Стали ще зрозумілішими плани Заходу щодо війни

                       Василь Лаптійчук (політолог, Київ)

Стали ще зрозумілішими плани Заходу щодо війни

           Звісно, з приміткою № 1: «Станом на сьогодні». Проте справа виглядає так, що, в разі, якщо щось суттєве (несподівано для РФ й/або Заходу) не станеться «поза планом», то саме так бачення урядів Заходу й залишиться до завершення кампанії. І з приміткою № 2: «Якщо виборець в країнах Заходу на якихось чергових виборах не делегує власним урядам іншого бачення ситуації і, відповідно, відмінних від сьогоднішніх рішень». Отже, якщо все продовжуватиметься так, як є.

           Найбільшими страхами урядів, політики і громадськості країн Європи та їхніх союзників були і залишаються: 1) війна на їхній власній території або участь у війні, яка потребуватиме певних обмежень і ризиків; 2) ядерна війна. Уся підтримка України, за скромними оцінками, ґрунтується саме на тих двох страхах. Тобто, перед урядами Заходу стояло одночасно дві задачі: не допустити переходу українського ресурсу до росіян і не допустити ядерної війни. Переходу України під контроль Москви бояться тому, що Росія:

      • Збагатиться на десятки мільйонів населення, яке легко поставить Москві 2-3 мільйони бійців (так, ЯК мобілізація відбувається в Д/ЛНР, то ще більше).

      • Отримає в розпорядження ВПК й промисловість України, додаткову продовольчу та ресурсну базу.

      • Отримає додатково на морі й надто на суші вихід до кількох країн НАТО.

       Таким чином, окупація або встановлення тотального контролю над Україною з боку РФ безпосередньо загрожували безпеці Центральній Європі. Досвід переходу під контроль Кремля Білорусі давав зрозуміти, що у випадку з Україною тиск на Захід з боку того, що РФ назвала б «новою Україною» або «УНР» тощо, Україна не лише посилить Росію та її армію, але й може відіграти «ключову» роль у наступній агресії російського одоробла на Захід.

Чому умовний європейський виборець боїться ядерної війни, зрозуміло.

Щоб не допустити переходу українського ресурсу під Росію й не посилити агресора, з одного боку, й максимально мінімізувати можливість ядерної війни, у Заходу не залишилося іншого виходу, крім політики, яку він наразі досить успішно реалізує. Ця політика може бути сформульована так:

         • Допомагати Україні так, щоб вона зупинила російське просування на Захід.

         • Можна звільнити й всю територію України, але дуже повільно, аби встигнути ще більше ослабити РФ й не спровокувати застосування ЯЗ.

         • Що довше триватиме війна на території України, то більше ослабне РФ (і не матиме ресурсу для війни із Заходом).

         • Територію РФ чіпати не слід, бо це може призвести до ядерної війни. Нехай Росія поступово сама ослабне.

         • Знищення міст і сіл, масовий виїзд і загибель українців – це жахливо, але це й запорука того, що цей людський і промисловий ресурс не потрапить у розпорядження росіян. Спустошена територія є лише територією, тож не посилить військову й економічну потугу РФ.

            Оскільки ніяких радикальних змін у Москві не передбачається, то в інтересах народів розвинених країн Заходу, щоб ця війна тривала стільки, скільки треба для: 1) ослаблення РФ до стадії, коли вони воювати не зможуть (безглузде твердження); 2) недопущення «різких подій», здатних до застосування Москвою ЯЗ. При цьому, виходить, у ситуації, що вже склалася, Україна як держава з народом не потрібна ні РФ, ні Заходу. Чому Росії, зрозуміло. Чому Заходу, здається, пояснив: живі, ми можемо посилити агресора й спонукати його до ЯЗ, але й доки живі – ця війна продовжуватиметься. Проте, бажано, повільно, аби не «спровокувати» Путіна. Повільно: ракета за ракетою, будинок за будинком. Математично, можна вже порахувати, на скільки років залишиться України й українців. Без електрики, портів, мостів і залізниці це вже буде не держава, а певна територія.

          Росія наростить виробництво ракет. Тепер на неї працює й Китай. Після «саміту боягузів» у Вільнюсі Пекін не лише різко збільшив військову допомогу РФ, але й скористається «українським полігоном» для випробування технологій, здатних протистояти зброї НАТО, зокрема, ракет, що пробивають ППО Альянсу.

          Повернувши територію України в кам’яний вік, Кремль «з чистою совістю» зможе оголосити про виконання цілей і завершення «СВО» й почне домовлятися з Заходом про те, що обом вигідно. Не вперше.

          За цього стратегічного «консенсусу за умовчанням» і головного для Заходу – «не допустити ядерної війни», – переконаний, США «ковтатиме» не лише збитий над Чорним морем БПЛА, але й «проковтне» збитий військовий чи навіть пасажирський літак і змусить «проковтнути» союзників у Європі обстріл росіянами тамтешніх міст. «Краще, нехай загине трішки, ніж усі». Подумки, вони всі просять росіян не принижувати їх, і, хтозна, можливо ті й не принижуватимуть. Їм ще довго разом жити. Звичайно, після удару десь по Польщі НАТО за один день у кілька разів збільшить на своїх східних кордонах ППО й розмістить там ще кілька тисяч солдатів. Максимум, дадуть ще щось українцям, аби ті вдарили по росіянах, але лише з території України й по території України. Аби «не провокувати ескалації».

          «Реакція» світу на геноцид і екоцид РФ щодо українців у прямому ефірові – кращий доказ того, що «обом без України стане легше». Україна не буде мучити НАТО і ЄС своїм вступом, а вічні прихильники правої ідеології центральноєвропейські фермери, заскочені тим, що українське може бути не лише дешевшим, а й смачнішим, полегшено зітхнуть. Усім буде добре, крім українців. Але то проблема людей, котрі після наданої їм свободи, навіть за щоденних публічних погроз з боку росіян ліквідувати їхню державність, не дбали про безпеку й десятки років толерували продаж національними лідерами за кордон тисяч одиниць літаків, танків, ракетних установок, сотні тисяч одиниць зброї. Продали тисячі, а тепер випрошуємо одиниці. «Нація переможців».

          Отже, західна допомога Україні, як виглядає, – логічна, продумана, зважена, раціональна, звичайно, жорстко егоїстична, але спрямована на захист базових інтересів заможних мирних і озброєних народів.

        Як правда й те, що в історії не завжди все йде, як задумано, і за «логікою». Теж не вперше.