Українська справа на міжнародній шахівниці

Автор: . 17 Кві 2016 в 0:02

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Дмитро Андрієвський


 

Українська справа на міжнародній шахівниці

 

 

Повоєнні трактати, перекреслюючи політичну мапу Европи, мали встановити нову рівновагу сил у цілому світі. Вони ввели в міжнародне життя ряд нових політичних чинників, що ними є відбудовані чи новопосталі держави. Версальський трактат, що є ніби стовбуром для низки инших договорів, освятив, між иншим, відновлену незалежність Польщі. Однак він не визначив її кордонів, лише зазначив, що їх згодом усталять «головні заприязнені і стоваришені держави». Договір Сен-Жерменський ствердив, що Австрія зрікається на користь тих держав «усіх прав і пре­тензій на території, які раніше належали Австро-Угорській Монархії й які лежать поза новоусталеними кордонами Австрії». Теж саме зробив Тріанонський договір щодо Угорщини. Тим способом українська справа в формі галицького й закарпатського питання ввійшли як об’єкт права в систему повоєнних договорів і як складник у проблему політичної рів­новаги Европи.

Франція (в особі Клемансо), яка вела перед під час Мирової Конференції, захотіла зробити з Польщі державу, настільки могутню, щоб вона стала противагою Німеччини й бар’єром межи німцями і Росією. Для того полякам дано всі можливости, й вони заявили претензії на ці­лий ряд чужих територій, які тоді мали 38 міл. населення. Ті намагання Франції і претензії Польщі зустріли опір Америки та Англії, а рівно – кон­куренцію Чехії. Вільсон, приобіцявши Польщі аж забагато, був зв’яза­ний своєю засадою «самовизначення», Англія знову не вірила в державно-політичні здібності поляків. В тих умовах українські землі, приналежні колись до Австрії, стали тим маслаком, із-за якого повстала борня в лоні Антанти. Польща за всяку ціну хотіла їх мати. За підтримкою Франції (армія Галлера) вона повела політику доконаних фактів, підступно захо­пивши Галичину. Наслідки були ті, що вона дістала 25 червня 1919 р. згоду Найвищої Ради на окупацію тих українських земель.

Але боротьба за Галичину в лоні Конференції не припинилася, бо окупація ще не була остаточною розв’язкою. Найвища Рада шукала спо­собів залагодити справу в формі надання Польщі мандату на 25 років при умові широкої автономії для Галичини. Було очевидно, що Антанта не знала що робити з українськими землями, над якими дістала право. Вона почувала себе зобов’язаною перед Росією, яка, збольшевичившись, вже не брала участи в антантських справах, але все ж її вважали найбільш зацікавленою в українських питаннях. Знову над Мировою Конференцією тяжіла українська проблема в цілому; тільки ж вона не могла її розв’язати, ба, навіть приступити до неї. І то все через свої зобов’язання супроти царської Росії і через фактичну владу совітів над Україною. В цей період Мировій Конференції, а бодай певній частині її, властиві були ідеї, висловлені пізніше Керзоном, під час конференції у Спа. Телеграмою з 11 липня 1920 р. до Чичеріна англійський міністр ви­значає «лінію, встановлену минулого року Мировою Конференцією тим­часово як східні кордони Польщі, і в яких кордонах цю останню вповно­важено запровадити польську адміністрацію». Ця лінія проходила через Берестя Литовське, Доругуск, Устилуг, Грубешів, Крилів, Раву-Руську, Перемишль аж до Карпат, полишаючи майже всі українські терени поза межами Польщі.

Вже підписавши гарантії прав національних меншин, Польща не знала достотно, на яких із її територій ці останні ще будуть, бо не мала усталених кордонів зі Сходу. Ще менше як у оправі Галичини, була управнена Антанта рішати питання кордонів північно-зах. укр. земель, приналежних колись до її союзниці Росії. І тут знов Польща рішає вив’язатись зі скрутного становища й вивести з нього Антанту шляхом докона­них фактів. Для того вона використовує українську справу. Та коли під­ час переговорів у справі Галичини вона рішуче заперечувала самий факт існування України й українців як нації (L’Europe Nouvelle з 16 травня 1920 р.), то тепер вона їх не лише признає, а й шукає з ними союзу. Під­писавши Варшавський договір із от. Петлюрою, вона йде походом на Київ, ніби з метою визволити з-під влади московських совітів Правобережну Україну й заснувати там незалежну Українську Державу. Не вважаючи на тяжку поразку, їй, завдяки «чуду над Віслою», вдається надзвичайно вигідно замиритися з совітами в Ризі. Ризький договір ні в якій мірі не має за предмет українську державність, але є тим актом, який ніби впо­рядковує польсько-російські відносини, усталюючи східні кордони Польщі.

Антанта в силу вищенаведених причин не годна була сама якось розв’язати проблему східних кордонів Польщі, і ця остання, певно не без згоди деяких держав, взяла це на себе, оформивши рішення міжнародним договором із совітами. Ризький трактат розв’язав руки Антанті й дозво­лив дати якось раду з усіма українськими землями, яких упоминалася Польща. Постанова Ради Амбасадорів з 15 березня 1923 р., покликуючись на Сен-Жерменський договір, на признання Польщею конечности ав­тономії для Сх[ідної] Галичини, на підписання нею гарантій прав національ­них меншин і на той факт, що «Польща увійшла в безпосередні стосунки з Росією у справі її кордонів із цією останньою», признає зах.укр. землі за власність Польщі. Головні заприязнені і стоваришені держави признали кордони, «усталені 23 падолиста 1922 згідно угоді Польщі з Росією», за­значаючи при тому, що це усталення відбулося «за відповідальністю тих двох держав». Цією останньою заувагою Антанта ніби відхиляє від себе відповідальність за висліди Ризького миру й тим безперечно ослаблює вагу самого акту признання східних кордонів Польщі. Отже, можна твер­дити, що незважаючи на договір Польщі з совітами, питання цілости польських кордонів лишається до певної міри відкритим. І поляки не можуть мати великої певности, що европейські держави за всяку ціну будуть обороняти ту цілість. А тому Польща мусить думати за ту «третю Росію», яка прийде по совітах; думати й непокоїтися.

Звичайно, лише хоробливій голові може уроїтися, що Польща зможе посунути свої кордони ще далі на Схід і на Південь. А все ж, хто захоче вдуматися у вступ з постанови Ради Амбасадорів про «відповідальність», тому стане ясно, що балакати про неагресивність Польщі на Сході – це лише ману пускати. Польща завжди мусить дбати про затвердження, силове і правне, нинішнього стану посідання, а для того не лише оборонятися, але також і наступати, і то не куди инде, як у бік України. Справді, «Przedświat» пише: «Після Казимира Великого доба Яґайлонів є найблискучіша. Вона характеризується польським розростом на Схід. Ми повинні наслі­дувати той історичний шлях». Знову Сроцький в «Przełom-і» заявляє: «Польща не може сьогодні забути, що поза її східними кордонами є ши­рокі степи, які ще не організовані як слід. Ті степи вимагатимуть правдо­подібно від Польщі знов великої історичної чинности». Посол Скуліч мислить ту чинність у формі польсько-литовсько-білорусько-української республіки (Kurjer Wileński), а п. Бобжинський твердить, що єдино Польща могтиме створити Велику Україну, яка буде тісно пов’язана з Польщею федеративними зв’язками (Nasza Przyłość, 1930 р.). Такі наміри поляків йдуть у парі з цілковитим нехтуванням змагань, потреб, права, навіть імені українського народу на зах. землях. Маючи далекосяжні плани щодо східних просторів України, Польща не вважає для себе за вказане пошанувати навіть зобов’язання, взяті на себе щодо Галичини та україн­ської людности на північно-зах. землях. Тим вона виразно вказує, що в поході на Схід числить Польща більше на силу свого п’ястука та на до­помогу Франції, ніж на згоду і спільність інтересів із Україною.

Отже виходить, що існує нині в Европі система договорів, яка одним краєм (дог. Сен-Жерменський і Тріянонський) дотикає українську справу. Однак найважніший акт-постанова Ради Амбасадорів не розв’язує пи­тання приналежности зах. земель України до Польщі імперативним і остаточним способом, лише признає нинішні кордони польсько-совєтські за відповідальністю поляків та москалів. І то як кордони, що перетяли старі російські території, так і ті, що торкаються колишніх австрійських. Коли ця постанова і вирізняє Галичину з цілости зах. земель, то лише, щоби ствердити зобов’язання, накинені Польщі Антантою (автономія). Знаємо, що в колах Мирової Конференції кружляли проекти рішень куди сприятливіші для нас (проект мандату, лінія Курзона), ніж ті, що за­пали. І можна твердити, що ці останні не є в ніякому разі складниками певної концепції тих кіл щодо української справи, лише практичним ви­ходом із положення признанням доконаних фактів. Але з другого боку, признаючи Ризький договір, Антанта не хотіла признати Україну, яка фігурує в ньому як суб’єкт права, і представила той договір як акт поль­сько-російської угоди («Польща увійшла в безпосередні стосунки з Ро­сією»). Отже, існує тенденція трактувати українську справу як справу польсько-російську. До таких висновків приводить нас аналіз політич­них актів, на яких заснована нестала рівновага сучасної Европи.

*

Повоєнна система рівноваги, означена трактатами, мала спиратися на силу побідних держав-переможців. Однак, уже під час Мирової Конференції позначилися між ними розбіжності, які згодом поглибилися й довели до розпаду блоку. Першою вийшла з нього Америка, яка відмовилася приступити до Союзу Народів, що його за­думав Вільсон як запоруку миру між народами, а який здійснено, за думкою Клемансо, як спонуку до примусового послуху волі Антанти. Америка не хотіла вв’язува­тись до европейських справ і відійшла. Світову рівновагу надщерблено, і Союз Народів зробився тереном шукання европейської рівноваги. Спроба здійснити її в формі оборонного союзу всіх членів СН підписанням Протоколу (угода Еріо-Макдональда, 1929) перепала, бо Англія, після зміни уряду, відмовилася загарантувати повоєнні кор­дони. Італія й собі дедалі більше відсувалася від блоку, головно від Франції, бо ця не сповнила своїх обіцянок, пороблених під час війни в Лондоні (1915 р.), щодо пе­регляду питання колоній на користь Італії. Заведена у своїх сподіванках, Італія після фашистського перевороту виразно почала шукати способу дійти своїх цілей силою. Вона стала в гостру опозицію до французької політики й почала гарячково зброїтися.

Найбільш зацікавлена була в задержанні повоєнного укладу сил у Европі Фран­ція. Вона зробила з пошанування договорів догму своєї політики. А щоб оперти її на силу, започаткувала цілу низку тісних союзів із Бельгією, Польщею, Чехословаччиною (1924). З її намови утворилася так звана Мала Антанта, яка пов’язала докупи Чехію, Сербію й Румунію. Польща ж, хоч і заприязнена з Румунією, залишилася на боці; а це з причини труднощів у чесько-польських відносинах, з одного боку, а по-друге – чехи й серби не погоджуються з політикою Польщі супроти Росії й не хочуть устрявати в авантюру на Сході Европи. А що тут дійде до авантюр, то це для них ясно. Фактично оборона договорів, замість бути справою цілої Антанти, стала журбою Франції, але, розуміється, й Польщі. Чехословаччина як мудріша і прозор­ливіша ввійшла в порозуміння з Німеччиною, ба, навіть готова говорити з Угорщи­ною. Та останні події у зв’язку з проєктом митного об’єднання Німеччини з Австрією (Аншлюс) показали, що Мала Антанта далеко не є одностайною: Румунія виразно хилиться до Німеччини, з якою зробила торговельну умову; навіть Сербія не затіяла такої вже дуже гострої ворожої позиції до перспектив цілковитого з’єднання німецьких земель в одну державу. Так або инакше доля політичної системи, встановленої в Версалі, опинилася в руках не блоку Антанти, лише в руках Франції і її сателітів – дер­жав Сходу Европи, найбільш загрожених, бо найбільше обтяжених дарунками щедрої за чужий рахунок Франції.

Проти цієї системи від самого дня підписання договорів повела атаку Німеччина, а за нею й її колишні союзники. Після поразки перед Німеччиною були дві дороги, дві політики: на Схід чи на Захід. Спочатку підписанням договору з совітами в Рапальо (1922 р.) перемогла перша. Німеччина почала спекулювати на большевицькій небезпеці. Крім того, вона зробила з СССР свій склад огнепальних матеріялів, яких не могла виробляти вдома, а згодом навіть терен економічної й фінансової, зрештою катастрофічної, політики. Але Штреземан започаткував (1925 р.) спробу зближення з Заходом і дійшов у Локарно (1926 р.) до порозуміння з державами Европи. Тут під­писано низку умов, із яких «пакт безпечности» між Францією й Німеччиною гаран­тував нинішні кордони Франції, та ще за запорукою Англії. Себто, ця остання в разі нападу одної зі сторін мусила дати оружну поміч заатакованій. Инші чотири «пакти роз’ємчости» між Німеччиною і Францією, Бельгією, Польщею й Чехословаччиною зобов’язують сторони, в разі непорозуміння між ними, не вживати зброї, але покла­стися на присуд Союзу Народів. Але жоден із тих пактів не стверджував непорушности східних кордонів Німеччини.

Локарно не позначило зміни, лише заломлення совітофільської політики Німеч­чини. Воно змушувало її приступити до СН, а значить і чинити в разі конфлікту, не оглядаючись на совіти. Разом із тим воно піддало під сумнів слушність і тривкість усталених повоєнними договорами кордонів, бо потверджувало лише частину їх, тоді як кордони Польщі того добровільного з боку Німеччини признання не знайшли. Иншими словами німці прилюдно дали до зрозуміння, а решта держав взяли то офі­ційно під увагу, що Німеччина змагає до перегляду своїх кордонів, а тим самим поставили під знак запитання нинішню Польщу. Локарно наочно показало, що версальська система відносин не відповідає реальному укладові сил. Локарно, хронологічно припавши на час укладення плану відшкодувань Доза, започаткувало рівно ж практичний перегляд тої системи договорів. Від часу Локарно Німеччина здобула багато на терені европейської політики; але доки Версальський договір існує, вона не відвернулася від совітів і поновила Рапальський договір влітку 1931 року.

Локарно є дитиною Штреземана і Бріяна, але повитухою його був англійський амбасадор у Берліні лорд Абердон, а рівно міністр Шемберлен, що брав участь у самій конференції. Німецько-французьке порозуміння в нинішніх обставинах іде по лінії англійської політики. Англія хоче мати в Европі підпору проти Америки, що змагає до світової гегемонії, а тому не хоче війни в Европі. Але вона не годиться й на надмірне зміцнення Франції. Тому від самої Мирової Конференції вона підпирає Німеччину, не бажаючи ослаблювати її через край. Локарнський пакт зв’язав Англію зі справою німецько-французьких відносин і ще більше насторожив супроти Польщі, яка завжди може викликати конфлікт, у якому Англія мусила б узяти участь. Англія ніколи не мала довіри до Польщі й лише большевицька загроза її примирила з нею. Та все ж справа «пацифікації» довела наочно, яка вона чутлива на всякі докори й обвинувачення, кинені в бік Польщі.

Англійська політика завжди намагається попередити події, й у цьому її сила. А тому і в справі суперництва з Америкою вона йде назустріч тому, чого не уникнути, себто, признає в засаді рівність у морських озброєннях. Разом із тим Англія останніми часами виразно протегує зріст морських сил Італії, яка намагається дорівняти Франції. Італія для Англії не така невигідна в Европі, як Франція, а тим часом може бути їй дуже помічною. З цих причин Англія під проводом Макдональда стає дуже актив­ним чинником міжнародної політики і, дбаючи про згоду з Америкою, змагає не до­пустити до надмірної потужности Франції, а натомість підсилити Італію. В 1930-31 роках міністр Гендерсон бере дуже діяльну участь у всіх переговорах: у справі мор­ських озброєнь, повоєнних боргів, відшкодувань, німецько-французького зближення. Те ж саме на терені СН. Тут його увагу привертає й українська справа. Він дає зрозу­міти Польщі, що вона не повинна числити на його надмірне потурання й намагається довести до залагодження відносин на Сх. Европи. Але великі й непередбачені еконо­мічні та політичні труднощі урвали, не знати на який довгий час, цю міжнародну актив­ність Англії. Однак, вона до неї ще мусить вернути.

В англійській політиці Італії належить досить визначне місце. Инші ж при­чини відштовхують її від Франції. Італія Муссоліні виразно висловилася за перегляд повоєнних договорів. Її ревізіонізм є дещо инший, як німецький. Він має предметом не якісь кордони, але цілий уклад сил у Европі. Франція з її республіканізмом та демократизмом, з її версальського доктриною та мілітарною потужністю стоїть Італія на дорозі. Захоплена великодержавними планами, Італія залицяється до англосаксів, загріває Німеччину до бунту проти Версалю й систематично зводить бої з Фран­цією на терені СН та в питанні озброєнь, намагаючись не так дорівняти Франції, як її роззброїти. Рівно вона гостро неприхильна до союзників Франції – Сербії, Чехії, а почасти й до Польщі, яку вона не спроможна привернути до себе. Італія вибрала за терен своєї позитивної політики Балкани. Тут, користаючи з відсутности Росії, нама­гається вона стати твердою ногою. Їй бо ходить про розріст. Позбавлена колоній, вона задихається на своєму півострові, а з другого боку – шукає союзників, щоб протиставитися Франції. Такі переможені держави, як Угорщина, Болгарія, дуже легко йдуть на зближення. Але далі Італія з’єднує собі Грецію Венізелоса й Туреч­чину Кемаля-Паші. Перша Балканська конференція в Атенах (1930 р.) і друга в Царгороді, одвідини Ісметом-Пашею Атен, подяка Муссоліні за посередництво, висловлена при тій нагоді турецьким міністром, свідчать, що маємо тут до діла з правдивою Балканською Антантою «мейд ін Італія». Навіть Сербія, хоч і як загрожена Італією, не в стані опертися цьому рухові й поруч із Румунією бере участь у балканській олімпіяді. Офіційні зносини Італії та Туреччини з совітами дещо затемнюють політичне обличчя цього блоку на чолі з Італією. Ясна річ, годі говорити про якусь близькість фашистської Італії й націоналістичної Туреччини до большевизму. Маємо тут до діла з економічною й політичною спекуляцією на короткий реченець.

Останні події долучають до всіх тих складників міжнародної політики ще й Америку. Ця остання деякий час вважала для себе за можливе бути осторонь від ев­ропейських справ. Вона вперто відмовлялася від чинної участи в питаннях европей­ської політики, якщо це не торкалося озброєнь. Участь Доза й Юнґа у складанні плану виплати відшкодувань не була офіційною, і була виміряна лише на те, щоб обороняти приватні американські капітали. Така відчуженість Америки чимало спри­чинилася до розкладу Версальської системи рівноваги, розрахованої на всі головні потуги світу. Але разом із тим це сприяло виробленню свідомости спільности інтере­сів в европейських народів. Але протягом 1930-31 рр. цілком несподівано Америка почула себе гостро діткненою скрутою, що запанувала в світі в силу стислої еконо­мічної взаємозалежности між народами. Її казковий добробут захитався, її всесильна фінансерія почула себе загроженою. Поміж різними чинниками, які склалися на це, була політика Франції в Европі, економіка Німеччини й самий факт існування совітів. Поставлений перед можливістю величезного краху, през. Ґувер влітку 1931 р. наважився чинно втрутитися до европейських справ і раптом запропонував мора­торій для грошових зобов’язань між урядами, пороблених внаслідок війни. Відразу стало ясно, що це лише початок, який може привести до цілковитого уморення тих боргів. Маючи цю зброю в руках, Америка нині намагається використати її для об­меження озброєнь. Тут вона має відверту підтримку з боку Англії та Італії проти Фран­ції. Тим способом Америка нині входить у гру, яка йде навколо нового укладу сил у Европі. Крім того, останні події в Китаї заангажували її ще більше і привели до практичної кооперації з С[оюзу] Народів.

Загальна дезорганізація світової господарки, що запанувала протягом 1931 р., привела до того, що през. Ґувер був змушений шукати порозуміння з Францією, яка нині разом із Америкою володіє трьома четвертинами золотого запасу цілого світу. Але далі йде черга й на порозуміння з Англією та Італією, які до Америки нині по­літично більш зближені, ніж Франція. В остаточному рахунку питання сучасної скрути зводиться не лише до фінансових проблем, а рівно й до організації виробу, розподілу й ужитку продуктів. Вже тому Америка змушена займати становище в різних европейських політичних справах, що в’яжуться з економікою. І, правда, доки ще фран­цузький прем’єр доїхав до Вашингтону, там вже витягнено на зверх політику Німеч­чини й Польщі. Бо ж справа коридору й Данцига чи не вирішує в питанні орієнтації ні­мецької політики. А знову німецько-совіцьке накладання коштувало масу грошей, по­стачених німцям Америкою й Англією.

Отже, на сьогодні ми ніби повертаємося на десять, дванадцять років назад, коли Америка ще не відтяглася від участи в европейських справах. Але тоді не було такої великої розбіжности в думках і змаганнях народів, як нині. Тоді було два суцільних блоки – переможців і переможених, серед яких нам українцям маневрувати було не можливо. Тоді, щоправда, ще не існувало таких неприємних для нас прецедентів, як Ризький мир чи постанова Ради Амбасадорів. Але знову ж і українська справа не була так розголошена. А головно не було ще такого свіжого досвіду з Польщею, з одного боку, і з радянською Росією, з другого, який світ має нині. Треба сподіватися, що і для нас, українців, ці гіркі дванадцять років блукання на чужині не минули марно й набутий досвід не піде нам за водою, коли знов українська справа стане на порядок денний.

 

____________________________________          [Розбудова нації. – 1931. – № 9-10].

Рубрики: Видання Центру | Український націоналістичний рух