Спадок націоналізму

Спадок націоналізму

(Тези до політологічної дискусії на сайті «Вголос»)

 

        За результатами останнього опитування соціологічної групи «Рейтинг», рівень підтримки ОУН-УПА в Україні від 2010 року виріс у 2,5 рази! Це свідчить про те, що українське суспільство стрімко «правішає» і навіть влада , яка донедавна прагнула здаватися «наскрізь ліберальною», аби сподобатися виборцеві, тепер активно послуговується націоналістичною риторикою. Про це розмова з керівником Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова Олегом Баганом.

За резуНаскільки традиція ОУН-УПА сьогодні сприймається українством?

• Проблема осмислення ідейно-політичної спадщини ОУН і УПА є однією з найважливіших і водночас найскладніших в сучасній українській історіографії (історіософії) й політології. Це зумовлено трьома значущими факторами: а) загальною настороженістю в українському суспільстві й українській науці до ідей та досвіду вольового націоналізму 1920–1940-х рр., що є наслідком збереження в них постсовєтських і малоросійських стереотипів в сприйнятті української історії; б) низьким рівнем розвитку націософської теоретичної думки в Україні, який не дозволяє адекватно сприйняти й проінтерпретувати ідеологію вольового націоналізму, загалом ідейну традицію консерватизму, як українського, так і європейського; в) потужними впливами ліберальних ідей і політологічних теорій, які «заганяють» сприйняття націоналізму у такі трафарети трактувань, які фальшують його історію, викривлюють ідеї, підмінюють поняття і вартощі (з останніх досліджень див. хитро-маніпулятивну монографію О.Зайцева «Український інтегральний націоналізм» (К., 2013).

Якщо 1-й і 3-йц фактори, думаю, є очевидними і зрозумілими для кожного, то щодо 2-го уточню: в Україні зараз немає ані правих ґрунтовних теоретичних журналів (хоча такі були від початку 1990-х рр., але вони або спримітивізувалися, або «вмерли»), ані потужних науково-дослідницьких центрів, які б видавали й осмислювали традицію консерватизму і націоналізму, відповідно в країні не ведуться чесні і відкриті наукові дискусії, немає системної праці з вивчення і перекладання творів закордонних правих ідеологів і теоретиків націоналізму-традиціоналізму, а це дуже потрібно! Наведу лише один очевидний приклад: за 27 років існування української незалежної держави (!) ми не спромоглися видати твори провідних ідеологів вольового націоналізму 1920–1940-х рр. (а це 20–30 імен!), окрім творів кількох найвідоміших імен  –  С.Бандери, Д.Донцова, М.Міхновського, С.Ленкавського, П.Полтави,  –   твори різних теоретиків право-консервативної думки від кінця ХІХ ст. до періоду української діаспори 1960–1970-х рр. (а це ще 40-50 авторів!), не кажучи вже про видання творів світових класичних правих теоретиків. Інакше кажучи, критикуючи під впливом лібералів сьогодні націоналізм за його нібито «нетерпимість», «тоталітаризм в тенденціях», «агресивність і злочини», тощо, ми до кінця не розуміємо його світоглядних ідей, морально-духовних основ, складних стосунків із іншими політичними таборами.

Сьогодні відбувся колосальний прорив у вивченні фактології передусім з історії УПА завдяки діяльності Центру досліджень визвольного руху (гол. редактор В.В’ятрович), Благодійного фонду «Літопис УПА» (гол. редактор М.Посівнич), творчості таких талановитих істориків, як І.Патриляк, В.Мороз, О.Іщук, О.Дарованець, І.Деревяний, І.Марчук та ін. Однак на рівні ідеології є суттєва прогалина. Тому відбувається дещо парадоксальна інтерпретаційна тенденція: паралельно в українському суспільстві наростає щораз більша героїзація воїнів УПА і їхньої боротьби і водночас зберігаються значні застороги до ідей ОУН як нібито «занадто мілітаристських», «профашистських», тощо. Це ненормальна ситуація, бо суспільство має зрозуміти, що націоналістична ідеологія у своїх засадах експансивності, безкомпромісності, волюнтаризму та ідеологічної посвяти, сформульована насамперед Д.Донцовим, була тим морально, емоційно-вітальним, світоглядним «наріжним каменем», на якому постала т.зв. «бандерівська людина» – людина з твердими переконаннями, войовнича, дисциплінована, перейнята ідеєю святої жертовності і максималізму. Без цього «каменя» не було б героїки УПА.

Тож сьогодні патріотична частина суспільства, відзначаючи день УПА, вшановуючи героїв, повинна пам’ятати, що ще потрібна велика робота з ідеологічного перевиховання решти суспільства, з налагодження системної пропагандивної роботи, розбудови науково-ідеологічних програм вивчення й актуалізації ідей вольового націоналізму. Адже, погодьмося, наше суспільство залишається ще дуже розбалансованим, безхарактерним, анархізованим щодо усвідомлення своїх національних засад і цінностей, щодо розуміння стратегічних цілей розвитку нації і держави. Погляньмо, як воно легко купується на будь-які «подачки», які йому пропонують різні ліберально-демократичні середовища, зваблюючи українця теоріями про «примирення ворожих таборів», «політичну націю», «пошуки компромісу», тощо, а насправді підсовуючи йому чергову програму космополітизму і соціал-прагматизму  замість програми боротьби за чіткі національні інтереси. Маю на увазі сучасну ідеологію таких проектів, як БПП, «Самопоміч» та ін., в минулому  –  «Нашої України», партії «Реформи і порядок», тощо, які раз у раз апелюють до народницьких архетипів в українській національній свідомості, одягаючись в ідеологічні «вишивані сорочки» солодкого пацифізму і вдаваного патріотизму, відволікаючи націю від реальних завдань до повноцінного самоствердження.

• Що можна зробити конкретно для поглиблення входження націоналістичних ідей у свідомість нації?
• У цій темі є свої складнощі сприйняття і тлумачення. Загалом у суспільстві поволі виробляється нібито консенсус щодо історії та ідей ОУН і УПА і це підтверджується тим, як доволі легко після Майдану 2013-2014 рр. поза межами Галичини (Галичина ще у 1990 р. однозначно визнала історичну правду ОУН-УПА) почали називати вулиці іменами С.Бандери і Р.Шухевича, інших націоналістів, прийняли ініціативу вивішування націоналістичного червоно-чорного прапора, підтримують вшанування та меморіальне відзначення окремих націоналістів, тощо. Проте це лише поверхові зміни (хоч вони можуть бути і корисними). Насправді в країні йде широка і наполеглива пропаганда на різних рівнях проти ОУН-УПА, проти загалом ідей консерватизму-націоналізму (наголошую на такому формулюванні, бо ці дві ідеологічні системи переплітаються і взаємозалежать). Тут не говорю про антинаціоналістичну агітацію, примітивну і шалену, з боку проросійських і малоросійських середовищ. Це самозрозуміло. Маю на увазі ліберальні і ліві українські середовища, які мають свою традицію, свою стратегію (орієнтації на Захід як незаперечну вартість і стратегічну мету), свою добре розпрацьовану методологію ідеологічно-пропагандивної боротьби з націоналізмом.

Якщо проросійський табір заперечує традицію ОУН-УПА в контексті свого цілісного, по-суті, несприйняття української ідентичності і тоді в їхній пропаганді націоналізм виступає таким собі «страховищем», «останнім виявом абсолютного Зла» і на таке вже не реагують нові покоління українців, а тільки постсовєтські пенсіонери і абсолютні російські шовіністи, то ліберальна критика є концептуальною, методологічно вивіреною і підступною. Особливо сильні впливи ліберали справляють на молодь, яка орієнтується на західні цінності, а вони є переважно ліберальними, яка живе в сфері маскультури, яка є за духом космополітичною. І тут треба дорікнути націоналістичним теоретикам, науковцям, які є або непідготовленими до аргументованої полеміки з лібералами, або не мають сміливості їх атакувати (дається взнаки загальна безхарактерність нашої нації). Скажімо є багато книжок і статей ліберальних авторів – І.-П.Химки, Я.Грицака, Т.Возняка, О.Зайцева,  Г.Касьянова, А.Портнова, В.Расевича та ін., – в яких виявлені очевидні фальсифікації історичних фактів, підмінювання понять, тенденційність в оцінках націоналізму, історії ОУН-УПА, але критики на них – обмаль, часто навіть бояться назвати їхні імена в контексті якихось історіософських полемік. Наприклад, Центр досліджень визвольного руху у Львові видав два десятки своїх наукових збірників (загалом дуже якісних), але там немає жодної значної статті проти ліберальних критиків і фальсифікаторів, навпаки, є статті ліберальних істориків, в яких паплюжиться ідеологія українського націоналізму, зокрема тенденційно оцінюється спадщина Д.Донцова як нібито «фашистська». Ось вам рівень «націоналістичної принциповості»!

Для посилення своїх ідейних і моральних позицій ліберали вдало використовують такий пласт нашої історії та культурно-інтелектуальної спадщини, як дисидентський рух 1960–1980-х рр. Переважно суспільство не розуміє, що дисидентство було ліберально-демократичною альтернативою, запереченням до  вольового націоналізму 1920–1940-х рр. У нас панує загальна думка, що і ті, і ті були «націоналістами» (на тій основі, що всі вони боролися за самостійність України). У 1990-і роки саме дисиденти  –  В.Чорновіл, Є.Сверстюк, брати Горині, Л.Лукяненко, М.Маринович та ін.  –  дуже багато зробили для того, аби загальмувати розвиток націоналізму. У цьому моменті ліберали вдалися до грандіозної фальсифікації: вони з усіх боків доводять, що «дисидентство було новим етапом українського націоналізму і запропонувало якісно інші, покликані новими історичними умовами, форми й методи політичної боротьби, інші цінності». Так відбувається хитра і тактично вигідна дезорієнтація українства: воно починає щиро вірити, що вольовий націоналізм «віджив», «втратив вартість та ідейне звучання», що він є лише набутком для істориків, а правдивий «націоналізм сучасності» – це лібералізм. Абсурд! Але цей абсурд є у головах мас, є у нас нормою.

Така політична логіка плутає людей, сіє хаос, не дає їм змоги правильно голосувати: мільйони українців, регулярно голосуючи за ліберальні проекти (від Руху до «Народного фронту»), думають, що вони голосують за «націоналістів». До речі, самі ліберальні політики, щоб сподобатися виборцеві, постійно брешуть, що вони визнають ідеали ОУН і УПА, а потім, прийшовши до парламенту, голосують проти всього, що зміцнює українську ідентичність, прикладів цьому – тисячі. Найяскравіший з них – партія О.Ляшка, до якої «записався» сам Ю.Шухевич!

Є ще один ідеологічний маневр для дискредитації націоналізму, придуманий різними провокаторами в діаспорі, який недавно на телеканалі ЗІК озвучив єпископ УГКЦ о. Борис Гудзяк: «С. Бандера і його чин  –  це підступний проект Москви». Тобто певні ліберальні групи, насамперед із середовища УКУ у Львові, наполегливо використовують авторитет Церкви для боротьби із націоналізмом. Загалом це робити легко, бо християнська етика і філософія спрямовані на неприйняття войовничості і злостивості в людині, тому кожну Церкву легко налаштувати проти націоналізму, який постійно говорить про потребу боротьби (бо ж наша нація як постколоніальна постійно перебуває в оточенні антиукраїнських сил і деструктивних тенденцій).

–  Які політичні середовища і партії зараз продовжують ідейні традиції ОУН-УПА?

– Від початку 1990-х рр. авторитет політичної традиції ОУН-УПА був доволі високим, особливо в просторі Західної України, навіть відбувалася конкуренція за його «перехоплення». Відразу кілька середовищ змагалося за «правонаступництво» вольовому націоналізмові: політичні партії ДСУ, УНА-УНСО, УКРП, КУН, ОУН в Україні, НСПУ. Це зумовило навіть певну ворожнечу між ними. Всі ці утворення залишилися вузьковпливовими і маргінальними в українському політикумі. Хоча й стимулювали певні радикальні процеси, що підживлювало загальну наступальність українства. Принаймні на початок 2000-х рр. виявилося, що проукраїнськи орієнтовані виборці вийшли з меж 25%, як це було в 1991 р., коли приблизно така кількість українців проголосувала проти А.Кравчука як носія малоросійщини на президентських виборах.

Гадаю, великої шкоди націоналізмові завдали саме діаспорні його номінальні представники, тобто середовища ОУН(б) і ОУН(м), які на чужих землях, в умовах тотального тиску лібералізму, давно вже були втратили свою націоналістичну сутність. У моїй пам’яті закарбувалися слова голови ОУН(м) Миколи Плав’юка десь із січня-лютого 1992 р., на зустрічі з ним у Львові. Щойно вибрали Президентом України комуніста Л.Кравчука і з зали його запитали: «Що нам робити далі?» І провідник «героїчного націоналізму» приблизно відповів таке: «Це ваш вибір і прийміть його». Зала у відповідь тихо простогнала розчаруванням. Тобто замість того, аби сказати: так, ми програли битву, так, нас є меншість, але ми готові до боротьби, до різних форм опору, включаючи підпільні й бойові, один із національних символів закликав до примирливості, фактично до пораженства. Або подивіться на сьогоднішнього лідера ОУН (б) Стефана Романіва з Австралії  –  він подібний на «марсіанина» за своєю зорієнтованістю в українській політичній проблематиці. (Очевидно, наступний лідер ОУН буде родом вже з Антарктиди, щоб довести логіку віддалення від України до кінця).

Зрозуміло, діаспорні націоналісти здеградували об’єктивно: неможливо жити в чужому ситому і пацифістському суспільстві і водночас гартувати характер до боротьби. Тому ініціативу з відродження ідей і форм боротьби вольового націоналізму мали взяти в свої руки місцеві праві середовища (кажу «праві», бо правдивих ідей націоналізму тоді розуміли лише окремі люди і групи). З різних причин цього не сталося (аналіз їх – це тема окремої розмови). Фактом стало те, що націоналізм упевнено почав входити в свою вузьку нішу.

Додам, що ліберально-демократичні ідеї були тоді настільки привабливими, що в націоналістичних середовищах почалося навіть змагання за більше уподібнення до лібералізму і це неможливо було зупинити. Тому ОУН(м) зробилася «громадською організацією» (це щоб за ніщо не відповідати), КУН здеградував у компромісності і безпринципності, ОУН в Україні змаліла в маразмі. У 2000-і роки, відповідно до своїх моральних засад, їхні адепти піднесли на руках безідейного і безпринципного В.Ющенка, точніше бігали за ним, як курчата. В епіцентрі цієї ганебної поразки була одна велика причина: відмова орієнтуватися на правдиві ідеологічні засади вольового націоналізму і переорієнтація на кон’юнктуру.

Інші націоналістичні партії також програли, бо певний час захоплювалися криптофашистською стилістикою (культ «вождя», демонстративні марші, агресивна риторика в стилі Д.Корчинського; зараз це успішно повторює «Національний корпус»). Зауважу, українська ментальність і суспільна етика сформовані так, що ніколи не приймуть відверто профашистські проекти, тому всі зусилля в цьому напрямку  –  приречені.

Тоді, у 2000-і, рятункову історичну роль відіграла «Свобода», яка зуміла об’єднати велику кількість людей на правій політичній програмі, зробити її привабливою, зуміла сформувати когорту якісних, активних політиків, які почали впливати на свідомість мас своєю індивідуалістичною поставою (О.Тягнибок, Ірина Фаріон, О.Сич, А.Іллєнко, Ю.Сиротюк, Ю.Левченко та ін.); «Свобода»  єдина  повела широку атаку на масову українофобію, яка тоді процвітала в атмосфері «ющенківського» пацифізму і благодушності. Цей прорив, образно кажучи, протверезив українство, витягнув його з болота компромісності (згадаймо усілякі «Універсали», які підписував табір В.Ющенка із бандою В.Януковича!).

Мені видається, що питання, «чи продовжує сьогодні традицію ОУН-УПА якась політична формація», є дещо некоректним. Поясню чому. ОУН – це був унікальний феномен, до слова, унікальний своєю енергетикою боротьби в масштабах цілої Європи, на що спричинилося кілька об’єктивних і суб’єктивних факторів. Тому повторити досвід ОУН неможливо. Назву головні з цих факторів: 1) оунівці «стояли на плечах» Січових Стрільців», Армії УНР і УГА, вони використали на свою користь енергетику мілітаризму, яку ті розпалили в Україні (зараз такого немає); 2) з’явилася колосальна постать Д.Донцова як ідеолога, який відважився всеохопно відсікти минулий ганебний історичний досвід українства – його «провансальство» (народництво) як програму примиренства і дріботіння, пацифізму, який сформував яскраву ідейну програму на базі західного консерватизму і героїчного націоналізму (зараз такої постаті і яскравою творчої когорти однодумців, які б підтримали таку постать, немає); 3) умови підпілля – сотні загиблих, катування, тюрми – сформували дуже витривалу генерацію борців (зараз такого немає); 4) етика ОУН як Ордену витворила особливу настроєвість націоналізму – романтичну, ідеалістичну, містичну, що сумарно породили світлу героїку, підвели до лицарства і  небаченої жертовності тисячі людей (зараз цього немає); 5) у керівні ланки ОУН пройшли дуже сильні, талановиті, шляхетні особистості, що забезпечило безперервну динамізацію розвитку Організації, бо ніхто з Проводу (за поодинокими винятками) не порушував принципи ідеології і політичної боротьби, ніхто не корумпувався, не забюрократизовував діяльність, не вдавався до самодурства, дрібничковості, анархічного вождизму, тощо; постійно існувала якісна система взаємозамінності: замість загиблого приходив ще активніший і ще принциповіший націоналіст (скажімо, загиблих на Закарпатті у 1939 р., здавалося б незамінних,  М.Колодзінського і З.Коссака замінили ще завзятіші О.Гасин і Д.Мирон, дещо прямолінійного М.Лебедя як керівника ОУН у 1943 р. замінив абсолютний ідеаліст і волюнтарист Р.Шухевич, тощо); у верхніх ланках ОУН постійно панувала етика максималізму – безнастанного накручування обертів боротьби  –  і від цього ніхто не відступав.

Тож повторити це, витворити такий рух і таку етичну атмосферу «горіючого націоналізму» сьогодні майже неможливо. Але можливо розвивати ідеї націоналізму загалом. Зрозуміло, що ідіотичною є й часто поширювана теза про те, що, нібито «ОУН виконала свою місію  –  здобуто незалежність України  –  і тому вона має саморозпуститися». Це можуть поширювати тільки люди, які ніколи не розуміли сутності ОУН як Ордену (яка цілком була втрачена в діаспорі). Боротьба ще тільки розгоряється. І чим швидше ОУН повернеться до цього усвідомлення, до правдивих своїх ідеологічних засад, тим скоріше ця боротьба набуде ознак містичної всеохопності.

 

                                               Записала Яна Федюра («Вголос»)