Учитель нації
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 03 Лис 2023 в 0:01
Петро Іванишин
Учитель нації
Говорити у наш тривожний час про Івана Франка і радісно, і сумно. Радісно, бо Франко дотепер гуртує довкола себе цвіт інтелігенції, справжню духовну еліту нації. А сумно не тільки тому, що згадуємо про фізичний відхід великої людини, а й іще з низки причин. Й однією із найприкріших є те, що до суті Франкового феномена наш сучасник змушений продиратися крізь хащі давніх і нових політичних фальсифікацій та бездумних примітивізацій. На щастя, під впливом незашореної академічної спільноти успішно деміфологізуються радянські стереотипи періоду російсько-комуністичної окупації про Франка як виключно “соціаліста” чи “атеїста”, а також більш вдумливими стають наукові, шкільні та громадські популяризаційні проекти, позбуваючись, хоч не всюди і не завжди, псевдопросвітянських спрощень та недохопів.
Однак усе настирливіше в інформаційний простір проникають інші франкофобські, дискредитуючі стереотипи, породжені іншими модними політичними ідеологіями та псевдонауковими методами, переважно запозиченими: лібералізмом, постмодернізмом, фемінізмом, космополітизмом та ін. У цих трактуваннях розуміння Франкового таланту перекручується та заплутується. Космополітичним авторам він інколи видається українським інтелігентом і світочем українства, і водночас – відчуженим від рідного народу універсалістом і панетистом; то вони заперечують його каменярсво, а то знову утверджують, щоправда, у вигляді лібералістичного масонства; то він постає другом єврейського та інших народів, а то явним та виразним антисемітом. Зрештою у постмодерністів переважають все ж суто українофобські, нігілістичні окреслення Івана Франка як начебто психічно хворого та всуціль суперечливого автора, периферійного, нецікавого та неактуального письменника, котрого самозакоханий у своїй псевдоєвропейськості літератор Юрій Андрухович зневажливо окреслив як “атеїста кінченого”. Що ж, Франка паплюжили й ненавиділи ще й не так. Прикро тільки, що у наш час тотальної війни з українством це роблять начебто українські (переважно тільки за мовою, а не за мисленням) автори, котрих дехто із незрозумілих причин вважає “моральними авторитетами”.
Насправді маєстат Франкового життя і творчості ущент розбиває фальсифікуючі наліпки та судження. Герменевтичне осягнення цієї унікальної постаті чітко вияскравлює нам низку сутнісних рис Івана Франка. Наголошу лише на трьох із них. По-перше, Франко залишився у памʼяті поколінь як великий автор, геніальний письменник і публіцист, котрий уособлював нехай не завжди прямий і не завжди зрозумілий оточенню, але завжди чесний та цілеспрямований шлях до істини. По-друге, він – універсально розвинений “національний інтелект” (Є.Маланюк), що мав, подібно до духовних титанів Античності, Середньовіччя чи Відродження, різні творчі вияви й зумів стати, за влучним спостереженням сучасників, “академією в одній особі”. По-третє, він – великий філософ, мислитель, котрий у час панування різноманітних імперських “темних царств” зумів глибокого осягнути найрізноманітніші аспекти українського буття, із каменярською безкомпромісністю розтрощивши, на кшталт Фіхте, Ніцше чи Унамуно, своїми новаторськими ідеями-молотами чимало облудних, здавалося б незнищенних, стереотипів на шляху національного поступу та свободи.
Усе сказане дозволяє окреслити Івана Франка, попри інші символічні означення – Мойсея, Титана праці, Каменяра, – ще й як могутнього Учителя Нації. І нам, як “вічним учням” (semper tiro), не завадило б памʼятати його уроки, принаймні у трьох сферах нашого непростого буття.
Насамперед ідеться про сферу наукову, гносеологічну. Тут Франко постає як найбільший у своєму часі продовжувач Шевченкової націософської герменевтики як національно-екзистенціальної методології інтерпретації та мислення, націоналістичного мислення в категоріях збереження, відтворення і розвитку нації. В основі цього способу мислення лежить національний імператив, одне з перших чітких логічних перекодувань котрого дав саме Каменяр, навчаючи нас дотепер органічних способів розуміння: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації” [7, 284] (“Поза межами можливого”).
Інша сфера – етична. Франко як незаперечний і справжній моральний авторитет із чіткими критеріями добра і зла дає нам уроки боротьби із різними формами та видами фарисейства. А найбільше – із денаціоналізованими “ботокудами”, “хрунями” та “фарбованими лисами” із числа “патентованих патріотів”, котрі дотепер нищать не лише славу та честь Франка, а насампред його національну справу, дискредитуючи животворну для буття народу національну ідею. Не випадково професор Сергій Квіт пише про “українофобський академічний інтернаціонал”, котрий “адаптує мовою сучасної західної науки радянські антиукраїнські міфи” [1, 15]. А оскільки фарисей – це ще й переважно цинік, то не варто дивуватися, що одного разу таких колег можна побачити на котромусь із вшанувань Франка чи іншого класика, а потім – на українофобських заходах, де цих класиків витончено інформаційно знищують. Така собі подвійна, лицемірна щирість. Але Франко вчить нас чогось протилежного. Вчить принципованості, безкомпромісності, відданості високим ідеям Бога, істини, волі, базуючи свою науку на християнській релігії. Прикладом може бути його трактат “Молитва за ворогів” (Львів, 1913), що містить вільний віршовий переклад уривку давньоукраїнського “Ізмарагду”:
Не слід усякого любити без розбору.
Як добрі щепи садівник плекає?
Так, що всі зайві парості втинає,
Щоб добрі соки йшли все вгору, вгору.
Господь сказав: «Яка тобі заслуга,
Коли кохаєш свого брата, друга?
А ви любіте своїх ворогів!»
Подумай добре, що Господь велів!
Не мовив: «Моїх ворогів любіте!»
Отсе, брати, ви добре розумійте,
Що ворог Божий, ворог правди й волі
Не варт любові вашої ніколи [3, 21].
В “Одвертому листі до галицької української молодежі” (1905) Франко висловлюється ще чіткіще та безкомпромісніше: “Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені «на чоло народу», стали послами, професорами, головами товариств і т. і., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності — все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виконувати діяльно, на власне ризико, але з повною свідомістю своє горожанське право. Наша, аж до границь безхарактерності, посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності, мусить уступити місце живішому моральному почуттю й енергічнішій реакції против усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських відносинах” [6, 406-407].
Третя важлива сфера побутування уроків Франка – сфера політична, державотворча. Вона вельми актуальна в наш час перманентного панування безвідповідальних неоколоніальних режимів, що обернулося систематичними народними повстаннями-Майданами, російсько-українською війною, окупацією Криму та частини Донбасу. Тут основні націоцентричні уроки Каменяра особливо значущі і можуть бути окреслені як ідеали. Перший ідеал стосується збереження та формування національної самобутності: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів” (“Одвертий лист до галицької української молодежі”) [6, 405]. Другий ідеал стосується національної свободи, оскільки стосунки між країнами повинні базуватися на засадах “рівноправності й автономій кожного окремого народу, де б другий народ ніколи не мав права вмішуватися в домашній справи сусіда або держати над ним яку-небудь опіку” (“Наш погляд на польське питання”). Третій, найвідоміший, ідеал Франка – це “національний ідеал”, ідеал національної державності, котрий він, розвиваючи націоналістичну традицію Т.Шевченка, окреслює образом-терміном “своя хата”. Саме національна держава-“хата“ – не імперія і не колонія – єдино можлива для Франка форма державного самоутвердження українців, що може гарантувати народові свободу, розвиток і добробут, може перетворити його в господаря (“хазяїна”) своїй долі на власній землі. Так про це йдеться у геніальному пролозі до поеми “Мойсей” [2, 2012-2014]:
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
У межах політичних уроків окремо варто звернути увагу на модернізаційні стратегії Франка, цінність котрих особливо проявляється на тлі постколоніальних проектів малоросійського чи вестернізаційного типів. Особливо цікаві ідеї висуває постмайданна влада, замість здійснення деколонізації, намагаючись конституційно законсервувати регіональну двомовність, мультикультурність, окупаційні історичні міфи та ін. При цьому втрачається сама сутність модернізації як процесу якісного культурного оновлення (відродження) чи як процесу набуття національною спільнотою адекватного часові цивілізаційного рівня розвитку. Якщо звернутися до досвіду Івана Франка, то у нього бачимо рішуче відкидання різних імперських теорій: як проектів інтеграції України в російський світ (русифікації), так і проектів розчинення в західних наддержавах та їх ідеологічних конструктах (вестернізації) – доктринерських теоріях соціал-демократизму, дарвінізму, анархізму, комунізму, лібералізму, фемінізму та ін.
Натомість Франко пропонує рідному, на той час бездержавному, народові націоналістичний шлях модернізування. Основними для українського мислителя стають наступні націоцентричні моменти: засновування політики того чи іншого народу на органічних національних інтересах (“Найперша задача кожного народу є – стояти за своїми власними інтересами і дбати про своє власне утримання”), проголошення принципу національної держави (“…Польща для поляків, але Русь для русинів”), паритетності стосунків (“…відрікаючись від історичної Польщі, ми… зовсім нічого не мажмо проти Польщі яко народу, проти Польщі не в давніх історичних, а в етнографічних границях”) та поваги до національної самобутності іншого (“…бажаючи для себе невпинного питомого розвою на власних народних підставах, ми бажаємо того самого і для поляків”) [4, 204-221].
Як переконливо доводить націотворча стратегія великого учителя нації Івана Франка, лише націоналістичний досвід можна вважати досвідом питомо українського й ефективного вирішення питання модернізації України в будь-якій геополітичній ситуації. Тому можливим є осучаснення національного буття без чужорідних проектів русифікації чи вестернізації, уникаючи бездумного розчинення чи то в Російській імперії, чи то в космополітичному Єросоюзі. Франко був у цьому переконаним протягом усього життя, і квінтесенцією його ідеї української модернізації в українській національній державі можуть бути знамениті імперативні слова з “Не пора, не пора, не пора…” (1880) [5, 23-24], котрі вельми актуально та пророчо звучать у наш воєнний час:
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара, –
Нам пора для України жить.
- Квіт С. Дмитро Донцов: ідеологічний портрет. Видання друге, виправлене і доповнене. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2013. – 192 с.
- Франко І. Мойсей // Франко І. Зібрання творів у 50 т. – К., 1976. – Т. 5.– C.212-214.
- Франко І. Молитва за ворогів. Студія. – Львів, 1913. – 21 с.
- Франко І. Наш погляд на польське питання // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45. – С.204-221.
- Франко І. Не пора, не пора, не пора… // Франко І. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. – Львів: Каменяр, 2001.– С. 23-24.
- Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45. – С.401-409.
- Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45. – С. 276-285.
Травень 20215 р.