Середня Европа

Олег Баган

Середня Европа

(«Добромильська зустріч-2025»: з невиголошеного)

      Геокультурне й геополітичне означення Середньої Европи насправді таїть в собі велику інтригу. Це пов’язано з тим, що цей макрорегіон Европи постійно то зникав, то виринав у свідомості европейців. Відтак неписаним правилом в науці й популярних публікаціях стало виділення тільки двох частин Европи – Західної і Східної. І це при тому, що загалом ніхто не міг чітко сказати, де пролягає межа між ними, тобто де закінчується Західна Европа і починається Східна. Така «тьмяність» у визначеннях якраз пов’язана з тим, що певні сили і в Західній Европі, і особливо в Східній не хотіли бачити і визнавати Середньої Европи. Чому?

       Відповідь дуже коротка й сформулював її найвидатніший геополітик ХХ ст., британець Гелфорд Макіндер (1861–1947): «Той, хто володіє Хартлендом, володіє світом; той, хто володіє Середньо-Східною Европою, володіє Хартлендом» (Хартленд (серцевинна земля) – це простори Центральної Евразії, які виводять сильні держави на домінування над цілим материком, як найповніше це сталося в час імперії Чинґіз-хана).

І

Історичний екскурс

      Світова цивілізація розвивалася шляхом зародження в різних, часто дуже віддалених, просторах певних епіцентрів стрімкого культурно-духового та соціяльно-політичного  піднесення. Такими цивілізаційними епіцентрами стали приблизно в один час межиріччя рік Тигр і Євфрат, долина Нілу, межиріччя Янцзи і Хуанхе, долина Інду, східне узбережжя Середземного моря. Відповідно у цих макрорегіонах розвинулися Вавилонська, Єгипетнська, Китайська, Індійська та Критська (Мінойська) цивілізації. Ще одним епіцентром зростання стрімких цивілізаційних процесів десь близько 1000-го року стали західні узбережжя Европи й прилеглі до них території. Тут, у просторі між Португалією і Норвегією, за Освальдом Шпенґлером, зародилося величне відчуття всепроникної Готики: суворий аскетизм монаших орденів та вперто-раціоналістична теологічна думка Католицької Церкви, етика шляхетства й лицарства європейської аристократії, динаміка західних міст та університетська освіта, стрільчаста архітектура й просторове малярство, духовна піднесена музика, які давали західній людині відчуття гордости й непогамовности в устремліннях, фаустівську жадобу знань та безмежний ідеалізм, свідомість конкістадорства й охоплення світу через відважне мореплавство. Та культурна й цивілізаційна перевага, яку отримала Західна Европа між ХІ і XV ст., обумовила її постійний тиск і вплив на схід, тобто на Середню і Східну Европи. (Ця тема ще добре розпрацьована в знаменитій праці американського історика Вільяма Мак-Ніла «Піднесення Заходу. Історія людської спільноти»).

      Межі Західної Европи приблизно визначаються атлантичним узбережжям, Західними Альпами, долиною Ельби, східним узбережжям Швеції, охоплюють Піренейський і Апенінський півострови. Саме в цьому просторі розцвів европейський феодалізм, який привчив европейців до єрархії і порядку, збагатив їх аристократизмом духу, навчив жити у співдії із Церквою. Тут сформувалися перші ефективні державно-управлінські системи, які розвинули західну соціяльну самоорганізацію. Піком цієї духової та культурної переваги стала епоха Ренесансу (XIV–XVI cт.), коли західноевропейські мистецтва, інтелектуальне життя, книгодрукування, етика повсякдення розцвіли пишним цвітом й наповнили европейську людину духом гордости й свободи, а це, своєю чергою, повело до витворення вищого типу культури та формування засад наукового пізнання світу. Це все й стало вирішальною передумовою для неймовірно стрімкого прогресу Західної цивілізації після 1500-го року, яка після географічних відкриттів та завоювання Америки й Океанії стала домінувати над всією планетою.

      Натомість Середня Европа не пережила такого стрімкого розвитку. Умовно її цивілізаційною основою можна вважати Візантійську імперію, а духовним центром – Константинополь. Хоча в історіографії чомусь утвердилася думка, що Візантія і візантійство – це Схід, Східна Европа; навіть запанувала тенденційна культурософська думка, що нібито культурну спадщину Візантії перейняла тільки Московія. Власне, ця неправильна аксіома й сплутує наші географічні уявлення дотепер. Простір Середньої Европи можна окреслити як територію між Балтикою (включно із Фінляндією, хоча вона історично буда дуже окциденталізована Швецією), долиною Ельби, Східними Альпами, Адріятикою, Егейським морем, з одного боку, і Чорним морем та долиною Дніпра й Західної Двіни (Давгави), зі східного боку. Хоча, безумовно, її межі завжди були мінливі. Водночас географічно серединна лінія Европи пролягає лінією від Ризької затоки до гирла Дністра.

       Внутрішньою проблемою Візантійської імперії було те, що вона від VIII ст. майже постійно занепадала в усіх вимірах. Від ХІ ст., зберігаючи свою пишноту, багатства й геополітичні впливи, вона невпинно відставала цивілізаційно від Західної Европи, хоча й не усвідомлювала ще цього, засліплена розкішшю та високою освітою своїх панівних верств. Її історія закінчилася в середині XV ст. із захопленням Константинополя турками. Але її церковні, релігійні, культурні традиції вплинули на всю Середню Европу, передусім на ті країни, що прийняли православ’я: Болгарію, Сербію, Русь, Велику Моравію, Волощину й Молдаву. Спорадично мистецькі, інтелектуальні та соціяльні впливи Візантії проникали і в католицькі країни Середньої Европи, видозмінюючи їхню культуру: Чехію, Угорщину, Хорватію, Польщу, простір Балтики.

      Так вимальовується перша наша теза в цій темі: візантійство як ментальна субстанція Середньої Европи; відповідно середньоевропейська людина за ментальністю була більше духовною, ірраціональною, емоційною, порівняно із західноеропейським раціоналістичним типом мислення і світопереживання, їй властиве більше «барокове» художнє освоєння дійсности, на відміну від західного раціоналістично-гармонійного, класицистичного художнього мислення, не випадково стиль бароко так пишно розцвів у Середній Европі у XVІІ ст.; водночас Середня Европа не пережила такого стрімкого урбанізму, як Західна, вона залишилася більше патріярхальною, «селянською», і тому в її культурній свідомості відіграє до сьогодні велику роль саме фольклор. Від XVІ ст. в Середній Европі розвивалася цілком інакша за духом і стилістикою художня література, хоча вона й приймала як домінантні західні літературні впливи: ця література завжди мала сильне романтичне підґрунтя, тяжіла до інтимного зображення дійсности (яскравий приклад – поема литовського автора Критіонаса Донелайтіса (1713–1780) «Пори року», в якій природа наче перепускається крізь внутрішні переживання письменника і ліричного героя).

      У Середні віки майже весь простір Середньої Европи охопили чотири великі держави: Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Угорське й Сербське королівства, останнє занепало швидше – у XIV ст. – і тоді на Балканах запанувала Оттоманська Порта, постійно шарпаючи всю Середню Европу, руйнуючи її цілісність, що й стало першою причиною її загального занепаду в наступні століття. У XIV ст. об’єднання північнонімецьких міст Ганза почало стрімко просуватися вздовж узбережжя Балтійського моря і поширювати свої соціяльні й культурні впливи, перейняті німецьким практичним та раціоналістичним духом. Між долиною Німану і Фінською затокою для цих впливів основу зробили завоювання рицарів-хрестоносців, які доглибинно окциденталізували ментальність трьох майбутніх націй: естонської, латвійської і литовської. Паралельно Швеція міцно заволоділа всією Фінляндією і зробила її своєю «органічною провінцією». Ці два процеси обумовили появу великого і «гострого» германо-скандинавського клину, який кардинально змінив життя і світовідчуття північних регіонів Середньої і Східної Европи. Символом цього процесу є постання гігантського міста Санкт-Петербурґа (1703) не тільки як столиці нової Російської імперії, а й як великого окциденталістського центру, який систематично й уперто змінював почуттєвість цієї імперії, створював у ній прозахідну якісну державницьку й культурну еліти. І за архітектурою, і за стилем буття – це було «німецьке» місто, передусім розбудоване італійськими, французьким архітекторами й художниками. Факт існування цього міста уможливив пізніше наближення цієї евразійської держави до Західної цивілізації, саме він згодом спровокував ультрарадикальну, прозахідну за своєю ідеологією революцію в цій країні, яка, правда, обернулася моральною і культурною катастрофою для неї, результати якої трагічно відбиваються на сучасности Росії, перетворюючи її на глобально руйнівну потугу, що й є однією з кардинальних причин нинішньої війни проти України. Якщо оцінювати це явище глибше й ширше, то очевидно, що це відбувається знищувальна війна проти Середньої Европи якраз агресивної Східної Европи.

      Східну Европу мимовільно сконструював київський князь («конунґ і каган» – Є.Маланюк) Володимир. На цю тему можна прочитати цікаву книгу українського історика Дмитра Гордієнка «Народження Східної Европи: українські трасформації» (К.: Дух і літера. 2019). Його стрімке об’єднання руського простору й прийняття східного християнства назавжди змінило ментально-цивілізаційну парадигму земель в басейні Дніпра як центральної і священної ріки макрорегіону. Саме князь Володимир закріпив володіння Русі в долині ріки Оки та у верхів’ї Волги, таким чином відкривши простір до Уральських гір – природного східної географічної межі континенту Европа. Трагічним наслідком цієї конструкції були цілком ослаблені східні межі: звідти, зі степів Евразії раз у раз вривалися жорстокі кочівники й руйнували цілісність Східної Европи. Це зумовило ментальну видозміну Східної Европи, яка набула в такий спосіб азійських ознак. Найяскравіше це видно на прикладі Московії: після монгольської навали вона перетворилася на напівазійську державу і протонацію. Те саме можна сказати про народи і країни Кавказу й Закавказзя. Інакше кажучи, крайні частини Східної Европи почали втрачати свої духовні ознаки візантійськости під впливом «подувів» Азії. Конструкція Володимира Великого розпалася. Паралельно вже у ХІІ ст., як це першим помітив український літературознавець Михайло Возняк («Історія української літератур», 1920), в українській та білоруській етнічних субстанціях, в їхніх культурах намітилися сталі тенденції до зближення із Середньою Европою, намітилося толерантне ставлення до католицтва, до переймання далеких західних культурних впливів. Так витворилася та глобальна інерція, яка триває до сьогодні: постійне «магнітне» зближення просторів на схід від долини Дніпра із простором Середньої Европи; пізніше це оформилося як національна політика білорусів і українців та їхніх держав: взаємодіяти із культурами та цивілізаційними інтенціями Середньої Европи.

      Отже, сутністю історичного процесу в Східній Европі є її постійне геополітичне й геокультурне розпадання. Це відбувається передусім під впливом цивілізаційного та ментального тиску з боку Азії. У час правління Петра І Російська імперія знов сконсолідувала простір Східної Европи і повела свій завойовницький наступ на Середню Европу, але вже як напів азійська цивілізація, що й цілком правильно описав на рівні теорії цивілізацій і геополітики знаменитий російський культуролог та ідейний імперець Ніколай Данілевський.(1822–1885) в праці «Росія і Европа» (1871), яка стала настільною книгою для всіх наступних поколінь російських ідеологів імперської експансії. Для Данілевського і для цілої когорти російських панславістів, які активно формувалися як політичний рух та ідеологія від 1820-х років, концепція протиставлення Росії як цивілізації Сходу Европи цивілізації Заходу мала сакральні основи: вона передбачала завоювання всієї Середньої Европи, включно із Константинополем, і перетворення Росії на супердержаву на планеті з подальшою її гегемонією над всією Евразією.

      У дещо змодифікованій версії ця концепція перейшла в ідеологію російського большевизму/комунізму, коли СССР поступово захопив (до 1945 р.) весь простір Середньої Европи і став гегемоном для Евразії. Тому в офіційній совєтській пропаганді тема Середньої Европи навмисне затиралася як небажана. У совєтську науку стало увійшли тільки поняття «Східна і Західна Европи». Певною мірою від цієї, по-імперськи хибної, візії ми залежимо й сьогодні, не уводячи в активний науковий і політологічний обіг поняття «Середньої Европи».

ІІ

Український аспект

      В українській класичній історіографії, а відтак і в українській національній свідомості, склалася думка, що польське просування на схід, в руський простір, було суцільним нищенням українського народу і його культури. Насправді це було не зовсім так. Тут маємо справу із великим історичним міфом, який до сьогодні заважає нам бачити сутності історичних процесів. Цей історичний міф був створений ще у XVIII ст. на основі етнічних емоцій українства часів Хмельниччини, коли велася запекла боротьба з Польщею. Його кардинально посилили промосковські наративи, які запанували в Україні після Полтавської катастрофи 1709 р. На кінець XVIII ст. вони вилилися у завершену концепцію  про нібито відвічну «єдність православно-руського світу» супроти ворожого «католицького Заходу», вістрям якого була демонічна Польща (якраз зухвало поділена в цей час – 1772–1795 рр. – трьома імперськими потугами). На рівні історіографії ця концепція була досконало описана в етапній книзі «зевершеного малороса», корінням із Ніжина, Дмитра Бантиш-Каменського (1788–1850) «История Малой России: От водворения славян в етой стране до уничтожения гетьманства» (1822).

      У цій великій темі передусім треба з’ясувати один принциповий момент: великою мірою спочатку польська держава, як сусіднє їй Велике князівство Литовське, потім, від 1569 р., об’єднана Річ Посполита, розвивалася на ґрунті західних ренесансних впливів. Ще у XV ст. в їх простір прийшли книгодрукування, університетська освіта, латиномовна література, католицька якісна теологічна думка, дух громадянства у вигляді міського права (магдебурзького права), практика церковних браств, культ естетичного у вигляді мистецьких практик ренесансної та згодом барокової культури, ідеї протестантизму та його культурна пропаганда у вигляді агітації за відродження рідних національних мов і відповідне книгодрукування. Західні цивілізаційні впливи через польську суспільність змінили побут, соцільні звички й поведінку, ментальніть великої частини українського та білоруського народів. Кордони Речі Посполитої стали межами, куди сягали невидимі окцидентальні цивілізаційні впливи. Саме в цій державі вони перетнули Дніпро й почали «тиснути» на степову зону України. Як не раз доводив сучасний політолог Микола Рябчук, навіть ще в ХХ ст. українці, які проживають у межах цього простору, відрізняються своєю політичною поведінкою, етикою політичної пам’яти від українців з-поза меж цього простору (див. його книги «Від Малоросії до України: Парадокси запізнілого націєтворення» (2000), «Дві України: Реальні межі, віртуальні війни» (2003) та ін.).

      Після того, як українці й білоруси «поварилися» у польсько-литовському культурному морі, їх почала відрізняти прірва ментальної відмінности від жителів Московії. Про це свідчать тисячі живих висловів та фактів середини XVII ст., вже після Переяславської ради, коли українські козаки, шляхта чи церковники відгукувалися про московитів як про дикунів. Цю прірву між двома ментальними світами геніяльно показала Леся Українка в драмі «Бояриня» (тому цей твір має вивчатися в українській школі з особливою уважністю й доскіпливістю!). Те саме маємо і в Білорусі, де ментальні світи ніби й єдиних у вірі православних народів цілком різко контрастували між собою, настільки, що московити, часто приходячи на землі Булорусі, поводилися з місцевою людністю, як варвари, прагнучи максимально викорінити, знищити її.

      Про цю проблему культурно-ментального входження українства в простір історичної Польщі цікаво й глибоко трактує недавнє дослідження Наталі Старченко «Українські світи Речі Посполитої: Історії про історію» (К.: Laurus, 2021), з якого ми бачимо, що руський світ цілком повновартісно сприймав усі засади польської культури й соціяльного життя.

      Коли у XVIII ст., після Полтави, почався наступ Московії Петра І на Середню Европу, то він супроводжувався насамперед докорінним знищенням всіх ознак окцидентальности на теренах Білорусі й України. Так зав’язалася та запекла боротьба з «Середньою Европою», яка триває до сьогодні. Безумовно, призвідниками цієї перемоги Москви над Середньою Европою (хоча й несвідомими!) були православні фанатики, своєрідні «фундаменталісти православ’я» – Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Ісайя Копинський, Єлисей Плетенецький, Йов Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда, Тарасій Земка, Афанасій Филипович та ін., – які першими витворили ідеологію затятости в православ’ї, тотальної насторожености до західних впливів, ідеалізації єдиновірної Московії, добровільного приєднання руського світу до неї. Відтак через їхні настанови в середині самої України завирувала безнастанна внутрішня боротьба між прихильниками західного й східного розвитку нашої країни та культури, хоча самі ці діячі й культурники часто широко черпали із окцидентальної культури, запозичували західні методики й практики самоорганізації. Триває вона і досі. І причиною нинішньої жахливої війни є саме цей православний фундаменталізм, який не тільки створив першу версію ідеології москвофільства в руському світі, а й сакралізував та теоретично обґрунтував ідею «єдности русько-православного простору», починаючи від знаменитого й доленосного київсько-могилянського «Синопсису» (1674), за редакцією Інокентія Ґізеля, скільки б ми не ховали його за лаштунки нашого «церковного патріотизму». Відтоді в усьому руському світі розгорілася візія всеохопного змагання з католицьким Заходом як із нібито «відступницьким», «бісівським» явищем. Тому так зручно підхопив цю візію-ідею «тішайший» московський цар Алєксєй Михайлович (правив у 1645 – 1676 рр.) і його камарилья, що ця релігійна емоція опановувала маси, які самі воліли під московського царя (див. книгу Віктора Горобця «Волимо царя східного…” Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава» (2007).

      До кінця XVIII ст. весь простір Середньої Европи був поглинутий сусідніми до нього імперіями: Оттоманська держава тримала всі Балкани (окрім Чорногорії), Австрія захопила терени Словенії, Чехії, Хорватії, Угорщини, Трансильванії, Словаччини, після 3-го поділу Речі Посполитої (1795) – Південної Польщі, українських Закарпаття, Галичини й Буковини; Прусія оволоділа теренами польського Помор’я, Познаньщини, Силезії, Центральної Польщі (Надвіслянщини); Московія захопила простори Правобережної України, Білорусі, Литви і все узбережжя Балтійського моря від Фінської затоки до Кеніґсберґа. Інакше кажучи, цивілізаційний світ Середньої Европи цілковито щез з-перед очей решти Европи. Геополітично це була насамперед велика перемога Росії, яка відтоді почала нависати над Европою як вічна загроза. Це й стало фактологічною основою для геополітичної теорії Х.Дж.Макіндера про вирішальність простору Середньої Европи для долі всієї планети. У ХІХ ст., після успішних для себе наполеонівських війн, Російська імперія закономірно перетворилася на «жандарма Европи», який у період деспотичного царя Ніколая І зухвало наглядав за кожним кутком континенту, чи там не відбувається чогось, їй небажаного, надто свободолюбного.

      Ця перемога над Середньою Европою обернулася на колосальну загрозу, по-суті, для всього світу. І ось чому: по-перше, Росія, стимульована невситимістю свого імперіялізму, розв’язала Першу світову війну, бажаючи насамперед захопити українську Галичину, щоб цілковито знищити український національний рух, який підважував суцільність імперії (першими про це написали українські історики Іван Кревецький і Степан Томашівський у працях, відповідно, «Росія і Галичина» (1914) і «Галичина: історико-політичний нарис» (1915); по-друге, екзальтована власною величчю, Росія народила два взаємозаперечні, але й споріднені ментально, суперруйнівні політичні та ідеологічні рухи: чорносотенство, яке стимулювало европейський фашизм у міжвоєнну добу, виробило його стилістику й моральну наснагу, і большевизм, який у вигляді агресивного СССР став загрозою для стабільности всієї планети до кінця ХХ ст., будуючи тоталітарні режими на різних континентах – від В’єтнаму до Анґоли, від Нікараґуа до Сирії, ведучи безнастанні війни з демократіями в усіх можливих кутках світу, розміщуючи свої військові бази під носом у США – на Кубі, тобто відверто загрожуючи стабільности Західної цивілізації.

      І Перша, й Друга світові війни, парадоксальним чином, мали й свої позитиви: внаслідок глобальних геополітичних пертурбацій були відроджені держави Середньої Европи: Фінлядія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Чехословаччина, Угорщина; Греція, Сербія, Болгарія і Румунія відродилися ще в ХІХ ст., але завжди потерпали на геополітичну нестабільність. Після 1945 р. над цим простором встановив свою гегемонію Совєтський Союз у вигляді насаджених в цих країнах диктаторських «соціялістичних» режимів. Однак у політичній свідомості та офіційній пропаганді світу Европу продовжували ділити тільки на дві частини: Західну, вільну, і Східну, яка перебувала під совєтським (російським) домінуванням. Ще сильніший поштовх до самовідновлення Середня Европа отримала після падіння комуністичної системи й гегемонії СССР протягом 1990–1991 рр. Тоді отримали незалежність Литва, Латвія, Естонія, Білорусь, Україна та Молдова.

ІІІ

Складнощі з визначеннями

      Сьогодні в українській культурній свідомості та геополітичних уявленнях панують певний хаос і нечіткість щодо розуміння Середньої Европи. З одного боку, ми усвідомлюємо, що країни Середньої Европи суттєво відрізняються від православних етносів України й Білорусі в багатьох аспектах; з іншого, ми відчуваємо, що без поглибленого діялогу із середньоевропейськими націями і культурами ми наче бідніємо, «звужуємося». Тобто знову якась парадоксальна ситуація. За всі роки української державної незалежности (від 1991-го) у політиці країни не була виставлена як пріоритет орієнтація саме на середньоевропейський цивілізаційний простір. Ми воліли говорити про загальне зближення з Европейським Союзом, з НАТО тощо, але суттєво не поглиблювали стосунків із країнами Середньої Европи, окрім хіба що Польщі. Більше до цього нас підштовхнула лише війна 2022-го року.

      В Україні говорили, правда, про Балтійсько-Чорноморську вісь ще від початку 1990-х рр., від 2016 р. почали говорити про «Союз Тримор’я», перший саміт якого відбувся в Дубровнику з ініціятиви Хорватії і Польщі. Невдовзі Україна стала партнером в цьому об’єднанні, наразі тільки прокламативному. Це об’єднання зорієнтоване на співпрацю в просторі між Адріятикою, Балтикою і Чорним морем. Цікаво, що організатори «Тримор’я» від самого початку запрошували Україну, але адміністрація Президента П.Порошенка чомусь вирішила, що це не важливо.

      Проблемою є те, що в Україні не ведуться серйозні наукові розмови про сутність й історичну роль простору Середньої Европи. У нас майже нема спеціяльних ґрунтовних книг на цю тематику. Назвемо лише перекладну книгу Е.Брікса і Е.Бузека «Ще раз про Центральну Европу: чому майбутнє Европи вирішується саме тут?» (К.: ДІПА, 2019), яка має суто політологічний зміст. Провідні українські культурологи, розмірковуючи про феномен Середньої Европи, звертаються переважно до майже випадкового, хоча й глибокого, есею Мілана Кундери (1929–2023) «Трагедія Центральної Европи» (1984), який був більше ідейним протестом проти совєтської окупації макрорегіону, аніж культурологічним чи історіософським розмислом. Натомість фундаментальна праця видатного польського історика Оскара Галецького (1891–1973) «Кордони Західної цивілізації. Історія Центрально-Східної Европи» (1952), яка найконцептуальніше представляє історичну й геополітичну ролі та ментально-культурні особливості Середньої Европи, майже не згадується в Україні. Це та книга, яка б мала бути «настільною» як в українських науковців, так і політиків, оскільки доля і майбутнє Середньої Европи є надзвичайно важливими для нас, українців.

      В Україні перекладена глибока книга польського історика Пьотра Вандича (1923–2017) «Ціна свободи: Історія Центрально-Східної Европи від Середньовіччя до сьогодення» (К.: Критика, 2004), яка є на сьогодні чи не єдиним історіографічним надійним джерелом з теми Середньої Европи. Звертає на себе поняттєве визначення: Центрально-Східна Европа. Така культурологічна й геополітична теза польського вченого виходить, очевидно, із ідей О.Галецького про кількасотлітній цивілізаційний симбіоз між Середньою і Східною Европою, принаймні її західною частиною (до правого берега Дніпра). До цього поняття ми ще повернемося. Ця книга зосереджена на феномені трьох (чотирьох, якщо враховувати Словаччину, яка була органічною частиною спочатку історичної Угорщини, а потім – єдиної Чехословаччини) країн: Чехії, Угорщини, Польщі. Однак таке розуміння Середньої Европи є прикладом її звуженого трактування. І це часто дезорієнтує українських науковців, які починають розуміти під Середньою Европою лише простір між Карпатами і Балтикою (сучасна його геополітична реалія – Вишеградська четвірка).

      Так трапилося із загалом цікавим дослідженням літературознавця Ярослава Поліщука «Пошуки Східної Европи: тіні минулого, міражі майбутнього» (Чернівці: Книги-ХХІ, 2020). Автор не тільки часто й сумбурно змішує поняття «Середня Европа» і «Східна Европа», а й висловлює цілком наївні сумніви, чи є, наприклад, країни Балтії і балканські країни Середньою Европою, чи ні. Тобто у свідомості українського науковця (і це типовий приклад!) й далі панує уявлення про Центральну Европу тільки як про простір між Карпатами і Балтикою – явно звужене тлумачення явища, й цілком немає ніяких цивілізаційних, ментально-духових, культурних критеріїв щодо визначення меж та історичних засад Середньої Европи, бо ж країни Балтії, скажімо, в багатьох аспектах є більше окциденталізовані, аніж Угорщина чи Словаччина, а країни Балканського півострова всі без винятку несуть в собі головні характеристики середньоевропейства: візантійство – в цивілізаційній основі, містицизм-ірраціоналізм – в ментальності, суттєва окциденталізованість – в культурі.  Як би не відрізнялися між собою балканські країни, скажімо, Хорватія і Болгарія чи Греція і Румунія, всі вони категорично відрізняються від західноевропейських країн і водночас мають чітке розуміння того, що вони – не Східна Европа. Це ж однозначно.

        Тож відсутність ґрунтовних наукових праць з історії Середньої Европи, культурологічних досліджень про її специфіку призводить до систематичної плутанини щодо визначень меж і геополітичних особливостей цього макрорегіону. А це, своєю чергою, веде до політичних помилок, як ми навели приклад із адміністрацією Петра Порошенка, яка не розгледіла геополітичної користи в ідеї об’єднання простору Середньо-Східної Европи, до нашої теоретичної залежности від російських імперських наративів, які однозначно зараховують Україну і Білорусь до Східної Европи з усіма наслідками цього визначення. Не беремо до уваги кількох історій країн Середньо-Східної Европи підручникового типу, які написані з позицій об’єктивізму, як інформаційні студії й не несуть в собі якоїсь цілісної ідеї консолідації середньоєвропейського простору.

       Про ці глобальні проблеми мені довелося писати ще понад 20 років тому, застерігаючи, що без створення «середньоевропейського хребта» стабільність всього континенту буде загрожена (див.: Баган О. Українська Понтида: Геополітичні виміри сучасної України. Дрогобич: Коло, 2002). Правда, тоді українські еліти воліли вести й далі свої «багатовекторні» маніпуляції і ніякого обговорення проблеми не відбулося. Така наївна байдужість та сліпота щодо гострого усвідомлення геополітичних загроз призвела, зрозуміло, до нинішньої війни. Про проблему російського імперіялізму як головну для України автор застерігав також. Намарне.

       Отже, можемо зробити попередні висновки.

1. Середня Европа стала історичною і геополітичною жертвою через агресію в її простір імперій із півдня, сходу і заходу, які суттєво поруйнували цивілізаційні та культурні своєрідності макрорегіону. Водночас Середня Европа зуміла створити такі потужні історичні феномени, як Велике князівство Литовське, яке простягалося через всю Білорусь, Волинь, Правобережну й частково Лівобережну Україну, сягало Лівонії на Балтиці і Чорного моря; Угорське королівство, яке охоплювало терени Словаччини, Трансильванії, Хорватії, Боснії і Північної Сербії; Річ Посполиту, яка один час через династійний союз із Угорщиною у XVI ст. об’єднала весь цей простір і включала в себе всі землі Великого князівства Литовського. Ці три великі за територією держави стали на певний час гігантськими «цивілізаційними мостами», через які цивілізаційні впливи Заходу як явного лідера на континенті Европа просувалися на схід.
2. Паралельно ще від доби об’єднаного Галицько-Волинського князівства (ХІІІ–XV ст.), як спостеріг видатний український історик Степан Томашівський (1875–1930), в ментальності й культурі Русі виникли сталі процеси ідеологічного й геополітичного руху на захід, тобто на зближення із Західною цивілізацією. Цим руські мешканці пізніших Білорусі та України, як і Новгородської та Псковської земель, кардинально відрізнялися ментально від мешканців-русичів пізнішої Московії, Суздальсько-Володимирської землі.
3. Взаємодія між Середньою і Східною Европами на теренах Білорусі й України (Новгород і Псков фатально впали перед наступом Московського князівства у XV ст.) витворила унікальний цивілізаційний феномен Середньо-Східної Европи, коли чіткі межі між історично відокремленими великими територіями майже щезають і вони починають жити в симбіозі. Власне, на цьому наголошував Оскар Галецький. Ця історіософська теза добре теоретично розпрацьовувалася й раніше в польській культурологічній, геополітичній та історичній думці протягом всього ХХ ст. і вона суттєво вплинула на мислення польської еліти (Єжи Ґедройц, Юліюш Мєрошевський, Юзеф Лободовський, Леон Василевський, Влодзимєж Бочковський та ін.). Сьогодні, наприклад, її яскравим репрезентантом є польський політик і політолог Пьотр Кульпа, який часто виступає в українських медіях.
4. Геополітично Середня Европа через цю взаємодію із Східною Европою є перманентною глобальною перешкодою для наступу агресивної Евразії (нині її представляє Російська Федерація). Як тільки Середньо-Східна Европа послаблюється – Евразія приходить у простір Европи як смертельна загроза: так було в часи російського царя Ніколая І, в часи диктатора Сталіна. Тому об’єктивною понадчасовою метою всіх  народів Середньо-Східної Европи є плекання в собі ментально-культурних засад окциденталізму та збереження середньоевропейської самобутности, згуртування своїх політичних зусиль для протистояння цьому тискові Евразії.
5. Україна є вирішальною частиною цього Інтермаріюму (вживемо цей сучасний термін на позначення Середньо-Східної Европи), оскільки геополітично розташована так, що стає головною перепоною для руху Росії-імперії на захід. Предусім вона відділяє її від Чорного моря (Росія володіє тільки його східним узбережжям), а це унеможливлює масштабне проникнення російських геополітичних впливів на Балкани. Україна своїм населенням, суттєво окциденталізованим, перейнятим західною культурою, і своїми державницькими інституціями творить своєрідний мур перед Москвою, яка не може проникнути в простір Подніпров’я, щоб звідти атакувати Середню Европу, як це сталося після Полтави. Так вона ніби «виштовхує» Росію в простір Евразії, стимулює зосереджуватися на геополітичних проблемах Центральної Евразії. Вирішальним фактором стабільности України є наявність незалежної і сильної Білоруської держави. Нинішнє васальне становище Білорусі щодо агресивної Росії є головною причиною геополітичної вразливости України.
6. Водночас країни Середньо-Східної Европи мають розуміти, що їхня безпека залежить від міцности України. Розбалансованість Інтермаріюму є головною причиною його слабкости. Тому вирішальним кроком розбудови, зміцнення й розвитку Середньо-Східної Европи має стати її концентрація на самій собі, усвідомлення її політичними і культурними елітами місії цього простору як найважливішого для стабільности світу, з чого ми починали наше есе, цитуючи Х.Дж.Макіндера.
7. Українські еліти першочергово мали б дбати про про якнайширші контакти нашої країни із Середньою Европою, про створення постійних спільних ініціятив для розвитку цього макрорегіону в геополітичному, військово-стратегічному, економічному, торгівельному, інфраструктурному та культурному планах. Для цього потрібною є перебудова всієї системи міжнародних стосунків у такий спосіб, щоб пріоритети Середньої Европи були на першому місці.
8. Геополітичною проблемою Середньо-Східної Европи є її подрібненість на невеликі за розмірами держави і, головне, ментальна непризвичаєність бути глобальним геополітичним гравцем. Тому першим завданням для цього макрорегіону є ініціятива з виділення ролей трьох його можливих геополітичних лідерів. Потенційно такими лідерами мали б стати Україна, Польща і Румунія. Водночас Інтермаріюм мав би «притягнути» до себе дві геополітично значущі країни з інших мкрорегіонів: Швецію на півночі й Туреччину на півдні. Ці дві особливі держави об’єктивно зацікавлені в зміцненні Середньо-Східної Европи, бо за цієї умови вони отримують геополітичні переваги. Тож вже сьогодні нагальними є зустрічі у такому п’ятірному форматі для вироблення єдиної геополітичної стратегії Інтермаріюму.
9. Особливо значущою зоною Середньо-Східної Европи є Чорне море. Це протір, звідки Росія найуразливіше атакує всю Европу, загрожуючи одночасно Закавказзю, Балканам і Середній Европі. Звідти вона «підважує» Україну. Тому надзвичайне значення має активність в цьому просторі об’єднаного Інтермаріюму. Сьогодні потрібним є «Чорноморський пакт», який би включав такі пункти взаємодії в цьому макрорегіоні: а) проголошення Чорного моря зоною стабільности, в якій були б виключені всі можливі мілітарні градації, збільшення і розвиток військових флотів тощо; б) створення координаційної взаємодії між флотиліями України, Румунії, Болгарії, Туреччини і Грузії з метою запобігання агресивним діям Росії; в) вироблення стратегії на культурне зближення між країнами Чорноморського регіону, з відкриттям відповідних науково-дослідних центрів, університетських програм, культурологічних проєктів; г) розвиток економічних та торгівельних ініціятив для глибшого й продуктивнішого інфраструктурного розвитку потенцій макрорегіону.
10. Ідея об’єднаної Середньо-Східної Европи не мала б стати якоюсь альтернативою для Заходу, а якраз ініціятивою синергії з ним. Тому всі глобальні геополітичні проєкти мали б ґрунтуватися на союзницьких діях із провідним державами Европи й Північної Америки. Адже кожна велика держава Заходу отримає закономірну геополітичну вигоду із взаємодії із Середньо-Східною Европою. Усі нинішні політичні казуси й неприємності в просторі Середньо-Східної Европи, як то диктаторський режим в Білорусі, корумповані й цинічні уряди в Угорщині й Словаччині, замкнутість Сербії, є лише тимчасовими «хворобами», зумовленими попереднім довготривалим перебуванням країн цього простору в підневільному, понівеченому стані.