СХІД І ЗАХІД: ІСТОРИЧНО-ПОЛІТИЧНИЙ НАРИС

Степан Томашівський

 

СХІД І ЗАХІД: ІСТОРИЧНО-ПОЛІТИЧНИЙ НАРИС

 

І

Чи ми, Українці, належимо до Сходу чи до Заходу? Таке питання ставить- ся у нас часто ученими і політиками. У одних воно подиктоване вчасти філосо- фічними, вчасти політичними мотивами, у других – очевидно, тілько політич- ними. Сам факт, що таке питання поновляється у нас часто, показує, що воно ще не знайшло належної відповіди, чи радше що відповідь бувала ріжна. Не треба далеко забігати взад. В часі світової війни і ще кілька літ після неї наші письменники і політики ужили богато слів, ще більше паперу й чорнила на те, щоб переконати світ, що Українці мовляв нічого спільного зі Сходом і його на- родами не мають, що вони родом і душею Европейці, чи пак західні Европейці, забороло проти східного варварства і т. ин.16 Незабаром одначе такі голоси по- чали втихати, натомість щораз частіше і щораз голосніше стали відзиватися голоси протилежні (навіть у тих самих органах і з-під тих самих пер), що мов- ляв ми були, є й полишимося народом східним, нероздільно зв’язаним із долею Східної Европи, якому Західна Европа була, є й буде ворогом. Отся скора пере- міна «орієнтацій», з одної протилежности в другу, доказує очевидно, що в осно- ві обох їх були і є мотиви політичні, без огляду на те, чи вони висловлювалися ученими, чи політиками, чи публіцистами, чи таки звичайними громадянами. Отся скора переміна дає ще й инший доказ: що з наукового пункту погляду се питання ще не вирішене. І зправди, хоч воно цікавило богато наших людей, то досі ніхто не зробив його предметом систематичної критично-наукової студії. А в недостачі такої розвідки і її висновків – яку ціну можуть мати наші хитан- ня сюди й туди? Правда, політична орієнтація може, часом і повинна міняти- ся – се річ політичної тактики, хвилевої потреби тощо; одначе коли з такою переміною зміняється весь національно-філософічний світогляд, весь багаж нашого культурного дорібку, то таке скидання одної шкіри й надівання другої не може свідчити, що маємо до діла з довершеною нацією.

Отсей нарис не має, очевидно, заступити наукової розвідки про становище України й Українців між Сходом і Заходом у минулім і сучаснім; він має лише підготовити її, дати товчок до студіювання сього питання і до підготовних праць на сім полі. Він хоче тілько з’ясувати об’єм і зміст самого проблему та в головних рисах зазначити ті висновки, до яких критична аналіза його мусить доходити. А що дилемма «Схід чи Захід» захоплює ріжні боки, умови і прояви складного громадянського життя, тому розглядати її треба згідно з поодино- кими аспектами того ж життя, а саме: а) зі становища географічного (земля), б) етнологічного (раса і мова), в) історичного (політична доля), г) культурного (релігія, письменство), д) політичного (наші сучасні завдання).

Поки приглянемося кождому з сих п’яти боків нашого проблему, наперед мусимо підкреслити пливкість і хиткість понять Сходу і Заходу, так само, як і

16 Див., напр.: Грушевський М. Наша західна орієнтація // Його ж. На порозі нової України: Гадки і мрії [Репринт. вид. 1918 р.]. – К., 1991. – С.13–16; Липинський В. Релігія і церква в історії України (Передрук статей з «Америки»). – Філадельфія, 1925. – С.52–57; Терлецький О. Україна заборолом культури й цивілізації перед степовиками. – Л., 1930. – 92 с.

 

 

близьких їм ідей Азії і Европи, часто уживаних замість тих. Антитеза Сходу й Заходу, Азії й Европи появляється вже дуже рано у Греції, у зв’язку з персько- грецькими війнами (Геродот), при чому синонімом Азії була т. зв. Мала Азія, Европи – Балканський півострів. Згодом оба поняття поширювалися щораз більше, один на захід – на сучасну Европу, другий на схід – на азійський кон- тинент. При сім одначе стара Скитія, пізніша Сарматія, себто те, що сьогодні звичайно зовемо Східною Европою, довгий час не мала докладно визначено- го місця: зараховувано її то до Азії, то до Европи, то добачувано в ній щось посереднього або самостійного. І хоч географічна наука остаточно усталила европейсько-азійську межу на Уралі й Каспію, то й ся межа й досі не пере- стала бути умовною, конвенційною. Тому-то й сьогодні назви Сходу і Заходу уживаються дуже свобідно. Так ось у Французів часто можна зустріти вислів, що Захід кінчиться на Рені17; у Німців – що він сягає до Висли; Поляки пере- сувають його межі, в міру потреби й обставин, ще далі; Українці силкуються знов часом пересунути сю межу поза Дніпро; натомість в Росії здавна вкорі- нився звичай протиставити сю імперію «Европі» на заході, себто продовжати старинний поділ північного світу на Европу, Скито-Сарматію й Азію. Сю ре- лятивність і пливкість назв треба мати на оці при розгляді поодиноких боків нашого питання, бо не в кождім з них об’єм і зміст тих назв однаковий.

 

ІІ

Маючи на увазі Европу в конвенційних межах г е о г р а ф і ч н и х (по Урал), можемо її математично ділити, в напрямі від заходу до сходу, на дві або три частини. В першому разі Західна Европа сягатиме поза Львів, приблиз- но по лінію Золотої Липи18, все дальше від нього належатиме вже до Східної Европи. Ся межа сходиться досить докладно з т. зв. головним европейським вододілом, який у нас відмежовує чорноморський водний басен від балтійсько- го. В такому разі Українці в Польщі взяті як цілість, творили б широку смугу на самій межі Східної і Західної Европи; Закарпатська Русь була б уже в ці- лости на Заході, Буковина – на Сході. На такім поділі побудована теза, при- нята польськими географами, що Польща, більш-менш у цілости, лежить у Західній Европі.

Та з другого боку доволі поширений, особливо в Німеччині, довжинний поділ Европи на три частини: Західну, Середну19 і Східну Европу. Він має чи- мало аргументів за собою; промовляють за ним, окрім чисто географічних, осо- бливо соціяльно-культурні обставини. В такому разі границя між Середною і Східною Европою припаде на лінію між Озівським морем і Финським заливом, й Україна майже в цілости повинна б бути зарахована до Середної Европи. Одначе такому далекому відсуненню Східної Европи противиться очивидний одноцільний характер всього Східноевропейського низу, що однаково обіймає басени Дніпра, Волги і Двини, – факт, бистроумно замічений уже нашим

17 Річка у землі Гессен (ФРН).

18 Річка, ліва притока Дністра, у Львівській і Тернопільській областях України.

19 Про походження геополітичної візії «Середньої Європи» («Mitteleuropa») див. докл.: Українська державність у ХХ ст.: Історико-політологічний аналіз. – К., 1996. – С.130–137.

 

 

першим географом, літописцем Нестором, чи як там звався автор «Повісти вре- менних літ». Тому то прихильники потрійного поділу Европи, шукаючи комп- ромісу з сим очевидним фактом одноцільности Східноевропейського низу, пересувають межу між Середною і Східною Европою на лінію Дністровий ли- ман – Рижський залив, знаходячи ріжні аргументи в користь такого поділу. Та разом з сим, обговорена висше границя між Західною і Східною Европою (при подвійнім поділі) й отся між Середною і Східною (при потрійнім поділі) сходяться близько з собою, розділяючи всіх Українців на дві части: східних (Наддніпрянщина) і західних (Поділля, Галичина й Волинь). Як побачимо низше, сей розділ має чимало оправдання в історії.

Збираючи в одно, треба сказати: до Східної Европи в найтіснішім розумін- ню (басен Волги й Дону) Україна не належить, що найбільше східні неісторич- ні окрайни туди переходять (характеристичне, що на такій окрайні лежить нова політична столиця України Харків!). До Східної Европи в найширшім ро- зумінню належить велика більшість українських земель, виходять поза неї за- хідні частини, простором не дуже великі, одначе з великою історичною тради- цією (Перемишль, Холм, Берестя, Володимир, Львів, Галич, Мукачево). Вкінці до Східної Европи в середнім розумінню приписати належить Донеччину, Подніпрове по Случ і Горинь, та Побоже20; натомість Подністрове, Покуття, Посяння, Побуже, басен гор.[ішньої] Припеті і Закарпаття лежатимуть уже поза її межами. Одним словом, сучасна (етнографічна) Україна має характер перехідної географічної території від Заходу до Сходу, з перевагою сього остан- нього. Підкреслити треба слово «сучасна», бо – як побачимо дальше, – історич- на Україна далеко більше була скупчена на заході сучасної.

 

ІІІ

Приступаючи до е т н о л о г і ч н о г о боку нашого питання, пригадуємо, що сучасний український племінний тип, як усі инші народи, являється про- дуктом довшого процесу перехрещування ріжних чинників; що під впливом тих чинників одні племінні елементи споювалися з собою (процес ассиміля- ції), инші відокремлялися (процес дифференціації). Той процес твореня націо- нальних індивідуальностей в Европі з правила ішов по рівнобіжниковій лінії з заходу на схід. Річ дуже характеристична, що споріднені між собою (мовою, ре- лігією, культурою) европейські народи розміщені побіч себе, разом з перехід- ними типами, від заходу до сходу, а не прим.[іром] з полудня до півночи. Так ось шляхом дифференціації повстали Португальці, Кастилійці і Каталонці на Піренейськім півострові, Норвежці і Шведи – на Скандинавськім, Словінці, Хорвати, Серби і Болгари на Балканському, Чехи і Словаки, Полабські Словяне і Поляки і т. ин. Натомість на цілому просторі між Піренеями й устєм Рена повно скристалізувалася тілько одна нація; на Апенінськім півострові без уваги на великі расові, язикові й культурні ріжниці, маємо також лише одну націю; те саме в Німеччині, мимо величезних ріжниць в напрямі з полудня  до півночи і т. ин. Лише на сході Европи бачимо дивне на око явище. Близько

20 Побужжя.

 

 

споріднені з собою «три руські народности» – Українці, Білоруси й Москалі – уложені побіч себе инакше, ніж можна було сподіватися: Білоруси на півночи, Українці на півдни, Москалі на сході від сих обох. Незвичайність тут у т. ск. вертикальному, а не горизонтальному розміщеню Українців і Білорусів, як відомо, споріднених і з незамітним переходом між обома типами, між якими нема докладної границі (натомість деяка подібність розміщеня Українців і Москалів на Донеччині тут без значіння, бо та колонізація дуже пізна, коли оба племінні типи були готові). Сю незвичайність можна собі пояснити тілько догадкою, що давніша територія Українців або Білорусів виглядала инакше, ніж тепер. А що про якесь велике пересуненя білоруської людности історія від непам’ятних віків не знає нічого, остають тілько Українці, як такі, що колись мусіли бути скупчені далеко більше на заході, так що український і москов- ський племінні типи витворилися тогді, коли відносні племена не стикалися одно з одним, тілько через Білорусів. Значить, що з усіх східнослов’янських племен, з котрих витворилися «три руські народности», ті племена, що склали українську національність, жили на самім заході старої історичної Руси.

Сю гіпотезу можна скріпити цілою низкою инших вказівок і фактів, між ними расовими і язиковими прикметами Українців. Щодо р а с и, то невва- жаючи на доволі примітивний стан антропологічних дослідів у нас, треба на- звати ствердженим фактом західний початок Українців. Так ось досить заміт- не спорідненя їх з Хорватами і Сербами може бути пояснене виключно лише зі становища західної, не східної правітчини Українців, бо тілько десь біля західних чи середних Карпат могли вони бути сусідами південних Слов’ян.

Ще значніший західний характер бачимо в українській м о в і . Полишаючи на боці спільні елементи з південними Слов’янами, що можна пояснити так само, як і расову близькість, праруська основа української мови носить на собі такий великий знак посвояченя з польською, чеською і сло- вацькою мовами, а через сі навіть з германськими говорами, що всього того не можна б собі жадним способом пояснити, коли б ми приймали українську пра- вітчину далі на сході, прим.[іром] над Дніпром і Десною. Коли б так було, то дивна одностайність української народної мови від Сяну до Дону не знайшла б жадного раціонального поясненя. Сю одностайність можна зрозуміти тілько так, що українські колоністи на сході виходили з одного розмірно невеликого західного матірного пня з виробленою вже мовою.

Збираючи в одно висше сказане, доходимо до висновку, що процес творе- ня і зросту українського народу поступав, як усюди в Европі від Заходу до Сходу; що колиска, племінна колиска Українців, мусіла бути десь на західній периферії сучасної етнографічної території. Сю українську правітчину можна умістити тілько на просторі між Карпатами на півдні та дол.[ішнім] Бугом21 на півночи, між середно-вислянськими пущами на заході та надприпетськими болотами і волинсько-подільськими лугами на сході. Звідси українські пред- ки, спонукані своєрідним Drang nach Osten22, поширилися далеко на схід і пів- день, на тепер заняті Українцями простори.

21 Мається на увазі р.Західний Буг.

22 «Натиск на Схід» (нім.).

 

 

IV

Висше наведені тези про західний початок сучасного українського племе- ни можна ілюструвати і потверджувати безлічю  і с т о р и ч н и х   фактів.   Та є й деякі в історії приняті погляди, які могли б заперечувати наші тези, одначе при близшім розгляді сі погляди показуються фікціями, чи там не- умотивованими гіпотезами. До таких гіпотез належить прим.[іром] теорія про слов’янську правітчину над Дніпром і Волгою, теорія дуже слабо збудована, одначе сама собою ще не суперечна з галицько-волинським родом Українців, натомість цілком суперечна, коли вона хоче впевняти, що українське плем’я від непам’ятних часів сиділо над Дніпром. В дійсности сей погляд не має нічо- го за собою, тілько все проти себе. Фантазією є й твердженя деяких істориків про те, що прим.[іром] в IX або X вв., або ще раніше, суцільна українська ко- лонізація досягала до Чорного моря або обніжжа Кавказу. Натомість безсум- нівний факт той, що в часі найбільшої могутности Києво-руської держави, за Володимира В.[еликого], у віддалі двох днів маршу на південь від Києва по- чинався вже дикий степ, на котрий без воєнної охорони ніхто не вступав (пор. [івняйте] сцену Володимира з св. Бруном23). Безсумнівний факт також той, що в такому самому віддаленю на північ від Києва починалася вже білоруська територія, та сама, що й сьогодні. Дальше певне й те, що до самого кінця кня- жої доби, в цілому басені р. Бога24 не було й одного поважнішого города, крім кількох малозначних городків на його верхів’ях. Тому зі здивуваннєм можна спитати: де властиве жили ті споконвічні наддніпрянські автохтони Українці? Відповідь проста і єдино можлива: на заході, на Волині і в Галичині, а до Дніпра доходити могли тілько клином між Білорусами над Припетю і диким степом, а за Дніпро могли переходити тілько мало і спорадично. Продовж усеї княжої доби Київ був окрайним городом, окрайним вже зі становища україн- ського відламу сеї Руси. І котрі руські племена найперше відокремлюються від Києва? Білорусь і Галичина. Се значить, що скоро по Ярославі М.[удрому] основи «трьох руських народностей» були вже готові. Сей процес ішов у парі не з розвитком Києва, а з його упадком. Стара києво-руська держава тілько з великими застереженями може називатися українською, тому що Українцями заселені землі творили щонайменше 1/6 частину всеї Руси. Натомість першою правдивою і чисто українською «сепаратистичною» державою була Галичи- на Ростиславичів, а першою загально-українською державою була Галичина- Володимирія25 Мстиславичів. За сеї держави почав був український елемент наново перти на схід і на південь, на Дніпро і на Чорне море, одначе скоро той напір був насильно перерваний страшним наїздом Моголів 700 літ тому назад. Український елемент уступив взад на свої раніші становища, на   межі

23 Бруно Кверфуртський (974–1009 рр.) – капелан ґерманського імператора Оттона ІІІ, від 1002 р. місійний архієпископ. У посланні до німецького короля Генріха ІІ 1008/1009 р. описав своє перебування при дворі великого київського князя Володимира Святославича.

24 Ідеться про р.Південний Буг.

25 С.Томашівський називає Галицько-Волинське князівство Галицько-Володимирською державою, імовірно в  контексті  офіційного  австрійського  означення  цього  коронного  краю  як Королівства Галичини й Володомирії. Див.: Томашівський С. «Королівство Галичини і Володомирії» // Діло (Львів). – 1916. – 23 цвітня. – №104. – С.2–3; Його ж. Українська історія: Нарис І: Старинні і середні віки. – С.87.

 

 

могольського Сходу й европейського Заходу. Границя бігла знов приблизно від середного Дністра до Случа й Горині26. Що тілько з упадком Золотої Орди, під Литвою і Польщею відкрилася нова можливість завоювання Сходу, на жаль уже не самостійною державою, лише масовою колонізацією. Сю акцію здобу- вання, колонізації й організації східних земель виконали очевидно в першій мірі Волинці і Галичане, як про се свідчать імена всіх головних представни- ків національного життя України в XVI–ХVІІ-ім вв. Взагалі довговікова при- належність українських земель до Польщі мала рішаючий вплив на терито- ріяльне, етнічне, язикове, культурне і політичне сформування української народности, включно до самої новішої національної назви, що навіки остане вимовним свідоцтвом… (се не парадокс!) польської участи у процесі твореня української нації.

Довершувався сей процес уже по упадку історичної Польщі, під Росією й Австрією. В першій, ще до розбору Польщі, українська колонізація пошири- лася як ніколи в історії, і здобула ті простори на сході і півдні, що сьогодні творять нашу етнографічну територію. Там же, під впливом европейського на- ціонального відродженя, народна мова піднялася на становище літературної, натомість у Галичині – у сій правітчині – українська національна ідея при- брала прикмети руху визначно політичного і державного.

 

V

У повній згоді з генезою й історичними перипетіями українського племе- ни стоїть к у л ь т у р н и й розвиток України. Споконвіку ділилася сучасна Україна на дві полоси: північно-західну – лісову і південно-східну – степову,  з середною перехідною смугою – луговою. Приблизна границя ліса і степу іде зі сходу на захід попід Київ і лише на межі Волині і Поділля повертає на пів- день до Дністра. Довгі віки вона розділяла осілу людність слов’янську від сте- пових кочовиків азійського роду і тим самим була культурною границею між сими двома суперечними типами. В безнастанній боротьбі сих культур хлібо- робський північний Захід, ся історична колиска українського племени, взяв верх над степовим кочовиком-розбишаком, здобув неорані степи і піддав їх культурі плуга. Український селянин, що на Херсонщині, Катеринославщині або Слобідщині сьогодні оре й засіває такий колись дикий степ, єсть нащадком волинського або галицького виходця. В довгій боротьбі хліборобського плуга і степового списа степ переважав не лише політично; він часто абсорбував при- ходця і переміняв його з осілого хлібороба в типового степовика (Запороже), та остаточно західний дух культури переміг східного противника.

Кілька літ після того, як над українською матірною землею укріпилася влада варяго-руського Києва, Русь стає дефінітивно христіанською, беручи учителів і форму нової в і р и з Царгороду. Наслідком сього границя між сферою культурних впливів римської церкви і сферою культурних впливів византійської церкви утревалилася на західній межі  українського  племе- ни, там, де воно сусідувало з польським. Сей факт мав опісля далекосяглі

 

26 Див. докл.: Томашівський С. Поміж двома світами: Як працювала середньовічна диплома- тія // Політика. – 1926. – 5–20 березня. – №5/6. – С.61–73.

 

 

наслідки. Він справди витворив в Европі два ріжні культурні типи, ла- тинський і византійський, які стали головними символами европейського роз’єднання на Схід і Захід. Доля веліла, що українське плем’я, поставле-    не в самому осередку европейського континенту, увійшло з самого початку     в орбіту культурних впливів Византії. Одначе тут треба мати на увазі, що церковний розлам між Римом і Византією прийшов аж геть пізніше, і на   Руси відчувся що тілько під сам кінець ХІ-го в., а довершився ще пізніше, бо аж у ХІІІ-ім в., відколи дійсно Рим і Византія стали синонімами двох окре- мих й обопільно неприязних культурних і політичних світів, Заходу і Сходу. Дальше треба тямити й те, що українські землі старої Руси, як, мабуть, ще перед охрещеням Володимира стояли під впливом римської церкви  (пер- ший руський єпископ Адальберт)27, так і потім нераз схилялися в бік Риму,     і всі спроби унії Риму з руською церквою починалися з українських земель, Галичини і Волині, поки не завершилися Берестейською унією (1596). Так витворився новий, посередний між Сходом і Заходом, церковно-культурний тип, посередний у тому, що форма мала бути східна, а зміст – західний, тип, що показав свою жизненність навіть у впливі на необ’єднану частину грома- дянства (Петро Могила й київська  академія).

Той безпереривний нахил Українців до західної культури зустрічав оче- видно і противну течію, що йшла не лише з Царгороду, від церковних сфер,   а ще більше з правдивого Сходу, від політичних його сил: Татар і Турків, та   з синтези всіх трьох чинників – від Москви. Зокрема треба підкреслити ріша- ючий вплив Татарщини на Русь, на факт дійсного відокремленя її від Заходу (до наїзду Моголів вся Русь, без огляду на церковні окремішности, була без сум- ніву інтегрантною частиною останньої28 Европи) і перетвореня її в Московське царство, так мало подібне до старої Руси. Подібно, що тілько опанування Царгороду Турками цілком убило розвоєву здатність східної церкви. В таких обставинах українська Русь, піддержуючи дальше контакт із Заходом, могла у відповідному моменті (за Петра В.[еликого]) сповнити велику культурну місію на Сході. Коли те післанництво не богато принесло користей самим Українцям, то вина лежала в тогдішній політичній незрілости наших земляків.

Проти підношеня західного жерела української культури – маємо на думці українську надбудову над старою загально-руською культурою – міг би хто стави- ти суперечний на око факт, що нове л і т е р а т у р н е в і д р о д ж е н я України почалося властиве на Сході, на Задніпров’ю (Котляревський, Квітка), а не на Заході. Заміт не був би річево оправданий. Наперед тому, що пер-    ші лівобережні письменники не лише мали за собою всю українську історич- ну традицію, а й самі стояли безпосередно під впливом західноевропейських культурних течій. Далі, епохове значіння тих письменників оснувається пе- редусім на впровадженю ними народної мови в літературу, а се мусіло най- перше проявитися тілько в тій частині України, де лише народна розговірна мова відокремлювала українську стихію від сусідної і пануючої російської,    а

27 Адальберт Маґдебурзький (?–981 рр.) – єпископ-місіонер, перший архієпископ Маґдебурзької єпархії (968–981 рр.).

28 Так у тексті.

 

 

не прим.[іром] в західних землях, де для відокремленя від сусідної і пануючої стихії польської доволі було окремої азбуки або й обряду. Вкінці, дальший роз- виток нової української літератури не лише обхопив й инші частини України, а й підпав ще більше під безпосередний вплив західної культури. Так само, як справа літературної мови, поясняється й історія нашої національної назви. І в сім напрямі також: нашій новій назві «Україна», витвореній над Дніпром, на- зві первісно чисто географічній, національно-політичний зміст надав головно український Захід.

 

VI

З поданого вгорі виходить, здається, досить ясно: хоч українська націо- нальна територія переважно лежить у східній половині европейського конти- ненту, то сама українська нація, як племінна окремішність, як культурна й політична індивідуальність, походить із Заходу і являється витвором захід- них культурних впливів. Без того походженя і без тих впливів все істнування української національности було б незрозуміле щодо своєї минувшини і проб- лематичне щодо своєї будущини. При сім ще одно певне: що процес твореня української національности ще не закінчений, що Українці, хотячи раз-на-все обезпечити свою національну індивідуальність і зрівнати її з иншими куль- турними націями, мусять здобути і присвоїти собі ще дуже богато необхідних передумов до того на всіх полях громадянського життя; що без того – всі на- ціональні зусилля були б Сизифовою працею, в остаточнім висліді – для нас самих і для світу шкідливою; що полупродукти і бастардні форми нежиттє- здатні, нездібні до самоурядування (недержавні) і як такі мусять загибати або вічно служити иншим. Які саме цінности мусимо ще придбати до ранішого дорібку, – се довгий акафист29, і тут не станемо читати його; про одно була вже мова на иншому місці, про инше буде ще. Натомість з усею силою і вагою на- кидається сьогодні принципове питання: По яким зразкам має йтися дальша необхідна праця – по зразкам Заходу чи по зразкам Сходу?

Се питання висувається сьогодні на саме чоло української національної політики, і від відповіди на нього і від приноровленого напряму українського національного життя до сеї відповіди залежить доля нації. Се питання й не теоретичне; воно стало практичною злобою дня. Українці сьогодні розділені таким кордоном, як, мабуть, ніколи у своїй довгій історії. Сей кордон приблиз- но йде туди ж, де вели й історичні межі між Заходом і Сходом, між їхніми фор- мами політичного й культурного життя. Одначе старі кордони не відмежували ніколи таких суперечних і ворожих обопільно світів, як сей, що тепер ділить нас. Навіть за панування Моголів у Східній Европі, що – як уже згадувано – страшно поглубило й укріпило, у великій мірі навіть просто витворило, роз- двоєня між Заходом і Сходом, прірва не була так велика, як сьогодні. Коли раніші контрасти могли віками удержуватися один побіч другого, то сучасні – се відчував кождий з нас – неминучо доведуть до упадку сього або того світу, східного або західного, «евразійського» або европейського.

 

29 У православній церкві довгий урочистий піснеспів на честь Христа та святих, що виконуєть- ся стоячи.

 

 

З трьох близько споріднених народів географічної Европи – Українців, Білорусів і Москалів – останній всеціло опинився по тім боці европейського провалля, два инші – в переважних своїх частинах. Коли б сьогодні-завтра сей кордон упав і – допустім – переміг Захід, то всі три народи більш-менш однаково відчули б сю переміну і без особливих труднощів почали б продовжа- ти ті форми національного життя, яким перестали жити вісім літ тому назад. Та коли сей кордон удержиться ще два, три, п’ять десятків років або більше? Коли там у новім дусі виросте одно і друге покоління? Очевидно, як перемо- же Схід, то тогді Москалі будуть першим народом світу; та на випадок – у що твердо віримо – перемоги Заходу? В сім випадку вони, не маючи по «західно- му» вихованих земляків (сучасна еміграція зникне за якийсь час), опинились би на становищі безрадних і безпомічних тубольців, зданих на всякі рішеня переможців. Натомість Українці і Білоруси, маючи земляків иншого, західно- го типу, зможуть знайти в них неоцінених провідників, оборонців і учителів. Одначе сі земляки, по сім боці европейського провалля, будуть в силі сповнити сей великий історичний обов’язок тілько в такім разі, коли не закопають свого таланту у землю, тілько богато разів помножать його всім тим культурним до- бром, який той Захід дав всім своїм иншим народам. Тому-то Українці Заходу, не почувайте себе ні комірниками, ні слугами, ні в’язнями; почувайте себе, думайте і робіть як повноправні, споконвічні і незмінні горожане сього Заходу! В інтересі власнім і тих земляків на Сході.

 

1926 рік