Українська справа та її зовнішнє ставлення

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Володимир Мартинець

 

Українська справа та її зовнішнє ставлення

 

 

Дипломатія не може змінювати положення народів,

 вона може лише легалізувати готові факти.

Кавур

Брак віри у власні сили – це, може, найнебезпечніша

 хвороба для життя нації. Брак віри у власні сили

 і що йде в парі з тим, довіра чужинцям – це  й є

 моральна неволя, а вона є причиною й заразом

 основою усякої иншої неволі. Раб на дусі ніколи

 не підніметься, щоб розірвати кайдани.

Дж. Веслі

Прокляття нашої історії – це політичні зв’язки з нашими національними ворогами. Переяслав, Гадяч, Андрусів – це символи нашого політичного занепаду та національного поневолення. Тому ми їх ніколи не простимо нашим предкам. А не простимо їх тим більше тому, що не залишили вони нам ні одного національно-державного символу, ні одного великого національно-державного героя та ні одного величного й вічного своєю моральною силою ідейного чину, що стали б гранітними підва­линами національно-державної традиції для майбутніх поколінь. Ми такої традиції не мали, й на ній наші покоління не виховувалися. Не дав її ні один із наших гетьманів; а зокрема, не дав її ні Орлик своєю смертю на чужині, не дала її і трагічна постать Мазепи своєю нерішучістю про­тягом цілого гетьманування і програною під Полтавою зі зрадою україн­ських старшин, не дав її й найбільший наш гетьман Хмельницький, який український національно-державний символ творив, але знівечив його Переяславом.

Та, врешті, мова не про державу, навіть і не про перемогу, але хоч би про геройську невдачу величної ідеї. Ми не мали своїх Термопіл, що запалювали б серця майбутніх поколінь.

Нам залишилися козацькі безіменні могили та козацька слава. Це була наша традиція.

І наші останні визвольні змагання не залишили нам персоніфіко­ваного символу, не заплямованого національно-державного ідеалу. Не стала ним ні Українська Центральна Рада зі своїми універсалами та та­кими провідниками, як Грушевський, Винниченко й Голубович; не став ним гетьман Скоропадський наслідком нещасного проголошення феде­рації з Росією, повстання українського народу проти нього та усунення його иншою українською владою; не став ним Петрушевич, що пішов на службу до большевиків; не стала ним і трагічна особа С. Петлюри, світлу пам’ять якого затемнює договір з поляками; він загинув в еміграції з руки жида-большевика; ті, що привласнили собі його державне ім’я і спадщину, навіть не оборонили пам’яті його перед жидівським плюгавством. А яким ясним та вічним вогнем спалахнув би ідеал вільної, ні від кого незалежної, соборної Української Держави, коли б С. Петлюра, що останній три­мав визвольний національно-державний прапор в руках, загинув на полі бою з нечисленними рештками війська, що рівно як і Україн­ська Держава, мали до вибору – геройську смерть або піддавання воро­гові. Цей геройський чин своєю величністю приковував би увагу теперішніх і майбутніх поколінь та поривав би їх до нового визвольного чину. А так на цей чин не зірвуть ні згадка про безідейну анар­хічну отаманщину, ні факти союзів зі всіма ворогами, що залізом і вогнем плюндрували українські землі, бо союзи ці були могилою наших визвольних змагань. Не будуть поривати й ті орієнтації на ворогів та на зовнішні сили, ті орієнтації, що, мов гриби після дощу, поросли на тлі нашої пореволюційної дійсности.

Нашою традицією знову стали могили. Не могили вождів, а «сі­рих» героїв, героїв здебільшого з маси, часто-густо невідомих. Нашою традицією стала слава стрілецька – слава геройських вчинків поодиноких людей та відділів: Крути, Біла Церква, Базар… Це наша традиція! Її творять також могили революціонерів, що зірвалися до чину, що гинули та й гинуть за вільну, ні від кого незалежну Україну, а не за союзи, федерації й орієнтації.

Тільки ця традиція зможе зірвати цілу Українську Націю до остан­ньої боротьби на життя й смерть за здійснення свого ідеалу.

*

Коли в часі визвольних наших змагань укладались з усіма нашими ворогами військові союзи, оправдуючи їх катастрофічним станом армії, то наша пореволюційна дійсність є ще гірша, бо зв’язки з ворогами набирають характеру національно-політичних ідей. Здавалося, що якраз невдача визвольних змагань змусить шукати її причини, встановити хиби та знайти правильний шлях до мети. Здавалося, що наслідком під­рахунку сумління буде ствердження, що мусила прийти невдача, коли ідеал самостійної соборної Української Держави не був навіть знаний широким народним масам, бо ніхто перед революцією для його популяризації й реалізації не працював, а й під час визвольних змагань хвилева та частинна його реалізація наступила зовсім не на основі планів та не наслідком упертої праці в тому напрямі народних провідників. Та це тільки так здавалося. Бо факт, що український народ не став би збитою лавою в боротьбі за незнаний йому ідеал, так зневірив провід­ників у сили того народу, що вони повірили, що вороги «збудують нам Україну» скоріше й краще, ніж ми власними силами, та що взагалі тільки в союзі з ворогами зможемо досягти власної державности. І ті ідеї почали поширюватися з подиву гідним завзяттям. Дійшло до того, що кожна полі­тична група мала свій окремий рецепт на «будову України» при допомозі якогось ворога; різниця між ними була тільки в назві ворога та формі зв’язку з ним; просто – скільки взагалі було теоретично можливих комбінацій і форм зв’язків з ворогами, стільки було й груп; і тільки вони неначе мали право на існування; самостійники-безкомпромісівці стали «лицарями абсурду», «політичними немовлятами», а то й «ретро­градами». Вистачало пальцем ткнути в якусь групу, щоб звідти: «Укра­їнська народна республіка без Західної України та в союзі з поляками», або  «соціялістична Україна в Лізі Сходу», чи «монархічна Україна в союзній концепції трьох Русей», то знову «українська радянська дер­жава у складі СССР», або «територіяльна автономія під Польщею» та ин.

Саме в тій ідейності та пропаганді цих орієнтацій між українськими масами, отже, на внутрішньополітичному полі була й є їх шкідливість. Бо під час поневолення української нації, коли дуже потрібна найбільша віра її в себе, найбільша її активність та найбільший опір її ворогам, такі ідеї, як «Пілсудскі дасть нам Україну» або «українська держава існує під большевиками» – це культ повної національної пасивности, культ зневіри у власні сили, а ще більше – культ обожування своїх во­рогів. Раз «Пілсудскі дасть нам Україну», або коли «українська держава існує під большевиками», то чого ж ще нам треба? За що й навіщо змага­тися?! І проти кого, коли поляки «дадуть» нам, а большевики вже «дали нам Україну»?!

А по-друге, саме тому, що ті концепції є побудовані на зневірі у власні сили та пасивности української нації, вони зовсім нереальні в тому вигляді, як їх проповідують. Бо так довго вони у зовнішньополі­тичній площині будуть нереальні, як довго за ними не буде стояти саме внутрішня українська сила. А в тому, що тої сили нема, вся шкідливість орієнтацій на ворогів. Слід же знати, що союз України з Польщею чи Москвою не є самі по собі злі концепції при умові, що Україна виступала б як рівнорядний контрагент, отже, як держава, та коли за тими союзами стояла би реальна українська сила, що не дала би всю користь з союзу витягати тільки противному контрагентові. Історія дає нам ба­гато прикладів на те, що відвічні вороги миряться, а то й вступають у союзні зв’язки; Чехословаччина, що змагалася проти Австрії, з роз­валом останньої перша прийшла до неї з допомогою; Італія, що втра­тила сотні тисяч людей у війні з центральними державами, сьогодні знаходиться в порозумінні, та ще більше – підпирає Мадярщину, Бол­гарію, Німеччину, Австрію. Нема засадничих причин проти того, щоб і ми після виграної війни з Польщею і Росією, робили з ними умови. Але тільки в тому випадку! У нас діється саме навпаки; у нас роблять умови з неіснуючим контрагентом (федерація з Росією, проголошена гетьманом Скоропадським в 1918. р.), або коли не існує українська держава; але в одному і в другому випадку залишаємо акти державного значення чи акти важливі з погляду міжнародного права. Поза тим всі ті зв’язки з ворогами не мають на сьогодні ніякого значення, за винятком хіба розкладового впливу на українську суспільність.

З того висновок: як довго не виборемо власної сильної держави, як довго не поставимо нашу внутрішню силу, так довго всякі зв’язки з нашими ворогами будуть неактуальні й шкідливі. А тому вони й у тео­ретичній обробці сьогодні зовсім передчасні. Союзи з ворогами та ще й з сильними не можуть приходити на увагу, коли ми є «in statu nascendi»*. Думаймо над нашим ростом і скріпленням, а не про справи зрілих наро­дів. Слід же нам завжди пам’ятати, що навіть наш «природний союзник», як названо Німеччину, що досі зі всіх народів світу пішов нам найдальше на зустріч, наслідком своєї політичної короткозорості, використовував факт нашого безсилля в 1918 р. і поводився на Україні не тільки як у своїй економічній колонії, що було б зрозуміло з огляду на тодішнє матеріяльне виснаження Німеччини, але й як у політичній. Саме тому час перебування німців на Україні для творення нашої внутрішньої сили був цілком втрачений; при відході німецької армії, з одного боку, мусили ми ліквідувати нечисленними силами наслідки німецької окупації та пір­нули у внутрішню боротьбу, а з другого боку, мусіли творити все від початку й то при наступі ворогів з усіх сторін та у внутрішньому хаосі. Наслідки того всім нам відомі.

Що ж до «творення України» поляками, то передсмак того дав нам похід Пілсудського на Київ в 1920 р. та Ризький мир. Розуміється, ні­якого порівняння між Німеччиною і Польщею бути не може просто тому, що Польща переслідувала свою давну ідею «од можа до можа» з границями 1772 р., опираючи її на історичну традицію та політичні, економічні і стратегічні моменти. Однак сьогодні Пілсудський не тільки не думає «творити України», але навіть закинув реалізацію польської ідеї 1772 р., що найвище мріє про захоплення ще декількох повітів Во­лині й Поділля та про «коритар» до Чорного моря. Коли б на випадок війни з большевиками поляки й почали творити українські частини мо­дерних яничарів, то зрадили б їх скоріше чи пізніше в той самий ганебний спосіб, як це було в 1921 р. І не було би в тому нічого дивного, бо кожен дбає за свої інтереси. Навпаки, було б дивно, коли б було инакше; було б дивно, коли б поляки ревно заходилися творити Українську Дер­жаву, яка на другий день нагадала б за західні землі України. Коли б, дійсно, майбутність Української Нації лежала так полякам на серці, то повинні вони почати проявляти своє «добре серце» там, де вже сьо­годні не зустрінуть жодних перешкод – на Західній Україні. А що бачимо там?

Крайній утиск та поневолення українського народу, здержування розвитку його на всіх ділянках й то при знехтуванні міжнародних зобов’язань, що їх Польща на себе перебрала, ще більше навіть скасування назви «українець». Тому запевнення уенерівців-полонофілів, що вони як колись поляки в Галичині під Австрією, утворять національно-виз­вольну базу на Волині – цілком безпідставні. Поляки не дозволяють на Волині навіть вільного розвитку української культури, не кажучи вже про те, що в політичних відносинах Волинь є тереном найдикіших експе­риментів поляків; і саме уенерівці їм в тому ревно допомагають. Шкід­ливість уенерівщини не тільки в тому, що вона, як і инші орієнтації на ворогів, нищить основи творення української великодержавности та, поширюючи безпідставні надії на ворогів, відтягує увагу нації від підготовки національної революції, опертої на власних силах, але ще більше в тому, що уенерівщина – це одночасно знаряддя Польщі для розкладу наростаючої української національної сили. Уенерівщина сьогодні шкідлива не тільки в зовнішньополітичній площині, бо свою «легітимність україн­ського державного уряду» віддала до повного користування ворогів, але заразом і на внутрішньополітичному полі, бо й там обмежується на вислужування перед ворогом. Без своєї «легітимности» уенерівщина втратила б значно на шкідливости. Саме наслідком такого характеру уенерівщини її плани етапного будівництва української держави цілком безпідставні. Уенерівщина не має ніяких виглядів на створення етапу, за винятком одного, який уже створила, етапу чергового пониження та шукання розкладових компромісів та угод у той час, коли в обличчі нетривкого положення в Европі та сталої загрози війни, вимагається най­більша консолідація та сила Української Нації. Варшавська угода втра­тила юридичне значення з моменту укладення договору в Ризі, де польські «союзники» не вважали за відповідне засідати зі своїми українськими союзниками з поля бою, а самі зробили умову. «Уряд УНР», що дістав наслідком того вільну руку, все ж продовжував підлабузнюватися до поляків та повів «хлібоїдську» політику; саме цього пониження національної гідности історія не виправдає. Сьогоднішня уенерівщина – це не хибний політичний союз, а рабство. Можна виправдати Петлюру, але ніколи А. Лівицького.

Однаковий з уенерівцями характер має радянофільський табір б[увшого] през[идента] Петрушевича: така сама зовнішньополітична легітимність, така сама внутрішньополітична шкідливість, таке саме вислужування за марний гріш, таке саме збезчещення української державної традиції; дивним збігом обставин навіть ліквідація «уряду» Петрушевича припадає на час внутрішнього розкладу «уряду УНР». Петрушевич – це грізний приклад для теперішніх і майбутніх поколінь, до чого приводить союз із ворогом – до підлого використання своєї жертви проти власного народу, крайнього пониження її та викидання на смітник. Можна лише дивува­тися, як страшно низько можуть впасти наші історичні люди, яким доля вложила в руки кермо нашими визвольними змаганнями та дала можливість положити тривкі підвалини нашої національно-державної традиції. Як дуже низько може впасти людина, що за кількасот доларів поневіряє своїм історичним ім’ям, допомагаючи ворогам поширити деморалізацію між власним народом та вбивати його активність. Політикові, та ще й з істо­ричним ім’ям, не можна дарувати ні наївности, ні злочину. А лише наїв­ний або злочинець може поширювати погляди, що над Дніпром існує Україн­ська Держава з вільним національним розвитком на всіх ділянках жи­ття (розстріли, процеси, утиски всіх верств українського населення!), яка мріє про визволення Західної України (Ризький договір!).

Як инакше все в нас виглядало б, коли б не ті союзи та орієнтації на ворогів із роллю лакея, яку український контрагент обов’язково мусить на себе взяти та зі сповиванням національної зради ореолом національних ідеалів, поширених між українським народом. Бо тому, що обидва табори – полонофільський та москвофільський – одночасно працюють для своїх патронів, наслідок їх обопільної праці зводиться до рівночасного поширення прихильних настроїв і до Польщі, і  до Москви.

Від характеру продажних ідей полонофільства та москвофільства відбігають концепції союзу трьох Русей та Ліги Сходу. Вони хоч відмінні формою (монархізм – соціялізм), зате схожі характером. Обидві вони принципом союзних зв’язків із Москвою хочуть з’єднати для справи української державности московські й прихильні їм чужинецькі праві чи ліві кола. Обидві вони оперті на ідеї солідарности з ворогом; перша – на територіяльну солідарність і любов всіх мешканців української території та на поміч Москви в боротьбі з Польщею, друга – на соціялістичну солідарність та ототожнювання інтересів клас ворожих народів. І обидві вони підпорядковують внутрішню політику політиці зовніш­ній. Знаменний під тим оглядом є хід думок монархічного табору: наперед при помочі Москви переможемо Польщу та створимо власну державу; маю­чи власну державу, зможемо утворити українську націю. Тоді як визвольна акція нашого народу має бути оперта на внутрішній силі й то вже скри­сталізованої української нації й на творенні її має бути зосереджена вся наша увага; бо джерело недержавності українського народу лежить передусім у причинах внутрішнього характеру. І тому обидві вищі концепції ставлення української справи назовні, не мають ніякого зовнішнього реального значення; зате поширені між українськими масами, можуть мати лише внутрішнє значення, й то негативне. Зокрема, гетьманський  табір  повинен  зрозуміти,  що  своїм  зовнішньополітичним ставленням до української справи (до того зовсім непотрібно пропагованим між українцями) ніколи не зможе виховати покоління українських патріотів-державників, як це поставив він собі за ціль. Це не зовсім випадкове, що видніші представники гетьманського табору стають реч­никами політичного опортунізму та полонофільської угодовщини (Назарук, Томашівський), так що гетьманський табір мусить публічно відпекуватися від своїх визнавців. А втім слід пам’ятати, що з розвитком української національно-державної ідеї в дусі українського націоналізму починаємо бути свідками дуже позитивного явища, що протилежні кон­цепції зачинають звертатися проти їх носіїв. Смерть шаповалівщини з концепцією Ліги Сходу є знаменним того прикладом.

*

Є ще в нас другий тип орієнтацій, але вже не на ворогів-сусідів. Це орієнтації на величаві світові системи. Згідно з ними вирішення справи української державности залежить передусім не від чого иншого, як від докладного пізнання теперішньої міжнародної кон’юнктури, передба­чення вкладу міжнародних сил у далекій майбутності, ствердження корисності чи шкідливості різних міжнародних зв’язків для української справи та вирішення, на чиєму боці маємо стати ми – українці; розуміється, що йде річ про це, щоби стати на бік майбутнього переможця, та щоб він був прихильно наставлений до змагань української нації. Прихо­дять тут на увагу такі проблеми, як Схід чи Захід, Паневропа чи Евразія, пуанкаризм чи ревізіонізм, змагання за світову гегемонію між Аме­рикою та Англією, порозуміння, коаліції та союзи поодиноких держав, тощо. Не можна сказати, що проблеми благі й можна ними легковажити. Навпаки, слід нам звертати на них пильну увагу, бо й вони мають чи можуть мати значення для української справи. І не в порушуванні їх та вирішуванні справ, а в абстрагуванні з моменту внутрішньої кон­солідації при їх вирішуванні, в абстрагуванні на річ орієнтації на зов­нішні події, в надаванні їм значення, якого вони не мають, саме в тому, що з ними зв’язують та від них узалежнюють справу визволення україн­ської нації, отже, в самому підході до них центр ваги кладуть десь поза українською нацією, цілу увагу зосереджують на инших народах і державах, а до зміни долі нашої Батьківщини йдуть через світові зміни.

Тоді як у світі можуть відбуватися всякі зміни, які досі відбува­лися, але вони можуть зовсім не змінити нашої долі. І цілком певно не змінять, як довго ми самі її не змінимо. Аж кидається в очі, що автори чи оборонці величавих концепцій надзвичайно малу роль відводять активности самої української нації. Цілком по–жіночому: неначе панна з посагом, що чекає, щоби хтось її вибрав, заявляємо, що маємо такі підземні й надземні скарби, що можемо розвалити Польщу й Росію, зрештою декларуємо симпатію до цілого світу й чекаємо, коли прийде найсимпатичніший «жених» з того світу, якому заявимо про наше рі­шення зв’язатися з ним на життя й смерть. Власне, це рішення в авторів концепцій є найважливішою справою. Не дарма ж вони як кандидатів на «женихів» визначають у своїх концепціях найсильніші держави світу: Америку, Англію, Францію, Італію, Німеччину, мовляв, вистачить зв’я­затися з подібними контрагентами і справа наша виграна.

Однак автори величавих концепцій допускаються кількох засадничих помилок. Передусім забувають, що ті великі держави вже раз допо­магали, але нашим ворогам, валити вже існуючу українську державу чи то дипломатичною дорогою, чи посиланням військ та військових матеріялів; инші ж навіть не здобулися на слово протесту проти насильства над українським народом та над їх власними кличами (14 точок Вільсона). Маємо, до речі, добрий доказ, як вони (Ліга Націй) сьогодні дбають про додержання зобов’язань ворогів щодо нас: ні одна наша скарга не була розглянута на міжнародному форумі (скільки їх подано?!), навіть нашим емігрантам не хочуть признати права на національне ім’я! Берімо кожну з тих держав окремо, берімо їх зв’язки теперішні і наростаючі нові, всі вони не захоплюються проблемою української держави й на ній не будуть будувати своєї політики. Всякі антанти великі й малі, всякі антагонізми  англо-американські й  італійсько-французькі  чи коаліції англо-французькі,   італійсько-німецькі-мадярські,  тощо, – все це  над­звичайно далеке від української визвольної проблеми та ні на крок не наближає її розв’язки згідно з нашими бажаннями. При нашій внутрішній кволости й пасивности ревізіонізм може бути для нас так само не­безпечний, як пуанкаризм, так само Паневропа, як Евразія, так само Захід, як Схід, так само поміч Америки, як і Англії й як недавня поміч Німеччини, так само II Інтернаціонал, як і III Інтернаціонал, так само Союз Народів і мирові конференції, як і загальні озброєння. І буде це так довго, доки тій небезпеці не протипоставимо власної сили, якою заімпо­нуємо Англії, Америці, Паневропі, Евразії, Сходові і Заходові, – от так, як це було з кемалівською Туреччиною; як це було з Польщею, що об­садила Східну Галичину й Вільно, як це було з большевиками, як це було з иншими. Нікому голослівним ідеалом великої України, волею української нації, стихійним бажанням, тощо, не заімпонуємо. Ще більше скомпрометуємо себе та инших, так як вже скомпрометували своєю кволістю не одного відданого приятеля українського народу, а то й цілі політичні групи й напрямки між чужинцями, які помагали нам реалізу­вати наші зовнішньополітичні концепції або на них опирали свою діяль­ність. Сьогодні навіть залюбки уживаний нами для пропаганди між чу­жинцями аргумент про «сорокамільйонний український народ» з рівно­часними скаргами на поневолення, власне, шкодить нам, а не помагає, бо перед чужинцями стає тоді образ «великого, дурного Івана», що тільки плаче над заподіяними йому кривдами, і з яким краще нічого спільного не мати. У світі числяться з фактами и силою. І у приватному житті людина, що нічого не має і нічим не є, не викликає пошани та не творить матеріялу на спільника. З тієї причини в даний момент акція з великими державами в розумінні творення чогось реального є цілком нереальна. В Лондоні, Парижі, Римі чи Вашингтоні хочуть знати: що, хто, де, скільки. І не тільки знати, але бачити. Ми нині не тільки заслабкі, щоб викликати міжнародні антагонізми, але й щоб скористати з вже існую­чих антагонізмів. Голос нашого народу, у стадії його поневолення, зовсім не може заважити на терезах перемоги тієї чи иншої держави чи системи держав, коли він не може змінити своєї власної долі. Нас безсилих ніхто не потребує. Платонічних відносин у міжнародній політиці нема! Тому й наші платонічні рішення на таку чи иншу концепцію, що не числяться з нашими внутрішніми покладами, зглядно – які побудовані на на­шому пасивізмі і культі зовнішніх обставин, є цілком без значення. Такого характеру орієнтації на величаві концепції, з якими пов’язане наше визволення, – це повторювання старих помилок; це ніщо инше як культ вичікування зовнішніх спасителів, культ зовнішніх обставин, на які складаємо вину за дотеперішні наші невдачі, та на які покладаємо рожеві надії щодо майбутнього; це культ пасивізму наслідком зневіри у власні сили нації та у можливості їй самій вирішати свою долю.

А втім слід пам’ятати слова чеського освободителя Масарика: «Самостійність не втримає народу, – народ мусить втримати самостійність». Допомога зовнішніх «спасителів» на ніщо не здасться, коли ми внутрішньо не будемо настільки сильні, щоби вдержати самостійність та не дати можливості «спасителям» обернутися у «гнобителів». І нема чого тут покликуватися, що Польща постала при допомозі чужих держав, бо ж поляки сотню літ для своєї самостійности працювали й боролися, бо за ними були повстання 1830 і 1863 рр., підпільна робота революційних орга­нізацій, величезні жертви людьми, величезні матеріяльні втрати, а найважливіше, що поляки – це народ, який жив державними традиціями, та який володів внутрішньою силою. Польща дістала чужинецьку допо­могу тому, що була Антанті корисна й потрібна саме завдяки своїй наростаючій внутрішній силі. Допомагають завжди тому, хто вартий до­помоги, і хто може, на випадок потреби, і без неї обійтися. А вже зовсім не завдячують поляки свого визволення випрацюваній концеп­ції Дмовского. Саме не за його рецептом воно прийшло! Це саме від­носиться і до иншого народу, народу з великими державними тради­ціями та великою внутрішньою силою, до чехів, які одержали значну зовнішню поміч, хоч без неї могли добре обійтися; і так само не завдя­чують вони свого визволення русофільській концепції Крамаржа!

Отже? Може, акція на зовнішньому полі не потрібна? Ні! Тільки не слід від неї забагато вимагати, вимагати неможливого або передчасних успі­хів. Передусім треба пам’ятати, що між зовнішньою і внутрішньою по­літикою завжди був і буде зв’язок; це тим більше відноситься до державного народу. Зовнішня політика всіх наших центрів не дала ніяких ефектів саме тому, що за нею, крім фраз, не було ніяких факторів сили, в розумінні не локальному, але всеукраїнському. Думати, що ті центри, до того ще й цілком відірвані від рідного ґрунту та pr excellence* емі­граційні, є або будуть в силі належно вести українську зовнішню полі­тику, було би обдурюванням самих себе. Та, зрештою, світ давно перестав вважати еміграцію за того політичного чинника, що може змінити від­носини на Сході Европи; її ще вживають до різних послуг, найчастіше розвідкового характеру. А українська еміграція не грала навіть і тієї ролі, що російська. З того висновок: передумова успіху зовнішньої акції – це активність на внутрішньому полі, отже, примат внутрішньої політики; лише за відповідною акцією на внутрішньому полі можуть іти відповідні тяги на зовнішньому.

По-друге, треба собі з’ясувати, що в концепції незалежної України ніяка теперішня велика держава не є зацікавлена настільки, щоби це було її життєвою проблемою. Творення нової держави – зовсім нелегка річ (це ми найкраще знаємо!), і з цим ніхто не квапиться. Навіть найприхильніший до нас народ держави нам не збудує; найбільше треба рахуватися з тим, що й не допоможе нам її збудувати. Щонайвище – всі ті держави можуть дивитися як ми самі собі державу створимо. Водночас від нас самих залежить чи наша нація використає найближчу нагоду для створення держави, чи ні. Отже, наша акція між великими державами повинна передусім заміряти до того, щоби відповідною пропагандою переконати їх, що не в їх інтересі перешкоджати нам власну, ні від кого незалежну державу творити (як перешкоджали нам німці в 1918 р.), та не в їх інтересі допомагати нашим ворогам (як це робила Антанта під час наших визвольних змагань), та що, взагалі, утворення української держави не суперечить їхнім життєвим інтересам. Треба їх переконувати, що ні сталого миру, ні стабілізації відносин на Сході Европи та в Польщі без остаточного вирішення української справи на основі наших ідеалів, не буде. І то переконувати не тільки словами, але й ділами на нашому вну­трішньому полі; якраз це – та сила, що є найкращим аргументом для всіх.

І це буде максимум, що його зможемо осягнути. Могли б ще постати такі можливості (як це було за світової війни з німцями), коли в однієї чи більше великих держав з’явився б безпосередній інтерес з постання української держави (це можливе, але непевне, в випадку війни з большевиками), або ми мусили б, як це роблять уенерівці, показати тим дер­жавам наглядно безпосередню користь, що, однак, рівняється завойову­ванню ними української землі як колонії, і нічого спільного з держав­ною незалежністю не має.

Всього цього замало? Таким способом України не збудуємо? Безперечно, нема ніяких підстав для твердження, що концепціями з вели­кими державами при теперішніх блоках і союзах та при теперішній нашій внутрішній силі, ми Україну збудуємо. Змінити враз теперішній уклад світу нам не під силу, але чекати лише на прихильні нам зміни є для нас невідповідним. Отже, треба, на всякий випадок, йти до зміни світового укладу через зміну долі нашої Батьківщини, треба зосереджувати цілу увагу на нас самих. Треба ставити власну концепцію, оперту на власних силах та силах таких спільників, які рахувалися б уже нині з такими «фантомами», як незалежна Україна, які самі подібні фантоми мають, та для яких ті «фантоми» творять їх життєве питання. І вже нині працювати спільно з ними для реалізації спільного завдання. Нашим завданням є створення Української Держави шляхом національної революції; до тої цілі повинна заміряти наша праця на внутрішньому та зовнішньому полі. Ми маємо працювати для майбутнього, для зміни східноевропейського політичного укладу, та маємо працювати з такими спільниками, що є заангажовані у праці для майбутнього та заміряють до змін сучасного світового укладу. Отже, – Литва, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан і козацтво, отже, – всі поневолені народи Сходу Европи, Кавказу та Закаспія, всі ті, що змагаються за остаточний розвал російської тюрми народів або за визволення своїх земель з-під Польщі. А побіч них усі ті, що мають якісь порахунки з нашими національними ворогами (Німеччина – за Данцигський коридор та Шлеськ, Болгарія – за Добруджу), або для яких сила наших ворогів буде сталою загрозою для і їх майбутнього (Естонія, Латвія, Фінляндія). Це – блок народів від Балтики до Каспію й Уралу; блок, що відділяв би Росію від Польщі; заліз­ний обруч, що оточував би Польщу зі всіх боків, зламавши її експансію, в який би то не було бік; китайський мур, що боронив би доступ Росії на Захід й завертав би її експансію на Схід – до Азії. Це ідея великої України, великої Білорусі, великої Литви, вільних кавказьких і за­каспійських народів, могутнього козацтва. Це дуже реальні завдання для нас і то реальні вже нині.

Нашу концепцію маємо пропагувати та для неї працювати вже сьо­годні. Нашими спільниками мають бути не тільки правительства й дер­жави. Це можуть бути й товариства явні й тайні, організації, особи. Отже, там, де є держави, вступати у зв’язки з урядами; там, де вони неприхильно до нас відносяться, з партіями, організаціями й особами, в поневолених народах – з підпіллям, де його нема, старатися його творити.

*

Є різного роду праця на зовнішньому полі. Є праця пропагандистського характеру (часописи, пресові бюлетені, книжки, реферати, статті в чужих часописах, публічні виступи, тощо), яку можуть вести різного роду організації й установи (політичні, культурні, економічні) та по­одинокі особи (публіцисти, політики, вчені). Є ще один рід праці – це участь у міжнародних і міждержавних установах (прим., Союз Народів, Т-ва Ліги Націй, Міжнародний Трибунал, II Інтернаціонал, міжнародні студентські організації, жіночі, тощо), конференціях, з’їздах і нарадах (політичних, науково-культурних, економічних, релігійних, професій­них, тощо) умандатованих та улегалізованих репрезентантів даної дер­жави, народу чи поодиноких організацій, товариств чи професій. Але є і третій рід чинності – це праця, де не грає ролі мандат, легальність, репрезентація, отже, – правна форма, а політична калькуляція, силовий аргумент та інтерес, отже, – суттєвий зміст. І тому вона здебільшого узалежнює, а то й підпорядковує собі два попередні роди чинностей. Та в ній можуть брати участь і уряди, і партії, і організації, і особи.

«Організація Українських Націоналістів» не може під своєю фірмою монополізувати зовнішньої акції, бо до неї входять справи не тільки політичної натури. Але і при справах політичного характеру, треба взяти до уваги от що: ОУН не є легальним умандатованим представництвом, а при сучасних умовах окупації українських земель революційно-політичною організацією. Наша праця є революційна на внутрішньому і зовніш­ньому полі. Є різні міжнародні інституції, до яких революційна органі­зація не має вступу й ніколи його не буде мати. Є й будуть на міжнарод­ному полі різні справи політичного характеру, що мають значення для українського народу (прим., нансенівські паси, акція Копеланда, Союз Народів, тов. Ліги Націй, тощо), подібне є й на внутрішньому полі; у ті справи ОУН не буде безпосередньо вв’язуватися; не тому, що вони ні­чого не варті чи шкідливі; навпаки, – вони мають значення й є корисні, але вони вимагають легальної фірми. Такі справи, як визнання української національності нашої еміграції, скарги на недодержання міжнарод­них зобов’язань Польщі, як протестна акція на між народних зібраннях та установах проти утисків окупантів і т. д. можна вести лише під фір­мою легальних українських представництв. «Провід Українських Націо­налістів» не претендував досі і тепер не претендує на ведення діяльности на міжнародному полі, подібно як і на внутрішньому, під своєю фірмою, в розумінні «репрезентанщини», тим більше при сучасних умовах і при нинішньому стані ОУН. Ще більше, ми не раз вказували на конеч­ність створення одного загальноукраїнського репрезентативного центру закордоном, подібно як і в краї, беручи до уваги, що і тут, і там була досі повна розпорошеність сил на низку менш чи більш легітимних та взаємопоборюючих центрів і умандатованих репрезентацій, та повна ізольованість краю від еміграції, внутрішньої політики від зовнішньої.

Це, однак, не значить, щоби иншим політичним групам, як довго вони
існують, давати carte blanche* у їх діяльності на зовнішньому полі. В тому-то й річ, що не про усунення когось з міжнародного поля тільки тому, що він – не ми, а про те мова, щоби не дозволити нікому робити помилок, які могли б тягнути за собою наслідки для цілої нації. Різні наші умандатовані представництва, різні наші центри легітимні можуть шкодити українській справі невідповідною пропагандою чи иншою акцією, зокрема, робити зобов’язання, шкідливі для української нації, та важливі з погляду міжнародного права. Значить, наше відношення до репрезентанщини та легальщини і на внутрішньому, і на зовнішньому полі полягає в контролюванні, корегуванні та недопущенні до шкідливих кроків, згл. усуванні їх наслідків. А вже безпощадно треба нищити гохштаплерство, зрадництво та політику особистої наживи.

Щодо другого роду праці на зовнішньому полі – пропаганди, то це поле, на якому ОУН може проявлятися безпосередньо й самостійно. А втім, кожному тут створене поле до діяльности. Пропагандистська акція може бути ведена завжди і скрізь, в різних державах і між різними народами. Ми повинні інформувати всі народи про українську справу, щоб, з одного боку, хоч трохи паралізувати ворожу пропаганду, а з другого, тому що чужинці не мають про нас вичерпної інформації; ідеал незалежної України навіть між українськими масами не поширений, що ж між чужинцями! Треба, отже, вести пропаганду, але без ніяких надій і претензій на теперішній успіх. Реальні успіхи можуть мати місце в майбутньому, коли чужинці будуть свідками нашого визвольного чину.

І нарешті – ОУН має вести на зовнішньому полі працю не на сьогоднішній день і не для ефекту. Це праця, що дасть наслідки тоді, коли одночасно з нею буде йти внутрішня розбудова української нації. Це праця для національної революції.

 

[Розбудова нації. – 1930 р. – № 5-6].

 

* у стані народження (лат.)

* передусім (лат.)

* чистий лист (франц.)