньої історичної батьківщини», націоналізм національних меншин, захисний націоналізм [3, с. 211–213] тощо.

В контексті проблеми, винесеної в назву дослідження, для західної гуманітаристики характерним є вживання універсальної дефініції «український націоналізм». Дж. Армстронг, виходячи із політичної точки зору, розглядав націоналізм як рух, що прагне створити незалежну державу. У своєму капітальному дослідженні він простежив історію націоналістичних організацій та груп й описав різноманітні соціальні елементи націоналістичного руху. Універсалізм Дж. Армстронга, перш за все, полягає у зарахуванні до «українського націоналізму» не лише інституцій, які декларували себе власне як націоналістичні, але й соціалістичної Української центральної ради, консервативного Гетьманату П. Скоропадського тощо [2].

Разом із тим, ледь не протилежне бачення змісту «українського націоналізму» наводиться у «Енциклопедії націоналізму» за редакцією О. Мотиля. Розвиток націоналізму на території України в постреволюційний період аналізується тут лише в контексті державної політики Радянського Союзу щодо розвитку української культури [29, с. 554–556]. В той самий час, у цій же енциклопедії, у статті про Провідника ОУН-р С. Бандеру зазначається, що він був керівником руху Опору [resistance] проти СРСР після закінчення Другої світової війни [29, с. 40–41].

Наслідуючи західноєвропейську та американську традиції, вітчизняна дослідниця М. Мандрик для дослідження історії ОУН міжвоєнного періоду також використовує термін «український націоналізм». Автор характеризує його як радикальне продовження національно-визвольних змагань 1917–20 рр., що як визвольний і об’єднуючий чинник став у міжвоєнну добу «реакцією на політичне поневолення українських земель іноземними режимами та національно-духовний гніт, територіальну роздрібленність та національне відчуження східних і західних регіонів України» [17, с.18].

У вітчизняній історіографії для визначення діяльності УВО, ОУН та УПА поширеними також є терміни «український національно-визвольний рух (боротьба)», «український національний рух», «національний рух Опору», «український визвольний рух» тощо. Частими є випадки, коли у одному і тому ж дослідженні по тексту усі ці визначення використовуються як синоніми. Зокрема, у книзі Ю. Киричука на перше місце винесено дефініцію «український національний рух 40–50-х рр. ХХ ст.», але по змісту зустрічається: «національний рух Опору» (по відношенню до 1945–1950-х рр.), «український націоналістичний рух» тощо [11].

Те ж саме характерне і для монографії А. Русначенка. Відмітимо, що тут вже у назві наявна ще одна термінологічна нерівність: для означення подій на території українських земель використовується дефініція «національно-визвольний рух», а для аналогічних подій в Білорусі та країнах Прибалтики – «національний рух Опору» [23]. Загалом, таких прикладів можна навести чимало.

Таким чином, на сьогоднішній день немає одностайної термінології відносно того чим була діяльність організацій і груп, які за ідеологічну основу обрали націоналізм. Така ситуація може бути зумовлена певною термінологічною плутаниною, що закріпилася в історіографії. Про це ж писав І. Лисяк-Рудницький, який відмітив, що «націоналізм» ототожнювався в українській політичній термінології з активною національною свідомістю та патріотизмом. «А коли у 1920-их роках виникла ідеологічна течія, що прийняла назву «націоналістичної» та оформилася в організований політичний рух, поняття націоналізму набрало партійного забарвлення, яке воно в основному зберігає й нині» [16, с. 247].

Разом із тим, самі учасники боротьби за створення самостійної України у першій половині ХХ ст. не ототожнювали націоналізм виключно із власними політичними силами. Д. Ткачук (ОУН під керівництвом А. Мельника) у 1940 р. стверджував, що «український націоналізм проявляється у двох видах: як світогляд, чи інакше сказано ідеологія і як політичний рух» [26, с.5]. 1941 р. невідомий автор із революційної ОУН пропонував розглядати націоналізм «у трьох площинах його вияву: 1. Націоналізм, як світогляд. 2. Націоналізм, як етика. 3. Націоналізм, як політичний рух». Він же ототожнив націоналістичний рух в Україні із українським націоналізмом [28, с. 3–4]. Більшої конкретизації термінологія набуває у роботі Ю. Пундика (1966 р.): «Український Націоналізм треба розглядати в двох аспектах: 1) як процес самоусвідомлення національної окремішности від інших етнографічних груп-націй і 2) як ідеологічний і політично-програмовий рух з чітко виробленою програмою мобілізації національних сил до боротьби за визволення, закріплення і розбудови української держави та впорядкування людських взаємовідносин в цій майбутній державі українського народу». Він же оперує терміном «український націоналістичний рух» із прив’язкою до діяльності ОУН [22, с. 12, 33].

Голова проводу ОУН-р, один із ідеологів українського націоналізму, С. Ленкавський наголошував на тому, що український націоналізм має дві площини вияву: а) націоналізм як ідеологія та б) націоналізм як рух. Згідно з ним, націоналістичний рух – «вияв дії українського націоналізму назовні, що випливає з внутрішніх потреб української нації». Коротка формула виглядає наступним чином: «націоналістичний рух – це націоналізм у дії». С. Ленкавський поділяв націоналістичний рух на два види: «а) стихійний націоналізм – коли дія виникає то тут, то там незалежно від усяких організованих чинників; б) організований націоналізм – коли дія організована й спрямована в одне русло. Тоді творяться окремі націоналістичні організації, або партії» [14, с. 49].

Сучасний автор-практик О. Сич, із посиланням на дослідників націоналізму та учасників українського націоналістичного руху ХХ ст. також розрізняє два його різновиди: стихійний та організований. Перший є виявом імпульсу національної спільноти чи окремих її членів до самозбереження і захисту перед небезпекою. У його проявах переважає рефлекс, а не організована й усвідомлена дія. Організований націоналізм від стихійного відрізняється тим, що в його основі лежать не тільки елементарні начала організованості, але й політичне осмислення доцільності та методів захисту інтересів своєї нації [24, с. 41–42].

В цілому, розуміння націоналістичного руху – націоналізму як руху, зустрічаємо у ряду авторів, зокрема представників західної гуманітаристики. К. Майноуг визначив націоналізм як політичний рух, що прагне досягти й оборонити мету, яку можна назвати національним єднанням [16, с. 119]. Е. Сміт під націоналізмом розуміє ідеологічний рух за досягнення і збереження незалежності, єдності та ідентичності від іменні населення, деякі представники якого вважають, що воно має становити реальну, або потенційну націю [25, с. 35]. Лаконічно висловився О. Мотиль: «націоналізм як рух є групою організацій або окремих осіб, що мають на меті домогтися незалежної державності для нації» [19].

Подібних ідей притримується українська гуманітаристика. Зокрема, Я. Грицак дає наступне визначення націоналізму: «у широкому розумінні слова: рух (і, відповідно, ідеологія), який проголошує націю однією з найвищих цінностей, вважає, що нація повинна бути вільною і становити окреме політичне тіло» [5]. Г. Касьянов вважає, що український націоналізм варто розглядати і розуміти як цілісний історичний феномен, одночасно як явище соціально-психологічне, і вже на цій основі як світогляд, як специфічну ідеологію і політичний рух [8, с. 48].

Таким чином, «український націоналістичний рух» можемо визначити як діяльність політичних партій та організацій, які у боротьбі за досягнення своїх програмних цілей опиралися на ідеологію українського націоналізму. В історіографії тут на перший план виходять Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія. Разом із тим, віднесення УПА до «повноцінного» націоналістичного руху, на нашу думку, є не зовсім вірним. Ця проблема схожа на ситуацію із поєднанням на папері скорочень ОУН та УПА через дефіс. Я. Дашкевич відмітив, що це є антиісторичною деформацією, яка призвела до «великого збіднення історії нашої національно-визвольної боротьби». Справа не лише в тому, що подвійної абревіатури «ОУН-УПА» в роки збройної боротьби не існувало. Дослідник справедливо підкреслив, що «необґрунтоване поєднання абревіатур довело до того, що, згідно з критеріями всесвітньої історії, Українську Повстанську Армію перетворили у приватну, партійну армію, якою вона ніколи не була і не могла бути. УПА була загальнонародною армією, що охоплювала прихильників усіх тих політичних структур, які боролися за незалежну Україну» [6, с. 10–11]. Останнє твердження Я. Дашкевича справедливо акцентує, що в УПА перебували представники різних політичних течій. Звичайно, більшість або значна частина бійців були членами ОУН, але ж далеко не всі. Те ж саме стосується і Української головної визвольної ради – підпільного парламенту, якому була підпорядкована повстанська армія. З огляду на це, певно, методологічно правильним буде вживання словосполучення, яке зустрічаємо у Г. Касьянова: «націоналістичний рух та Українська повстанська армія» [9, с. 240].

Також, на нашу думку, український націоналістичний рух не можна ототожнювати виключно із ОУН, як це робила значна частина авторів воєнної та післявоєнної доби, здебільшого із оунівського середовища. Залишаючись на критичних настановах щодо концепції Дж. Армстронга з приводу «узагальненого» розуміння українського націоналізму, відмітимо, що окрім ОУН на території України, в тому числі Наддніпрянської, діяли організації та групи які декларували себе націоналістичними. Коротко це можна викласти в тезі «кожен оунівець був націоналістом, але не кожен націоналіст був оунівцем». Це твердження абсолютно підпадає під розуміння двох типів націоналістичного руху: стихійного та організованого. До першого можемо віднести діяльність повстанських загонів міжвоєнної доби (зокрема, в 1930-ті рр.) й часів окупації (наприклад – «Чернігівська Січ») та окремі організації та групи, які не встигли перейти до організованої стадії своєї діяльності через викриття радянськими або німецькими спецслужбами.

В силу різних обставин, саме ОУН (як «бандерівська», так і «мельниківська») стала основним репрезентантом українського націоналістичного руху – політичною практикою українського націоналізму. Завдяки розвитку в умовах міжвоєнної Польщі та західної еміграції, на 1941 р. вона змогла «підім’яти під себе» більшість протестного елементу, який прагнув діяльності в українському націоналістичному русі, часто не будучи націоналістами «оунівського» зразка. Особливо це проявилося на Наддніпрянській Україні.

Відповідно до дещо спрощеної класифікацій націоналізму, запропонованої Е. Томпсон, український націоналістичний рух можемо віднести до політичної практики так званого захисного націоналізму, основою якого є захист національної ідентичності [26, с. 19]. Знову ж таки, український націоналістичний рух реалізовував проект визволення, а не експансії, залишаючись в українських етнографічних межах.

Таким чином, можемо зробити ряд висновків і зауважень. Для визначення діяльності самостійницьких організацій постреволюційного часу найбільш вдалим, на наш погляд, видається саме термін «український націоналістичний рух», який на початку другої половини ХХ ст. підпадає під вплив демократизації й лібералізації.

У першій половині ХХ ст. націоналістичний рух на території України мав два види: стихійний та організований. Перший був яскраво характерним явищем для міжвоєнної доби на Наддніпрянській Україні і полягав у діяльності різного роду повстанських загонів, антирадянських груп та об’єднань. Організованих рис тут цей рух набуває із приходом у 1941 р. похідних груп ОУН, в рамках якої згуртувалася більша частина протестно налаштованих по відношенню до радянської та нацистської влади громадян.

Доцільним на наш погляд є включення українського націоналістичного руху в логічну лінію історії України, що, зокрема, задекларовано науковою громадською організацією «Центр досліджень визвольного руху», співробітники якої вивчають «найрізноманітніші аспекти українського визвольного руху у ХХ ст. Зокрема: історію державних утворень (УНР та ЗУНР), громадсько-політичних рухів (УВО, ОУН, УНДО, дисидентський рух та ін.) та військових формацій (Легіон УСС, УГА, УПА та ін.), також карально-репресивну політику окупаційних режимів на українських землях у ХХ ст.» [21]. Єдине заперечення виникає у зв’язку із віднесенням УВО й ОУН до громадсько-політичних рухів як самодостатніх об’єктів. Вважаємо, що ці дві організації, наряду із менш чисельними та відомими, були частинами окремого цілого – націоналістичного руху.

 

ЛІТЕРАТУРА

  1. Альтер П. Націоналізм : проблема визначення / Петер Альтер // Націоналізм : Антологія. 2-ге вид. / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К. : Смолоскип, 2006. – С. 85–89.
  2. Армстронг Дж. Украинский национализм. Факты и исследования / Джон Армстронг / Пер. с англ. П.В. Бехтина. – М : ЗАО Центрполиграф, 2008. – 368 с.
  3. Брубейкер Р. Мифы и заблуждения в изучении национализма / Роджерс Брубейкер // Ab Imperio. – 2000. – № 1. – С. 204–224.
  4. Гатчінсон Д. Культурний і політичний націоналізм / Джон Гатчінсон // Націоналізм : Антологія. 2-ге вид. / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К. : Смолоскип, 2006. – С. 499–506.
  5. Грицак Я. Націоналізм [Електронний ресурс] / Ярослав Грицак // www.history.franko.lviv.ua/IIn.htm.
  6. Дашкевич Я. Роман Шухевич та його місце в історії України ХХ ст. Дослідницькі проблеми // Про генерала Тараса Чупринку (Романа Шухевича) / [Я. Дашкевич, В. Кук та ін.]. – Львів : Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2006. – С. 3–12.
  7. Здіорук С. Покажчик публікацій про діяльність ОУН та УПА (1945–1998 рр.) / Здіорук С.І., Гриневич Л.В., Здіорук О.І. – К. : Інститут історії НАН України ; Національний інститут стратегічних досліджень, 1999. – 172 с. ; Лисенко О. Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія. Бібліографічний покажчик публікацій 1998–2002 років / Лисенко О.Є., Марущенко О.В. – К. : Інститут історії НАН України ; Київський національний університет ім. Т. Шевченка, 2002. – 198 с.
  8. Касьянов Г. Український націоналізм : проблема наукового переосмислення / Г.В. Касьянов // Український історичний журнал. – 1998. – № 2. – С. 39–54.
  9. Касьянов Г. Danse macabre : голод 1932-1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х) / Георгій Касьянов. – К. : Наш час, 2010 – 271 с.
  10. Киричук Ю. Історіографія Української повстанської армії / Ю. Киричук // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск до 60-річчя УПА. – Дрогобич : Б.в., 2002. – С. 90–99.
  11. Киричук Ю. Український національний рух 40-50-х років ХХ століття : ідеологія та практика / Юрій Киричук. – Львів : Добра справа, 2003. – 464 с.
  12. Комлов А. Буржуазно-националистические антисоветские формирования в 1941-1945 / А.А. Комлов // Советская военная энциклопедия. – М. : Воениздат, 1976. – Т.1. – С. 622–623.
  13. Кон Г. Західний та східний націоналізм / Ганс Кон // Націоналізм : Антологія. 2-ге вид. / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К. : Смолоскип, 2006. – С. 479-482 ; Пламенац Д. Два типи націоналізму / Джон Пламенац // Націоналізм : Антологія. 2-ге вид. / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К. : Смолоскип, 2006. – С. 483–494.
  14. Ленкавський С. Короткий нарис історії українського націоналізму / Степан Ленкавський // Ленкавський С. Український націоналізм. Твори / За ред. О. Сича. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2002. – Т. 1. – С. 48–101.
  15. Лисяк-Рудницький І. Націоналізм / Іван Лисяк-Рудницький. – Лисяк-Рудницький І. Історичні есе [в 2 т.] / Пер. З англ. У. Гавришків, Я. Грицака. – К. : Основи, 1994. – Т.2. – С. 251–256.
  16. Майноуг К. Анатомія націоналізму / Кеннет Майноуг // Націоналізм : Антологія. 2-ге вид. / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К. : Смолоскип, 2006. – С. 119–155.
  17. Мандрик М. Український націоналізм : становлення в міжвоєнну добу / Марія Мандрик / Передмова В. Вериги. – К. : Видавництво ім. О. Теліги, 2006. – 392 с.
  18. Миллер А. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). – СПб. : Алетейя, 2000. – 260 с.
  19. Мотиль О. Україна, Європа і Бандера [Електронний ресурс] / Олександр Мотиль // www.zgroup.com.ua/article.php?articleid=3777.
  20. Патриляк І. Військова діяльність ОУН(б) у 1940–1942 роках / І. Патриляк. – К. : Інститут історії НАН України, 2004. – 513 с.
  21. Про центр [Електронний ресурс] // http://www.cdvr.org.ua/
  22. Пундик Ю. Український націоналізм / Юрій Пундик. – Париж : Націоналістичне видавництво в Європі, 1966. – 96 с.
  23. Русначенко А. Народ збурений : Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х роках / Анатолій Русначенко. – К. : УВ «Пульсари», 2002. – 519 с.
  24. Сич О. Історичний розвиток українського організованого націоналізму / Олександр Сич // Основи націоналізму. – Івано-Франківськ : Інститут політичної освіти ВО «Свобода», 2008. – Курс 1. – С. 41–55.
  25. Сміт Е. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка / Ентоні Д. Сміт. – К. : Темпора, 2010. – 312 с.
  26. Ткачук Д. Український націоналізм / Д. Ткачук. – Прага : Пробоєм, 1940 р. – 16 с.
  27. Томпсон Е. Трубадури імперії : Російська література і колоніалізм / Ева М. Томпсон [Пер. з англ. М. Корчинська]. – К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2008. – 368 с.
  28. Український націоналізм. – Б.м., Б.в., 1941. – 23 с.
  29. Encyclopedia of nationalism. Leaders, movements, and concepts / Editor-in-chief Alexander J. Motyl. – San Diego ; San Francisco ; New York ; Boston ; London ; Sydney ; Tokyo : Academic Press, 2001. – 605 p. – Vol. 2.
Рубрики: Видання Центру | Український націоналістичний рух