Що таке націоналізм?

Дмитро Донцов

Що таке націоналізм?

(Державна нація – №1-2)

 

Націоналізм, течія, що називає себе якраз цим ім’ям, – нова течія на Україні. Бо всі инші напрямки нашої громадської думки від цієї назви та її змісту досі старанно відхрещувалися.

Що ж таке націоналізм?

«На вершинах суспільности так само, як у глибині провінції, у сфері моральности та сфері матеріяльній, у світі комерційнім, промисловім і хліборобськім і аж до верстатів робітницьких, нас затроює чужинець, неначе той паразит»[1].

Так писав один із найвизначніших французьких мислителів нашого часу, даючи яскраву формулу націоналістичної доктрини, метою якої є боротьба з чужим в ім’я свого. Цю формулу може прийняти всякий, у тім і український націоналізм. З тою лише різницею, що головними противниками нашої доктрини всередині нації є, з одного боку, імпортований соціялізм, лише не німецький (як у Бареса), а російський, з другого – не фінансові барони (як у Бареса), а донедавна – ще сильне феодальне монархічне дворянство. Назовні нашим противником, як і для французького націоналіста, є завойовницький імперіялізм із Півночи: там — його інвазії датуються ще з галльських часів, у нас – від XII віку. Опріч Півночи, загрожені ми й з инших боків, але, як у Франції, не на Італію й Англію, так і в нас – не на Захід була зосереджена оборонна енергія нації в останні часи. Розуміється ця енергія скеровувалася також і проти Заходу, але по Хмельниччині Захід є для нас тим, чим Англія – для Франції по Столітній війні, частина нашої програми, але не її суть, тим менше її цілість.

Отже, всередині соціялізм і монархізм.

Ми не є людоїди. Ми не є анархісти, не фанатики класократії і ніколи не стояли за бунт для бунту. Але ми не є фанатиками тої чи иншої форми правління, а відстоюємо «примат зовнішньої політики над внутрішньою», який винайшов не, як думають монархісти, «один із найбільш галасливих представників українського інтелігентського націоналізму», лише незнаний українським історикам німецький історик Ранке, який внутрішній устрій держави підпорядковував вищій цілі – утримання державної незалежности. Про се пише найвидатніший із новочасних істориків Німеччини Герман Онкен: «Політична організація внутрішніх сил мусить підлягати зовнішньому наказу життя, не навпаки. Це відрізняє її (цю засаду) від усіх доктринерів певної форми правління, які не зважають ні на особливості становища нації навні, ні на географічне становище, ні на оточуючий світ сусідів, ні на вплив всіх цих чинників[2].

Монархія з чужим принцом при існуванні цієї системи в Середній Европі могла б кілька літ тому ще бути запорукою незалежности України, тепер монархія з українського роду, що вже присягнув на вірність державі російській, такої запоруки не дає, тому ми проти неї…

Ми ніколи б не виступали проти класи, яка, претендуючи на провід у національнім житті, довела б свою корисність для нації, яка, як італійська аристократія, що гинула по Шпільберґах та инших мордовнях, боролася б за незалежність нації, яка, маючи своїх Пушкарів, як Ґеорґа Дозу, що підняв повстання проти «панів», коли Угорщина вела тяжку боротьбу за незалежність, здавила б і це повстання, і зовнішнього ворога, яка, як Орлик, клялася б спершу «боронити інтегральність території» України, а тоді вже «свобод війська Запорізького», яка спершу думала б про «patria», а потім вже про «libertates» свого стану[3]… Але чи наша аристократія має з цією щось спільного? Аристократія, яка ставить інтереси стану над інтереси держави, яка братається з тюремниками наших Шпільберґів, яка лише вміє нарікати на невдячність «черні», замість того, щоб гартом і мудрістю здобути її і незалежність країни своєї? Чи всі ці, колись «жадною толпою стоящіє у трона» наїзника, які ледве маленьку іскорку давньої велячи видобули з себе в 1918 році, аби при першій небезпеці її згасити, є кандидатами на провідників, перед якими могли б ми схилитися?

З почуттям болю і жалю відповідаємо: «Ні, тисячу разів ні! Вони є мертві для нації, лише як одиниці можуть служить їй. У масі ж затруюють душу народу ідеологією Переяславщини в її найгіршій інтерпретації».

Чи ми їх уважаємо за чужинців? Ні! Як Кисіль, вони – кість від кости нашої, лише кістки українські обросли в них чужим м’ясом, а найголовніше: душа їхня стала чужою нам і краєві. Боремося з ними, як із тими, що стоять на дорозі державного визволення країни і маємо право і обов’язок робити це, як ті французи, які в Столітню війну боролися з шляхтичами, що складали присягу англійському королеві…

Соціялізм? Ми не є «реакціонери», і ніхто більше за нас не тішився б, коли б наше робітництво досягло чисельної і моральної сили, наприклад, англійського робітництва, придбало собі його політичний змисл і активність. Але наш соціялізм – це соціялізм Сходу, це бунт невільника, який прагне нового «доброго пана». Це соціялізм фелахів, що вже не мають відваги сказати, що нація – це нісенітниця, але ще не мають відваги проголосити, що «нація – це я», це моя класа. Через це повстають вони проти всякої своєї держави і через це не можуть ніколи створити власної. Їхньою доктриною є туманний космополітизм, їхня відпорна сила – слабка, їхня програма – не аксіома, а теорема, що її треба довести, замість віри, вони мають хиткий розум, що відступає перед силою аргументу, підпертого аргументом сили. Їхнім ідеалом є не нація, велика та дужа, сильна всередині і навні упоєна власною працею і енергією, лише плем’я, лише рівний поділ «благ» і пан, все одно свій чи чужий, який цей поділ забезпечить. Вони є експонентами чужинців і їхньої науки, затруюють душу нації наукою міжнаціонального братерства, що розслабляє.

Ці обидві науки – монархізм і соціялізм – такі безсилі, обидві зиркають поза межі держави. Перші – заслабкі, аби організувати плебс, тому шукають, як Австрія, що помирала, в 1849 році проти мадярів, чужої помочи проти збунтованої «черни». Другі – це гайдамаки без політичного ідеалу, тому й також спрагнені чужої організуючої сили. Як у давній Польщі, де «найясніша Імператорова» була прибіжищем і шляхти проти хлопства, і хлопства проти шляхти… І одні, і другі все готові кидати чужому Цезареві кожного визнавця нової національної релігії, який голосить месіянство власного народу.

І одні, і другі тому так люблять «Европейський Схід» із його аморфністю, де добре себе чують лише раби татарського монархізму або татарського колективізму.

Гаслом соціялістів є земля і воля, як у давнину говорили – panem es circenses, все одно, який цісар їх дасть. Гаслом монархістів є порядок, символом – ліктор із різками. Кличем націоналізму натомість є земля (супроти монархістів) і власна влада супроти «волі» під чужим пануванням соціялістів.

Чи це значить, що націоналізм висить у повітрі, що він – безкласовий? Ні, лише ми тримаємося погляду Шпенґлера на націю: «Jeder Stand erlebt den Rest der Nation nur in Bezug auf sich selbst». Колись аристократія була нацією, потім стала буржуазія, тепер в Росії – «пролетаріят». І ми б прийняли і одну, і другу націю, коли б ці наші класи схотіли нею залишитися. Але вони цього не хочуть, бо нація – це не Інтернаціонал і не античний Европейський Схід. Коли за цей ідеал не хочуть стати ні шляхта, ні робітництво, то взяти його реалізацію на свої плечі мусить селянство – та «класа, яка несла, починаючи від 1917 року, тягар боротьби за визволення країни, яка веде перед ц продукції країни, яка переповнена стихійним і щойно осудженим патріотизмом. Селянство, уживаючи мови Шпенґлера, є у нас тим станом, у якім відбувається пробудження свідомости нації, станом, душа якого найсильніша і яка всі инші «durch die Macht ihres Erlebnisses im Banne halt».

Чи ми є фанатиками села? Ані крихітки. Вважаємо абсурдом замикатися в його вузькі рамки, але почин перетворення України з нації каліки в модерну націю вийде з села, національна стихія якого засимілює чуже почасти місто і дасть керунок його політиці як політиці цілої надії, як це сталося у селянській Франції, у фермерській колись Америці, в Сербії, в Болгарії та ин.

Провід у сім русі, у сформуванні класи в націю мусять взяти націоналісти різних станів, як провідниками національних рухів XIX віку були німецькі студенти й ремісники, італійські змовники, польські офіцери та інтелігенти балканських народів. Допомагати їм буде спільна традиція, мова та спомини про спільні терпіння і спільні зусилля.

Це що до нашого quid. Ще важливіше ділить нас, наше quo-modo, від инших українських ідеологій. Соціялісти стоять за соціяльну революцію, монархісти – за соціяльний порядок, за національну еволюцію. Ми – за національну революцію, протиставляючи першим наш націоналізм, а другим – нашу революційність[4]. У цім є засаднича різниця в нашій програмі навні. На нас нападають за «контра» в нашім програмі, за його «негативізм». Так, контра є і невипадково!

«Та сама мова, спільні леґенди, – каже Барес, – ось що становить націю. З’явилися чеська, ірландська та инші нації… Як вони самоутвердилися? Через ненависть до сусідів. Погляньте на всі народи, які вийшли з-під турецького ярма, що роблять вони спершу? Серби, греки, болгари переслідують себе взаємно»[5]. Про сю ненависть говорить і Шпенґлер, і Данте, і Мак’явеллі. Вона живе у творця модерної Німеччини Бісмарка, який сильніше ненавидів своїх противників, аніж любив своїх компатріотів, в Ласаля, який дужче ненавидів третій стан, аніж любив четвертий. Ця ненависть – рушійна сила, яка у вогні боротьби творить нації, яка створила голландську націю з ненависти до Еспанії, французьку – з ненависти до Англії, чеську і мадярську – з ненависти до німців, італійську – з ненависти до Австрії, українську – з ненависти колись до Польщі, а тепер творить її з ненависти до Москви… Культ цієї ненависти – ніщо инше, лише усвідомлений досвід поколінь, які боролися за своє визволення; формулювання його прагнень; капіталізований досвід віків, який хоронить націю від злиття з чужинцем, створюючи конечну передумову всякої здорової і дійсно незалежної нації. Це відворотний бік патріотизму, який без неї є безплідний і нездатний. І тому кожний, хто старається перекреслити цей досвід поколінь, хто забивав цей сентимент у душі нації, працює над її духовим, а потім політичнім уярмленням. Бо лише з цього сентименту народжується той патoc боротьби, який веде націю по дорозі до визволення… Забивати «contra» може лише доктрина, яка проповідує наднаціональний патріотизм («Інтернаціонал Европейського Сходу»), бо цю доктрину таке «contra» лише ослаблює, але доктрина націоналізму черпає в ній світогляд боротьби, який веде націю по дорозі до визволення.

Цим моментом відрізняється націоналістична ідеологія від третьої течії в українській політичній думці – від «провансальства», від тої анемічної ідеології, яка заклятими переконуваннями, з мусу лише підносила прапор боротьби з усією ворожою нацією, уважаючи і цю ненависть шкідливою і боротьбу небажаною. Як в отамана Сірка, в цім українстві жило дві душі – мирно-космополітична і націоналістична. Це українство, як Сірко, приймало раду:

Хай першая твоя душа напише

Їм кров’ю те, чого так прагне друга,

Тоді вже зрозумів всяк твої

Нові глаголи.

Сірко відповідає, що:

Все життя писав

Їх кров’ю людською, а врешті що?

І одержує репліку:

Вагаючись писав…

Непевною рукою[6].

Це вагання і ця непевна рука – те, що відрізняє наше провансальство від націоналізму, який іде до своєї мети, не знаючи вагання, сумнівів, переконаний у тім, що лише закон боротьби панує у світі, і що це є добре.

Наші «історики» доводять, що від своєї метрополії відділилися сполучені держави Північної Америки «не під гаслом націоналізму: «Бий англійців!», а під гаслом політичним: «Творімо всі мешканці Америки власну державу», але це історична неправда. Ідея власної державности в головах провідників повстала щойно в процесі боротьби і то досить пізно (як у Богдана Хмельницького). Стимулом же розпочатої боротьби було: «Бий англійців!». Мова, віра чи рідна земля були смолоскипами, киданими націоналістами в маси, аби полум’ям ненависти запалити душі й аби (часто несвідома мета) в цім полум’ї зродилася душа нової нації.

Такою є наша доктрина. Вона ставить «patria» понад класу, а революцію проти чужої нації уважав єдиним і конечним шляхом до звільнення країни. Вона уважає, що збудження національного патосу і скерування його в два русла – любови до краю і ненависти до чужини, – це єдиний шлях для нашої нації. Вона думає, що лише власна незалежність, лише максимальний вияв сил нації забезпечить найкраще розв’язання соціяльного питання. Що лише вільна нація знайде вірну дорогу до своєї експансії навні. Що лише вільна нація знайде найліпшу форму своєї внутрішньої організації. Вона вірить, що, як по занепаді панства на Заході, так і по занепаді російського цезаро-папізму, процес дальшої дезуніфікації Східної Европи ітиме лише під гаслом воюючого націоналізму. Що без нього з накинутим чужинцями ідеалом у сфері культурної, соціяльної і політичної творчости нація звиродніє і знидіє. Звідси відмежовуємося ми від соціялізму, монархізму і демократичного провансальства як від доктрин, які не хоронять націю від отруйних впливів чужої віри, і, зменшуючи її відпорну силу навні, гальмують кристалізацію окремого осередку національної волі на Україні.

Момент, що тепер наступає на Україні, вимагає консолідації всіх сил, що можуть віддати себе для послуг новій ідеї націоналізму. Не про єдиний фронт антиподів говорю тут. Говорю про консолідацію всіх людей, однаково настроєних, людей одного темпераменту. Від нашого героїчного в масі, але хирлявого на верхах провансальства відколюється певний заступ людей, перейнятих націоналістичною ідеєю, але збриджених протухлим духом кволого лібералізму, що запанував в офіціяльному синьо-жовтім українстві… По тамтім боці відколюється група людей, що давно відвернулася від жовто-блакитництва, але патос якої не вміщається вже в умираючі комуністичні доктрини, шукаючи за новою дорогою. До консолідації цих елементів повинен стреміти націоналізм. Всім їм бридкий вітхий монархізм, усім бридке мляве офіційне самостійництво, і в усіх них живе ще дух революції. Дати їхній енергії одну програму, одну ціль і одне стремління – ось найшляхетніше завдання модерного націоналізму.

Під сим гаслом може лише перемогти нація, під ним вийти переможно з хаосу нашої доби, зі звалищ поламаних програм, знищених настроїв, моря проллятої крові…

1927 р.

 

 

[1] Maurilc Barrés. Scénes et doctrines du Nationalisme. – Т. ІІ. – С. 160-161.

[2] Onchen Über die Zusammeuhänge zwischen aüsserer und innerer Politik. – 1918. – C. 16.

[3] Pacta et Constitutiones Legum Libertatumque Exercitus Zaporoviensis etc. – Lausanne. – 1916. – C. 19.

[4] Думки про національну революцію я спершу розвинув у «Нашім Голосі», Львів, листопад 1910 р., у статті: Закопанець Д. Новий революц[ійний] фактор і соціял-демократія.

[5] Barrés. Іbid. – С. 203.

[6] Черкасенко С. Про що тирса шелестіла.