ТЕРМІН «РУСЬКА МОВА» В ДІЯХРОНІЇ

                                                           Ірина ФАРІОН

 

 

  

ТЕРМІН «РУСЬКА МОВА» В ДІЯХРОНІЇ

 

 

 

Термін руський здебільшого був об’єктом аналізу у працях істориків, етнологів та принагідно філологів. Однак поза межами їхніх студій залишалася знакова сполучуваність цього етноатрибутива з лінгвономеном «мова» в історичному контексті. Наша розвідка має на меті не лише розкрити смислову наповненість, продуктивність та валентність етноатрибутива руський з лінгвономеном мова, але й через цей складний термін-концепт простежити формування мовної свідомости наших предків.

Провідним етноатрибутивним складником лінгвономена мова від ХI до ХVIII століття (на Заході України та Закарпатті в ХIХ–ХХ століттях) був похідний від хороніма Русь відносний прикметник руський, який відповідно до ССУМ ХIV–ХV століття, КІС  ХVI – першої половини ХVII століття і практики вживання у ХVII столітті існував у низці фонетичних варіянтів: руский, рускии, роускии, роускый, русскіи, руски, роуски, русъкии, рускіи, роускы, рускыи, русьскыи, рускiй,  руський, русскый,  рускiй. Словник староукраїнської мови ХIV–ХV століття фіксує етноатрибутив руський в 11 різних фонетико-правописних варіянтах та 61 граматичній формі, наприклад роуски(м) языко(м), у чотирьох значеннях «який стосується  східнослов’янських земель, що входили до складу Королівства польського і Великого князівства Литовського», «давньоруський»,  «який стосується  східнослов’янських народностей на території Королівства польського і Великого князівства Литовського», «у значенні іменника середнього роду» [ССУМ 2, 308]. Прикметно, що це вторинне, розширене, а не первісне значення терміна руський. І ось чому.

Руський – єдиний термін етноатрибутив, що всупереч складним історико-політичним обставинам зберігав свою тяглість, даючи безсумнівну самоідентифікацію (ендоетнономен) українцям, попри всі політичні маніпуляції навколо нього у ХVIII–ХХI століттях. Етнонім русь у множині, русин в однині вперше фіксує «Повість временних літ» під 911–912 рр. у договорах 911 р., а пізніше 944 р. з Візантією. Як твердить Нестор, Русь – це поляни: «Пол–не, $жє нын\ зовєма$ Русь» [ПСРЛ 2, 18]. Полянська земля – це сучасна Київщина, Переяславщина, з кінця ХII століття – Чернігівщина. До ХIII століття ні Новгородська, ні Смоленська, ні Володимиро-Суздальська, ба навіть Галицько-Волинська земля Руссю не називалися. На початку ХIII століття постає поняття Галицько-Волинська Русь, а володар цього князівства величається «самодержцем всієї Руси» [УСПД Х–ХV 1, 23; 4, 16, 21, 16–30].         Аналізуючи етноад’єктив руський, слід брати до уваги характерний для його структури суфікс -ск- зі значенням належности. Саме цей суфікс є показником типових земельно-власницьких взаємин часів Руси. Первісно «руським» називали лише київського князя, визначаючи його як володаря власне Руської землі, на противагу до князів галицьких, новгородських, полоцьких [2, 153–154]. Як зауважує І. Огієнко, «Українська династія занесла з півдня на північ і свою державну назву Русь, а спільність держави зробила цю назву спільною для півночі й півдня вже в давнину – це була тільки державна назва, до того, можливо, й не своя, політичний термін, спільний спочатку на Сході для півдня й півночі, але головно для півдня, а не термін якоїсь племінної чи мовної спільноти» [13, 63].

Показовими щодо етнічного наповнення цієї назви є історичні розмисли М. Брайчевського. На думку історика, етнічний складник у феодальній Русі знайшов свій найповніший вияв у міжусобній боротьбі за владу і землі, позаяк взаємини між князівствами були різними саме з огляду на їхню етнічну характеристику: «…Володимиро-Суздальські князі прагнули до збереження свого впливу в Рязані, Муромі, Ярославлі, претендували на зверхність над Новгородом, але виявляли цілковиту байдужість до Чернігова, Переяслава, Полоцька, не кажучи вже про Галич і Волинь. Натомість волинські князі дуже ретельно пильнували Берестя, Туров, Пінськ, добивалися влади над Галичиною й Поділлям, простягали свої претензії аж до Києва і Чернігова, але були цілком байдужими до значно ближчих Слуцька, Мінська або Полоцька. Сферою ж інтересів полоцьких князів, починаючи від виділення Полоцької землі в окремий уділ, були землі полочан і дреговичів – Мінськ, Вітебськ, Луцьк, Друцьк та ін.» [3, 362–363, 364].

Однак цей принцип етнічности як основний історичний рушій розвитку нації і держави не діє як абсолют у назві мови – руська. Натомість вона стала спадкоємицею політичного означення Руської імперії, набувши вторинного розширеного значення – східна і православна: українська, білоруська, і російська. А. Кримський, акцентуючи на чужоназві, відзначав: «Східнослов’янську сім’ю звуть інакше р у с ь к о ю, за йменням тієї «руської» (цебто нармансько-варязької) династії, яка в київський період панувала з Києва над усіма східнослов’янськими племенами» [7, 16–38, 21]. Зокрема, у ХV–ХVI століттях в европейській лінгвістиці руську мову трактували по-різному: Т. Бібліандер руську трактував як українську та білоруську разом, П. Статоріус поряд з польською літературною мовою виділяв діялекти мазовецький, руський (український) та литовський (білоруський); А. Могорич згадує московську та руську мови. Прикметно й те, що в московському перекладі ХVII століття книжок українського письменника Й. Галятовського «Небо новоє» (1665) та К. Ставровецького «Зерцало богословія» (1692) зазначено, що їх перекладено з білоруської мови, ділові матеріяли від 1599 до 1637 року, зокрема з канцелярії Б. Хмельницького, подані як «Списокъ съ б\лоруского писма»  [8, 67–68; Ак.ЮЗР т. 14, 165].

У ХIХ столітті засновник славістичної науки І. Домбровський у праці «Institutiones linguae slavicae dialecti veteris» (1822) розрізняв лише групу мов «Russica», П. Шафарик у групі «Russen» (1836) виділяє дві підгрупи: а) «Russen», б) «Russniaken (Ruthenen), Kleinrussen (малоруський)», а В. Копітар (1836) виокремлює «linguae ruthenica» і «linguae russica», не згадуючи про білоруську, А. Шляйхер у руській групі виділяє «великоруську» і «малоруську» галузь, Ф. Палацький (1836) до східної групи долучає «русь і болгарів», у В. Ягича «північно-східна галузь» – це «руські слов’яни», за Г. Гіртом (1905) «das Russische» (Руське) поділяється на два великі діялекти: «das Kleinrussische oder Ruthenische» (малоруське чи рутенське) на півдні і великоруське на півночі. Білоруське – це видозміна великоруського на заході, Я. Розвадовський (1915) наголошує на загальному чи широкому значенні слова руський як північно-східний чи коротко східний, що охоплює мови російську, чи великоруську, білоруську і малоруську, а також у вужчому значенні руський – це український [14, 48–115].

Причини  такого розширеного значення етноатрибутива руський систематизував О. Тараненко. Вони мають позамовних характер, ба більше – ідеологічно-політичний. Розширенню значення лінгвономена руський, а потім і його спотворенню сприяла низка чинників: 1. проживання східних слов’ян у межах  спільних державних утворень (Русь, Велике князівство Литовське, Московія–Росія, СРСР) – назви Мала, Велика, Біла Русь були спадкоємними назвами часів могутньої Руси;  2. наявність у них спільної літературної церковнослов’янської мови; 3. наявність спільної православної (руської) церкви і перенесення 1299 року церковної митрополії до Володимира на Клязьмі, а в середині ХIV століття до Москви з титулом «митрополит всея Руси». Окремо виділю останній як найбрутальніше сфальсифікований факт: носієм «русского  язика» щонайменше з ХVIII століття «і ніби правонаступником руської державності став […] усвідомлюватися тільки один зі східнослов’янських народів…» – російський. Термін став не лише засобом зміни масової свідомости, але й вплинув на свідомість, як зауважено вище, не тільки російських науковців. «Звідси недиференційоване оперування терміном руський у двох об’єднувальних значеннях: а) «руський і російський» (пор. напр.: «Словарь русcкого языка ХI – ХVII вв.) і б) «східнослов’янський»» [16, 280–286, 282]. Так термінологічна маніпуляція з політичною метою заклала основи офіційної радянської (розумій російської) теорії про так звану «спільноруську», «спільносхіднослов’янську», чи «давньоруську» мову.

Щоб уникнути цієї термінологічної плутанини і підміни прикметника старої етнічної назви руский ад’єктивом русcкий «російський», В. Німчук пропонує «відповідний давній етнос та його мову […] позначати прикметником давньосхіднослов’янський (народ, народність, мова), а сукупність протоукраїнських говорів – давньоруськоукраїнською мовою» [12, 3-12, 5]. Гадаємо, що для аналізованої доби й аналізованої мови найвідповідніше вживати термін руський  як усталений фонетико-правописний варіянт, а не русский (як це роблять здебільшого російські вчені, хоч такого поняття і терміна не існувало взагалі, як і етносу) або ж так, як називано русинів у латиномовних джерелах, починаючи з другої половини ХI століття – рутенський [9, 123].

Щонайменше з ХVIII століття лінгвономен руський під впливом історичних обставин зазнає різних політичних конотацій. Зокрема, С. Смаль-Стоцький, заперечуючи чеському вченому М. Вайнґарту у його некоректному вживанні і трактуванні терміна «ruský» у «Граматиці» М. Смотрицького як «московський», підкреслює: «Нехай Вайнґарт і інші славісти не баламутяться тим, що Смотрицький свою мову називає руською, нехай тому не дивуються. Українці від часів Київської Руси називали себе завжди і правильно русинами, а свою мову руською. Так називали себе ще донедавна звичайно галицькі і буковинські українці Підкарпатської Руси, розуміючи докладно – як і за часів Смотрицького – відрубність своєї руської мови від російської (московської)»  [15, 117].

Зауважимо, що в Московському князівстві атрибутив русский (з двома «с», що для української мови було винятковим явищем) при означенні літературної мови називав церковнослов’янську мову, себто русский і словенский – це термінологічні синоніми, тоді як в українській дійсності руский і  словенський – це антоніми. Промовисто свідчить про це міркування А. Филиповича, висловлене у його «Диариуші» (1646). Автор відрізняє «славенскую» мову від «рускои» так само, як  поляки – польську мову від латинської: «з’ты(х) причинъ ω(д) едного гре(ц)кого Р;(с) словенки(м) и р;ски(м) а пол$ки лати(н)ски(м) и по(л)ским $зыко(м) ведл;гъ народ; и потребы литера(л)но кни(г) заживаючи дво$к;ю $кобы в\р; чинили…» [1, 232].

З другої половини ХVII століття під впливом «масової експансії південно-західноруської культури на великоруську територію» також виникає, як висловився Б. Успенський, «штучний характер[…] великоруського простого языка з його вихідною зорієнтованістю на просту мову»  [17, 85, 96]. Наслідком цього аж на 200 років пізніше, ніж в Україні, щойно у другій половині ХVIII століття, з’являються  в Росії «церковнославянско-русские словари» [17, 105]. Крім того, етнонім «русские», на відміну від субстантивних самоназв усіх слов’янських народів, є атрибутивом, що, відповідаючи на запитання «чий?», виражав поняття ординської рабської підданости чи власности своєму зверхникові.

Цілком слушно назву мови, особливо в контексті окремости споріденних мов, В. Німчук пов’язує зі самосвідомістю її носіїв, «усвідомлення ними своїх мов як оригінальних, властивих тільки їм. Таке усвідомлення виражається (есплікується) по-різному. Нові мови позначають новими лінгвономенами або далі йменують так, як називали ту, з якої вони розвинулися (пор. limba româna «румунська мова», буквально «римська мова, мова римлян») [10, 263]. Поширення і культивування цієї самоназви є свідченням етнічного рівня свідомости наших предків, що на зламі ХVI–ХVII століть під впливом фізичного винищення з боку степу, польського національного гноблення та внутрішнього релігійного протистояння трансформувалася у національну свідомість.

Якщо етносамоназва «є найбільш чітким індикатором існування етносу» [2, 181], то історія функціювання лінгвономена руська мова (язик) – це кардіограма етнонаціонального самоутвердження з усіма зиґзаґами історичної долі. В добу ХVI–ХVII століть руська мова була спадкоємицею давньоруської мови часів домонгольської Руси, що обслуговувала світські кола (юридичні акти, літописи, художня література) [11, 31]. Зокрема, у заголовках глосаріїв та словників, що збереглися у списках ХIII століття, читаємо: «А се имена жидовськаю  роусьскы  тълкована», «Р\чь жидовськаго юзыка преложена на роускоую…» [10, 269].

Для  Литовської доби (1320–1569 рр.), а далі Польської (1569–1654), коли українські та білоруські землі увійшли до Великого князівства Литовського, а відтак до Речі Посполитої, термін руська мова став спільним для українців та білорусів, що називали себе на ту пору «старовинним етнонімом русинъ (чоловік), руска (жінка), Русь (збірне), а свою територію Русь» [12, 7]. На це були ґрунтовні позамовні причини: а) проживання у спільній Руській державі від Х до ХIII століття; від ХIV до середини ХVI століття у складі ВКЛ (крім Галичини, Буковини, Підкарпаття); з другої половини ХVI століття до кінця ХVIII століття – у складі Речі Посполитої; б) спільна священна церковнослов’янська мова, себто православна культура. Утвердженню терміна Русь і руский на білоруських землях сприяло і те, що, опинившись із ХIII ст. у складі Литви, «жителі майбутньої Білорусі зіткнулися впритул з тими, хто «руссю» (в широкому розумінні) не був, а саме з етнічними литовцями. І це сприяло усвідомленню ними своєї єдности й відмінности від литовців» [2, 173–174].

Попри різні етноназви теперішніх українців і білорусів, у досліджуваний період їхня офіційна мова у ВКЛ називалася руська, позаяк постала на ґрунті літературно-писемної мови Руси – давньоруської мови, що увібрала у себе найбільшу кількість поліських живомовних рис. Згодом (від ХVI ст.) визначальні українські риси (ікання, тверда вимова приголосних перед е, и, злиття давніх і, ы > и на противагу до білоруських рис: акання, дзекання, цекання тощо) усе відчутніше виявляються у пам’ятках, протиставляючись поліським рисам [8, с. 69, 82]. Про тотожність називання мови, попри різність етносів та відмінність усного мовлення, свідчить переклад білоруса Ф. Скорини: «Бібвия руска…» (1519), створена «к наученню людемъ посполитымъ руского языка», С. Будного «Катехисісъ … для простыхъ людей языка руского…» (1562) [5,  428, 432], а також наскрізні апелювання до «власного езыка роуского» у передмові до перекладу «Євангелія» В. Тяпинського (бл. 1580) з використанням експресивного атрибутива «язиком прирожоным»  [УСДП ХVI, 267–269].

Відповідно до КІС ХVI–ХVII століття, натрапляємо всього лише на 9 уживань атрибутива руський з лінгвономеном язик порівняно з частотнішими етноатрибутивами словенський – 34, грецький – 28, латинський – 13. Це переконлива світлина ієрархічного співжиття мов у ХVI–ХVII століттях. Однак починаючи з ХVI століття, етноатрибутив руський наполегливо пробиває собі дорогу у різні суспільні сфери, формуючи в офіційно-діловій царині виразну опозицію до польської мови. Знаковим щодо цього є основне формулювання «Гадяцького договору Війська Запорізького з послами Речі Посполитої Польської про права з’єднаної з Польщею Південної Руси під іменем Великого князівства Руського» (1658), де терени держави і безпека грецької віри визначаються поширенням руської мови: «В\ра Греческая древная сия и таяжде, съ якою старожитный (древный) Русский народъ до корони Полской приступилъ, дабы при своихъ прерогативахъ, сир\чъ преимуществахъ и свободномъ употребленіи набожества прибывала, поки язикъ народу Руского засягаетъ во вс\хъ град\хъ, м\стечкахъ и селахъ такъ въ корон\ Полской, яко и въ Великомъ Княженіи Литовскомъ …» [Ак. ЮЗР, т. IV, 142]. Не випадково, а саме через свою особливу важливість це формулювання у розширеному вигляді було повторене у першій статті  (серед 24) гетьмана Петра Дорошенка на з’їзді з польськими комісарами в Острозі 1670 року [Ак. ЮЗР, т. IХ, 197, 199].  

Проникає руський язик і в релігійну царину, вступаючи в опозиційність до слов’янської мови, про що найперше свідчить «Пересопницьке Євангеліє» (1556–1561) з характерною післямовою: «прекладана изь языка блъгар’ского на мовоу роускоую» [ПЄ, 392].  Зовнішнім поштовхом до цього стало друкарство та його супутнє творіння – перекладацтво, тоді як европейська реформація з її етнічними орієнтирами стала основною внутрішньою пружиною виходу на кін історії руської мови у нерівному бою зі священною слов’янською (церковнослов’янською) мовою та державницькою польською мовою. Від ототожнення, відтак синонімного вживання і до протиставлення – такою є діяхронна крива взаємин між руською та слов’янською мовою від ХI до ХVII століття: «А словеньскый язык и русскый одно есть, от варяг бо прозвашася Русью …» [ПСРЛ, 20], у «Густинському літописі» (1623–1627) саме мова є визначальним ідентифікатором «слов’янського народу»: «Проте, наскільки се нам відомо, всі народи слов’янські єдиного суть отця сини, бо єдиноголосся мови їхньої показує, що вони є єдиним народом» [УЛ ХVII, 149]. Про синонімність термінів руський і слов’янський свідчить прагнення ієродиякона Йокима отримати копії Біблії «по нашему язику руському словенському» [6, 64]. Таке ототожнення, втілене через різні терміни, відображало загальнослов’янську метаетнічну свідомість, означену спільнослов’янською самоназвою «словени». Загальнослов’янська свідомість певною мірою була наслідком кирило-методіївської традиції, культивованої  Руською державою, однак із її розпадом формується новий тип відокремленої етнічної свідомости, означеної терміном руський язик.

Виразну етнічну опозиційність через словенську і руську мову спостерігаємо у рукописній передмові двомовного – словенського та руського –  «Євангелія» (бл. 1580) В. Тяпинського. Автор, не заперечуючи слов’янської мови «хай би їм (русинам – авт.) також властивої», подає переклад руською, позаяк «не влох, не німець», а «з-поміж них русин для них, русі, послугу чинить» «для ліпшої їхньої віри», «для ліпшого їхнього розсуду, надто ж і для їхнього навчання в тій недобре знаній словенській мові Євангелія…». Наприкінці передмови автор резюмує: «В чому всі інші народи, за їхнім прикладом, ледве аж у ці наші віки переконались і прийшли до того не без малого збурення та змагань, що слово Боже із латинських та інших письм почали перекладати й читати своєю-таки природженою мовою» [УСДП ХVI, 267–269]. Уже на протиставність цих мов натрапляємо у зверненні єпископа Й. Шумлянського до єпархіяльного духовенства (1687): «Сiя и въ той новой книжици судихомъ тνпомъ изъяснити, и для снадн\йшаго кождому вырозум\нья, не Словенскимъ языкомъ, але нашимъ прирожонымъ Російскимъ діалектом изволихомъ писати, архiерейско и пастырско вс\хъ вобще и кожного зособно упоминаючи, да пребудете въ т\хъ яже вамъ зд\ наказующе пишемъ» [Ак.ЗР, т. V, 197].

Визначальною характеристикою в ієрархії мов аналізованої доби є типове часто вживане атрибутивно-експресивне означення руського язика як прирожоного, природного, тобто рідного, на відміну від п’ятнадцятьох суперлятивів, що означують  слов’янський  язик: славний, широкий, велико- славний, стародавній, родовитий, доброглаголавий, просторий, зацнійший, п’єкнійший, зв’язнійший, суптельніший, достаточніший, спасительний, святий, плодоноснійший…

Отже, метатермін руська мова (язик) в історії української мови відіграє роль терміна-концепта, з допомогою якого простежуємо еволюцію етнічної свідомости наших предків та провідну роль у цьому мови. На хвилі реформаційних рухів пізнього середньовіччя і в контексті суспільно-політичних обставин відсутности власної держави руська мова стає креативною опозицією до словенської та польської мов і, як вислід, зазначений термін засвідчує новий відокремлений тип етнічної самосвідомости українців.

Джерела

Ак.ЮЗР – Акты, относящіеся къ исторіи Южной и Западной Россіи, собранные и изданные археографическою коммисіею. – Спб., 1861–1892. Т.1–15.

Ак.ЗР – Акты, относящиеся къ истории Западной Россiи, собранные и изданные Археографическою коммиссiею. – Спб., 1846–1853. Т. 1–5.

КІС – Картотека Історичного словника української мови ХVI – першої половини ХVII століття, що зберігається у Львівському інституті українознавства НАН України

ПЄ – Пересопницьке Євангеліє 1556–1561. Дослідження.Транслітерований текст. Словопокажчик. – Київ, 2001.

ПСРЛ – Ипатьевская летопись. (Полное собрание русских летописей. Том второй). – 2-е изд. – М. Языки славянской культуры, 2001. – 648 с.

ССУМ ХIV–ХV – Словник староукраїнської мови ХIV–ХV ст.: У двох томах. – К.: Наукова думка, 1977–1978.

УЛ ХVII – Українська література ХVII ст.: Синкрет. писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика / [упоряд., приміт. і вступ. стаття Крекотня В. І.; ред. тому Мишанич О. В.]. – К.: Наук. думка, 1987. – 608 с. – (Б-ка укр. літ. Дожовт. укр. літ.)

УСПД Х–ХV – Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К.: Дніпро, 2001/ [передм. Сліпушко О., Яременко В.; упор. прим. Сліпушко О.]. Т. 1. Х–ХV ст.  – 632 с.

УСПД ХVI – Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К.: Дніпро, 2001 /  [упор., передм., приміт. Шевчука В.]. Т. 2. Кн. 1. – ХVI ст. – 560 с.

Література

1. Анічэнка У. В. Беларуска-Ўкраінскія письмова-моўныя сувязі [рэд. П. Ф. Глебка, М. А. Жаўтобрух]: [монографія] / У. В. Анічэнка. – Мінск: Навука і техніка, 1969. – 289 с.
2. Балушок Василь. Українська етнічна спільнота: етногенез, історія, етнонімія: [монографія] / Василь Балушок. – Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2008. – 304 с.
3. Брайчевський Михайло. Вибрані твори. Походження Русі / Михайло Брайчевський. – К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2002. – 597 с.
4. Генсьорський А. І. Термін «Русь» (та похідні) в Древній Русі і в перод формування східнослов’янських народностей і націй / А. І. Генсьорський // Дослідження і матеріали з української мови. – К., 1962. – Т.V. – С. 16-30.
5. Грушевський Михайло. Історія України – Руси. Житє економічне, культурне, національне ХIV–ХVII віків / Михайло Грушевський. – К.: Наукова думка, 1995. – Т. VI. – 667 с.
6. Грушевський Михайло. Культурно-національний рух на Україні в ХVI-ХVII віцї / Михайло Грушевський. – Київ–Львів, 1912. – 243 с.
7. Кримський Агатангел. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася / Історія української мови: хрестоматія / [упор. С. Я. Єрмоленко, А. К. Мойсеєнко]. Агатангел Кримський. – К.: Либідь, 1996. – С. 16–38.
8. Мойсієнко В. М. Про національний статус «руської мови» в часи Великого князівства Литовського та Речі Посполитої / В. М. Мойсієнко // Мовознавство. – 2005. – № 1. – С. 67–82.
9. Наконечний Євген. Украдене ім’я. Чому русини стали українцями: [монографія] / Євген Наконечний. – Львів: Піраміда, 2004. – 349 с.
10. Німчук Василь. Південні давньоруські говори – основа української мови / Історія української мови: хрестоматія / [упор. С. Я. Єрмоленко, А. К. Мойсеєнко]. Василь Німчук. – К.: Либідь, 1996. – С. 258–269.
11. Німчук В. В. Початки літературних мов Київської Руси / В. В. Німчук // Мовознавство. – 1982. – № 2. – С. 21–31.
12. Німчук В. В. Періодизація як напрямок генези та історії української мови / В. В. Німчук // Мовознавство. – 1998. – № 1. – С. 3–12.
13. Огієнко Іван. Історія української літературної мови / Іван Огієнко. – К.: «Либідь», 1995. – 293 с.
14. Смаль-Стоцький Степан. Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов і їх взаємне споріднення / Історія української мови: хрестоматія / [упор. С. Я. Єрмоленко, А. К. Мойсеєнко] / Степан Смаль-Стоцький. – К.: Либідь, 1996. – С. 48–115
15. Смаль-Стоцький Степан. Українська церковнослов’янщина / Історія української мови: хрестоматія / [упор. С. Я. Єрмоленко, А. К. Мойсеєнко] / Степан Смаль-Стоцький. – К.: Либідь, 1996. – С.116–119.
16. Тараненко Олександр. Мова Київської Русі: вузол історико-лінгвістичних і політико-ідеологічних проблем / Історія української мови: хрестоматія / [упор. С. Я. Єрмоленко, А. К. Мойсеєнко] / Олександр Тараненко. – К.: Либідь, 1996. – С. 280–286.
17. Успенский Б. Языковая ситуация Киевской Руси и ее значение для истории русского литературного языка / Б. Успенський. – Москва: Изд-во Московского университета, 1983. – 143 с.