Тарас Шевченко і війна за свободу

Петро Іванишин

 

Тарас Шевченко і війна за свободу

 

У лютому 2014 року, коли повсталий народ ціною великих зусиль і жертв щойно здобув перемогу над злочинним режимом Януковича,  на жаль, не над режимом внутрішньої окупації, Україну зненацька захопив воєнний вир. Російські загарбники, скориставшись слушним моментом, знову прийшли на нашу землю сіяти кров, смерть і сльози. Вже понад рік триває велика священна антиімперська війна, війна із жорстоким і нещадним ворогом, війна за свободу та державність нації. І хоча безвольна київська влада, під тиском лукавого Заходу, мало налаштована на рішуче вигнання московських окупантів, проте більшість народу вірить у перемогу і бажає тільки перемоги.

Трагічні і водночас героїчні події знову ставлять перед нами на повен зріст феномен Тараса Шевченка. Вони спонукають багатьох сучасників по-новому поглянути на його творчість і відзначити дивововижну актуальність ідей Кобзаря нашому тривожному часу. Ці сучасники дивувалися б менше, якби знали, що вічна актуальність – одна із сутнісних рис кожного генія та пророка: духовні батьки народів завжди бо належать не минулому, а майбутньому, не звичайному, а величному, не минущому, а вічному. Інтуїтивно це відчували повстанці Майдану та зараз відчувають хлопці-націоналісти на фронті, через потяг до зображення та цитування Кобзаря й інших класиків.

У нашій колективній боротьбі за свободу Т.Шевченко пропонує кілька важливих для успішності цієї боротьби ідей, котрі випливають із його по-філософському глибокого розуміння людини і світу. Йдеться насамперед про розуміння законів буття вільного та поневоленого народів.

Перш за все поет допомагає глибоко усвідомити, що таке неволя. Він застерігає нас, українців, усіх “мертвих, живих і ненароджених земляків в Україні і не в Україні” від явного зовнішнього імперіалізму як поневлювального світогляду, світогляду, котрий спонукає до агресії різні народи та держави в різноманітних сферах: військовій, політичній, релігійній, мовній, економічній та ін. Причому генію йдеться про різних імперіалістів-загарбників, тих “злих сусідів”, котрі завжди готові “запалити у сусіда / Нову добру хату” (“Єретик”): і південних, мусульманських (турецьких), і західних (польських, німецьких), і східних – московських. Власне найбільшим ворогом не лише України чи інших країн, а й усього життєвого, світлого, людяного змальовано саме росіян, їхнє споконвіку духовно хворе, “катівське” мислення, передане метафорою “московської отрути”. “Ляхи були, усе взяли, / Кров повипивали!.. / А москалі і світ Божий / В путо закували”, – зауважує сліпий Степан, колишній козацький отаман у “Невольнику”.

Сутнісний характер “неситого”, кримінального, шовіністичного світобачення російського імперіаліста, лицемірно, по-фарисейськи прикритого московським православʼям, показує Т.Шевченко у поемі “Кавказ”, на прикладі поневолення кавказьких народів:

Нам тілько сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці! чом ви нам

Платить за сонце не повинні!..

………………………………….

Все покажем! Тілько дайте

Себе в руки взяти.

Як і тюрми муровати,

Кайдани кувати,

Як і носить!.. і як плести

Кнути узлуваті, –

Всьому навчим; тілько дайте

Свої сині гори…

Однак, окрім явного, неприховано є ще й імперіалізм прихований, неявний. Шевченкові йдеться про космополітизм, котрий денаціоналізує людей, духовно спустошує, готуючи їх до часто добровільного сприйняття чергового політичного ярма. Цей світогляд незрідка приходить під виглядом західних універсалістських ідей, начебто нових ідеалів “братерства братнього”, які чомусь не враховують потребу звільнення народу чи самобутнього національного існування. Чужа, “німецька” мудрість, котра відчужує людину від рідної мови історії, культури, релігії, теж перетворює її на раба: “Нема на світі України, / Немає другого Дніпра, / А ви претеся на чужину / Шукати доброго добра, / Добра святого. Волі! волі! / Братерства братнього! Найшли, / Несли, несли з чужого поля / І в Україну принесли / Великих слов велику силу, / Та й більш нічого. Кричите, / Що Бог создав вас не на те, /  Щоб ви неправді поклонились!.. / І хилитесь, як і хилились!” (“Посланіє”). У поемі “Тризна” Т.Шевченко чітко застерігає супроти нищівності безнаціональних, космополітичних ідей:

И тот, кто мыслит без конца

О мыслях Канта, Галилея,

Космополита-мудреца,

И судит люди не жалея

Родного брата и отца;

Тот лжепророк! Его сужденья

Полуидеи, полувздор!..

Ще один різновид поневолювального світогляду, добре окреслений у “Кобзарі” і сумно відомий українцям за 24 роки Незалежності, – це внутрішній імперіалізм. На відміну від імперіалізму зовнішнього, йдеться про ситуацію, коли народ опиняється у рабстві не чужинської влади, а власної, утвореної із представників свого народу, чи хоча б своїх громадян. Тоді говорять про злочинні “режими внутрішньої окупації” (В.Іванишин): тиранії, деспотії, тоталітаризму, “керованої” демократії та ін. Типовим зразком внутрішнього поневолення для Т.Шевченка стає царистський режим у Росії, котрий усіх змушує жити в ситуації ієрархізованого рабства, де кожен є або рабом-начальником (“псарем”, “паном”, “кабаном годованим”, “старшиною пузатою”), або рабом рабів (“хортами і гончими”, “недобитком православним”, “няньками й дядькамим отечества чужого”, “онучею, сміттям з помела / Єго величества”).

Узагальнене та глибоке трактування явища внутрішнього імперіалізму, його походження, розгортання та наслідків, дає Кобзар у поемі “Саул”. Біблійна історія з обранням давніми євреями собі першого царя, перетлумачується Т.Шевченком й розʼяснює феномен царизму як внутрішньонаціональної несвободи взагалі. Самостійне національне буття у творі символізоване ідилічним тут-буттям “чабана” у межах різних давніх культур: “…Свої ягнята і телята / На полі вольнім вольно пас…”. Але це органічне, пастирське буття людини руйнує поява “царя”. Цар репрезентує не просто володаря, перед нами постає тип фальшивого керівника, атипастиря, егоїста, загарбника, який перетворює вільне буття своїх земляків у буття спустошене, “німе”, рабське:

…Саул

Бере і город, і аул,

Бере дівча, бере ягницю,

Будує кедрові світлиці,

Престол із золота кує,

Благоволеньє оддає

Своїм всеподданійшим голим…

Смисловий висновок автора промовистий: стаючи “царем” чи його “рабом” (помічником тирана-спустошувача), людина та громада знелюднюються, втрачають свою сутність: “Дрібніють люде на землі, / Ростуть і висяться царі!”. Наслідки зовнішнього та внутрішнього імперіалізмів, а також космополітизму – нищівні для і окремої людини, і для спільнот: сімʼї, громади, суспільної верстви, Церкви, нації. Добровільно чи силоміць, потрапивши під владу ідей “з чужого поля”, кожен, усвідомлює він це чи ні, із вільної людини перетворюється на раба, на “лукаве чадо”, а світ у цьому випадку – на пустелю, на “пекло”. І це прямо загрожує зникненням Батьківщині-матері, бо без свободи Батьківщина зникає, перетворюючись на “бездітну вдовицю”, на смертельне поле гри різних імперських сил, а її псевдоволодарі – на “рабів, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття” (“Посланіє”). Саме перед таким страшним можливим майбутнім у 1859 р. Т.Шевченко остерігає земляків: “Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане й знаку на землі…” (“Осія. Глава XIV”).

Однак Т.Шевченко не був би генієм, якщо б лише окреслював буттєві вади та біди людські. Він, як відповідальний глибокий мислитель, водночас пропонує вихід зі смертельного кола різних імперіалізмів та їхнього спустошувального мислення. Велику надію при цьому поет покладає на справжніх провідників, пастирів народу: на “лицарських синів”, козаків, “юродивих”, узагальненим ідеальним зразком яких стає гайдамацький отаман Іван Гонта. Це та по-справжньому вільна людина, котра й сама здатна до вільного, козацького, християнського життя, й може інших провадити до нього. Не раб-попихач, а герой-“орел”, що готовий “катів катувати” і звільняти Україну. Саме його найперше бояться імперські ворони у “Великому льосі”:

…як виросте той Гонта,

Все наше пропало!

Усе добро поплюндрує

Й брата не покине!

І розпустить правду й волю

По всій Україні!

Виняткову силу і мужність “лицарі великі” отримують через те, що є носіями нового, національного типу світогляду та мислення. Цей суспільний світогляд, котрий Т.Шевченко формулює в художній формі своїх вибухових поезій, називають ідеологією націоналізму. Ідеться про ідеологію та філософію буття вільної людини і вільного народу. Бо націоналізм у Кбзаря – це насамперед ідеологія національної свободи. Свободи як “братерської нашої волі” (“Чернець”). Свободи життя “без холопа і без пана”, свободи нормального співіснування “в сімʼї вольній, новій”, свободи дбайливої праці “на своїм на власнім полі”, свободи перетворення світу на рай земний – “садок вишневий”. Зрештою, націоналізм єдиний світогляд, котрий допомагає цілому народові – “козацьким дітям” – будувати свій власний надійний прихисток – національну державу, нову “гетьманщину святу”, ту “свою хату”, в якій тільки й можливі “своя правда, і сила, і воля” (“Посланіє”). У цьому – основна суть української національної ідеї, базованій на категоричному наказі у сфері мислення – національному імперативі:

…Я Богу помолюсь…

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

                    (“Сон” (“Гори мої високії…”))

Але стати справжнім господарем своєї долі на своїй “оновленій землі”, збудувати власну державу-“хату” можна лише позбувшись “врага-супостата”. І тут Шевченковий націоналізм пропонує як спосіб вирішення проблеми – національно-визвольну боротьбу із різними “царями” та “катами”, із зовнішнім поневолювачем та внутрішнім окупантом. І боротьба ця повинна вестися до остаточної перемоги різними способами і на різних рівнях. В загальнокультурному плані йдеться про утвердження націософських герменевтичних ідей через осмислення істини власного буття – “мудрості своєї”, “правди нашої” та збереження національної ідентичності: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово” (передмова до невиданого “Кобзаря” 1847 р.). В релігійному – про утвердження свободотворчої християнської віри: “Молітесь Богові одному, / Молітесь правді на землі, / А більше на землі нікому / Не поклонітесь” (“Неофіти”). В політичному – у розриванні “кайдан” – звільненні від внутрішніх поневолювачів та зовнішніх загарбників через національну революцію (“А щоб збудить / Хиренну волю, треба миром, / Громадою обух сталить; / Та добре вигострить сокиру – / Та й заходиться вже будить” (“Я не недужаю, нівроку…”)) або визвольну війну:

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

               (“Кавказ”)

Що ж, неважко помітити, що якби ми, українці, жили за націоцентричними заповітами, законами, ідеями Тараса Шевченка – навряд чи би нас спіткала така драматична доля, доля поневоленого народу, символізована, за Євгеном Маланюком, “ніччю бездержавності”. У наш час, час смертельного змагу із російськими загарбниками та неоколоніальною системою, коли всередині  і зовні країни лунає чимало оманливих голосів, що ведуть на манівці чергового імперського та космополітичного поневолення, важливо для національного самозбереження та державного ствердження почути нарешті голос свого генія і пророка, голос Тараса Шевченка. А він кличе, як кликав перед тим предків наших. Кличе на органічний український шлях, шлях національної свободи, шлях українського націоналізму. Бо це єдиний шлях, котрий веде до повного й остаточного звільнення він зовнішніх та внутрішніх окупантів. Це – єдина можливість зажити нарешті життям вільних людей у власній соборній національній державі. Це єдиний спосіб досягти такої омріяної і вистражданої перемоги – перемоги свободи над рабством. Із Шевченком – обовʼязково переможемо!

2015 р.