УЧАСТЬ ДМИТРА ПАЛІЇВА У ФОРМУВАННІ І-ОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ

Автор: . 13 Кві 2016 в 0:03

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Оксана МЕДВІДЬ,

м. Дрогобич


 

УЧАСТЬ ДМИТРА ПАЛІЇВА У ФОРМУВАННІ І-ОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ

 

 

Однією з найбільш яскравих та складних постатей в українському національно-визвольному русі першої половини ХХ ст. є Дмитро Паліїв. Однак його діяльність ще не знайшла об’єктивного висвітлення в історичній літературі. Він до цього часу залишається загадковою фігурою в українському політичному бомонді. Дмитро Паліїв – активний учасник майже всіх важливих політичних подій української історії від листопадового зриву в Галичині 1918 р. аж до Другої світової війни. Сучасник Д. Паліїва Іван Кедрин-Рудницький так характеризував цю людину: «Мій одноліток був типом активіста, який просто фізично не був у силі придивитися будь-яким подіям в будь-якому періоді спокійно збоку, а мусив брати завжди в усьому активну участь… завжди мав відвагу виступати одверто, інколи гостро, різко, з своїми думками, не рахуючись, чи вони популярні, чи сприйнятливі на даному терені» [12, с. 85].

В історіографічному масиві Українських визвольних змагань першої половини ХХ ст. дуже мало спеціальних праць, присвячених військовим діячам національних військових формувань – легіону Українських січових стрільців ( 1914 – 1918), Галицькій армії ( 1918 – 1920), а також Українській національній армії (1944), ідея формування якої так і не була сповна реалізована наприкінці Другої світової війни. У 40–80-х рр. в діаспорі з’являється низка праць про військово-політичну діяльність Дмитра Паліїва. Однак у більшості з цих робіт дещо поверхово, без врахування цілого спектру національно-визвольного руху, висвітлена його участь у формуванні дивізії «Галичина» і Української національної армії у 1943 – 1944 рр.  Особливо плідну роботу по вшануванню пам’яті Д. Паліїва проводить «Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА (Українська Дивізія Української Національної Армії)», засноване у 1950 р. у Мюнхені. За сприяння Головної управи Братства видано кілька десятків збірників спогадів та мемуарів колишніх вояків дивізії В. Вериги [6; 7], Т. Гунчака [8], В. Забродського [11], Р. Крохмалюка [13] та ін. З найновіших робіт насамперед слід виділити праці львівського історика А. Боляновського, в яких показано вишкільно-організаційна діяльність Д. Паліїва на посаді сотника і дорадника командира дивізії, охарактеризовано плани його однодумців щодо формування Української національної армії у 1944 р. [4; 5]. Однак зазначені публікації далеко не вичерпують порушеної проблеми.

Мета цієї статті – на основі невідомих і маловідомих історичних фактів, почерпнутих переважно з архівосховищ та мемуарної літератури, висвітлити участь Д. Паліїва у формуванні І-ої Української дивізії Української національної армії, показати його роль у боротьбі галицьких українців за національно-державну незалежність.

Після окупації 1939 р. Німеччиною та СРСР Польщі, а у 1941 р. цілої української території, українська проблема, як і загалом польсько-українські стосунки, ще більше ускладнилися. Д.Паліїв розумів, що СРСР, Німеччина і польський еміграційний уряд у Лондоні підігрівали ці етнополітичні суперечності у власних геополітичних цілях. Тому, в силу цілого ряду обставин, українсько-польські та українсько-німецькі діалоги наприкінці війни все ж були приречені на різке загострення, в центрі якого опинилися українські та польські збройні формування по різні боки фронту, а жертвами стали тисячі українців, поляків, євреїв, що мешкали на польсько-українському пограниччі.

Наприкінці 30-х років чимало провідників ОУН і ФНЄ, а серед них і Д. Паліїв, сподівалися, що у боротьбі за відновлення державної незалежності та соборності України українство зможе розраховувати на сприяння чи навіть допомогу Німеччини, яка виступила тоді за перегляд Версальської системи договорів під гаслом права націй на самовизначення. І, незважаючи на вирішальну і підступну роль Німеччини в окупації Угорщиною у березні 1939 р. Карпатської України, праворадикали не втрачали надій на відродження національної державності за сприяння Берліна, насамперед у ході неминучої війни Третього рейху з Радянським Союзом. Тому, на певному етапі, зокрема у 30-х – початку 40-х років в ідеології та політиці ОУН і ФНЄ домінували засади інтегрального націоналізму і застосовувалися терористично-революційні методи боротьби. Втім, Д.Паліїв завжди виступав за поєднання легальних і нелегальних методів боротьби, проти вождівської ідеології, за відкритість і демократизм розбудови не лише Фронту і ОУН, але й України загалом. І все ж, з початком Другої світової війни українське громадське життя в краї фактично завмерло. Українським політикам залишилося тільки очікувати, хто із сторін візьме гору у кривавому німецько-радянському двобої та порядкуватиме на західноукраїнських землях. Звістка про перехід Червоною Армією польсько-радянського кордону та вступ її на Західну Україну, що надійшла вранці 17 вересня 1939 р., застала українських політиків зненацька. Через два дні підрозділи Українського фронту С.Тимошенка вже стояли на околицях Львова. Протягом наступних трьох днів сотні львів’ян вибралися з оточеного міста і рушили на захід, на зайняті німецькими військами терени. У таку, сповнену ризику подорож в Генеральну губернію, подався й Дмитро Паліїв. Він ще сподівався, що новий воєнний конфлікт може повернути події на користь українців. Про це свідчить його остання стаття, опублікована пресою ФНЄ напередодні німецько-польської війни. З жалем констатуючи, що «можливість здійснення українських національних амбіцій віддалилася наслідком втягнення Совєтів Німеччиною до співпраці», автор застерігав українську спільноту від розпачу та пророче підсумовував: «Коли війна зачнеться, це ми знатимемо. Але коли й як вона закінчиться, того не в силі передбачити ні одна людина» [3].

Дмитро Паліїв подався на Засяння. Перебуваючи у Криниці, не залишав громадсько-політичної праці. Він започаткував відбудову українського національного життя у цьому містечку, куди прибуло немало відомих людей із західноукраїнських земель. Паліїв висунув проект організації фінансової бази для національно спрямованої праці. Відтак у Кракові було засновано Український Центральний Комітет, та не було коштів на утримання його працівників. Тому Д.Паліїв запропонував створити ряд українських крамниць та підприємств, а чистий дохід з них давати на потреби Комітету, очоленого Володимиром Кубійовичем. А вже за півроку цей проект було здійснено: відкрито для вихідців з Галичини готель «Фарис», книжкову і галантерейну крамниці, різьбарську майстерню. Вказані підприємства давали певний заробіток багатьом українцям, а прибуток йшов на громадські потреби. Так, на фабриці меблів «Бескид» працювала сотня молодих людей, які виробляли меблі на продаж. Одночасно це підприємство охороняло працівників від насильного вивозу їх на роботу в Німеччину [6, с. 47]. У співпраці з В.Кубійовичем Паліїв почав розбудовувати й українське шкільництво. Згодом Криниця й околиця стали певного роду українським центром. Весною 1942 р. виникла загроза для життя дітей карпатського регіону Західної України, а саме – брак харчів. Для рятування дітей УЦК створив окремий комітет. В. Кубійович звернувся до Д. Паліїва, щоб він очолив цю допомогову акцію дітям Підгір’я. З великою енергією і притаманним йому завзяттям включився Дмитро Паліїв до праці. В результаті цієї акції було тимчасово переселено 25 тисяч дітей з Бойківщини, Лемківщини, Підгір’я й Гуцульщини у т.зв. хлібні околиці, де загрози голоду не було [11, с. 43].

Відзначимо і те, що напередодні німецько-радянської війни переважна більшість українських політичних угрупувань на еміграції розробляли власні плани відновлення української державності. Однією з головних передумов до цього вони вважали створення українських збройних сил, передбачаючи використання військового потенціалу Третього рейху лише як засобу досягнення власної мети. Створення української армії багатьом українським політикам видавалося реальним лише за підтримки вищого керівництва Німеччини.

Тривалий час плани українських політиків щодо створення національних збройних сил не знаходили жодної підтримки керівництва Третього рейху. Після невдачі німецького наступу під Москвою й великих людських втрат у східній кампанії, під тиском командування німецьких збройних сил (вермахту) питання утворення великих слов’янських військових формувань почало все частіше обговорюватися в урядових колах у Берліні. Потреба для Німеччини нових військових резервів спонукала Гіммлера дозволити вербування до військ СС деякої кількості галицьких українців («расово придатними» для цього були визнані переважно уродженці Поділля, Покуття та Гуцульщини) [9]. З українського боку до акції вербування було залучено Український Крайовий Комітет, Набір мав відбутися у таких округах: Львів, Стрий, Калуш, Станиславів, Коломия, Городенка, Чортків, Тернопіль, Бережани. Для добровольців передбачалися такі вимоги: національність – українець, вік – від 17до 35 років, зріст – не менше 70 см, відсутність судимості (за винятком колишніх в’язнів), добрий стан здоров’я [9].

Про намір організувати українську дивізію губернатор Вехтер повідомив голову Українського Центрального Комітету, професора Володимира Кубійовича. «Сталося це в рамках широкого плану творення німецьких дивізій зброї СС у всеєвропейському, а навіть поза-європейському масштабі, проголосивши, що війна на сході – це «війна Європи проти большевизму» [5, с. 305]. Цей непростий, але можливий тактичний хід влади і українського політикуму підтримав й Д.Паліїв.

Зауважимо, що формування дивізії в 1943 р. не стало наслідком безпосередніх українських заходів, а радше ініціативою губернатора Галичини Отто Вехтера, «який разом зі своїм заступником д-ром Бауером намагався реалізувати на території Галичини деяке українсько-німецьке співжиття, очевидна річ, під німецьким проводом…» [6, с. 49].

Це підтверджують і політичні побратими Д.Палієва. «Повідомленням про творення дивізії ми поставлені були перед доконаним фактом, – стверджує Кость Паньківський, голова Українського Крайового Комітету у Львові. – Нас не питали, чи ми бажаємо, зате губернатор постійно підкреслював, що дивізія – це вислід наших давнішніх заходів… Перед нами стало найтяжче питання часу німецької окупації – якою має бути наша постава?» [4, с. 151].

Створити українську дивізію за німецьким проектом погодилися колишні діячі неіснуючих уже установ, а також і підпільні організації. З першими переговори вів статечний В. Кубійович, з другими – енергійний Д. Паліїв. Вони також запропонували Вехтеру склад допоміжного органу дивізії – Військової Управи (ВУ). Цей орган мав займатися задоволенням культурно-освітніх потреб укомплектованої з галицьких українців військової частини й опікою над їхніми родинами. Напередодні було заготовлено німецькомовні бланки актів затвердження призначених членів ВУ з проставленою заздалегідь датою офіційного проголошення формування дивізії – 28 квітня 1943 р. УЦК дав свою згоду співпрацювати при формуванні дивізії і поставив свої вимоги, з яких перша вимагала, щоб «Українська дивізія була призначена тільки для боротьби з большевиками і була вжита тільки на східному фронті; щоб старшинський склад, назва й відзнаки дивізії були українські; щоб члени дивізії мали духовно-релігійну опіку; щоб в’язні тюрем і концентраційних таборів, зокрема старшини легіонів «Нахтігаль» і «Роланд» були амнестовані; щоб дивізія була складовою частиною вермахту; щоб родини вояків були належно матеріально забезпечені та щоб дивізія стала зав’язком української армії» [6, с. 47].

Однак, тільки частина цих умов врешті-решт була прийнята, бо умови диктували гітлерівці, а не УЦК. Коли виникло питання духовної опіки над стрілецтвом, то вияснилося, що жодна аналогічна чужинецька дивізія не має такої опіки. Тому Д. Паліїв, будучи давнім військовим і знаючи потреби українського вояка, заявив, що українська Дивізія має свої особливі прерогативи – як добровільне з’єднання і має моральне право видвигати свої потреби. У справі призначення духівника для Дивізії звернулись до Митрополита Андрея Шептицького, який поставився прихильно до духовної опіки на українськими віруючими. Митрополит  призначив тоді каноніка о. д-ра Василя Лабу духівником Дивізії [10].

Організатором національно-патріотичного вишколу та ідеологом Дивізії був Дмитро Паліїв. Він висловлював думку, поширену не тільки серед народів Східної Європи, що «німці війну вже програли і розвал Третього Рейху є тільки питанням часу. Тоді одна проти одної стануть дві потужні сили: західні держави у союзі з Америкою і російський імперіалізм, ціллю якого є опанувати цілий світ і розгромити капіталістичні держави. Така ситуація створювала б можливість, що заіснує розвал Росії і постане політична силова порожнеча, подібно, як це було в 1917–1918 роках. Умовою існування українського народу у такій ситуації є існування власної мілітарної сили. Тільки тоді можемо стати партнером, а не безіменним слугою. Таку думку заступали з малими виїмками визначні українські громадяни» [15, с. 115].

3 цього видно, що ідеологічно-політичний референт Галицької Дивізії Д. Паліїв, творив її не з прихильності до гітлерівського режиму, а навпаки – з ворожого ставлення до нього і у впевненості, що цей тоталітарний режим мусить теж програти. Така була політична платформа цієї дивізії, що «потім цілком природнім шляхом органічного розвитку тієї концепції перемінилася в Першу Дивізію УНА».

Після усіх узгоджень і переговорів із владними структурами дійшло до офіційного акту створення Дивізії. Його проголосив 28 квітня 1943 р. генерал-губернатор Галичини д-р Отто Вехтер у Львові в урочистій формі з промовами української і німецької сторін. Зокрема, він видав окремий заклик до українського громадянства вступати в ряди дивізії.

В липні 1943 р. відбулися перші набори добровольців до дивізії. Особливо урочисто відбулося прощання дивізійників у Львові 18 липня 1943 р. На площі перед цитаделлю зібралися добровольці першого покликання. Українське духовенство на чолі з ректором Богословської Академії о. Йосифом Сліпим відправило архиєрейське Богослужіння, а патріотичну проповідь виголосив о. Василь Лаба, колишній капелан Української Галицької Армії. Після богослужіння відбулася відправа під театром, де виголошено декілька промов. Від УЦК виступив д-р Кость Панківський, голова Галицького Крайового Комітету і заступник В.Кубійовича. В його промові провідним мотивом було бажання українців воювати проти московського імперіалізму, щоб в майбутньому стати членом європейської спільноти народів. На невідоме завтра благословив добровольців митрополит Андрей Шептицький. На залізничній станції їх проводжали чисельні маси населення квітами та поцілунками.

Усі колишні старшини та підстаршини українських армій при зголошенні до дивізії проходили через очолювану Віктором Мальцем та Дмитром Паліївим веритифікаційну комісію ВУ, що на підставі документів чи свідків перевіряла, які ранги ті мали раніше. Після попередньої перевірки 18 липня Дмитро Паліїв виїхав з іншими поборовцями зі Львова на два тижні до Брно у Чехії. Звідти їх переведено до вишкільного табору в Гайделягері.

Дивізія «Галичина» складалася з трьох піхотних полків (29, 30 і 31) й одного артилерійського полку, що означався числом дивізії – 14-ий артилерійський полк. В дивізії були також окремі курені з різних родів зброї,

дивізіони зенітної артилерії, протитанкової артилерії, піхотної артилерії, піонерів та куренів фізільєрів, постачання, а також дивізіон зв’язку, 2 технічні сотні, 2 санітарні сотні, ветеринарна сотня, кінний ескадрон, відділ польової жандармерії і музична чота. Дещо пізніше, коли полки вже були остаточно оформлені, а добровольці постійно прибували, були створені ще 14 Запасний полк, в якому нові рекрути відбували свій військовий вишкіл. Персональний склад Штабу дивізії був майже повністю обсаджений німцями. Українці були тільки в деяких відділах і то на другорядних посадах. Після закінчення курсів командирів дивізіонів у Амстердамі, Д. Паліїв став керівником персонального відділу для українських старшин відділу П-а штабу «Галичина» [13, с. 245].

Перебуваючи на такому поважному становищі, Д.Паліїв мав великий вплив на старшинські кадри. Використовуючи це, він намагався на всі старшинські посади рекомендувати свідомих українців, на яких можна було б розраховувати у випадку розриву з німцями, а на таку можливість він завжди сподівався. У статті «Продовження» у травні 1943 р. Паліїв ствердив, що дивізія «Галичина» стане першим кроком на шляху до відновлення державної незалежності українського народу, оскільки «під час війни тільки зорганізована збройна участь рішає, чи хтось є підметом подій та матиме право партиципувати в останньому акті» [5, с. 306].

«Німці, зазначав Д. Паліїв у статті для дивізійників під заголовком «Наші обов’язки та завдання», – дають нам змогу творити дивізію, помагають нам в цьому фаховими силами, матеріалом, досвідом. Наш обов’язок доказати, що ми справді заслуговуємо на те, щоб нам помогли німці створити не одну, а десятки дивізій» [15, с. 113]. Вишкіл в дивізії, на думку Паліїва, давав українцям Галичини можливість навчитися «тієї найбільшої в житті штуки передумови всякого успіху: солідарності й послуху» [11, с. 38].

Д.Паліїв розумів, що в першій половині червня 1944 р. дивізію готують на фронт на українські землі, до Галичини. Про те, щоб дивізію кинули на західний фронт не було навіть мови, бо це була одна з передумов творення дивізії, боротьба тільки з більшовиками. А вже під кінець червня дивізія «Галичина» наполегливо готувалася до швидкого виїзду на фронт. У штабі дивізії розроблялася концепція ужити дивізію на більш сталій ділянці фронту і вибір упав на відтинок Коломиї. У зв’язку з тим штаб дивізії відвідали представники вермахту з Коломийської ділянки й відбулась окрема відправа 30-го полку.

Д.Паліїв знав, що з українського боку тут було вже домовлено і розроблено плани з представниками УПА, щоб у разі відступу фронту далі на південний захід, дивізія мала повністю перейти до УПА в Карпатах. Для постійного зв’язку з дивізією, командування УПА доручило своїм двом куреням зайняти околиці Коломиї. Д.Паліїв наполіг, щоб засоби пересування, вантажні та персональні автомобілі, вози і візки, гармати та інша зброя була позначена гербом Дивізії: жовтий лев на синьому тлі у формі щита.  Починаючи з 28 червня частини галицької дивізії впродовж кількох днів 96-ма ешелонами в «темпі 4» (тобто кожного дня по чотири потяги) були перевезені з Нойгаммеру на залізничну станцію Ожидів на Львівщині. На початку липня вони зайняли бойові позиції у другій оборонній лінії ХІІІ-го армійського корпусу під Бродами на ділянці фронту довжиною понад 30 км і шириною майже 60 км.

Сподіваючись призупинити наступ радянських військ, німецьке командування зосередило під Бродами загалом 8 дивізій. На жаль, як свідчить Д.Паліїв, частина командирів передових частин вермахту виявилася налаштованими не на тривалу боротьбу, а на відступ до Німеччини, відчуваючи себе в Галичині лише «тимчасовими гістьми».

13 липня 1944 р. Червона Армія розпочала навальний наступ у районі Бродів. Тут було практично повністю знищено дивізію «Галичина». З одинадцяти тисяч її старшин і стрільців лише три тисячі вирвалися з оточення. У боях під Бродами загинув Д.Паліїв.

Як це не парадоксально, але сотник Паліїв здобув повагу навіть серед німецького командного складу: прямолінійність, відвертість та принциповість, де цього вимагали обставини, імпонували всім. Вислужництво чи потакування були для нього зовсім чужі. Він ні перед ким не втаємничував дійсних завдань та цілей української Дивізії. А навпаки, інформував і командира Дивізії Фрайтага і Гімлера, що Дивізія може і буде боротися тільки за український народ та його інтереси.

Незаперечним є той факт, що сотник Дмитро Паліїв залишився людиною вірною своїм принципам; як політик і патріот, він віддав своє життя, за відродження незалежної і соборної Української держави. Його праворадикальні погляди не завжди сприймало суспільство, але вони завжди активізували суспільні дії проти окупантів.

 

ЛІТЕРАТУРА

  1. Андрусишин Б.І.Питання соціальної революції у програмах ОУН–УПА–УГВР // Друга світова війна і Україна: Матеріали наукової конференції (27–28 квітня 1996 р.). – Київ: Інститут історії України НАН України, 1996. – С. 50–53.
  2. Антонович М. Англійські дипломатичні джерела про українсько польські взаємини на початку Другої світової війни // Українсько-польські відносини в Галичині  у ХХ столітті: Матеріали міжнародної науково – практичної конференції (21–22 листопада 1996 р.). – Івано-Франківськ: Плай, 1997. – С. 304–307.
  3. Архів Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України. Колекція матеріалів родини Д.Палієва.
  4. Боляновський А. Дивізія «Галичина». Історія. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2000. – 528 с.
  5. Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2003. – 686 с.
  6. Верига В. Дмитро Паліїв – воїн і патріот (1896–1944) // Вісті Комбатанта. – 1985. – Ч. 2. – С. 47–51.
  7. Верига В. Слідами батьків: Нариси історії 30 полку дивізії «Галичина» – 1-ої дивізії Української Національної Армії. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2002. – 248 с.
  8. Гунчак Т. У мундирах ворога. – К.: Час України, 1993. – 206 с.
  9. Державний архів Львівської області. – Ф. Р-35. – Оп. 2. – Спр. 53. – Арк 1.
  10. Державний архів Львівської області. – Ф. Р-36. – Оп. 2. – Спр. 7. – Арк. 3.
  11. Забродський В. Світлої пам’яті сотник Дмитро Паліїв // Вісті Комбатанта. – 1987. – Ч. 3. – С. 37–40.
  12. Кедрин І. Життя – події – люди. Спомини і коментарі. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1976. – 721 с.
  13. Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху у 40–50-х років ХХ ст. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000. – 303 с.
  14. Крохмалюк Р. Заграва на Сході: Спогади і документи з праць у військовій управі «Галичина» в 1943 – 1944 роках. – Торонто – Нью-Йорк: Б.в., 1978. – 352 с.
  15. Паліїв Д. Наші обов’язки та завдання // Вісті Комбатанта. – Нью-Йорк – Торонто, 1968. – Ч. 5 (36 – 37). – С. 113–116.

 

Рубрики: Видання Центру | Український націоналістичний рух