То хто ж реанімує ідеологізацію?

Автор: . 13 Січ 2016 в 0:11

Оскільки полеміка довкола одіозного висунення Г.Грабовича на Шевченківську премію не вщухає і при цьому з уст протилежної сторони, що цілком для них природно, звучить чимало агресивної неправди та сектантських перекручень, вважаємо за потрібне передрукувати статтю 2007-го року відомого українського вченого, академіка Віталія Дончика, котра не тільки багато що прояснює щодо світогляду, етики та політичної заангажованості наших космополітів-лібералів, а й вияскравлює стан української постколоніальної гуманітаристики загалом.

                                                                                                                             НІЦ ім. Д.Донцова

 

Віталій Дончик,

академік НАНУ,

головний науковий співробітник

Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України

 

То хто  ж  реанімує ідеологізацію?

 

Cпочатку я мав намір, навівши цитати, не вказувати, що це найсвіжіші  сучасні тексти, –  хай би читач сам визначав, зокрема, й те, чи не нагадують вони йому  деякі сумнопомні статті 30–40-літньої давності, особливо отими   застережливими «але», та й роздратованістю, з якими  тут мовиться про  національне.

Судіть самі. «Автор не лише серйозно  вважає, буцімто існують (чи можуть існувати)  якісь «іманентні (власне притаманні)  українській літературній культурі методологічні моделі  витлумачення художньої (і не тільки) дійсності», «органічні  для української культури методологічні моделі розуміння»… «органічна інтерпретаційна стратегія» тощо, він має необережність закладати (курсив тут  і далі – мій) подібні ненаукові уявлення в  підвалини дисертації та обґрунтовувати за їх допомогою її актуальність». Зверніть увагу:  навіть обґрунтовувати  український підхід і  українські моделі витлумачення, українську герменевтичну традицію – це «необережно» і «ненауково».

Або: «Далеким від наукового дискурсу є постійне звертання …  до ненаукових метафор сумнівної пізнавальної цінності й з  обмеженими інструментальними можливостями: «національна людина», «український тип», «людина шевченківського зразка», «козацька людина», «український світ», «національні речі» і ще  багато в такому дусі». Чому це раптом стали пізнавально сумнівними поняття «людина», «тип», «світ» –  тільки тому, що з українським епітетом?

«Національний фактор, про який слушно говорить дисертант, дійсно має величезне значення. Він пов`язаний з національною ідеєю, яка розглянута в дисертації досить докладно. Але ж в цивілізаційному процесі  відіграють роль й інші фактори: антропологічний, фактор людської спільності, фактор загальнолюдських цінностей. А їх  дисертант, по суті, не враховує  (а не по суті? – В.Д.).  Таким чином,  ігноруються постійні творчі контакти між народами, взаємний обмін  духовними цінностями, постійна взаємодія  в літературі. Українська література постає ізольованою, виступає поза світовим історико-літературним процесом».

Або ще: «Ідеологічним гаслом  a la  Донцов є і заклик (?!) «перебувати у світі по-українськи – різними українськими способами»…

Отож: «ігнорує контакти між народами», розглядає українську літературу «ізольовано», заклики «a la Донцов», «не враховує» загальнолюдські цінності (раніше казали – «інтернаціональні») – як це недалеко  відбігає від стилістики колишніх часів.

Та  найбільша,  як побачимо далі, близькість текстів із колишніх, тоталітарних, часів і нинішніх – «плюралістичних» – в безапеляційності, «єдиноправильності», «ярликуванні», нетерпимості до думки іншого, коли не заперечують, а викривають, не дискутують, а засуджують, не доводять, а виносять вирок, не полемізують, а борються (як)  з ворогом. Реанімація такої «еристики» сьогодні – це, звичайно,   дивовижа, а,  з огляду на час і на «фігурантів» подальшої розмови, – то дивовижа стократ,  якщо взагалі не скандал. Однак  дивуватися нам доведеться тут не один раз.

Час сказати і про що йдеться. А йдеться про широку, на 6 (із 36) газетних шпальт, добірку викривальних матеріалів, опублікованих у журналі (газеті) «Критика» (квітень 2007, голов. ред. Григорій Грабович). Власне, крім статті самого Г.Грабовича («Фабрикування науки»), тут вміщено і шість «Додатків» (так і названо): лист голові ВАКу Т.Гундорової та п`ять негативних відгуків більш  чи менш, чи й  зовсім невідомих  науковців – постійних, оплачуваних чи спорадичних авторів часопису. Весь цей семикратний «залп» покликаний, за одностайним твердженням дописувачів, застерегти й попередити Вищу атестаційну комісію при Міністерстві освіти України про недопустимість затвердження захищеної за всіма процедурними правилами  докторської дисертації, яка заганяє… (ви тільки послухайте!) «українське літературознавство в інтелектуальний тупик і саморобне гето».

Тим же звинувачуваним  «Критикою»  в усіх гріхах дисертантом,   який розглядає українську літературу «ізольовано» і «має необережність» шукати органічні, іманентні для української літератури методологічні моделі, тобто, виповідником, за формулюванням Г.Грабовича,  «синергії агресивного нацреалізму» є молодий  учений  з Дрогобича Петро Іванишин, який у  31 рік (досить рідкісний випадок у нашому науковому побуті)  успішно захистив у Львівському національному університеті імені Івана Франка докторську дисертацію «Національний сенс екзистенціалів у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (діахронія української літературної герменевтики)». П.Іванишин – докторант Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, його праця  виконувалася і обговорювалася у відділі  української літератури ХХ століття Інституту під головуванням академіка М.Жулинського…

Дискусія  на засіданні   Львівської спецради  тривала 6 годин, чимало звучало  зауважень, побажань, полеміки, були й  негативні  відгуки й оцінки  (напр., проректора  ЛНУ кандидата філологічних наук М.Зубрицької  та інших кандидатів наук), але істотно переважила думка про дисертацію як серйозне, самостійне, актуальне, сумлінне, ґрунтовне, методологічно пошукове  дослідження. Загальний результат  голосування: 9 “за”, 2 “проти”.

Подаю докладно цю інформацію, щоб читач «ЛУ» міг  скласти об`єктивне уявлення про  нетипову колізію  в науковому світі. Наголошую: захист відбувся на одній із найавторитетніших спеціалізованих рад в Україні, під головуванням принципового, доскіпливого у дотриманні демократичних норм і процедур літературознавця і критика, члена-кореспондента НАНУ, професора М. Ільницького; в  апробуванні  й  виснуванні оцінки дисертації  на всіх етапах, починаючи від затвердження теми в Інституті літератури, взяло участь  на офіційному  й неофіційному рівнях  велике число фахівців вищої кваліфікації: Г.Давидова-Біла, І.Денисюк, Б.Бунчук, М.Жулинський, Г.Клочек, М.Кодак, В.Марко, В.Матвіїшин, Б.Мельничук, Л.Мороз, В.Панченко, В.Пахаренко, В.Погребенник, Т.Салига, Г.Сивокінь, Л.Сеник, М.Ткачук, Н.Шумило та ін. Отже, говорити про якийсь «недогляд», «випадковість» чи «упередженість», тим більше, «штучне протягування», «лобіювання», «спонсорування», як це роблять у нерозбірливій  щодо  інсинуацій «Критиці», жодною мірою не випадає. Невже ж думка вищеназваних докторів наук, професіоналів, знаних учених нічого не важить  і її так легко можна зігнорувати?

Додам: Петро Іванишин не впав з неба, пробачте за просторічний вислів. У 2000 р. захистив цікаву кандидатську дисертацію з творчості Петра Скунця, доцент Дрогобицького педуніверситету, має надзвичайно активне перо, у нього вже вісім більш чи менш помітних книжок (зокрема, про Т.Шевченка, І.Франка, О.Ольжича, П.Скунця), велика кількість статей, багато з них актуально полемічні, має відмінну теоретичну підготовку, всебічно ознайомлений з новітніми філософсько-естетичними напрямками, літературознавчими методологіями й аналітичними технологіями – не начотницьки, не «цитатно», а внаслідок ретельного студіювання численних праць з предмета і поза ним, послідовний і рішучий в обстоюванні своєї позиції і, навіть за словами одного з авторів квітневої «Критики», нині покійного професора М.Гольберга, «дуже здібний, талановитий» (щоправда, це чи не єдина позитивна згадка в отій шестишпальтовій супліці до ВАКу).

Полеміка П.Іванишина в деяких його працях була необачно різка, і на це йому вказували старші колеги (наприклад, «Урок Української», 2003, №4), але  самої  дисертації це стосується найменшою мірою, молодий  дослідник володіє умінням брати до уваги критику і швидко усувати похибки (до речі,  в захищеній праці є чимало виправлень і поглиблень порівняно навіть  із  докторською монографією).

У чому тоді, питаємо, справа? І головне – звідки в частини наших літературознавців  (хай і зовсім невеликої) таке неприйняття, такий категоричний і, як побачимо, роздратований, якщо не розлютований, осуд наукової праці про національні екзистенціали в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Ліни Костенко?

Молодий автор дисертації виходить передусім  з тої актуальності, на якій  наголошує, наприклад, І.Дзюба, – «Ми не маємо цілісної картини національної культури як загального вираження зусиль українського народу, його осягів у  світорозумінні, релігії, моралі, художньому мисленні, науці й філософії» («Метод – це, насамперед, розуміння»).  Усвідомлюючи назрілу в постколоніальних умовах необхідність наукового узгодження новозасвоюваних західних методологій із специфікою власної культури, уникнення «методологічного насильства над органікою культури», П.Іванишин звертається до української літературно-герменевтичної традиції, «національно-екзистенціального», за його визначенням, витлумачення літератури (німецькі герменевти  говорять ще про «художнє тлумачення» чи  «художню інтерпретацію»).

Як великі українські поети своїм розумінням і художнім осмисленням України, свободи, Бога та інших модусів буття, сутностей і цінностей  формують особливе українське світобачення і світовідчування й іманентно українські способи  світотлумачення – тут багатюща проблематика й парадигматика,  і автор фахово й новаторськи вглиблюється в неї.

Є інші погляди, версії, полеміка, заперечення? Будь ласка. Сьогодні є всі можливості для вільного висловлення іншої фахової думки, колежанського, толерантного ведення дискусії. Але ж зовсім  протилежне  – навіть за самою  уже забутою, слава Богу, стилістикою  –  пропонує  Г.Грабович, досвідчений літературознавець, та ще й, завважмо, вихований на західних цінностях,  та ще й представник українського зарубіжжя, яке, всі знають, щиро вболіває за українські національні пріоритети, приплив нових сил у нашу науку. Для нього П.Іванишин, виявляється, не молодий учений зі своїм поглядом, підходами, а  «явище», що знаменує, як пише професор у прокурорській мантії, «передусім  нову гібридну совєтсько-націоналістичну ідеологізацію науки (конкретно – літературознавство), нацреалізм замість соцреалізму, який тепер має сповідувати монолітичний  принцип підходу до «української тематики», і що важливіше, дефініювати, що саме є отим «українським  підходом»,  це «елементарне нерозуміння літературознавчої  та філософської справи» (О, роздратований  Юпітере! Хіба варто на «елементарне нерозуміння» витрачати стільки дорогоцінного професорського  запалу  і віддавати стільки, хай і дешевої, текстової площі кількох номерів «Критики»?).

Член-кореспондент НАНУ Т.Гундорова, очевидно ж, обізнана з тим,  як розглядає сучасна українська академічна наука (І.Дзюба, І.Денисюк, М.Жулинський, Ю.Барабаш, В.Моренець, С.Андрусів, Г.Клочек, Н.Шумило, Н.Зборовська та ін.)  питання національно-культурного буття (та й  не лише українська, нині і в західному світі, навіть у  назагал  космополітичній Америці  з`являються серйозні етноцентричні дослідження, наприклад, Б.Андерсона, С.Гантінґтона, К.Хюбнера, Е.Сміта, Е.Томпсон, С.Дюрінґа та ін.), змушена якось застерігатися:  «Я також підтримую пошуки національно значущих ідей та концепцій…» (Ну як не подякувати за цю підтримку пані Гундоровій!). Та все ж відступати від позиції Г.Грабовича, редактора й покровителя, собі не дозволяє:  поява «робіт типу (?) Іванишина, на моє (?)  переконання, шкодить розвитку літературної герменевтики, а в загальному плані (?) – свідчить про  небезпеку  втрати критеріїв науковости…». Та можна й крутіше, коли побоюватися, що поряд із чіткими присудами-директивами  шефа журналу – типу «негідник» – виявишся надто толерантною: «Під прикриттям літературної герменевтики насправді маємо не що інше, як стиль «літературного фашизму»  саме так називається сьогодні критика такого типу в західному літературознавстві».  Не певен, що саме це і саме так кваліфікується в західному літературознавстві,  але те, що подібні «формулювання» взяті з ідеологічного арсеналу репресивних 30-х років, – підтвердить  кожен історик літератури.

А що вже  тоді казати про стиль тих, хто виступає «вслід» і «в слід», хто порахував за честь бути залученим до «Додатків» і, не обтяжений  певним  науковим реноме, не має що втрачати, крім, можливо, грантів (а то святе!)?  Вони й  зовсім   не погамовують своїх  вивержень: «Просякнута ксенофобією, есенціялізмом і примордіялізмом» (С.Захаркін), «ненаукове, беззмістовне і бундючне(?) творіння» (Т.Кознарський, Торонто), «псевдонаукова термінологічна еквілібристика» (Б.Петровський-Штерн, Чикаго) і т. ін. Може комусь здатися, що це не лайка, не «налички», то в попередніх публікаціях авторів «Критики» знайдете і  міцніші «наукові»  підтвердження: «вроджена олігофренія», «вуличний хуліган» і вже згадуваний  вишуканий номінатив від Грабовича – «негідник».

Знову ж таки: двоє авторів з діаспори, третій  – ще зовсім не літня людина, тільки-но  подолав кандидатський рубіж, а тим часом така невідчепна «криптосовєтська»  пристрасть до наліплювання ідеологічних наличок! Їх тут чи не в кожному абзаці: «вульгаризація», «примітивізація», «еклектизація», «ідеологізація» – щоправда «ізмів» тепер менше – прогрес. Сама «традицій підрізація», за Тичиною, та «слів девальвація». І – Грабовича «канонізація» (жарт).

Чи ж є за всім цим слововиливом «Критики» докази, наукові  аргументи,  серйозний, справді науковий  розгляд дисертації по суті чи хоч би кількох з її  численних проблем і  завдань? У тому-то й річ і дивина, що всього цього немає.  Умоглядні розумування «на тему», суперечливі термінологічні з`ясування, надто щодо «національної людини», усічені, перекручені цитування з некоректними коментарями, на зразок того, що нібито П.Іванишин  «зобов`язує» всіх так думати, як він, образливі особисті випади… Постійні причіпки, кого і скільки із зарубіжних учених згадує П.Іванишин  –  і  жодного відсилання до  І.Франка,  В.Дільтея, М.Гайдеґґера, Г.-Ґ.Ґадамера, І.Дзюби, І.Фізера, Д.Наливайка, «з допомогою» яких він і  виґрунтовує своє націоцентричне історико-літературне дослідження.

Нарешті, в  основі дисертації лежить поезія Т.Шевченка, Є.Маланюка, Ліни Костенко, до її аналізу залучено величезну кількість творів – хоч щось посутнє, окрім окремих згадок  імен поетів, є в отих нестримних  філіппіках авторів «Критики»? Та й де взятися тим науковим аргументам, тому розглядові дисертаційної праці по суті, якщо жоден із учасників викривальної кампанії, організованої редактором «Критики», самої дисертації не читав? Дехто з них зізнається («судячи з автореферату…»), дехто замовчує це, але тим часом всі роблять нещадні висновки і рекомендують ВАКу «не пущать» («не відповідає вимогам…», «не заслуговує…», «ми (?) не можемо не реагувати…»).  У колишні часи (знов доводиться їх згадувати!)  ходив такий не позбавлений моторошної правди жарт: «Я роботу не читав, але різко її засуджую». Так і  у  підключеного до «Додатків» доктора філософських наук С.Пролєєва: «…оскільки я не літературознавець, не вважаю коректним висловлюватися щодо літературознавчих положень…». Тобто: «Я не фахівець у цій галузі, але до загальної критики літературознавчої праці  приєднуюсь».

В одному з матеріалів прохоплюється, мов за Фройдом, вислів: «кричуще цинічний» (випадок з «цією дисертацією»).  Так от і справді кричущий цинізм писань речниці західних цінностей «Критики» полягає в тому, що все оте помітне неозброєним оком наличкування,  позначене відверто ідеологічною тенденцією, без будь-яких докорів сумління адресується… дисертації П.Іванишина, це нібито вона є… наскрізь «ідеологічною», «криптосовєтською», «партійною»,   це  не в текстах «Критики», а в ній, дисертації, бачимо   «вкрай заідеологізований дискурс» (прийом, нібито вихоплений з рук декого з нинішніх політиків).

Певна річ, якщо національне трактувати  винятково  як політико-ідеологічне,  що роблять опоненти П.Іванишина, несамохіть (?) урівнюючи ці поняття, то і вся докторська праця, присвячена «національним екзистенціалам», виявиться суціль «ідеологічною». Для дисертанта, логічно й природно, не є так. Він не розносить по-школярськи «національне», «екзистенціальне», «естетичне», «ідеологічне» по окремо розграфлених квадратах, він  уміє і розрізняти, і бачити їхню складну взаємопереплетеність  та  взаємодію і, внаслідку, розгортає науково визначений (але й не випрямлений) у своїй специфіці багатошаровий літературознавчий дискурс;  для П.Іванишина національні модуси, засади, критерії, традиції, способи сприймати, розуміти і тлумачити світ – органічні, невід`ємні як для повсякденного, так і  історичного, і художнього мислення.

Що найприкріше: отой продемонстрований вище своєрідний «необільшовизм» Г.Грабовича і його «Критики»  виявляється не тільки в  текстах, вербально, а  й, як кажуть, по факту.

Перше. Сама організація  листів-відгуків (колись це називалося «листів трудящих»)  і цілої кампанії в кількох числах журналу, спрямованої не на вільну дискусію,  не  на обговорення змісту дисертації, а  самої особи дисертанта – це не що інше, як форма тиску спочатку на  спецраду ЛНУ, а  тепер і  на ВАК. До речі, ще про організацію сигналів.  Я свідомо не згадую тут про організований, щоб не сказати сфабрикований, колективний   лист, підписаний, крім Г.Грабовича, Т.Гундорової та  іншими, ще і  двома поважними  академіками, – останніми, певен, справді лише підписаний, бо  геть не стосується наукової проблематики дисертації і  містить фактичні неточності й навіть орфографічно-стильові помилки.

Або й такі промовисті штрихи. Викривачі дисертації П.Іванишина ніби мимохідь, і  аж ніяк не «політично», а  «літературознавчо»  натякають, що він «абсолютно ігнорує зовсім не прості стосунки німецького філософа  (М.Гайдеґґера) з націонал-соціалізмом», то записують йому в  негатив  звернення до Д.Донцова. Або ось  ще  вимовніша деталь.  Свій лист до голови ВАКу член її експертної ради п. Гундорова («ми не можемо не реагувати», «основна ціль… сприяти розвиткові української науки…»)  завершує такою   припискою: «Додаю до листа копії відгуків..,  а також інформацію про успішний захист дисертації П.В.Іванишина, опубліковану в газеті «Бандерівець». Овва!  Це з якого б дива? Для чого вона шановному голові ВАКу? Чи українську вчену  досі лякає більшовицький жупел?

Друге. Неприхована упередженість Г.Грабовича і відданих йому дописувачів «Критики», ігнорування   інших поглядів, інших версій і  думок  виявляються, зокрема, в тому, що із загалом 14-ти позитивних відгуків на дисертацію й автореферат  завзяті борці проти «монопольності правоти», тенденції «суцільно уніфікувати думку, не допустити відхилень…», не подали  на сторінках часопису, хай   скорочено, хай навіть задля видимості дискусії, – жодного. А в них  містилися і серйозні зауваження та побажання дисертантові, в них П.Іванишин зовсім не виставляється «українським героєм», тут  об`єктивно  мовиться про сильніші і слабші сторони його роботи , але водночас  розмова ведеться з повагою і увагою до ідеї, концепції молодого дослідника, це таки наукова  мова, а не «викривально-ідеологічний» дискурс. Правда, у авторів «Критики» інші уявлення про об`єктивність, вони, наприклад,  не вбачають нічого  непорядного в тому, щоб ще за місяць до захисту заявляти ( з власного, мабуть,  досвіду), що опоненти, знані й авторитетні вчені, безумовно, схвалюватимуть роботу із вдячності за «єлейно-медові слова» на їхню адресу з боку дисертанта («Критика», 2007, №1–2), – така собі  «компрометація авансом».

Третє. Знайомий і прийом витлумачення фактів   на свою користь,   або   за принципом «вищої доцільності». Як свідчить стенограма, не було  процедурних порушень з боку Львівської спецради під час захисту, але «Критика» в своїй інформації,  нічтоже сумняшеся, твердить, що вони були. С.Захаркін наводить довгий ряд «справжніх учених і авторитетних громадських діячів», які П.Іванишин нібито «паплюжить», – так от у тому списку  є імена, які молодий учений у своїх працях взагалі не згадує, є, які він лише згадує,  позитивно або нейтрально, є ті, з ким полемізує. Але  сказано чітко і брехливо:  «паплюжить».  Нарешті, в своєму «P.S.» «Критика» пише: «Як стало відомо редакції, Вища атестаційна комісія, з огляду на реакцію наукової громадськості, наявність негативних відгуків, (тепер бачимо, як та «реакція» влаштовувалася і якою «науковою громадськістю» – В.Д.) не затвердила  результати захисту  і спрямувала дисертацію до Інституту літератури на рецензування, що фактично означатиме своєрідний «скорочений» перезахист».  І знову вигадка. Насправді ж ВАК  дисертації П.Іванишина ще не розглядала і, відповідно, ні на який перезахист не надсилала.  Таке ж поводження з фактами є «знаком якості»  не тільки «щиросердих відгуків»,  а й  журналу загалом, особливо тих публікацій, в яких Г.Грабович пише про Академію, Інститут  літератури, різні  «інституції» гуманітаристики тощо. Слова, які при цьому вживаються («спонсорство», «криша» та ін.),  знову-таки  не з літературознавчого лексикону, але й  не обсцентика (типу «негідник» і «маразм»), –  уже добре. А щодо їхнього  змісту і правдивості – то хай це лишається на совісті Г.Грабовича. Втім, про нього і про систематично критикований ним сьогодні  Інститут літератури слід сказати окремо.

Є один «ключовий момент», якого не обійти, – йдеться про те, що означаємо сьогодні як десакралізація  і про загальновизнану заспівувальну роль у ній   у наскрізному  постмодерністському переоцінюванні української класики Г.Грабовича.

1991 року вийшла в Україні перекладена Соломією Павличко праця Г.Грабовича «Шевченко як міфотворець  (Семантика символів у творчості поета)», про яку в анотації  сказано, що вона написана «з позицій структуралістичного аналізу», протистоїть «емоційним, політизованим тлумаченням поезій Т.Шевченка», «становить вагомий внесок у сучасне шевченкознавство» і «засвідчує новий його етап». Не уподібнюватимуся американському професорові і не  відкидатиму всіх атестацій, виданих його  книжці, але новим етапом   в шевченкознавстві ця у чомусь по-неофітському свіжа, в чомусь не зовсім, досить скромна й невелика книжка не стала, це факт.

Два приклади, дві цитати, що виявляють суть концепції літературознавця, до яких він неодноразово повертається  у своїх працях і з приводу яких  висловлено вже чимало  слушної критики. Про міфотворчість поета: «Ще більш сумнівною, потенціально фатальною  виявилася  спадщина міфологічного мислення, прищеплена Шевченком до душ майбутніх поколінь поетових співвітчизників». І інша (з ранньої, ще 1979 р., роботи про  «Тризну»): «Багато хто відзначає «турботу» або «симпатію» Шевченка до жінок, дуже помітну і з різними ступенями пристрасності. Хоч наразі ми перебуваємо на початковій стадії аналізу, варто зауважити, що з точки зору психоаналітичної теорії така феміністична ідентифікація часто вказує на гомосексуальну орієнтацію». Цікавим тут є те, що минає понад 20 років, і  автор – уже в наш час –  майже  дослівно  повторює  цю науково хлипаву сентенцію і так само  повторює… тодішню обіцянку подати, нарешті, докази і обґрунтування,  провести «подальше текстуальне і біографічне дослідження» («Шевченко, якого не знаємо», 2000).

За двадцять років багато води утекло. Багато й написано Г.Грабовичем «на розвиток» Шевченкової теми (про міфотворчість, дуалізм, анархізм, канонізацію і т. ін.), кинуто анальфабетам нові гіпотези й  професорсько-прокурорські присуди (напр., «Велесовій книзі»,  «Слову о полку Ігоревім», Франку-Каменяру та й  усій  українській літературі, «що майже два століття існує як сурогат політичного або принаймні громадського діяння», підпорядкованого «громаді, народу, нації та історії» тощо). Тобто витворюється широкомасштабний десакралізаторський «дискурс» – і жодного справді об`єктивного, розважливого, глибокого аналізу сьогоднішніх складних процесів, явищ, постатей, творів,  праць (яких чимдалі більше саме свіжих, цікавих, пошукових) в  літературознавстві  й літературі. І не дивина: не це  входить в завдання десакралізаторів і десакралізації, цієї, за словами Ліни Костенко, химерної антиукраїнської моди, завезеної «амбітними аутсайдерами західної науки».

Утім, ця підступна, до речі, аж ніяк не спонтанна, тенденція,  принципово суперечачи внутрішнім завданням оновлюваного українського літературознавства, не залишилася непоміченою нашими вченими й літературними критиками. Уважні до зарубіжного досвіду, акцентовано орієнтовані на досвід національний – літературний і літературознавчий, на герменевтичну традицію, вони об`єктивно, своїми теоретико-методологічними й історико-літературними дослідженнями, а нерідко – і в полеміці з постмодерністською руйнівною ідеологією, оприявнюють новий методологічно інтегрований, спрямований не на певну «модну» схему, багатоваріантний і водночас наскрізно  національний, етноцентричний (що його  Г.Грабович, нібито несамохіть, ототожнює із «совєтським») дискурс. Як достеменні зразки такого національного підходу височіють нові шевченкознавчі праці Ю.Барабаша «Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націософська парадигма» (2004), І.Дзюби «Тарас Шевченко» (2005) та ін. Це видатні, справді академічні, текстово вглиблені, контекстуально широкі й багатогранні, написані з любов`ю до поета    (між іншим, це та якість, що неминуче, скрізь і  завжди, обертається прозірливістю  й  точністю у виявленні суті). Автори  праць, не вступаючи в безпосередню полеміку з Г.Грабовичем (демонструючи тим самим толерантність і плюралістичну терпимість до іншої думки, хоч, у даному випадку, може, й даремно), об`єктивно, самим розглядом-аналізом переконливо спростовують досить сумнівні тези-гіпотези  американського шевченкознавця (щодо міфологізації історії, дуалізму, фемінності, ірраціоналізму поета тощо). До речі, Г.Грабович,  викриваючи  сучасне українське літературознавство з його «совєтсько-націоналістичною ідеологізацією», не завважує подібних  знакових  розвідок – чи і їх відносить до витвореного і демонізованого ним  «нацреалізму»?  А проте,  якщо поставити питання, де більше проявляється  «ідеологічний дискурс» – у  будованих на виразно «національному підході» (Є.Маланюк) монографіях І.Дзюби і Ю.Барабаша чи «структуралістській» роботі «Шевченко як міфотворець» та інших  шевченкознавчих студіях  цього постмодерного автора – відповідь буде однозначна: саме в його  анаціональному «міфологізмі» чи  постструктуралізмі значно більше ідеологічного начиння.

У безпосередню полеміку з Г.Грабовичем вступив 2001 року дрогобицький аспірант Петро Іванишин, присвятивши їй спеціальну розвідку. Суть явища, на яке звертав увагу молодий дослідник, означена вже в самому заголовку монографії – «Вульгарний «неоміфологізм»: від  інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка». П.Іванишин у полеміці був різкий, нерідко емоції вихлюпувались через край (та їх можна й зрозуміти: йшлося ж бо про викривлення, вульгаризацію творчості українського генія!), але, крім пристрасті, там були й необхідні наукові докази й аргументи, висловлені, що цікаво й  важливо, з позицій самої міфологічної теорії.

Г.Грабович не став на захист своїх інтерпретацій, не доводив їхню адекватність чи нефальшованість і  відповів молодому науковцеві аж зараз. І ми бачили, у який вишуканий «західний» спосіб.

Узагалі розмах критики Г.Грабовича вражає, важко  сказати, чого не торкнулося його розпечене перо: Академія, її гуманітарні «інституції» (чим завинили перед редактором «Критики», наприклад, етнологи, мистецтвознавці, лінгвісти?), Інститут літератури ім.Т.Шевченка – тут і «цілковитий колапс», реформи в НАНУ – «маразм», «Історія української літератури ХХ ст.», видана, і «Історія» в 12-ти томах,  не видана, але вже наперед розкритикована гнівним професором, «Шевченківська енциклопедія», яка створюється, шкільні підручники, вся система викладання літератури у вузах і в школі  (opupenije)  і т. ін., і т. ін. Конструктивні пропозиції від Грабовича теж рішучі  й оригінальні: підручники погані – то краще припинити викладання літератури в школі. Проект історії літератури не подобається критикові – то краще взагалі не писати історій.

Зрештою, кожен має право на критику, на  своє розуміння, свій підхід, свої пропозиції. Тим більше,  відомий  і популярний серед своїх прихильників і прихильниць Г.Грабович.  Та й таке: може, його улюблена модель – «несамовитий Вісаріон»? Гадаю, ніхто б  і не зазіхав на це  право Г.Грабовича,  якби…

Якби не згадувані вище його й однодумців войовничі десакралізаторські  зусилля, які переростають уже в  антинаціональну (за своєю метою і суттю, безумовно ж, ідеологічну) тенденцію. Хто проти перегляду, переосмислення  канону? – Проти лише його руйнування вщент. За всіх часів фальшиве обожнювання,  запопадливе й бездумне творення  «ікон»  було явищем негативним. Десакралізація мала б знімати привнесені, штучні нашарування, доглиблюватися до істини, але не мала б позбавляти, наприклад, Шевченка справді притаманних йому  рис національного поета, пророка, історіософа, надзвичайно цільної  пасіонарної особистості тощо. Десакралізація в ім`я чого? Щоб  Кобзаря, Каменяра, «співачку досвітніх вогнів» подати як міфотворця чи й гомосексуаліста, масона, лесбіянку? Чим це відрізняється від фальсифікації і дискримінації?

І  чи не найголовніше, в зв`язку з цим.  Перегук, унісон, а то й змикання, з одного боку, антиукраїнського мас-медійного, а з другого – антинаціонального десакралізаторського наукового дискурсів. Упродовж усіх років незалежності, надто в останнє десятиліття, на наших очах перманентно роздмухується ніколи не приструнчувана, а часто й  підтримувана владою кампанія  з  дискредитування всього українського. Культура, література, мова, державність, ментальність українського  народу, його світочі, борці, філософи кривотлумачаться, подаються фальсифіковано й принижуються. Газетні папарацці залюбки  цитують учених-десакралізаторів, вміщуючи їхні портрети на підтвердження реальності  джерела своєї компромат-інформації.  «Нове» шевченкознавство змикається із шевченкофобією. Високий посадовець дає інтерв`ю  авторові низькопасквілянтської книжки про поета,  і вони разом осуджують «вузькоетнічний», «національний підхід». Цинічно оббріхуються, наклепницько утотожнюються з «фашизмом» і под. праві, державницькі, національно-патріотичні сили, упосліджується саме поняття патріотизм…

А лакмусом подібних текстів, своєрідним словом-пугалом виступає  лексема ксенофобія. Там, де тільки заходить мова про національні первні, традиції, сприйняття, менталітет, критерії, засади, українську ідею, українські підходи, пріоритети, цінності, святощі, неодмінно наші національно незаангажовані  (чи  заангажовані антинаціонально) опоненти  докидають: ксенофобія. Без прикладів і доказів. Без хоч би якого розшифрування, в чому воно, вороже ставлення, і до якого конкретного чужого.  З усього, що тепер читаю і чую, я  зрозумів  одне:  стояти на  національно-центричних позиціях – бути  ксенофобом. Українофоби звинувачують нас у ксенофобії.

Полемізуючи («СіЧ», 2002, №4) зі статтею Г.Грабовича «Літературне історіописання та його контексти»,  я  мало дивувався його третируванню сучасного українського історико-літературного  дискурсу – «антиліберальний», «антизахідний», «патріархально-дідівський». А  ось вичитане в  нього, представника української діаспори, визначення «ксенофобська позиція вітчизняної окремішності та самовизначальності» тоді мене занепокоїло не на жарт. І  ось у  скандальній добірці «Критики» на шість шпальт серед зачастілих тепер дефініцій, на зразок  «совєтсько-націоналістичний», як загрозливий жезл над дисертаційною працею без найменших підстав знову зависає «ксенофобія».

Бувають мимовільні збіги, випадкові, не по духу, унісони. Тільки це – з усього видно – не той випадок. Нетерпимість до національного мислення, космополітична зверхність щодо нього, цілком погоджуюся із Петром Іванишиним (автором, зокрема, і гострих статей про «культурний імперіалізм»), урівнювання націоналістичного з «совєтським» (нате вам черговий сюрприз від «незаідеологізованого» американського професора!),  так чи інакше шлюбляться  з неоколоніальними  тенденціями, демоліберальною ідеологією, що завжди були чужими, за своєю суттю, національно-культурним  цінностям та вимірам, і  в нашому випадку – відкрито  чи імпліцитно антиукраїнськими.

 

 

P.S.

 

Уже після надрукування цієї статті в «Літературній Україні» (2007, 14 червня) газета «Україна молода», що останнім часом стала активним (щоправда, однобічним) коментатором літературних подій, опублікувала інтерв`ю  Г.Грабовича (УМ. –  2007. –  13 лип.)…

Знову те ж протиставлення  себе всьому українському літературознавству, нібито суціль «традиційному» й «радянському». Знову  ж  жодного позитивного прикладу і жодного «достойного» для Грабовича полемічного приводу  в сучасному літературному процесі, який би спонукав його  виступити хоч раз у ролі звичайного паритетного дискутанта, а не в ролі навчителя.

Знову ж таке невластиве для західних, американських плюралістів схарапуджене сприйняття гарвардським професором критичної розмови з ним: «Літературна Україна» …зараз регулярно цькує мене і мою діяльність», –  жаліється він співчутливій інтерв`юерці ( «цькує мене» –  дослівно  так   колись  радянські   графомани реагували на критичні рецензії).

За тривалий час солідний, серйозний учений не виступив із жодною статтею-відповіддю, в якій би науково доводив, обстоював, аргументував бодай  ті свої тези й гіпотези, що викликали неоднозначну  (м`яко кажучи)  рецепцію. Натомість профанування ситуації, зверхнє ігнорування іншої думки і  часте оглуплення опонентів. Чому не сприйняли міфотворчі висліди Г.Грабовича? – запитують його  (до речі, не сприйняла тільки частина літературознавців, хай і більша, і тільки частину  його тверджень, саме найбільш бездоказових). І відповідь – цілком достойна тексту, оприлюдненого «УМ»:  тому, що міфотворець «тут сприймається як брехун», тому, що пише він, Грабович, «складно». Ну справді  ж, які невігласи тут, в Україні – скільки сьогодні вже  написано статей, розвідок, складних і нескладних,  про міф і міфологізм, вийшли окремі ґрунтовні монографії –  і все це з отим примітивним  розумінням міфотворчості?

Але так бачить  наше сучасне літературознавство, його стан п. Грабович, а йому (він, мабуть, вважає)   здалеку і звисока видніше…  А ще він погоджується з інтерв`юеркою, яка, немов граючи  з ним у піддавки, висловлює припущення,  що справа, мовляв, у  грантах:  літературознавці «радянської школи» (а за Г.Грабовичем, це, фактично, всі) цькують його тому, що  наперед знають: «якби надійшла така аплікація (щодо гранту до США – В.Д.) котрогось із них, я б поставився до того дуже критично» (незалежно, як  бачите, від наукової теми, її актуальної потреби, від рівня «котрогось із них» –  просто через те в них інші, ніж у  Грабовича, погляди). Напрочуд «об`єктивний», «західний» і «плюралістичний» підхід  (єдине радує –  відвертий!).

Зрештою, в усьому цьому нічого нового від  Г. Грабовича. Можна було б і не зважати на  черговий приклад знайомого  розбухання-вибухання  ego  американського професора, але в інтерв`ю  «УМ»  він,  чи не вдесяте, повертається до докторської дисертації П.Іванишина і знову демонструє той самий ідеологічний підхід з неодмінними непристойними випадами фальсифікаторського гатунку. Але красномовнішого прикладу  важко знайти, тому й змушений знову дещо прокоментувати.  Докторська дисертація П.Іванишина, твердить професор, пропонує «…фальшиву  теорію, коли українських митців можуть досліджувати лише українці по крові» (тут і далі курсив мій – В.Д.). Он аж куди! Он аж до якого витонченого прийому (зовсім не соромлячись того, що його українофобська колона давно вже перетворила на обшмульганий штамп) вдається п.Грабович.

Будь-який учений після такого звинувачення зобов`язаний  навести приклади чи хоча б одну, чи хай навіть половину цитати,  чи переказати її  і вказати сторінку –  є безліч способів для виявлення наукової об`єктивності й етики. Західний вчений Грабович вважає, що йому мають усі вірити на слово. Каже він у тій же «УМ», що дослідження П.Іванишина «однозначно гірше, ніж середня українська докторська дисертація», вірте, що всі докторські дисертації він вивчив і визначив «середній рівень», вірте, що  прочитав  і  дисертацію  П.Іванишина,  хоча  це й не так. Каже, що постмодернізм – культурне явище, яке «треба вивчати, а не критикувати», вірте, що  можливе   справді наукове вивчення, дослідження такого складного феномену, як український постмодернізм, за умови його винятково «некритичного» осмислення. Каже, що П.Іванишин визнає право на дослідження «тільки українців по крові» – вірте Грабовичу й не шукайте якихось підтверджень у тексті, тим більше, що ви їх там   і не знайдете.

Каже Г. Грабович, що сучасне українське літературознавство, зокрема те, що робить акцент на конкретно-індивідуальному й  конкретно-національному, а не абстрактно-космополітичному підході у вивченні, наприклад, десакралізованої ним української класики –  це «совєтсько-націоналістичний дискурс», – вірте й не читайте тих численних, справді цікавих, справді розвідувальних праць молодших і середніх, і старших колег, які (праці)  що-що, а відчутно піднеслись над «радянською наукою», з її приписами  й табу.

Дивна річ, чим більше слухаєш Г.Грабовича про «совєтсько-націоналістичне» літературознавство,  де вже сам термін-гібрид мимохіть зраджує його автора, тим більше відчуваєш, що головне його неприйняття – саме  «націоналістичне», а «совєтське»  – тут  ритуальне, для годиться.      Знову й знову сентенції Г.Грабовича так тісно зближуються і близько перегукуються з цілком певними політичними реаліями, з постійно нав`язуваними  нам ідеологами антиукраїнства  політичними (аж ніяк не науковими) тезами, найперша з яких – послідовне поневаження ідеологами антиукраїнства поняття етнічний (нерідко додається – «вузько»).

Як приховати українофобам свої наміри, суть, заангажованість? І далі кривотлумачити  чи зверхньо ігнорувати національне, націоналізм, ідентичність, патріотизм –  сьогодні вже не проходить. А ось обливати брудом, паплюжити українську культуру, її світочів, українську ментальність і духовність і звинувачувати українців, які  виступають на захист цього, у  «(вузько) етнічному підході» –  по крові –  такого «наукового» тлумачення й оцінки речей нині маємо скрізь і доволі. Особливо дратує наших «воріженьків» етнічний патріотизм. Цікаво: коли росіяни, євреї, поляки, литовці, грузини, всі інші розглядають, досліджують, оцінюють, захищають, пишаються явищами своєї історії, культури, мистецтва,  сучасного життя,  вони дотримуються якого підходу, яких мірок – національних, етнічних (російських, єврейських  etc.)  чи глобальних  і космічних? У них який – етнічний, «по крові», чи глобальний і космічний, географічний та ін. патріотизм?

Григорія Грабовича немає потреби захищати, радше захищатися слід від його «pro» і «contra», від його невтримної, огульної, бездоказової  критики сьогоднішнього українського  суцільно,  як йому ввижається,  «совєтсько-націоналістичного» літературознавства. Ніхто, натомість,  не критикує  (навпаки, високо цінують і хвалять) його ґрунтовні, об`єктивні праці з історії української літератури; ніхто не заносить поки що Г.Грабовича до числа антиукраїнськи налаштованих   репрезентантів широкорозгалуженого умовно українського медіаринку. Але те, що  виникають у головного редактора «Критики» Г.Грабовича оті перегуки, збіги, унісони, про які йшлося вище і від яких він жодного разу не спробував відмежуватися, і, навпаки, спрямовує свої удари  по національно-патріотичних, етнозахисних зусиллях української наукової і літературної думки – це прикро. Більш, ніж прикро.

Українознавство. – 2007. – № 4. – С.228-233.

 

Рубрики: Меч духовний