Українські кордони

Микола Євшан

Українські кордони [1]

Нарікання на ворогів, що розділили український народ та пошматували кордонами живе тіло його – се locus communis [2] всяких патріотичних промов. Як ми плачемо на долю, що так нас роз’єднала, як нам жаль особливо тих наших братів, що майже безнадійно пропали для нас, як напр. на Мадярщині. Щось глубоко зворушуючого має в собі ота наша туга і жаль за близькими, а все таки далекими „братами”. Се туга така сама сердечна і щира як туга за родиною людини, відділеної від рідні морем.

А все таки. Дайте ви тій „родинонці любій” зійтися разом! Не встигне вона на радо­щах поцілуватися, а вже рід буде себе прилюдно за чуби брати і сваритися за „маєтки”. І сваритися будуть і битися будуть і до суду підуть, щоби їх ділив, і кождий адвоката поставить. Не богато звичайно буває тих „маєтків”. Але аби його було навіть лише кілька соток корон, то все таки ними мусить ділитися ціла родина, аби кождому була „своя пайка”. І суд мусить всіх поділити і кождий мусить мати свою межу, аби він знав: „ось поси моєї”.

Се „родинонька люба”, та сама сестра, що виражає брата на „війноньку і сумує за ним, той самий брат, що жене за татарином сестру „визволяти, як се співається в піснях… Та сама пісня говорить про Україну, про мир хрещений, про ясні зорі і тихі води, куди рветь­ся серце бідного невольника. І ми все таку Україну бачимо… в мрії-та піснях.

„Was im Gesang soll leben,

Soll im Leben untergehen”[3]…

як сказав, колись Шіллєр. Тому ми мріємо і співаємо, про таку гарну Україну, що в дійсности вона розшматована. Ким і коли? А, мабуть, вже тоді, як появилася в пісні туга за єдиною українською землею. А почав вже в пісні „збирати” руську землю співець Слова о полку Ігоревім, що бачив її вже за горами.

Чи не тоді вже зона була поділена? Тож ніхто инший як великий будівничий української держави Володимир і його Ярослав порозмірювали своїм синам і „родови” українську землю на „пайки”, аби кождий з них мав. І нехай би був xтo пробував ті землі об’єднувати після того, як розмножилися роди і кождий хотів мати свою пайку! Треба би було силою стягати десятки князів з їх столів а то й голови стинати, аби об’єднати українські землі в одну державу. Але на се треба би було дійсно „окаянної” людини, яка потоптала би всі традиції народну народні святощі. Бо народна українська святощ – се держава як приватна власність. Ідея української нації як суверена, над усіма землями, як маєстату, перед котрим мають коритися і служити йому всі – ся ідея невідома в українській історії. Всяке державне будівництво, збирання „руських земель” робилося не в ім’я тої ідеї, для скріплення могучости нації, а в ім’я приватних інтересів, для скріплення сили і поваги роду чи лінії. І тому так трудно було ті роди князівські погодити, навіть тоді, коли всякі „ізгої” наводили на них зі сходу орди і загрожував, і громив їх спільний їх ворог.

І тоді то, вже в XII. ст. розвинувся буйно на українській землі партикуляризм, потворилися кордони. Кілько було князів, кілько було політичних орієнтацій, стільки було й держав, стільки й кордонів. Два метри сидить брат від брата, але городить пліт і робить, межу оден від другого. Через те мабуть ,ані оден нарід не має такої „химерної” історії, як ми. Наша історія – се історія не лиш російсько-литовсько-польсько-українська, але й ще кромі того: історія київська, галицько-володимирська, галицько-буковинська – одним словом збірник історій поодиноких українських-земель.

Так лишилося до нині. Не лише в свідомости народній, але в свідомости також нашої інтелігенції, навіть передової, що дав провідних мужів нації, той партикуляризм політичний істнує. Ціла психіка нашої інтелігенції перенята тим чи не більше навіть як психіка народу, бо народні маси, напр., перли в останні часи до злуки „з Україною”, а передова інте­лігенція не хотіла її. Тут нічого не зробиш, га­лицький партикуляризм; не нинішкий, він старий, щонайменше 800 літ, а за той час він куріпко засів в мозках і по наслідству перейшов в кров. Навіть насильним, способом не можна би його викоріняти. І коли з такої історичної перспективи дивитися на ті кордо­ни (спеціально галицько-київський кордон), які ми застали в хвилі урочистого об’єднання обох українських республік (а ще не об’єднана республіка мадярська, буковинська і др.), то справа покажеться не така легка, щоби можна було про неї рішати яким-небудь актом. Акт не зможе так скоро змінити життя. Зрештою – при чому тут акти?! Об’єднуються дві українські республіки і списують про се договір! Аж договір?! І як пишуть два брати договір, йдучи на одну ниву орати? Єсть ніби то одна українська республіка,– а два правительства, дві заграничні і внутрішні політики, два закони про горожанство, а Українець з-над Дніпра не знає, напр., чи він має право горожанства над Дністром і, навпаки, одно правительство тягне наліво, друге направо, одно правитальство твориться з партій, які друге правительство признає за державних злочинців і саджає в тюрму, сьогодня ти міністром над Дніпром і маєш довір’я народу, а завтра ти під полевим судом лад Дністром… люди добрі, чи се не казка?! Чи міг би повірити в се хтось сторонній, чужий нам, або який-небудь землях наш вАмериці, що читає телеграми про повстаннє України, про злуку обох республік і утирає нишком сльози радости, не підозріваючи навіть того, що в нас діється?!

А все ж таки се правді. Помимо заперечувань і навіть протестів, що, се неправда, помимо урочистих заяв про акт злуки, помимо патетичних деклярацій про двох братіа, що на оден сніп жали, поміж українським наро­дом існує все-таки сильний політичний, a ще сильнійший і майже непоборимий в сю хвилю культурно-духовий кордон чи радше кордони. З-за кордонів, неначе з-за плота споглядають на себе рідні брати, перекидаючись щоправда чемними телеграмами, але тримаючи все-таки жандармерію з резерві. Бо все боїться оден, аби другий не напав на його хату і не вніс „розкладових” елєментів, заколоту, нових ідей, пошести, або врешті, не дай Боже, не відібрав від него власть! А все таки оден і другий про те думає, якби то було добре взяти „тамтого” під догляд, запанувати над ним, т. е. завести такий порядок, як „треба”.

Ні, політичні і культурно-духові кордони поміж український народом єсть – і тільки тепер як українська, „родинонька люба”, великий рід починає сходитися до „одної хати, ті кордони даються відчувати в повній силі. І треба раз з тим зробити лад – треба, аби українська інтелігенція, одна й друга, побачила ту велику небезпеку й оцінила її належно, поки ще можна завернути в другий бік. Хто не здає собі справи з тої небезпеки, яка може знов розбити на кілька соток літ український нарід, того треба усвідомити. А хто свідомий того і ще помагає потайки ті кордони класти, а прилюдно деклямує про „об’єднаннє” і дивується та обурюється, коли хтось про сю справу говорить, – той мусить бути публично нап’ятнований як скритнй злодій та злочинець перед маєстатом українського народу…

Нехай вийде з того великий заколот і боротьба серед української ітелігенції, коли ми почнемо валити кордони, нехай сполохані сичі та старі сови нароблять крику, – ліпше той заколот і крик обурених сичів тепер, якби мало прийти до братоубийчої боротьби, крівавої боротьби як „у сю велику війну. Люди щирого серця і доброї волі, українська інтелігенціє, що не співаєш про „згоду в родині, мир і тишину”, а дійсно думаєш про оден український народ, – давайте валяти кордони і творити одну Україну!

 Текст для публікації підготував Ігор Розлуцький

---

[1] Євшан Микола. Українські кордони // Народ – Ч. 14. – Станіславів, 1919.

[2] Locus communis – спільне місце єднання. – лат.

[3] Те, що має жити в поетичному слові, в житті повинно зазнати краху. – нім.