УКРАЇНА-ТАТАРСТАН – ВІСЬ СТАБІЛЬНОСТІ І ПОРЯДКУ

Даніял Туленков,
мусульманський татарський публіцист, історик

 

УКРАЇНА-ТАТАРСТАН – ВІСЬ СТАБІЛЬНОСТІ І ПОРЯДКУ

 

Найважливішим аргументом апологетів російської імперії є її горезвісна “геополітична суб’єктність”, альтернативою якої називається хаос на просторах Північної Євразії, що ініціюється США або іншими зацікавленими силами.

Логіка у такої побудови є.

Зокрема – США, не зацікавлені в існуванні самостійного європейського чинника світової політики, дійсно можуть спробувати ініціювати руйнівні процеси, подібні іракським, на території РФ з метою дестабілізації нафтогазового тилу Старого світу.

Питання в тому, наскільки здійснима така політика і які чинники можуть у реальності перешкоджати цій хаотизації, а які їй сприяють.

Але ще важливіше питання – наскільки доречно розглядати реліктову колоніальну імперію як повноцінну альтернативу передбачуваному хаосу.

Мабуть, із розгляду цього питання і слід почати перш за все.

Бо положення про стабілізуючу роль Росії в Північній Євразії є відвертий міф, паразитуючий на страху обивателя перед політичним катаклізмами.

Для володіння реальним статусом стабілізуючого чинника Росії потрібна як мінімум повноцінна державність – невід’ємними атрибутами якої є:

– ідеологія;

– національно орієнтований уряд;

– виключення з порядку денного об’єктивних тенденцій до саморуйнування, тобто відсутність тих чинників, що сприяють краху держави, але при цьому ігноруються.

Ідеології у сучасної Росії немає.

Ідеологія була у царської Росії, була ідеологія в СРСР.

При всій деспотичній суті колишніх імперських режимів, вони позиціонували себе як інструмент втілення в життя якихось великих проектів, що несуть смислове навантаження, – будь то ідея Третього Риму або ж ідея комунізму.

Сьогоднішній режим більшою мірою відображає суть Орди, ніж Риму, коли немає навіть натяку на те, що влада служить якійсь ідеї.

Влада сакралізується як власне влада. Її сенс під сумнів не ставиться. Питання про те, а для чого потрібна ця влада, – навіть не стоїть. Поняття “держава” стає уособленням кінцевого сенсу.

Але при цьому немає ідеї держави як такий.

Відповідно, ми маємо величезну кількість населення, відчуженого від російської держави, байдужого до неї, яке об’єднується під прапорами її збереження лише перед загрозою “нашестя варварів”, “міжнародного тероризму”, китайської загрози і ін.

Немає в Росії і національно-орієнтованого уряду.

Не дивлячись на трактований етатизм, правлячий в Росії режим захищає лише ті “інтереси держави”, які тісно пов’язані з інтересами нафтогазових корпорацій.

І наскільки б не був принизливий статус колоніальних народів, статус росіян мало чим кращий – у сьогоднішній Росії росіянам не належить нічого, окрім мішури минулої величі нібито їхньої держави.

Відсутність ідеології, будь-якої, найущербнішої, найжахливішої, але – ідеології, життєво важливої для такої громіздкої трансконтинентальної багатонаціональної держави як Росія, здатної мотивувати – в ім’я чого бути разом народам з такими різними векторами національного розвитку, як, наприклад, росіяни, татари і буряти; відсутність уряду, відповідального перед людьми, а не топ-менеджментом сировинних корпорацій і зарубіжних партнерів і, нарешті, незворотні суїциїдальні процеси – зростання міжнаціональної ворожнечі і неконтрольована міграція, корупція всіх інститутів держави, зношення життєво важливої господарської інфраструктури, соціал-дравінізм в економіці і соціальній сфері, деградація населення, культурне зубожіння всіх без винятку народів імперії, втягування Росії в пастку глобалізації і наполегливе формування уніфікованого типу людини-споживача – ось той неповний список проблем, які Росією не вирішуються, але лише відкладаються на потім.

Те, як режим скидає з себе соціальні зобов’язання перед населенням, руйнує вищу школу і наукоємкі технології, свідчить про відсутність у Росії довгострокової програми розвитку.

Усі процеси життєдіяльності держави підпорядковані трубі і лише трубі.

А це означає – уряд своїми руками підкладає під крісла своїх наступників міну неминучого в період після 2008 року соціального вибуху, сам, розраховуючи, мабуть, зустріти епоху північноєвразійських катаклізмів в спокійніших місцях.

Адже йдеться про соціальний вибух, який в умовах багатонаціональної держави, що не має об’єднуючої ідеології, неминуче виллється у вибух міжнаціональної конфронтації.

А якщо поверх об’єктивного неспівпадання національних інтересів корінних народів ми накладемо чинник міграції, що все збільшується, формування всередині російського суспільства агресивних ксеній, на зразок китайської, наплив вихідців із південних республік колишнього СРСР, не пристосованих, на відміну від татарів і башкирів, до співіснування з російським населенням, – то цей вибух і без соціальної компоненти здатний буде обернути горезвісну геополітичну стабільність під брендом “Росія” в прах.

І все це – неминуча спадщина імперського минулого, імперської форми суб’єктизації Північної Євразії, заснованої на придушенні націй, що самостійно розвиваються.

Коли доля регіону відчужується від долі її національних суб’єктностей на користь якоїсь наднаціональної групи – ми одержуємо імперію.

Поки є ідея і є зацікавлений у життєздатності свого штучного політичного утворення уряд – неминучі проблеми будуть імперією пригнічуватися і регламентуватися волюнтаристським методом.

Але немає ідеї, немає зацікавленого уряду – а проблеми, проте, залишаються і загострюються з кожною годиною.

Так – Росія на межі колапсу і хаосу.

Та імперський механізм як стабілізуючий чинник більше не спрацює, бо імперська конструкція себе зжила, і Москва фізично більше не здатна згенерувати об’єднуючу ідею.

Більш того – основна маса населення добровільно прийняла запропоноване в 1991 році гасло “жити ради того, щоб просто жити”. А це означає, що імперія померла в серці стрижня російської держави – державотворчого етносу, будівельного матеріалу держави – росіян.

Залишилися, звичайно, релікти шовінізму і національної переваги, на цьому Кремль може намагатися паразитувати ще довго. Але чи витримають ці релікти випробування часом?

І чи підуть росіяни, на випадок чогось, захищати саме імперію?

Сумнівно, бо максимум, на що зараз можна підняти росіян, – це наРосію для росіян, що вже означає підміну імперського принципу принципомнаціональної держави з претензією на землі інших народів.

Цей варіант не виключається, мабуть, і правлячими колами як останній козир у грі з долями мільйонів людей.

Хаотична міграція інородного населення спрямована, у першу чергу, на делегітимізацію корінного неросійського населення, на те, щоб стерти грань між татарами, у яких на території РФ є своя земля, і, наприклад, таджиками, у яких на території РФ своєї землі немає.

Коли ця грань буде стерта у свідомості обивателя, під ніж “боротьби з ісламською загрозою” або чогось подібного можна буде сміливо пустити всіх.

Тому скажемо ще раз – Росія на межі хаосу, але саме Росія в тому вигляді, який вона має, – це і є запорука неминучості хаосу.

Хаос закладений у саму конструкцію російської імперії, а не в об’єктивні прагнення її народів до свободи і державності.

Тільки деколонізація врятує Росію від її злочинного і безвідповідального уряду.

Тільки деколонізація і реструктуризація простору імперії за принципом національних держав врятує мільйони росіян, татарів, башкирів, кавказців від взаємного знищення і вирішить питання агресивних інородних ксеній, що паразитують на корінному населенні і вносять під виглядом релігійного або расового чинника свій внесок у загострення міжнаціональних суперечностей.

Безумовно, у світі є сили, здатні спробувати перетворити процес деколонізації на процес балканізації, – з метою руйнування стабільності на нафтових, газових, залізничних магістралях.

Цього, на жаль, не розуміють ті, хто метушиться між сильними світу цього, намагаючись знайти порятунок від Кремля в обіймах Вашингтона, сподіваючись на різного роду химерні союзи й об’єднання за різними критеріями і віддаляючись від одного єдиного рішення – політичної суб’єктизації націй як природної і вищої форми еволюції людського соціуму.

Порятунок російського простору від усестороннього колапсу полягає у перетворенні етносів в національний суб’єкт. І навпаки: статус об’єкту, будь то об’єкт кремлівської політики чи об’єкт вашингтонської політики, – є інструмент хаосу.

І суб’єктизація націй, вибудовування між націями яких-небудь блоків і стратегій завтрашнього дня – є процес дня нинішнього.

Лише за такого розрахунку ми уникнемо всіх тих пасток, що неминуче будуть поставлені перед нами могутніми державами з метою підпорядкування і маніпуляції.

Для цього нам необхідно спробувати визначити опорні точки пострадянського простору, і зробити це можна порівняно легко, виходячи з магістрального напряму радянської і російської економік – транзиту нафти і газу на захід.

На нинішньому етапі таких пунктів декілька, але якщо ми виключимо паразитуючу імперську Москву, то таких пунктів залишиться два – Україна і Татарстан.

Україна і Татарстан – два опорні пункти найважливіших секторів (західного – транзитного і східного – виробничого) колишнього радянського нафтогазового комплексу, нині керованого з Москви купкою нуворишів сумнівного походження.

Москва в цій схемі – ланка цілком зайва і безглузда, і якщо її прибрати, то найсильнішим чинником на Сході Європи (тобто в західному – транзитному секторі) стає Україна.

Уся Центральна Росія згрупована нині навколо Москви не скільки як політичного, скільки як фінансового центру.

Але фінансовим центром Москва буде лише до тих пір, поки в ній обертаються капітали нафтогазових корпорацій, поки є обслуговуюча їх імперія.

Не буде цього – і Москва перетвориться на стрімко убожіючий мегаполіс, що не має ніякого реального забезпечення, подібно до девальвованої валюти.

І куди, на кого тоді орієнтуватимуться Вороніж і Липецьк, Тула і Білгород?

На кого буде зорієнтована Білорусь?

Крах геополітичного значення Москви утворює вакуум, здатний бути заповненим тільки українським чинником.

Тут, звичайно, багато що залежатиме від того, хто матиме владу в Києві, але це вже окреме питання.

Що стосується Ідель-Уралу, то тут алгоритм вельми схожий.

Татари є стрижньовим етносом Великого Волго-уральського регіону, проживаючи у всіх його областях і республіках, так само як росіяни.

Проте росіяни – нація з імперським, трансконтинентальним мисленням, яка сприймає себе як єдиний організм, що розкинувся від Калінінграда до Владивостока.

При такій специфіці мислення росіяни навряд чи зможуть провести внутрішню регіональну концентрацію і перехопити ініціативу у Волго-уральському регіоні.

Крім усього іншого, не слід забувати – імперії самі собою не руйнуються.

Вони або розпадаються в результаті національно-визвольної боротьби, і за такого розкладу господарем становища стає народ, що прийняв на себе тягар антиколоніального дискурсу, або ж розвалюються зверху, за згодою центральної та регіональної еліт.

А це означає, що при такій схемі розкол піде по лінії федеральних округів, з акцентом не на національну, а на регіональну суб’єктність.

Проте – регіональна суб’єктність явно менш життєздатна, ніж національна, і вихід Татарстану, що спирається на національні общини в сусідніх республіках, на роль лідера Волго-уральського регіону вірогідніший, ніж якого-небудь штучного суб’єкта.

Чому акцент робиться на Ідель-Урал, а не на Сибір?

Сибір на нинішньому етапі позбавлений головного чинника, здатного вивести його на роль суб’єкта, що має можливість узяти на себе геополітичну відповідальність, – наявності політичної нації, здатної взяти владу в свої руки.

Сибір не здатний зараз виступати як суб’єкт, і його майбутнє у випадку розвалу російської імперії повинно бути визначене зовнішнім управлінням, що спирається на той плацдарм, який здатний буде контролювати транзит його сировини і всю сукупність сибірських комунікацій.

А ворота до Сибіру – це Урал.

Та все ж – повернемося до самого початку – хід деколонізації не повинен віддаватися стихії, і тим більше бути залишений на розсуд нинішнього московського центру.

Деколонізація повинна мати національне забарвлення і проводитися руками націй як суб’єктів політики і геополітики.

Вісь Київ-Казань – природна і об’єктивно життєздатна як чинник стабільності на пострадянському просторі, але не варто чекати, поки хід історії сам виведе нас на формування цієї осі.

Основи співпраці повинні бути закладені вже зараз.

І будуватися вони будуть не на порожньому місці, потрібно це пам’ятати.

Київська Русь і Волзька Булгарія колись уже грали роль східного обрамлення Європи, забезпечуючи стабільність без жодного штучного імперського центру.

Москва і її великодержавна роль – породження монгольського нашестя, що понівечило Євразію.

Її відхід зі сцени великої євразійської політики – це припинення однієї з найжахливіших політичних аномалій в історії людства, у контексті якої самодержавство, більшовизм і “суверенна демократія” – це лише епізоди, хоч і наповнені різною суттю.

І оскільки нація є природним політичним інструментом, співпраця національно зорієнтованих сил – це, у першу чергу, запорука правильного вектора розвитку не тільки окремих народів, але й всього життєвого простору, на якому зав’язані наші національні інтереси.

Навіть деколонізована Росія не повинна бути центром будь-якої інтеграції, бо це зрештою, приведе до відродження московського імперського вектора.

Москва в принципі не може запропонувати нічого іншого, тому її роль в майбутньому Євразії – це роль регіонального центру, позбавленого будь-яких геополітичних претензій.

Майбутнє Євразії взагалі не може визначатися якимсь одним центром.

Таких центрів повинно бути декілька, і лише дотримання цього принципу врятує наші народи як від нового колоніалізму з боку інших імперіалістичних хижаків, будь то США або Китай, так і від породження нової московії.

У цих умовах нам повинні бути однаково чужі як імперські домагання шовіністів, так і ізоляціонізм.

Повноцінна незалежність в умовах глобалізму – це передусім геополітична відповідальність і співпраця.

Якщо Україна і Татарстан, а точніше, на нинішньому етапі, сказати – національно зорієнтовані сили України та Ідель-Уралу готові будуть взяти на себе таку відповідальність і зуміють налагодити співпрацю, то ми, з Божою допомогою, зуміємо покінчити і з московською гегемонією, що набила оскому, і не допустити перетворення простору Північної Євразії в поле чужої для наших національних інтересів гри.

 

http://old.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmist5/Tatarstan/article001