Священик у храмі літератури
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 14 Чер 2019 в 0:01
Священик у храмі літератури
Вперше ми почули його лекції на IV чи V курсі. У той час ми були вже досвідченими студентами: вміли непомітно списувати на контрольних, віртуозно користувалися шпаргалками, а на іспитах чи заліках могли успішно удавати, що знаємо матеріал, який часто бачили тільки у пів-ока. Ми знали, наприклад, аби добре скласти іспит в одного викладача, треба лишень не пропустити у нього жодної «пари»; в іншого – ретельно вести конспект, а згодом видавати «на гора» якнайбільше фраз з нього. Дехто з викладачів дуже любив, коли на іспиті цитували вірша з його курсу; дехто обожнював термінологічну плутанину; комусь треба було тільки гарно усміхнутися; а з кимось треба було «домовлятися».
Василь Іванишин розірвав усі наші шаблони. Свої лекції він читав без жодних конспектів і, природно, не вимагав від нас, щоб ми записували за ним. Там, де інші викладачі диктували нам: «Народився письменник у такому-то році…», Василь Петрович кидав мимохідь: «Роки життя подивитеся у підручнику». Нехай не ображаються на мене інші викладачі філфаку, але по-справжньому любити українську літературу особисто мене навчив Василь Іванишин. Чи краще сказати, заразив любов’ю до неї.
Здається, кожна лекція була для нього естетичною насолодою. Він нагадував майстра, який завдяки наполегливій праці зазирнув у таємниці життя і тепер відчував непереборне бажання поділитися ними з іншими. Максим Рильський, Микола Зеров, Володимир Сосюра, Павло Тичина… Ці імена звучали з уст Василя Іванишина, наче давні молитви, набуваючи незмірної глибини та змісту.
Я закінчив російську школу, і мої пізнання з творчості того ж Тичини обмежувалися безглуздим дитячим віршиком:
Я узяв би кирпичину
Та й убив Павла Тичину!
Уявіть собі моє здивування, коли саме з цього віршика розпочав свою лекцію, присвячену поетові, Василь Петрович.
– Ви ніколи не замислювалися над тим, чому саме Павло Тичина став об’єктом такої «народної любові»? – запитав він. – Чому таких віршиків немає ні про Миколу Бажана, ні про Володимира Сосюру?
І далі йшла незрівняна за своїм драматизмом історія хлопчини з Чернігівської губернії, який став одним з провідних співців комуністичної партії. Це була історія вибору між добром і злом, між життям і смертю, між перемогою та зрадою. Цитати з критичних книжок доповнювалися уривками віршів, а висновки, до яких підводив Василь Петрович, часто йшли у розріз з тим, про що писали підручники. Ми почувалися наче у театрі, ми сміялися і плакали на його лекціях.
Після одного з таких перформенсів до мене підійшла наша відмінниця і розгублено запитала: «Ти щось конспектуєш? Бо я не знаю, що конспектувати…»
Ми не звикли до таких лекцій – вони йшли від серця до серця. Викладачі зазвичай півтори години диктували нам «диктанти», відтворюючи те, що самі вони прочитали у підручниках та творах критиків. Василь Іванишин нічого не диктував. Він причащав нас вином української літератури, намагаючись, щоб і ми згодом зналися на ньому, могли б відрізнити по-справжньому вартісну річ від підробки.
Збиті з пантелику його яскравими, напрочуд емоційними лекціями-виставами, ми з острахом чекали заліку. За нашими конспектами готуватися було марно, не було і підручника, який ми мали би визубрити, щоб все успішно скласти: Василь Петрович надиктував нам назви кількох десятків книжок, які ми мали опрацювати. Що як він питатиме нас за кожною з них?
Ми могли розраховувати хіба на те, що викладач віддячить нам за виняткову відвідуваність його лекцій: чи не вперше за весь час навчання ми ходили на них з самої лише цікавості, й «енок» у журналі майже не було.
Та залік перевершив усі наші сподівання. Василь Петрович продиктував нам три запитання і сказав, що поки ми писатимемо відповіді, він буде на кафедрі. Природно, що за таких умов залік миттєво перетворився на колективне переписування першого-ліпшого підручника. Хоч багато хто з нас міг обійтися і без цього, ми вирішили не ризикувати. І от раптом посеред цього конкурсу швидкісного копіювання у двері просунулася голова Василя Петровича. Ми захолонули. Та він начебто і не помітив, як швидко ми поховали підручники та конспекти.
– Вибачте, я вам не сказав, – делікатно почав він. – Я буду не на кафедрі літератури, а на кафедрі мови, ось тут, навпроти…
У той день ми отримали свій залік – усі, без винятку. Думаю, Василь Петрович навіть не заглядав у наші роботи. Мені здається, що він відчував неприязнь до самого обов’язку екзаменувати когось. Для нього, мабуть, це виглядало так само безглуздо, як для Ісуса Христа виглядала би пропозиція екзаменувати когось із Закону Божого.
Протягом навчання ми не раз скидалися грошима на квіти і цукерки викладачам – щоб вони були лагіднішими до нас перед заліком чи екзаменом. Лише раз ми подарували квіти після заліку – Василеві Іванишину. Причому самі наполягли на тому, щоб староста купила не тільки квіти і цукерки, але й пляшку доброго коньяку. Ми були вдячні – не стільки за символічний залік, скільки за виняткове спілкування. Вперше ми бачили не викладача, а радше священика у храмі української літератури.
Я закінчив університет майже 20 років тому. А от зерно, яке зронив у до моїй душі Василь Іванишин, відчуваю й досі. До речі, тоненький зошит з його курсу я ретельно зберігаю – як пам’ять.
