Шевченкознавча герменевтика Леоніда Білецького

Петро Іванишин

Шевченкознавча герменевтика Леоніда Білецького

Другий том “Кобзаря” Тараса Шевченка, що побачив світ у вінніпезькому видавництві “Тризуб” у 1952 році став органічним продовженням герменевтичного задуму головного редактора цього видання професора Леоніда Білецького. Хронологічно він охоплює період життя і твори генія від першої поїздки в Україну у 1843 році до арешту в 1847-му.

Розпочинається том короткою редакційною передмовою, зверненою до діаспорних читачів і потенційних передплатників. У ній акцентується передусім на вміщених нижче політичних творах, “в яких геній Шевченка у всю велич національного пророка й учителя розправив свої крила, заворожив красою і глибиною свого слова своїх сучасників, показав путь до національної правди і навіки підніс ідею повного державного, національного і культурного відродження України”, показав “ідею свободи української людини й української нації”[1]. Водночас редакція наголошувала на тому факті, що автор коментарів “пішов новими шляхами критичного думання і розуміння духовних шукань Шевченка” і застерігала від тих критиків, котрі, не зрозумівши інтерпретаційного новаторства виявленого у першому томі, “завертають своїми порадами на старі шляхи традиційного думання” (с.8).

Архітектоніка тому, що охоплює текстуальний блок (твори Т.Шевченка 1943-47 рр.), аналітичний блок (студії Л.Білецького) та текстологічний блок (редакторські коментарі до творів),  дає можливість читачеві зримо, графічно побачити розвиток “критичного думання” Л.Білецького. Видання відкривається великою (на тридцять сторінок) синтетичною статтею “Т.Шевченко й Україна”, в котрій смислюється основна концептуальна проблема Кобзаря – взаємопереплетеність долі окремої людини із долею народу та Батьківщини, а також висвітлюються основні націософські питання творчості Т.Шевченка взагалі та пропонуються відповідні їм герменевтичні ракурси осмислення. Окреслення цих інтерпретаційних ракурсів, за задумом редактора, повинно було уможливити читачам адекватне розуміння подальших творів. Першим із цих творів уміщено поему “Безталанний” (в майстерному перекладі з російської Олекси Стефановича), котра  в сучасній шевченкознавчій традиції пойменовується як “Тризна”. Поему випереджає редакторська перемова, після твору вміщено ґрунтовне, майже двадцятисторінкове, тлумачення.

Основний обсяг тому (двісті двадцять три сторінки із чотириста шістдесяти восьми) займає збірка “Три літа”: передмова до неї, двадцять два твори та витлумачувальні статті. Окремо редактор публікує та аналізує поему “Єретик”, а також передмову та три твори (й відповідні їм студії), що мали увійти до другого “Кобзаря” (1847), – балади “Лілея”, “Русалка”, поема “Осика” (пізніша назва – “Відьма”). Майже сто сторінок видання займають ретельні редакторські пояснення (коментарі) до кожного твору. Як і в першому томі, твори подаються у первісному варіанті, без подальших редагувань та виправлень.

Хоча у статтях панує есеїстичний стиль із деякими публіцистичними відступами, все ж загальний підхід редактора, доктора філологічних наук, відомого теоретика та історика української літератури, до аналізу художніх творів переважно академічний, базований на низці апробованих літературознавчих методів. Наприклад, дослідник знає й майстерно використовує біографізм, культурно-історичний метод, компаративізм, духовно-історичний підхід, формально-естетичний аналіз та ін. Цікаво виділяється у низці прочитань і часте звернення до класичного у метадискурсі ХІХ ст. й наново актуалізованого у ХХ-му міфологічного підходу. На відміну від деяких пізніших прочитань спадщини Кобзаря, автори котрих не лише сумнівно ототожнили літературу та міф, вибудувавши на цьому мало переконливий образ Шевченка-“міфотворця”, “упиря” чи “шамана”, а й чомусь забули послатися на шевченкознавчі праці Л.Білецького як свого прямого попередника[2], редактор вельми коректно, методологічно виправдано застосовує міфокритичні концепти й висновує відповідні їм гіпотези. Прикладом такого аналізування може бути переконання дослідника, що суть історичних подій для Т.Шевченка містилася “в глибинах надприродного Божого закону й Божого права”, а з іншого боку – “в глибинах передісторичних і міфічних устремлінь його (українського народу. – П.І.) духу… до власної свободи” (“Т.Шевченко й Україна”, с.28). Іншим прикладом ефективного використання міфокритичного тлумачення може бути змістовий аналіз поеми “Наймичка” із виявленням глибокого діалогу з фольклорною традицією на тематичному рівні. Звідси дослідник говорить про наявність двох тем у творі: перша базується на легенді про невпізнану матір-грішницю, що добровільно покутує свій гріх як наймичка і нянька, а друга – на казці про бездітних діда й бабу, яким Бог за праведність посилає прийомного сина (с.209-210). Ще одним зразком є й семантико-символічна інтерпретація Холодного Яру в однойменному творі як глибокого “ірреального духовного символу” свободи, що розкриває “первень… міфологічно-релігійної душі народу”, схоже до могил, Чигирина чи Запорозької Січі в інших поезіях (с.283, 285).

Однак основними інтерпретаційними підходами, синтезованими в межах методологічної бази практично всіх студій дослідника, стали герменевтика, націоцентризм та христологія. Христологічний метод розуміється дослідником літературознавчо – як тлумачення художніх явищ та закономірностей з позицій християнської духовності. Підхід цей повною мірою був апробований ученим в попередній шевченкознавчій монографії “Віруючий Шевченко” (Вінніпеґ, 1949). Л.Білецькому йшлося про інтерпретацію шевченківського універсуму з позицій органічної для художнього мислення Кобзаря “Христової правди” (с.224). Це дозволяє дослідникові глибоко збагнути, наприклад, провідну ідею поеми “Безталанний” (“Тризна”): “В службі народові ховається і служба Богові. Шлях до Бога [лежить] через визвольну працю для народу і його свободу” (с.75).

В такий спосіб христологія тісно пов’язується із націоцентризмом (національно-екзистенціальною методологією) як тлумаченням художньої дійсності з позицій класичної філософії національної ідеї, спрямованої на осмислення і захист буття нації. Суголосність із ментальністю Т.Шевченка проявлялась у використанні дослідником націоцентричних моделей інтерпретації: теорії національної ідентичності чи націології (не випадково одна із структурних частин статті “Т.Шевченко й Україна” називається “Націологія Шевченка” (с.27)), антиколоніалізму, філософії націоналізму (наприклад, ідей Д.Донцова), націософії, етнопсихології та ін. У сенсі прямого вираження націоцентричних ідей важливою стає передмова до другого “Кобзаря”, в котрій Л.Білецький виявляє цілу програму – систему “завдань свідомого українця-патріота, письменника і вченого” в межах восьми пунктів: 1) цінувати мову свого народу і писати нею свої твори; 2) цінувати фольклорні твори рідного народу; 3) не зважати на тенденційну критику росіян; 4) щоб писати, письменникові треба пізнати народне життя і самому стати людиною “в найвищому духовно-моральному розумінні”; 5) проблема національного маргіналізму письменників (Гоголь, Вальтер Скотт), котрі “себе одцурались”; 6) критика відчуженого від рідного народу та його мови українського панства; 7) пересторога перед національною зрадою українських письменників (щоб не “проміняли рідну-добру матір на п’яницю непотребную”); 8) заклик не тужити і сумувати, а “розумно працювати на добро матері нашої, безталанної України” (с.446-447).

Однак обидва ці методи – і христологія, і націоцентризм – поєднуються в науковому мисленні редактора із герменевтикою як теорією тлумачення художньо вираженого сенсу (чи істини) національного буття, витворюючи національно-христологічну герменевтичну матрицю пізнання. Саме тому Л.Білецький чітко проголошує свою інтерпретаційну настанову на “вдумливе заглиблення до творів Шевченка”, “у саму суть витворених ним поетичних образів, ідей”, щоб перетворити “нашу стихійну любов” “у свідоме зрозуміння всієї таємниці його глибокого впливу на нашу душу”, щоб вийти “до безмежної глибини… національної й мистецької сили й духовності” (“Т.Шевченко й Україна”, с.10). Так проявляється методологічна конгеніальність дослідника не лише із національно-екзистенціальним мисленням самого Т.Шевченка, а й із націософськими концепціями інших герменевтів. Наприклад, із теорією про “сповненість та керованість” індивіда національними цілями, переживаннями та спогадами у Вільгельма Дільтея[3], із уявленнями Мартіна Гайдеґґера про поезію як “джерело звершено-історичного тут-буття народу”, в котрій кожному народові “передзакарбовані поняття про його сутність”[4], із спостереженнями Ганса-Ґеорґа Ґадамера про історико-національну детермінованість будь-якого передзнання (тезаурусу): “Дійсно, не історія нам належить, а ми належимо історії. Задовго до того, як ми почнемо осягати самі себе в акті рефлексії, ми з цілковитою самоочевидністю осягаємо самих себе як члени родини, суспільства і держави, серед яких ми живемо”[5].

В ефективності авторської національно-христологічної герменевтики та майстерності її застосування можна переконатися прочитуючи різні інтерпретаційні частини тому. Однак найбільш виразно ця ефективність озивається до читача в синтетичній студії “Т.Шевченко й Україна”, що виконує функцію вступної статті і водночас дає певні узагальнення стосовно поезії Кобзаря як могутнього націотворчого дискурсу. Україну – Батьківщину – дослідник розглядає не лише як цілісність українського народу та української землі, не лише як найосновнішу проблему життя й творчості Т.Шевченка, а й суто герменевтично, глибоко буттєво-історично – як основну мету (сенс) “всього творчого життя поета”: “Українське питання Шевченко поставив у своїх творах так глибоко і так всеохоплююче, як ще ніхто до нього не ставив. А вирішуючи українське питання для себе, Шевченко для нас усіх визначив і свою роль: то як будителя українського національного духу і свідомості, то як речника українського народу, то як учителя, що навчає дітей любити свою Батькіщину понад усе, то як пророка, що перестерігає народ перед злими чинами й показує ту єдину путь, що веде Націю до її повного визволення й відродження, то як духовного провідника українського народу, національного Месії, що веде Націю до великої визвольної мети і кладе життя своє на те, щоб його народ із невільника став господарем своєї рідної землі й обранцем на те діло, яке визначив йому Бог” (с.9).

Дослідник постійно скеровує читача до осмислення “внутрішнього сенсу” української історії в Шевченка, до усвідомлення, що Україна й її історична доля – дві найосновніші теми у творчості Кобзаря, до “ідеї повної національно-державної незалежності України”, до масштабної національно-визвольної боротьби, до концепції повного перевиховання народу, щоб він “із невільника став козаком” та ін., зрештою, до розуміння структури героїчної постаті самого Шевченка та його ліричного протагоніста: як особи поета-генія, як поєднання особистої долі поета з долею України і як національного покликання (“служби”) (с.10-23).

Одним із найважливіших герменевтичних спостережень стає виявлення “історіософічного сенсу” національної екзистенції. Звідси важливим стає виявлення двох планів української визвольної боротьби у Т.Шевченка: 1) план “реальної історії України” і 2) план ірреальної, провіденційної, “небесної історії України”. Цей другий план охоплює Боже призначення України “виконати в вищім сенсі діло, на яке український народ був Богом вибраний”. При цьому ця релігійно-месіанська концепція доповнюється ще й потужним фольклористичним чинником – власною міфологією українського народу, його “неписаною історією”: “Шевченко збагнув найосновнішу суть української національно-історичної дійсності, визначивши глибокий зв’язок людини з історією народу, зв’язок її долі з потойбічністю історичних сил Нації”. Так умотивовується значуще самоокреслення Шевченка як “синтетичної постаті українського співця-кобзаря, носія народної історичної традиції і його душі”. При цьому, як вважає Л.Білецький, Шевченком в національний спосіб визначається й сенс буття людини: “Кожна людина Нації має жити долею її і їй присвятити все своє життя”. Тому, творячи поезію як “містерію України”, з’єднуючи світ дійсний із світом потойбічним, Кобзар великої ролі надав постатям провідників нації, чиї конструктивні і деструктивні дії визначать вільне чи підневільне майбутнє народу (с.27-30, 32).

Однак синтетичні студії не вичерпують поняття результативності методу Л.Білецького. Про що свідчать статті, присвячені окремим творам. Наприклад, опертя наукового мислення на містких герменевтичних принципах дозволяє дослідникові запропонувати й оригінальне смислове прочитання такого складного для тлумачення твору, як політична поема-містерія “Великий льох”. Герменевт доводить, що у цьому творі Шевченко екстраполює свої політичні погляди із плану реально-історичного в план трансцендентний (потойбічний) – історіософський та релігійний. Тому центральний образ поеми – Богданові льохи, – взятий із народних легенд, отримує імпліцитне смислове навантаження, що надає поемі містеріального значення: йдеться ж бо не про заховані матеріальні карби, а про скарби духовні, про “невичерпані козацькі сили”, під впливом яких “Україна би встала, відродилась і почала б нове життя щасливе” (с.262-263).

Звідси дослідник розтлумачує низку глибинних національних смислів, часто у формі імперативів, закодованих у поемі. Один з них стосується закорінення в національне буття політичного мислення: “Поки українські політики не зрозуміють усього сенсу буття української нації, що так тісно сполучене із буттям її абсолютного духа, що йде по лінії розвитку суто народної історії, суто народніх визвольних змагань до зовсім незалежного від Москви, і від Польщі, державного життя, – доти Україна все буде підлегла примхам окремих політиків і не визволиться із неволі ніколи” (с.263). Інша смислова ідея стосується національної держави як “морального розуму нації” і водночас як надприродного твору – “відбитку Божої ідеї”, “вічна ідея Божого розуму”. Тому найбільше завдання кожної нації – “створити державу, себто моральний світ національної свободи й духовної незалежності” (с.264).

Інші герменевтичні ідеї поеми стосуються осмислення буття провідника-злочинця (котрий “знищив державу”), сенсу національної зради в історичному аспекті, ідеї визволення України, “двох первнів української нації”, основної трагедії України та ін. Однак основний сенс містерії стосується центральної події твору – народження українського національного Месії, котрий Л.Білецький пов’язує із першим Іваном (“українським Діонісом”) й узагальнює наступним чином: “…містерія змальовує народження і страждання месії, що проходить через темне і сліпе буття і втілюється в постаті людини, що має служити народові й виконати ту місію, яку довірив йому Бог” (с.277).

Не важко помітити, що герменевична структура Л.Білецького відображає смислову структуру поезії самого Т.Шевченка, виражену передусім фундаментальними екзистенціалами[6] Бога, Батьківщини (України) та свободи. А також доповнену концептами національної держави, “національної ідеології”, патріотизму як почуття й націоналізму як світогляду, національного імперативу, української вільної людини (найчастіше “козака”), історіософії, національно-релігійного месіанізму, поета-кобзаря, нації як кровно-духовної спільноти та ін. Схоже осмислення так чи інакше перегукується із шевченкознавчими концепціями (не завжди герменевтично конкретизованими) М.Костомарова, П.Куліша, О.Кониського, Б.Грінченка, І.Франка, С.Єфремова, С.Смаль-Стоцького, Д.Донцова, Ю.Вассияна, Є.Маланюка, Ю.Бойка та ін.

Очевидна продуктивність герменевтичної теорії Л.Білецького у сфері шевченкознавства, не виключає й певних непродуманостей на рівні практичного застосування. Так, наприклад, певною мірою звужує інтерпретаційні можливості надто часте ототожнення ліричного протагоніста із емпіричним автором; не завжди вмотивовано виглядають деякі міфологічні паралелі (образ матері у “Великому льохові” відсилає лише до Персефони); окремі твори потребують більш різнопланового та поглибленого тлумачення (“Гоголю”, “Три літа”, “Як умру, то поховайте…”) та ін.

Однак загалом, і другий том доводить вагомість наукового підходу вченого, переконливість та ефективність шевченкознавчих студій та коментарів дослідника не викликає жодного сумніву. Підтвердженням цьому, безумовно, є й підсумкова синтетична розвідка “Т.Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство”, котра показує поета як основного натхненника та генератора ідей Братства. Власне, оця продумана національно-христологічна інтерпретаційна стратегія дозволяє помітити, що чотиритомне видання “Кобзаря” Т.Шевченка, зредаговане та прокоментоване Л.Білецьким, за глибиною думки та широтою охопленого матеріалу залишається винятковим явищем на тлі попередніх та наступних шевченкознавчих праць, зберігаючи свою наукову актуальність та ґрунтовність і в ХХІ столітті.

2012 р.

---

[1] Шевченко Т. Кобзар / Редакція, статті й пояснення д-ра Леоніда Білецького [: у 4 т.]. – Вінніпеґ: Тризуб, 1952. – Т.2. – С.7-8. (Надалі сторінку з цього видання вказуємо в тексті в дужках.)

[2] Детальніше див.: Іванишин П. Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка / Петро Іванишин. – Дрогобич: Видавн. фірма “Відродження”, 2001. – 174 с.

[3] Дильтей В. План продолжения к построению исторического мира в науках о духе // Дильтей В. Собрание сочинений: В 6 т. Под. ред. А.В.Михайлова и Н.С.Плотникова. Т.3. Построение исторического мира в науках о духе / Пер. с нем. под ред. В.А.Куренного. – М.: Три квадрата, 2004. – C.337-343.

[4] Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX-XX вв. Трактаты, статьи, эссе. – М.: Издательcтво Москов­ского университета, 1987. – С.311, 308.

[5] Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: Пер. з нім. – К.: Юніверс, 2000. – Т.1. – С.257.

[6] Детальніше див.: Іванишин П.В. Національний спосіб розуміння в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко: монографія / П.В.Іванишин. – К.: Академвидав, 2008. – 392с.