Українська мова на сторінках журналу “Ab іmperio”
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 29 Лип 2020 в 23:09
Оксана Микитюк
Українська мова на сторінках журналу “Ab іmperio”
Викликає величезний подив факт рецензії (та переказу) в “Ab іmperio” українського питання за Гарвардськими студіями (29-й том, (2011 р., Harvard Ukrainian Studies – HUS), що має назву “Українська філологія та лінгвістика в ХХІ столітті”). Виявляється, такий огляд конечно потрібний для міжнародного (чи російського) журналу, бо більшість статей пронизано ідеєю меншовартости української мови порівняно, звісно, з російською, а крім того, це ж пише Гарвард, отже, вони про Україну знають, виявляється, більше, ніж ми самі.
Вражає масштабність української проблематики в HUS, приміром, проаналізовано мовну ситуацію на українсько-білоруських землях початку XVIII ст., з’ясовано мову у середині XVIII ст. на землях Гетьманату, охарактеризовано суть Іпатіївського літопису, простежено сучасну законодавчу базу мовної політики, показано значення галицьких грамот XIV–XV ст. До речі, позитивним фактом є те, що М. Мозер відзначає їхній “південноруський (галицкий) характер” (Остапчук, Harvard, с. 541–547).
Ця велика за обсягом стаття увінчує численне руйнування українського мовно-ментального простору. Наприклад, йдеться про те, що “українська проблематика сусідить з давньоруською, спільносхіднослов’янською та білоруською” (Остапчук, Harvard, с. 541). Таку позицію спростовує проф. І. Огієнко (Митрополит Іларіон), бо “говорити про єдність .давніх східних племен не має жодних наукових підстав…, ніколи не було якоїсь однієї спільної руської мови на сході слов’янства” (Огієнко, с 62). Крім того, у самому тексті пам’ятки літописець зазначає про племена, що “мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен свій норов і свій побут”, себто українська ідентичність того часу була чітко визначена (Лукінюк, с. 139). Варто наголосити, що О. Толочко висловлює сумнів щодо авторства Нестора в “Повісті временних літ”, бо ж дорога батька та сина однакова, а первісно толочив усе українське відомий історик П. Толочко, який вважає себе частиною російського світу, заперечує Голодомор, активно виступає проти самобутнього українського правопису тощо.
Щодо суржику, то його Гарвардські студії визначають як “різновид просторіччя”, говорять про “системну близькість російської та української мови“, указують що суржик свідчить про формування “субнорми в цьому сегменті українського мовного простору” (йдеться про східні терени – О. М.) (Остапчук, Harvard, с. 548). Відповідаю: суржик – це звульгаризований різновид мовлення, який виник унаслідок штучного об’єднання елементів різних мов, відтак засвідчує деградацію і винародовлення суспільства. Існують неймовірно переконливі й дотепні визначення цієї недомови: “суржик – це суміш морозива та мила; ні з’їсти, ні помитися” (М. Петровський); “суржик – форма диверсії, акт державної зради” (І. Дзюба); “суржик – милий покруч, химерний мішанець, кровозмісне дитя білінгвізму” (Ю. Андрухович); “суржик – чорнобильський мутант з двома головами” (В. Іванишин). Сподіваюся, українці не втручатимуться в низку варіянтів англійської мови в Америці і не накидуватимуть нормативність будь-якого, позаяк це внутрішня справа лише мовознавців. Крім того, суржик аж ніяк не можна вивчати лише на східних теренах, які зруйновано голодомором, репресіями, масовими переселеннями тощо.
Показово, що Гарвардський том не оминув питання російськомовного “Щоденника” Т. Шевченка: “Парадоксально, але навіть творчість такої культової фігури, як Т. Шевченко, є прикладом жанрового розподілу російської та української мов: як відомо, його прозові твори та “Щоденник” написані по-російськи” (Остапчук, Harvard, с. 546). Українська практика показує, що про російськомовний “Щоденник” Т. Шевченка маємо низку досліджень (Нахлік; Космеда). Видається слушною думка проф. Т. Космеди: “Шевченко вибрав для “Журналу” російську мову для того, щоб прийняти російськомовну (ні в якому разі не рівнозначне з російською) персону або маску (Космеда, с. 229). Сам Т. Шевченко в листі до свого знайомого Я. Кухаренка (1842 р.) пише: “Переписав оце свою “Слепую” та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом”. Згодом у передмові до не виданого тоді “Кобзаря” (1847 р.) маємо такі слова: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово”. Отож, оскільки на той час у Російській імперії було дозволено друкувати лише російською мовою, то цим правом, ймовірно, й скористався Т. Шевченко, і що зовсім не є показовим для ментального портрета українського генія.
Цінним є пояснення існування російської мови за статтею в “Ab іmperio” І. Сікорський пояснює: “Недавні намагання деяких етнографічних і політичних утопістів стати на дорогу історично складеного та закінченого об’єднання російського народу і винайдення з цією метою неісторичної назви українців для “южнорусской ветви” його не можна визнати ні науковим, ні вдалим, ні “удавшимся”” (Сикорский, с. 248). Автор розповідає, що російська нація склалася дуже добре, бо: а) антропологічно тільки дві раси (без домішок), б) свобода об’єднання, а не насилля, в) єдина віра, г) єдина мова, д) спільна історична доля. Далі каже, що мова, віра та єдина назва Русь – усе це стосується Росії. І найважливіше: ХVІІІ ст. датують єдиною мовою для українців та росіян. Висновок неперевершено чудовий для імперського журналу: і Т. Шевченко, і О. Пушкін почули психологію мови, та росіян вже ніщо не похитнуло. Та щоб закінчити, ось вам риси російського характеру, які подає І. Сікорський: примирення, поступливість, миролюбство та згода (Сикорский, с. 249–254). Натомість маємо цитату російських діячів: “в Росії ж, як каже Бакулін,– (витворився – О. М.) тип “раба і деспота” водночас. Прикмети москаля, – підтверджує В. Соловйов – “проізвол і раболєпство”. Ось влучна характеристика всіх Рудіних російської літератури. Багато хочуть – і нічого не можуть. Непомірний апетит – і жодної волі. Оновлення цілого світу в проєкті – і “хлопаньє глазамі” на ділі” (Донцов, 2009, с. 267–268).
Щодо єдиної мови, яку визначає І. Сікорський, то це спростували історики, етнографи, мовознавці, які доводять про історичну осілість українського народу на теренах України від найдавніших часів (В. Хвойка, О. Потебня, М. Грушевський та інші). А такі українські вчені, як В. Щербаківський, О. Кандиба (О. Ольжич) та ін. вважають, що українці як етнос сформувалися ще 6–8 тисяч років тому і є прямими нащадками-спадкоємцями носіїв Трипільської культури та їхньої держави Оратти (Аратти). Відомим є також факт, що візантійський історик П. Панікійський 448 році по Р. Х. (згодом саме він розгромив Римську імперію), що перебував на території сучасної України, записав слова “мед” та “страва”. До історичних фактів, що свідчать про існування української мови задовго до утворення княжої держави Руси-України, мовознавець О. Стрижак долучає історію виселення сербів та хорватів із українських земель у 638 році (Губерначук, с. 21). Даючи зовнішню історію української мови, В. Кубайчук на основі джерельної бази доводить, що 860 рік – київський (увага! київський) князь Аскольд прийняв християнство, 861 – засвідчено писемність на Руси, 866–882 – створено Літопис Аскольда і т. д. (Кубайчук, с. 1).
На особливу увагу заслуговує концепція М. Грушевського, який аргументував, що етнічні українські землі ще до часів Руси заселяли українці та спростовував теорію російського історика Погодіна про “єдність трьох братніх мов”. Інтелектуал, мислитель, знавець понад 16 мов І. Франко пише: “Історичні досліди вистежують сліди сего народу майже аж до великої слов’янської міграції в VІ ст., показують нам його предків у напівзабутих антах, розвертають нам образ його родового і племінного життя в VІІІ і ІХ віках, виявляють перші сліди самостійних державних організацій між ними в першій половині ІХ віку” (Франко, с. 6).
Щодо України, то вона в ІХ–ХІІІ ст. була однією з найбагатших держав Европи. Уже на той час українці будували собори, формували книгозбірні, утверджували християнство. Українці мали відомі торгівельні взаємини з Грецією, Малою Азією, Індією та ін. Натомість основи російської літературної заклав М. Ломоносов, а в Україні на той час вже функціював науковий стиль, який в “ХІV–ХV ст. поповнили логіко-філософські трактати, фізико-математичні, астрономічні твори тощо” (Шаркань, с. 100). Свідченням високорозвиненої української мови є й друкарство. Порівняймо: “1574–1648 в Україні працювало 25 друкарень, з них 17 належали українцям і видавали книжки переважно церковнослов’янською та українською мовами, 7 друкарень – латинською і польською мовами. На відміну від Росії, де в цей час існувала лише одна велика державна друкарня у Москві” (Ісаєвич, с. 445). В Україні до 1709 р. (Полтавська катастрофа) видано тисячі книжок. Про освіченість українців свідчить і те, що “навіть приватні книгозбірні були великі, як-от: у Т. Прокоповича – 3 тисячі книжок, у Т. Лопатинського – 1400, С. Яворського – 600, Д. Туптала – 300, Я. Маркевича – 300… У всій Московщині не було тоді (ХVІІІ ст.) стільки книжок, скільки їх мали ці кілька українців” (Штепа, с. 366). Також знання мов, зокрема й латини, було нормою серед славних лицарів Війська запорізького, спадкоємцями яких ми є.
Ймовірно, в ментальности росіян донині (і навічно) вкорінена думка про вищість мови, про обраність їхнього народу, тому перевчити їх неможливо, неможливо й численними фактами унаочнити для них державотвірну та націєтвірну функцію української мови. Основою Російської імперії є нищення чужого, а проблема ще й у тому, що саме українці причетні до розбудови цієї ворожої держави. Наприклад, колишній ректор Києво-Могилянської академік Т. Прокопович очолив Синод православної церкви, на українських кістках збудовано Санкт-Петербург, про що Т. Шевченко писав: “Якби то, – думаю, – якби. Не похилилися раби… То не стояло б над Невою Оцих осквернених палат”. Убивча щодо України політика Росії існує й сьогодні, бо В. Путін скерував Росію в бік загарбання чужих територій та утворив монархічну (антидемократичну державу) з бідним населенням, яке руйнує життя сусідам.
Успішною мовною програмою для України може бути аналогія з Чехією. Стаття М. Хроха інформує про чільну обставину, що була базовою для позитивної програми: наявність колективної пам’яти про розквіт чеської мови до 1620 року. І це не була штучно “сконструйована” картина минулого: від “золотого віку” залишилися літературні твори, які, не лише формували національну гордість і самосвідомість, але і слугували основою для кодифікації і модернізації чеської мови (Хрох, с. 34). Чехи усвідомили, що лише традиції мови та культури дозволяють втілювати в життя націєтвірні засади.
Чеський досвід дає впевненість, що ми нездоланні, бо українську національну ідентичність засвідчують численні твори, відомі від найдавніших часів, тому треба лише їх вміти популяризувати й вивчати. Скільки ще треба підтверджень про існування високорозвиненої української мови! Навіть якщо скіфо-сарматський пласт, який визначає К. Тищенко, не брати до уваги (V ст. до н.е. – ІІ-ІІІ ст. н. е. (Тищенко), то переконливими фактом існування давньоукраїнської мови в V–ІХ ст. є “Велесова книга”, написана ранньою кирилицею. Текст пам’ятки – це зведення проповідей, у складі яких є легенди, історичні перекази, теологічні судження, що складали впродовж кількох століть. Писали тексти волхви (носії світлого духу, які вміли “уласкавити богів” (І. Огієнко)), відтак побутує думка, що літописання розпочали не монахи християнських храмів, а язичницькі жреці. Книга була написана, щоб зберегти історичну пам’ять, передати досвід виживання, з’ясувати відповідальність перед прийдешніми поколіннями, виховати любов до землі, розтлумачити свою віру, згуртувати народ, закликати до волелюбства та незалежности.
Знаними є тексти від ХІ ст., серед яких Остромирове Євангеліє, Збірник Святослава, Слова Григорія Богослова, “Слово про закон і благодать” Іларіона тощо. Від ХІІ ст. мамо “Слово о полку Ігоревім”, Галицьке Євангеліє, “Повість временних літ”, “Повчання” Володимира Мономаха та численні інші. Перелік творів, що відтворюють українські мовні риси величезний, проте москвини привласнюють спадщину Руси та регулярно роблять конференції, присвячені руським князям. Отже, оптика міжнародного часопису всуціль російськоцентрична і не відтворює української ментально-політичної та національної сутности. Саме про це ще свого часу писав геніальний Д. Донцов: “Конфлікт між Україною та Росією був засадничої натури, яка виключала компроміси, лише вимагала боротьби, з перспективою знищення одної сторони або другої як політичного чинника східньої Европи. Іншого шляху не було для України» (Донцов, 2011, с. 28).
Проведений контрастивний аналіз мовного питання переконує, що самостійність України неможлива без національно-культурної ізоляції від цього народу. Друк українознавчих матеріалів в журналі “Ab іmperio” доводить, що без українських генів Російська імперія не обходиться, але постійно формує викривлене зображення України. Політика журналу не дозволяє показати величі України як держави з волелюбними князями та гетьманами, як самобутньої країни з міцними традиціями, сильною волею, національною історією. Незаперечними маркерами для нас мають бути такі велетні духу: історик М. Грушевський, який розділив історію України та Росії як дві навзаєм несумісні константи; інтелектуал-поліглот І. Франко, який показав зародки державницької системи ще в ХІ ст.; мислитель Д. Донцов, який у передмові до третього видання “Націоналізму” дає непроминально чітку настанову для побудови самостійної держави, суть якої: “повний розрив з усякою Росією, а культурно – повне протиставлення цілому духовому комплексові Московщини” (Донцов, 2006, с. 20).
ЛІТЕРАТУРА
Губерначук С. Трипілля і українська мова. Київ: Фенікс, 2005. 232 с.
Донцов Д. Дух нашої давнини. Львів–Київ: Накладом Юрія Криворучка, 2011. 160 с.
Донцов Д. Націоналізм. Вінниця: ДП “ДКФ”, 2006. 236 с.
Донцов Д. Росія чи Европа? Донцов Дмитро. Літературна есеїстика / Відп. ред. і упорядник О. Баган. Дрогобич: Відродження, 2009. С. 265–283.
Ісаєвич Я. Д. Друкарство і книговидання. Енциклопедія сучасної України. Київ, 2008. Т. 8. С. 444–449.
Космеда Т. Ego i Alter Ego Тараса Шевченка в комунікативному просторі щоденникового дискурсу: монографія. Дрогобич: Коло, 2012. 372 с.
Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови. Київ: К.І.С. 2004. 176 с.
Лукінюк М. В. Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України. Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2003. 576 с.
Нахлік Є. Доля – Los – Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. Львів: Національна Академія Наук України, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, Львівське відділення, 2003. 568 с.
Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. Київ: Либідь, 1995. 296 с.
Остапчук О. Рец. на: Harvard Ukrainian Studies, vol. 29, no. 1-4, 2007 (2011): Ukrainian Philology and Linguistics in the Twenty-First Century. Edited by Michael S. Flier. ISSN: 0363-0570. Ab imperio. № 2. 2012. С. 541–551.
Сикорский И. Что такое нация и другие формы народной жизни? Ab imperio. № 3. 2003. С. 241–287.
Тищенко К. З полілогу – різночасового й багатомовного // Урок Української. 2008. № 5–6. С. 17 –20.
Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. З останніх десятиліть ХІХ в. Дрогобич: Відродження, 2008. 464 с.
Хрох М. Язык как инструмент гражданского равенства. Ab imperio. № 3. 2005. С. 21–34.
Шаркань В. Формування наукового стилю нової української літературної мови в підросійській Україні. Українська мова. 2013. № 2. С. 100–118.
Штепа П. Московство: його походження, зміст, форми й історична тяглість. Видання четверте. Дрогобич – Львів: Відродження, 2003. 412 с.