«Українська доктрина»: висловлене і невисловлене

Петро Іванишин,

Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова

 «Українська доктрина»: висловлене і невисловлене

Виступ президента Володимира Зеленського перед українським парламентом 28 червня 2023 р. став унікальним феноменом в новітній українській історії. Це вперше Глава держави звернувся до політикуму та суспільства з пропозицією спільно обговорити ідеологію державотворення, котру було названо «Українською доктриною». Досі наш державний корабель рухався в політичному океані доволі хаотично, наосліп, без стратегічної карти-мети, і п’ять попередніх капітанів таких небезпечних формулювань намагались не озвучувати, натомість насичували свої принагідні (передусім передвиборні) звернення найрізноманітнішими, часто самосуперечливими, уламками різних ідейних систем: від націонал-лібералізму, комуноїдного совкізму, консерватизму й націоналізму до соціал-демократизму, мультикультуралізму, космополітичного лібертаріанства чи явного москвофільства. У цьому густому тумані демагогії й популізму проглядались світоглядні орієнтації передусім не на органічні національні інтереси українства, а на космополітичні політичні міфи прозахідного (глобалізаційного) чи малоросійського (промосковського) типу, замасковані, найчастіше, соціал-економічними, євроінтеграційними та патріотичними обіцянками-приманками.

 Натомість, і це чітко стало помітно від початку масштабного московитського вторгнення в 2022-му, В.Зеленський усе більше почав осмислювати дійсність, формулювати стратегію переможної війни, захищати українську позицію на світовій арені й рішуче діяти саме з позицій української ідеї. Тож не випадково, хоча для багатьох несподівано, президент у червневому зверненні озвучив чимало з тих думок, котрі вдумливі націоцентричні аналітики намагалась донести до влади й суспільства ще від 1991 р.

Так що ж сказав і що ще хотілося б почути українській громаді від президента? Коротко розглянемо ці питання, згрупувавши текст на три частини: сильні тези президента, тези, що викликають запитання і тези, котрі не прозвучали.

Почнемо із озвучених сильних тез.

Перше. Прагнення сучасних й минулих борців «за свободу України», мрії наших героїв, спонукають нас до «трансформації» політичної системи, до побудови гідної нової держави – «України перемоги».

Друге. Щоб побудувати нову Україну, потрібна державотворча ідеологія – «Українська доктрина», котра «має відповідати на всі фундаментальні питання про Україну і наше майбутнє». Фактично йдеться про стратегію здійснення революційних змін у політичному бутті нації, про внутрішню національну революцію: «Ми потребуємо нової системи, нових правил, нових можливостей». Водночас ця ідеологія передбачає всенародне обговорення.

Третє. Досі в Україні сформувалась і функціонувала антилюдяна й антинародна система влади: «…дуже довго державні інституції в Україні та представники держави ставилися до наших людей та до життя в Україні загалом жорстоко, зневажливо та хижацьки». Держава була не матір’ю, а «поганою мачухою». Власне тут президент, очевидно, говорить про Україну як державу-неоколонію із кланово-олігархічним устроєм – злочинним «режимом внутрішньої окупації» (В.Іванишин), що перетворив омріяний поколіннями героїв світлий день Незалежності на «ніч державності» (Л.Костенко).

Четверте. «Українська доктрина» містить п’ять настанов, пунктів-«орієнтирів». І перший з них стосується «філософії нашої перемоги». Ця філософія передбачає реалізацію «Української формули миру», «чесний мир», звільнення всіх українських територій (включно з Кримом) від московських окупантів, відмову від замороження конфлікту, перетворення України в гаранта безпеки у світі та регіоні.

П’яте. Другий ідеологічний орієнтир стосується «глобальності української безпеки». Як переконливо показала розв’язана Московією (так званою «Росією») «неспровокована», «злочинна», «загарбницька» й «геноцидна» війна проти України, ця держава є імперією з диктаторським режимом влади. Вона традиційно розглядає «всіх своїх сусідів як рабів або ворогів». Така імперська держава-сусідка є прямою «екзистенційною загрозою для України». Нашій країні потрібен надійний захист від «російської колонізаторської, імперіалістичної агресії». Такий захист президент пропонує шукати не лише в інтеграції з міжнародними структурами (ЄС чи НАТО) чи через розбудову Балто-Чорноморської геополітичної вісі, а й шляхом опертя на власні сили – могутню й численну українську армію, потужні сили оборони й безпеки, надійний військово-промисловий комплекс. Україна повинна жити гаслом «ніколи знову!» й завжди бути готовою «до будь-якого зла», завжди готовою стати на захист себе і своїх союзників. Українська перемога й поява сильної української держави дозволить звільнитися від імперського кремлівського впливу й іншим народам світу. Дуже важливим, з огляду на потужні інформаційні хвилі культурного імперіалізму та космополітизму, передусім московського, мета котрих – окупація свідомості української людини, є акцентування президентом на потребі культурної, «духовної незалежності» України.

Шосте. Третя стратегема стосується «політики героїв». Ідеться про актуалізацію досвіду війни: нову систему військової освіти, залучення ветеранів до самореалізації в армії, державній службі та бізнесі, розвиток «культури героїв», що, окрім іншого, передбачає меморіалізацію борців за свободу нації різних періодів історії, створення пантеону, перепоховання героїв із закордону тощо. Дуже важливим є культурно-ідеологічний акцент, що стосується націософської герменевтики, національно зорієнтованої теорії тлумачення: президент, усупереч різним москвофілам чи глобалізаторам, наголошує на сформуванні саме україноцентричної історіософії – «національного канону інтерпретації війни з Росією». При цьому він, на відміну від багатьох зазомбованих інтелектуалів та політиканів, не згадуючи вже про кремлівських міфотворців, які демонструють просто чудеса освіченості й логічного мислення, не обмежує українську політичну минувшину дев’ятьма, тридцятьма чи навіть трьомастами років, а промовисто говорить про «понад тисячолітню історію української державності». Давня (Київська) Русь – це справді Українська середньовічна держава, а русини – одна із самоназв українців. А не московитів.

Сьоме. У четвертому пункті окреслюється «політика справедливості», що має внутрішній і зовнішній виміри. Внутрішній стосується зміни державної системи в бік забезпечення справедливості: «…державні інституції, зокрема судові, правоохоронні, повинні пройти таку трансформацію, яка убезпечить наше суспільство від несправедливості». Бо справедливість – це «такий суспільний лад, за якого людині хочеться жити в країні, бо людина відчуває, що її життя, її здоровʼя, її праця, гідність, прагнення до щастя, її сімʼя та майбутнє надійно захищені правом і чесним правосуддям у розумні строки, яке реально діє». Зовнішня справедливість стосується невідворотного покарання не лише для всіх московських «вбивць, терористів і катів», а й «військового та політичного керівництва Росії» (основних «політичних бандитів»). Одним із виявів справедливості є для президента знову-таки методологічно-герменевтичний момент. Ідеться про адекватне, несфальшоване імперськими чи космополітичними міфами, витлумачення світом української історії (щоправда, ця настанова знадобилася б і тим українським «інтелектуалам»-глобалізаторам, котрі борців за волю України вперто трактуються як «бандитів» чи «фашистів»): «Частиною справедливості є й правдиве ставлення світу до нашої війни за свободу та незалежність, а також до інших сторінок нашої історії, які були спотворені раніше тією чи іншою формою тоталітарного зла».

Восьме. П’ятий орієнтир – «трансформація за десять років» – стосується швидких змін у внутрішній соціально-економічній та культурній сферах. Ці зміни (збільшення ВВП, повернення додому біженців, гідний рівень оплати праці, підтримка сім’ї, цифрова трансформація, захист бізнесу і праці, зниження податків, експортування не сировини, а «результатів інтелектуальної праці», пенсійна реформа, «нова політика територій», нова якість внутрішньої безпеки та ін.) передбачають також два вкрай важливі духовні моменти: модернізацію освіти («Нація, яка хоче бути лідером, робить освіту лідером») та перетворення української культури (книг, мистецтва, кіно та ін.) на «експортну галузь», бо «це галузь, яка генерує постійну й значну увагу світу до України перемоги». Важливим є й нормалізація ролі великого бізнесу, позбавлення його олігархічних амбіцій: «Україна перемоги – це країна, у якій нікого не назвеш олігархом, бо всі економічні суб’єкти рівні перед законом».

Таким чином, державотворча стратегія президента охоплює всі основні політичні вартості: свободу, безпеку, справедливість і добробут, котрі спроможні забезпечити загальне благо.

Другу групу, менш чисельну, утворюють тези, котрі викликають певні запитання, не зовсім, на нашу думку, вписуючись у контекст трансформації політичної системи й побудови «України перемоги», «міцної й заможної демократії», створення сильної України. Не вписуються (на відміну від сильних тез), бо, не цілком враховують один із базових політичних законів, котрий стверджує, що основною передумовою побудови успішного демократичного ладу (як, до речі, й інших конструктивних систем урядування, в дусі ідей Й.Гердера чи Р.Скрутона) є національний суверенітет (Х.Лінц, А.Штепан), «національна єдність» (Д.Растоу), однорідна культура («національний характер і національні звичаї»), одностайна «вірність батьківщині» (Й.Шумпетер). Звідси випливає, що справжнє народоправство не може не бути національним (націократичним) і не може повновартісно реалізуватися ні в державах-імперіях, ні в колоніях чи квазіколоніях, лише в державах національних.

Перше. Про яку майбутню державу йдеться в «Українській доктрині»? Сильна, заможна, демократична і європейська  «Україна-переможниця» – це що? Сильними себе позиціонують Північна Корея й Ізраїль, заможними – Китай і Британія, демократичними – РФ і США, європейськими – Білорусь і Франція. Але це різні держави із відмінними державотворчими ідеологіями й політичними системами.

Друге. Мабуть, далеко не завжди й не в усьому Україна «керується своїм народом», «зберегла демократію та європейськість», «гідність і віру в майбутнє». Доволі значна кількість представників влади (теперішньої та минулих), депутатів, чиновників і силових структур, політичних та громадських діячів (особливо від 2014 р. та 2022 р.) виявились, за інформацією у ЗМІ, українофобами, зрадниками, колаборантами, банальними корупціонерами й негідниками. Дехто, як-от сумнозвісний В.Медведчук, до останнього перебували у Верховній Раді чи на інших державних посадах. І всі вони потрапили на ці посади через демократичні механізми. Якщо залишити стару, космополітично-демократичну, систему формування влади, добору кадрів у державні органи, навряд чи нова політична еліта уникне «демократичного» (через вибори, призначення, залучення «людей з народу» тощо) проникнення в неї україножерів, ворожих агентів чи корупціонерів.

Третє. Ми дійсно маємо багато за що бути вдячними нашим західним партнерам після 24 лютого 2022 р. Але чи справді можемо впевнено розглядати членство в Євросоюзі як «економічну та інституційну», а в НАТО як надійну військову «безпеку» для України?  Чи відважаться ці міжнародні структури розглядати самі себе в такій ролі? Чи перестануть колись «оглядатись» на імперський Кремль? Чи не має вини провідних гравців ЄС і НАТО в політиці замирювання шовіністичної Московщини (і Єльцина, і Путіна), в розбудові (подекуди ще й досі!) її ВПК й терористичної армії, що, зрештою, стало однією з причин вторгнення кремлівських нацистів в Україну? Чи справді є переконаність, що не слабка, а сильна політично, військово, економічно, культурно Україна, «Україна перемоги», потрібна євроатлантичним глобальним структурам? Чи варто й Україні, котра ще не трансформувала свою політичну систему, не зміцнила національну державність, не стала «ідейно, політично та економічно єдиним цілим» (В.Іванишин) прагнути якихось негайних наднаціональних інтеграцій? Одностайні відповіді наряд чи існують. Цю складність усвідомлює, мабуть, і сам президент, оскільки слушно зазначає: «Наявні міжнародні інституції не здатні забезпечити дію міжнародного права».

Четверте. Чи варто осучаснення української освіти та науки зводити до цифровізації і то лише заради «кваліфікованої праці»? Чи не перетворюється у цьому випадку освіта у функціональний елемент економічної сфери, в засіб отримання банального прибутку? Чи не втрачається при цьому автономність й органічна суть загальної освіти як простору формування всебічно розвинених громадян – інтелігентних, патріотичних, творчих, дієвих і вільно мислячих людей культури? А вищої освіти – як простору формування духовної еліти нації, національної інтелігенції, творців національної свідомості та світогляду? Чи може повоєнна, передусім американська, космополітично-ліберальна модель освіти, так ґрунтовно розкритикована в працях Г.Арендт, М.Сендела чи М.Нусбаум, бути єдиним основним зразком для реформування освіти української? За свіжими опитуваннями, лише 5 відсотків німців – продукт цієї неолібералістичної системи освіти – готові стати на захист Вітчизни…

П’яте. Англійська мова справді є мовою «глобальної співпраці». І її справді варто вивчати та використовувати в різних сферах – бізнесі, науці, комунікації. І при цьому не варто забувати й інші мови: наприклад, польську, китайську, німецьку, іспанську, французьку та ін. Але чи не стане надмірне акцентування на англійській шкідливим для розвитку української мови в Україні як мови загальнонаціонального та міжетнічного спілкування? Чи взятий до уваги факт тривалого лінгвоциду українського народу в Україні? Чи враховано, що саме мова, поруч із історією та художньою літературою, входить, на думку націософів та націологів, до провідних духовних речей, які формують національну ідентичність людини і народу? Чи не перешкоджатиме тотальна англізація мовному відродженню українства, котре ще далеке від завершення? Чи відповідає цей процес українському мовному законодавству? Чи враховано зауваження щодо цього питання мовного омбудсмена та представників української інтелігенції? Чи не очевидною є неадекватність уже наявних космополітичних вимог щодо використання англійської мови в  університетах (наприклад, змушування викладачів-україністів читати студентам-українцям свої дисципліни англійською мовою чи щороку публікуватись англійською в іноземних виданнях за казково велику оплату)? Чи не створює ця ситуація небезпеку витворення замість штучної московсько-української двомовності, двомовність іншого типу, і то без участі української (в певних регіонах): московсько-англійську, угорсько-англійську, румунсько-англійську тощо? Питання аж надто тривожні в ситуації чергової хвилі масового національно-мовного пробудження українців під впливом війни з московськими окупантами. Чи потрібні нам нові «Мовні Майдани»?

Третю текстуальну групу утворюють міркування, котрі хоча й не прозвучали у виступі президента, однак, на нашу думку, обов’язково вимагають озвучення для того, щоб «Українська доктрина» як ідеологія державного будівництва не втратила своєї потужності й життєвості, стратегічності й перспективності, а «Україна перемоги» не зазнали поразки на внутрішньому фронті. Ці тези випливають із настанови В.Зеленського українському парламенту, сформульованої у виступі 3 травня 2022 р.: «Сьогодні важливий мудрий раціоналізм і здоровий націоналізм». При цьому варто уточнити, що «нездоровий» націоналізм – уже не націоналізм, а щось протилежне йому – імперіалізм, колоніалізм чи шовінізм. Шкода, що про це не здогадуються деякі не надто освічені, але вельми амбітні інтелектуали-імперіалісти, приписуючи цьому світогляду «ксенофобію», «антиінтелектуалізм», «тоталітаризм» тощо.

Перше. По-справжньому ефективною й українською, повністю зорієнтованою на всебічну реалізацію й захист інтересів українства «Українську доктрину» може зробити лише український націоналізм – українська національна ідея. Українська ідея як базовий світогляд національної свободи, свободи людини і народу. Як ідеологія корування собою – «самовдаддя нації» (Д.Донцов). Як ідеологія успішної національно-визвольної боротьби. Як ідеологія національного державотворення. Бо лише «великі ідеї слугують цементуючою субстанцією суспільства» (О.Пахльовська). Здається, саме цією великою ідеєю вже надихається (хоча часто й стихійно, емоційно) більша частина українського суспільства й, більш раціонально, силового блоку – керівництво, офіцери, співробітники й прості воїни ЗСУ, РНБО,  ГУР, СБУ та ін. І це не випадково, що організаційне націоналістичне гасло «Слава Україні!» віддавна стало народним, а віднедавна – ще одним символом української нескореності, котрий знає й промовляє весь світ.

Друге. По-справжньому сильною, політично, економічно й «духовно» незалежною, людино- й націозорієнтованою, по-справжньому народовладною «Україна перемоги» може стати, лише позбувшись статусу держави-неоколонії й перетворившись на омріяну нашими героями, борцями за волю України українську національну державу, «свою хату», в якій тільки й може бути «своя… правда, і сила, і воля» (Т.Шевченко). Бо історичний сенс буття нації, як пояснював німецький філософ Ґеорґ Геґель, – «сформуватися у державу». У цьому полягає «національний ідеал» (І.Франко) кожного народу. Бо  національна держава – це природне прагнення кожного політично розвинутого народу, це завершення його політичного самоутвердження. Це держава, де головним і визначальним критерієм оцінки діяльності кожної владної структури, кожного урядовця, службовця, політика, громадського чи релігійного діяча, господарника, промисловця, бізнесмена, кожного громадянина є добро нації: на користь чи на шкоду їй зроблене, роблене або заплановане. Це держава української нації на українських землях, мета якої запевнити українству гарантований розвиток, усім громадянам України будь-якої етнічності – всебічну свободу, безпеку, справедливість і добробут. «В історії і сучасній політичній практиці людства ще не було жодного випадку, щоби в інтересах народу діяла не національна держава», – наголошував Василь Іванишин. І приклади таких національних держав, як Швейцарія, Польща, держави Балтії, Ізраїль, Японія, Фінляндія, Південна Корея, Саудівська Аравія та ін. це переконливо підтверджують.

Третє. Основною внутрішньою причиною цієї страшної війни стала слабкість української держави, слабкість зумовлена передусім політичною системою мультикультурної, космополітичної демократії, котра логічним чином, в дусі «залізного закону» Роберта Міхельса, виявилась системою олігархічної влади (дещо пом’якшеної, але, на жаль, не демонтованої, після Зимового Майдану 2013-2014 рр.). Кінцевою метою успішної «трансформації» цієї олігархічної неоколоніальної системи, системи «жорстокої, зневажливої, хижацької», системи антилюдяної, антинародної, антидемократичної, антиукраїнської, мало б стати перетворення її на щось протилежне – на систему національного народовладдя. Бо в національній державі творити закони, керувати суспільством і судити громадян мали б тільки обранці народу – з числа носіїв національної ідеї цього народу (не залежно від їх етнічного походження). Таке право українського народу на формування власної, національної влади і національної керівної еліти мало б бути узаконене. Лише в цій системі влада (усі її гілки, структури, посадові особи) є носієм національної ідеї і послідовним захисником національних інтересів свого народу – як у самій країні, так і на міжнародній арені. Лише такий політичний устрій спроможний забезпечити організований і потужний контроль за владою, може гарантувати суспільству, що кожна влада буде діяти тільки в українських національних інтересах, а не власної кишені, клану чи іноземних ляльководів.

Окремо варто проговорити ще уточнення понять нації та народу, стимулювання «розподілу Росії» (Ю.Липа) як імперського Мордору на національні держави, удосконалення конституції, роль національних Церков, поглиблення процесів національного відродження й деколонізації, осмислення власних геополітичних концепцій, залучення української діаспори, розбудову молодіжних патріотичних організацій, очевидну потребу загальної мілітаризації суспільства та ін.

Озвучені доповнення до «Української доктрини» в дусі «здорового націоналізму», як видається, можуть бути не зайвими. Від цього повинні б виграти всі: 1) президент отримає всі шанси залишитися харизматичним національним лідером не лише під час війни, а й після перемоги; 2) українці здобудуть нарешті надійний політичний прихисток – власну державу-«хату»; 3) Європа і світ замість потенційного «політично порожнього простору» (Г.Морґентау) отримають надійного й прогнозованого партнера у вигляді сильної України, як і передбачав Збіґнєв Бжезінський, – одного з «геополітичних центрів Євразії».

6-8.07.2023 р.