Самостійність України і жидівство

Автор: . 08 Тра 2016 в 0:03

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Олександр Мицюк


 

Самостійність України і жидівство

 

 

Жиди мріють про похорон шкідливого для них гасла й факту самоозначення малих народів. Вони стоять за відновлення централізованої Росії. Тож як же можуть до них добре ставитися оті, що стали вільними народностями? Чуємо теж від жидівських авторів, що Німеччина, Польща, Угорщина, Румунія, Росія, Австрія й чимало инших держав «просякнено таким їдким антисемітизмом, що жидам тяжко там дихати»*. Чому?

Наприкінці світової війни в переможених центральних державах і б[увшій] Росії вибухають соціяльні революції в комуністичному варіянті. Провідна роль у них – у Баварії, Угорщині, Росії – припадає жидівським революціонерам. У Баварії й Угорщині кількість жидів – учасників большевицького режиму, за признанням жидівського автора І.Лєвіна,«величезна». Не завжди вдається розпізнати національність. Але ось той самий автор впізнає серед комісарів баварської большевицької диктатури, яка існувала від 7 квітня до 2 травня 1919 р., Лєвіне, Лєвіна, Аксельрода, Ландавера, Ернста, Толлера. В.Зомбарт розібрався в національній приналежності проводирів мадярського комуністичного руху, що опанував владу в Угорщині від 21 березня до початку серпня 1919 р., і сконстатував високу відсоткову участь серед них жидівських ватажків. «Усі головні проводирі, – читаємо в нього, – були жиди: Бела-Кун, Поґані, Самуелі, Корвін-Клайн, Кунфі, Лукац. Участь жидів на поодиноких адміністративних посадах була така: з 33 народних комісарів (членів кермівничої державної ради) 24 були жидами, дев’ять християн мали менш впливові призначення… Народний комісаріят війни: з-поміж 7 народних комісарів – 6 жидів, їхні обидва заступники – також жиди; з-поміж 52 секційних шефів – 39 жидів. Народний комісаріят справ внутрішніх: обидва комісари, їхні заступники, політичні вповноважені для доручень (Beauftragen) – жиди. Народний комісаріят хліборобства: комісари – один жидівський лікар, один пастух свиней – християнин, один муляр – християнин; з 26 політичних уповноважених для доручень – 18 жидів. Народний комісаріят народної освіти: всі п’ятеро комісарів – жиди; з 10 нових завідувачів відділів тільки один не жид, з 27 секційних шефів – 21 жид. Народногосподарська рада: комісари – 4 жиди й 2 робітники; з 1237 нових урядовців – більшість жидів. Фінанси: всі три комісари – жиди, їхні заступники – теж жиди. Для контролю найвищого рахункового уряду створено комітет, а в ньому з трьох членів – два жиди. Житловий уряд: два керуючі – обидва жиди. Столичне управління: п’ять членів президії – жиди; з 16 старих секційних шефів було 2 жиди, за нового обсадження тих посад тільки 2 не жиди»**. За даними відомого мадярського соціолога, жида Оскара Яссі, б[ольшевицького] міністра в добольшевицькому революційному уряді Каролі й людини радикальних переконань, «кількість жидів – керманичів большевицького руху в Угорщині 1919 р., доходила до 95%»***. Треба пригадати собі, що жидівство Угорщини перед світовою війною й революцією ніяких обмежень у правах не знало, в економічному відношенні, почасти й культурному, його положення було добрим, у багатьох відносинах нагадуючи видатне положення жидівства супроти німців у Німеччині. І все ж таки жидівська маса тої країни прийняла на себе в незвичайних розмірах відповідальність за тамошню большевицьку революцію. Запам’ятаємо собі вищенаведену довідку з революції в Угорщині й перейдемо до революційних подій на Україні.

З лютого 1917 р. також і в Росії розпочинається революція. З революцією Україна вступає на шлях національного самоозначення: розпочинає функціонувати її представницький орган – Центральна Рада; вона проголошує автономію і створює Генеральний Секретаріят (Кабінет Міністрів). По приході до влади в б[увшій] Росії большевиків через 12 днів, а саме – 7 листопада 1917 р., прокламовано Українську Народну Республіку. Коли большевики 6 січня 1918 р. розігнали Всеросійські Установчі Збори, то 9 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила самостійність України. Жидівські представники Ц[ентральної] Ради при голосуванні питання самостійности, що розривала б[увше] російське жидівство на дві частини, повстрималися чи голосувати проти (Бунд). До 10 червня 1917 р. на Україні переважала влада Тимчасового Уряду, хоч стала наростати й українська влада, а з нею конкурували большевицькі впливи.

З 7 листопада 1917 р. українська влада висилюється, але через її голову з півночі на Україну йдуть розпорядження большевицької влади й подекуди створюються її органи, що не числяться з владою Центр[альної] Ради. Отже, цілий час Центр[альної] Ради був добою конкуренції на Україні принаймні двох влад, що взаємно поборювали свій авторитет і подекуди створювали стан безладдя. Українська влада доби Центральної Ради приймає гасло революції про рівноправність усіх національностей: жидівської, польської, великоруської. Серед її міністерств (Генерального Секретаріяту) створено міністерства національних меншин, у тому числі – вперше в історії взагалі – й міністерство жидівських національних справ. Нарешті 9 січня 1918 р. Центральною Радою одноголосно прийнято закон про національно-персональну автономію жидівської людности України; акт, якого ще не знала ні одна країна у світі. Здійснювалася «мрія нового національного жидівства» (С.Дубнов). Словом, молодий український парламент у справі урівноправлення жидівства пішов так далеко, як ніхто, ніде й ніколи у світі! В Центральній Раді одержали заступництво різні жидівські партії. Всі укр[аїнські] партії, навіть соціялістичні, були чисто національні й у своєму складі зовсім жидів не мали (виїмок робила поміркована нечисленна і безвпливова партія соц[іялістів]-федералістів, де були жиди, але й то в дуже незначній кількості). А проте за часів революції і в її процесі жиди брали численну участь у російських і особливо соціялістичних партіях, стояли навіть на чолі загальноросійських партій (у російських соц[іял]-демократів – М.Абрамович, Ю.Мартов-Цедербаум), у большевиків – Л.Троцький (Бронштейн), Г.Зінов’єв (Апфельбаум), як рівно ж і на чолі філіялів тих партій на Україні (у с[оціял]-дем[ократів] – М.Балабанов, у е[се]рів – М.Скловський…). «Не підлягає ніякому сумніву, – признає жидівський автор І.Лєвін, – що число жидів – учасників партії большевиків, а також по всіх инших партіях, що стільки доклали рук до т. зв. «поглиблення революції»: меншовиків, есерів та ин., як кількісно, так і щодо їхньої ролі як керманичів, не знаходиться ані в якій пропорції з відсотковим відношенням жидів до всієї людности Росії. Це факт безперечний, який треба з’ясувати, але який безглуздо і недоцільно відкидати»*. Жиди, як члени і поводирі російських партій, у своїй діяльності часто бували більше москалями, ніж самі москалі, що иноді породжувало певного роду зайве роздратування між українцями й великоросами. Представники жидівських і укр[аїнських] партій у Ц[ентральній] Раді, забуваючи тяжке минуле в відносинах між українським і жидівським народом, здавалося, ніби зійшлися в одній складній творчій праці серед революційної стихії, над якою ніяка влада не могла мати реальної сили, а тим більше, коли ту владу України підривали паралельні розпорядження, що йшли з Московщини.

На основі опублікованих нині донесень комісарів Тимчасового Уряду за часів від початку революції до 25 жовтня (пожовтневий переворот на півночі) на селах вибухнули чисельні й різноманітні прояви селянських форм соціяльної боротьби. По всій Европейській Росії – понад 3297 випадків, у 9 губ[ерніях] України – понад 596, на Правобережжі – понад 224: розгромів маєтків – 1, підпалів – 8, захвату – 39 та ин.** Був це, як хто хоче, погром, головне, поміщицького стану, що продовжувався, й то засилюючись (підсилюючись – Ред.), й після 25 жовтня. Серед різних випадків селянського руху поза містами й містечками жидівських погромів не було до 1917 р. Але по містах і містечках протижидівські настрої стали зростати з початком революції. «На ґрунті зростання анархії – продовольчих труднощів, гострого товарового голоду, прудко зростаючої дорожнечі, загальної політичної нервозности, – слушно говорить І.Чириковер, – спантеличене міське міщанство почало, по-старому, шукати винного за всі лиха в жидові: в жидові-торговцеві, в жидові-спекулянтові, в жидові-революційному діячеві, в жидові, який почав займати посади в міському самоуправлінні чи міліції, міністерствах і комісаріятах. Взагалі – в жидові, який, на думку християнського «обивателя», більше за всіх виграв на революції й одержав усі права, всю владу й володіє всіма товарами й продовольчими засобами»*. Цього року причини протижидівських настроїв передалися й багатомільйонній російській армії, що саме перебувала процес розкладу, збольшевичення й початок демобілізації й яка мала і свою причину незадоволення: жидівство вміло ліпше, ніж християнське населення, ухилятися від бойового фронту й участи в дієвій армії. З вересня 1917 р. починаються й розгроми жидівства, що потім із невеликими перервами тягнуться приблизно три роки, иноді повторюючись у тих самих пунктах, даючи різні типи, які не завжди слушно підводити під термін «погром».

Ми тої думки, що погромом слід би називати випадки, коли від самочинних насильницьких дій маєтково чи й особисто: 1) терплять виключно жиди; 2) за їхнє лише жидівство як національність; 3) за обставин, коли існує державна влада в правдивому значенні того слова, а не лише з імени, що ґарантує спокійне існування всім громадянам, за виїмком жидівської людности. Тим часом під той утертий термін стали підводити найрізноманітніші випадки розрухів, у яких так чи інакше зачеплено жидівство.

Виступи починаються в містах і містечках, причому до кінця грудня того самого року налічено приблизно 60 «погромів». Вони були одним із проявів різноманітних форм тогочасного соціяльного й революційного руху на Україні, проявом, що не стрічався поза «чертою осілости», в Великоросії, де жидів не було, а який тоді – віримо, що ненавмисне – гіперболічно перебільшувано**. Жидівські автори, здебільшого, пишуть про тогочасні (1917 р.) жидівські погроми на Україні як про щось одрубне, абстрагуючи від всеросійського характеру погромів заможних кіл, начебто погроми тільки й окошилися на самому жидівстві; рівно ж поминають мовчанкою, що по містах попадало й не жидам.

Приглядаючись до географічного розпологу (розташування – Ред.) міст і містечок, зачеплених погромами від вересня до грудня 1917 р., ми бачимо, що всі вони належать до прифронтової смуги Правобережжя, ініціятива погромів і виконання їх належить майже виключно солдатні загальноросійської армії. Під час відступу з Галичини армія розгромила Тернопіль і Калуш. Почавши самочинну демобілізацію, здичавіла в війні солдатня громила поміщицькі маєтки***, громила й жидів по містах і містечках за ухилення від участи в дієвій армії, дорожнечу й спекуляцію. Солдатні подекуди допомагає міщанство, а з сіл иноді прибували селяни розбирати розгромлене жидівське чи поміщицьке добро. Українська влада, скільки сягав її вплив і наскільки дозволяла сила, й українська інтелігенція боролися з погромним рухом, кого б він не зачіпав. Не позбавлений цікавости факт, що в цей час б[увший] предсідник першого петербурзького «совета» робітничих депутатів за революції 1905 р., соціяліст Г.Хрустальов-Носар, зорганізувавши окрему, так зв. «Переяславскую республику» на Полтавщині й будучи дуже популярним, провадив, між иншим, одверто агітацію проти жидів, закликаючи селянство до боротьби з ним…

Війна України з Великоросією, з большевицькими її арміями, коли Центральній Раді довелося перенестися з Києва, захопленого червоними під командою Муравйова, до Житомира, виказала, що коли жидівські політичні партії до певної межі (самостійність) йшли чи тяглися з концепцією Української Народної Республіки, то маси жидівства в тій акції були не на боці українців, і тут початок нової доби в погромних ексцесах. «Треба зізнатися, що українська ідея… – пише І.Чириковер, – не просякла в гущу жидівського населення… Жидівський «обиватель» почував до української справи виразне недовір’я, в ліпшому випадку – байдужість… Він боявся українства, воно було йому чужим»*. Українська Народна Республіка, давши жидівській національній меншині права, які тільки можливо дати, проте не знайшла в жидівстві громадян, що не лишень правами, але й обов’язками зв’язали б себе з нею. Складаючи переважну частину людности міст і містечок, особливо Правобережної України, і відіграючи в них головну роль, жидівство, взявши гору за виборів до міських дум улітку 1917 р., за словами В.Винниченка, «скрізь ще трималось російської орієнтації»…

Де причини? Їх кілька. Насамперед, це просякненість жидівства централістично-русифікаторською інерцією, прищепленою століттям старого режиму, яка зародила серед жидівської буржуазії, інтелігенції й частин робітників, більшою чи меншою мірою, прояви асиміляційного принатурювання. Поруч із тим, діє нахил до матеріялізму вже через основні жидівські заняття – торгівлю й менше промисловість. Український рух був і залишився ідеалістичним, своїм характером далеким од матеріялізму, але жидівство виявило протилежний нахил, що й знайшов своє продовження у матеріялістичних вченнях, насамперед у вченнях марксизму, глибоко централістичної доктрини. В повсталій українсько-большевицькій війні, що для України була війною за національний ідеал самостійности, двомільйонне жидівство було нейтральним або на боці противника. Це показали всі міста, починаючи від самого Києва, за першого ще (муравйовського) приходу до нього Червоної армії. До київського арсеналу, де зачинилися місцеві большевики, що повстали проти української влади, «з нарукавними знаками «Красного Креста», – пише редактор А.Ніковський, – прокрадалася жидівська молодь, яка там озброювалася рушницями проти українських козаків… Коли українці змушені були відійти (25 січня 1918 р. – О.М.), «Київ» стріляв їм у спину… Приглядаючись до персональних і групових ворогів своїх, українці добре розгледіли, що то була виключно жидівська молодь, студенти, гімназисти, робітники»…

Инший українець, соц[іял]-демократ Г.Гетьманець пише, що під час боїв на вулицях Києва «… мимоволі звернув увагу на велику кількість євреїв-красноармійців… Де се єврейський пролетаріят набрався такої любови до зброї? Де у нього взялася така відвага і хіть до збройної боротьби?» 26 січня 1918 р., коли большевики вже зайняли Київ, наш автор пішов по Хрещатику. Аж ось «приступає до нього один, обвішаний через плечі кулями на пасах, при рушниці: «Документ!» То було «молоде хлопча, єврейчик, ще й з акцентом». Наш автор показав українську посвідку, того було досить: його заарештовано. Веде… Приступила друга якась «рожа», «нахабна без краю», пропонує прикінчить із ним на місці… «Сей другий… теж єврей…, з виразними рисами обличчя й вимови». Провели до «революційного комітету». Великоруські солдати – калужани, самарці, тобольці, рязанці, в’ятичі, які не знали, як виглядають жиди, стрічають криками: «Небось жида поймали?» Той, до кого привели, був «молодик із симпатичними рисами семітського обличчя»… Ще одна зустріч із великоруськими солдатами, і червоноармійці вигукують на адресу нашого автора: «Да он – жидюга, товарищи! Жид-кровопиец». Наступного разу викликають у «ревком». У кімнаті його зустрічають п’ять юнаків і одна панночка – члени військово-революц[ійного] комітету. Всі вони автору «видалися євреями». Ось його випущено з-під арешту, але коли він знову зайшов до того самого комітету за посвідкою, то «при столі в справочному (довідковому – Ред.) бюро сиділи дві панночки-єврейки»**. Приблизно через місяць українська влада й армія знову вертають до Києва. «Козаки знову вернулися до Києва… А жиди? Вони мовчать…, вони мовчать про всі безчинства проти нас, їхніх родичів і синів, а проте репетують із приводу самочинних арештів… Жидівство ховається за думу (м.Києва), за пресу, але просто нічого не сказало. Воно не реагує на ті обвинувачення, які йдуть із табору козаків і гуртків української інтелігенції. А в київського жидівства є понад 40 різних громадських організацій. Чого ці організації досі мовчать?» запитує А.Ніковський. «Червоноармійці, які складалися переважно з жидів, розстрілювали українців тільки за те, що вони є українцями, а їхні батьки й брати виказували, де і хто з українців ховається, хто ким був під час «господства» українців»*. Цей компетентний голос редактора «Нової ради» А.Ніковського (соціяліста-федераліста) освітлює нам причину перелому в відносинах між українцями й жидами, нову причину недовір’я українців до жидів, що виявили себе, поза окремими буквально одиницями, не тільки чужорідним тілом на Україні, але в значній частині й відверто ворожим Україні. Коли досі ніколи й ніде, ні серед української інтелігенції, ні серед політично-активного селянства, ні, нарешті, між військом не було помітно ніяких проявів юдофобства, не існувало ані найменшого підозріння про ворожі до нас почуття жидівської нації, треба констатувати, що тепер, як каже на підставі наведених фактів А.Ніковський, 9 березня 1918 р., ворожий і навіть небезпечний настрій проти жидів, безсумнівно, існує й що цей настрій наростає й приймає виразно гострі форми**.

Те, що мусив був сказати А.Ніковський, було для українського друкованого слова новиною: вказано на негативні боки жидівства. Це ж було «не прийнято», бо виступало проти літературної традиції. «Непристойним чи небезпечним вважалося говорити й про негативні сторони життя та поводження народу єврейського, – зізнається другий укр[аїнський] автор Г.Гетьманець, – чи як нації в цілому, а чи про окремі єврейські класи: осудять, ославлять, зроблять з тої людини чорносотенця-погромщика. Словом, про євреїв, як про тих покійників, можна було говорити і писати тільки добре або ж цілком мовчати. Такий стан речей… за часів царату… був до певної міри цілком оправданий.., в першій мірі через безправність єврейського народу. Тепер, здається, часи радикально змінилися. Протягом цілого року ми живемо в обставинах повного рівноправ’я націй»… «Меншостям (полякам, євреям, великоросам тощо) дано національно-персональну автономію…, і все ж і після такого акту «зостається у нас рот замазаним»… Нам дозволяється говорити про негативні сторони великоруської меншости, польської; про єврейську ж людність – ані-ні!» Заговорив А.Ніковський, «найлояльніша до нудоти людина щодо єврейства», і «євреї» «не посоромилися» прикласти до нього етикетку «погромного писателя». «Ми можемо поздоровити, – «розв’язно» писала жидівська «Рабочая жизнь» у відповідь на цитовану вище статтю А.Ніковського, – українську літературу з новим погромним письменником – Андрієм Ніковським». І далі: «Стаття А.Ніковського ні в якій мірі до літератури не відноситься. Вона знаходиться по той бік літератури, по той бік культури, по той бік людськости». «І все це за те, – слушно говорить Г.Гетьманець, – що людина піднесла краєчок завіси про поведінку єврейства у нас у Києві під час панування большевиків»… «… тільки би хтось написав якусь правду про жидівство, що йому не подобається, негайно: «Cavea(n)t consules», і того, хто написав, охрестять «погромним писательом». «Тільки ж таке поводження з людьми, лояльними до єврейства, – говорить на закінчення Г.Гетьманець, – призведе справді до народження в українстві чорносотенства і справжніх «погромницьких письменників»; тоді лишається сказати: «як дбаєш, так і маєш»*.

Приблизно в ті дні, коли писано статтю А.Ніковського і брошуру Г.Гетьманця, жидівська делегація м.Медвина з листом міністра для жидівських справ прийшла до київського губерніяльного комісара А.Саліковського, визначного діяча партії соц[іялістів]-федералістів, зі скаргою на погром, що відбувся 21-24 січня в їхньому містечку. Саліковський «став кричати, тупати ногами, загрожував кулаками й картати нас, – переказує один із членів делегації, – що всі жиди – большевики і що 90% жидів брали участь у большевицькому повстанні… Він нагадав, що Л.Троцький і Л.Камєнєв, «головні керманичі большевиків», – жиди, а що в Києві якийсь Лапідус, жидок 18 літ, сидів на його, комісара, місці. Потім взяв часопис і прочитав делегації список жидів-большевиків»**.

Так написали А.Ніковський і Г.Гетьманець, і так говорив А.Саліковський. Треба визнати, що вони, ніколи не бувши юдофобами, мали на те повну підставу. Але не вони самі й не тільки українські політики все те знали й не тільки те. Політики знали про «антиукраїнську позицію большевицької делегації в Бересті, на чолі якої стояли два жиди – Л.Троцький і А.Йоффе». Бачили в Центральній Раді, як відставали її члени-жиди в етапах національного самоозначення України, і що від імени російських партій у ній проти суверенітету України виступали жиди (меншовик М.Балабанов і есер М.Скловський), як і проти ратифікації мирового договору з центральними державами (від меншовиків – І.Біск, від есерів – той самий М.Скловський). Бачили, що в Централ[ьній] Раді жиди не виявили активности в українському національному будівництві», а українській національній концентрації протиставили жидівську з частим тертям і боротьбою. За відступу на Житомир ніхто з жидів із українським урядом не поїхав. Опанувавши владу в місті Житомирі, жидівська демократія зустріла Центральну Раду як непроханих гостей, даючи зрозуміти, щоб вони забиралися з міста. Українські громадяни бачили, що в Червоній армії були добровольці-жиди, а в українській їх не було, а нині стало відомо, що туди вступали й робітники – члени партій, які були репрезентовані в Централ[альній] Раді, як також відомо, що певна частина членів тих партій (ліві крила) одночасно співпрацювали з большевицькою партією***. Словом, жидівські партії були і з українцями, і проти українців – «страховка» на обидва боки.

Отже, до соціяльно-економічних причин антипатій наддніпрянських українців до жидівства, що на час революції стали поволі зм’якшуватися, додалася нова – національно-політична, яка походила з ображеного національного почуття, з факту, що жидівство – внутрішній ворог. Найгостріше її відчували українські вояки. «Нам стріляли в спину», – скаржилися вони. «При нагоді жиди знову нас зрадять», – говорилося серед них. Зрозуміло, що від них мусили в певних випадках вийти й ті чи инші розрахунки з жидівством. В умовинах фронтового й кочового способу війни з большевицькою армією, коли українська нерегулярна армія воювала серед безвладдя та безладдя й коли судово-адміністративний апарат не діяв, реакція на переступи жидівства проти української державности й армії натурально мусила вибухати стихійно й уже під час залишення території України подекуди почала виявлятися в лютому й березні 1918 р. в актах самочинної помсти різних українських військових частин.

Чисто селянських випадків погрому жидів за час до першого відвоювання української території (з німецькою армією) було три: в Медвині (на Київщині), потім в Аннополі (на ярмарку 30 листопада 1917 р. селяни посварилися з жидом під час купівлі в нього шапки й потім розбили його крамницю, а за нею инші) та в Жабокричеві (гурт парубків на свято «Введення Богородиці» побив кількох жидів, що було звичайним хуліганством). Не робили жидам погромів українські селяни й по повороті української влади (з німцями) з Житомира до Києва, а проте подекуди селянство зайняло до жидівства в суті речі позицію більш небезпечну, ніж вибух розгрому чи погрому.

Уже з весни 1917 р. серед різних форм селянського руху проти своїх соціяльно-класових противників почали проявлятися й форми, скермовані на видалення жидів із сіл за приговорами (присудами – Ред.) сільських громад.

«У кількох селах Проскурівського повіту (Поділля) були вже дуже ранні (в квітні й травні) випадки, коли селяни відмовляли жидам, що віддавна жили на селі, винаймати надалі помешкання, й жидам довелося виселитися». На квітень того самого року припадає постанова селян Лук’янівки (на Київщині) про видалення жидів: «Селяни зібралися, – написано в одній жидівській статті, – і заявили, що не хочуть жидів». З осени 1917 р. факти видалення жидів із сіл стають частішими, особливо в Літинському і Брацлавському повітах (на Поділлі), й Таращанському (Київщина). «Селяни виразно заявляють: «Не треба нам жидів на селі, нехай вони йдуть собі до міста». Виселення жидів зачепило майже всі села Літинського повіту. З початку 1918 р. число селянських заходів над виселенням жидів за приговорами сільських сходів, жидів, що иноді жили в селі 30, а навіть і 60 літ, і число фактичних видалень зростає. Ось, напр., у селі Скоморошки Таращанського повіту на Київщині сільський сход ухвалив «приговори» спочатку (в січні), щоб 15 жидівських родин вибралися геть із села. З того числа 7 були службовцями жидівської цукроварні, які перебралися на територію заводу, останні ж мусили таки виїхати. Повторно постановою сходу від 23 березня 1918 р. ухвалено негайно видалити й 4 жидівські родини заводських службовців. На сході селяни взагалі висловилися, щоб вкінці видалити всіх жидів, що в них поселилися, не виключаючи й власника цукроварні Гальперіна, і директора – жида Берга, та службовців заводу – жидів… «Про аналогічні настрої селян повідомлялося в пресі також і з кількох місцевостей Поділля: з Ладижина й низки сіл його району… Волосні комітети подекуди робили постанови про створення особливої «черти для жидів, виганяючи їх за грані сільського поселення»*. Ці, розуміється, неповні дані про легальні, масові, стихійні виступи справжнього селянства проти сільського жидівства мають далеко більше значення, ніж погромна хвиля. Це не підроблений голос народу, що у такому випадку дехто уважає за «голос Божий»!

Відхід із України деяких большевицьких частин у січні-квітні 1918 р. супроводився подекуди низкою жидівських розгромів. Червоноармійці-великороси, наприклад, громили жидів у Мглині, Суражі, Глухові, Новгород-Сіверському, Середній Буді на Чернігівщині. За кількістю жертв і жорстокістю ці розгроми були найжахливішими з усього, що було до цього часу на Україні: в Глухові забили 140 душ жидів, у Новгороді-Сіверському – 88, не кажучи вже про тяжко й легко ранених. У тих ексцесах, за словами І.Чириковера, «виступають цілком нові учасники… їх принесла сила, чужа для краю, червоноармійці й матроси, що прийшли з півночі»… За другої доби самостійности України, за доби гетьмансько-німецької, з 29 квітня 1918 р. національно-персональна автономія й міністерство жидівських справ скасовано. І хоча соціяльно рівноправність жидів не відмінено, але тому, що гетьманський режим відкинув усе законодавство Тимчасового Уряду й Центр[альної] Ради, само собою відкинено й жидівську рівноправність. Поза тим, одначе, гетьманська влада вступила в тісну співпрацю з жидівською буржуазією. В ній був міністр-жид (напр., міністр торгу – одеський біржовик Гутник) і товариш міністра (напр., проф. Франкфурт), голова фінансового комітету державного банку А.Бродський, великої ваги набув банкір-жид Добрий та ин. Жидівська демократична людність, як бачили, перед тим помітно віддала свої симпатії большевизму. Цього разу жидівська буржуазія, дуже сильна по українських містах і в далекій мірі асимільована в російському дусі, схилилася на бік нового твердого курсу, що поворотом до політики економічного лібералізму обіцяв їй принадну участь у гонитві за наживою, спекуляцією й біржовим ажіотажем.

Але німецько-австрійська військова окупація не завжди виключала протижидівські ексцеси. Окупаційне командування, німецьке й австрійське, має свої причини негативного ставлення до жидівства. Німецьке в оголошеннях («Bekanntmachungen») звертає увагу, «що більша частина жидівської людности, особливо більшість торговців… найганебнішим способом агітує проти українського уряду й німецької влади й силкується пересвідчити селян, що німці після врожаю відберуть у селян увесь хліб задурно»… На деяких станціях команда вивісила плакати: «Стережіться жидівських міняйлів!» Австрійське командування видало обіжник до рабинів (25 серпня 1918 р.), у якому читаємо: «Доведено, що поодинокі члени жидівської нації силкуються під’юдити наших солдат на переступи й злочини: а) в політичному напрямку; б) у господарському відношенні (на крадіжки, грабунки, заборонену торгівлю, торгівлю зброєю тощо)». В обіжнику подано пересторогу, що, коли жидівство не буде вдовольнятися «звичайними прибутками і не перешкодить від’ємним елементам у їхній шкідливій і розкладовій діяльності», команда буде вважати його «за співучасника» з такими наслідками: контрибуції на жидівську людність і виключні проти неї заходи… Австрійський комендант Катеринослава, викликавши до себе заступників жидівської людности, прочитав їм перелік провин. У ньому було й обвинувачення, що «Всесвітній жидівський союз» шпигує на користь Англії та Франції, що «жиди є ватажками крадіжок і шахрайств на Україні» й «недобре ставляться до німців»… Зрідка були одинокі випадки жидівських розгромів із боку українських військових частин, як ось у с.Радуль, Городи, пов. на Чернігівщині (травень 1918 р.). Цивільна адміністрація гетьманської влади, відновивши кару різками, подекуди веліла давати різки (коло 25) й жидам, запідозреним у причетності до большевизму. Компенсуючи поміщиків за розібране в попередніх аграрних стихійних рухах майно контрибуціями, иноді ті контрибуції накладала й на жидів, виходячи з того, що подекуди частину розібраного майна за безцінок скуповували у селян жиди. Були випадки (на Поділлі), що жиди супроводили німецькі карні експедиції на села. Подекуди жиди-орендарі маєтків, реставруючи свої права, приводили на розправу з селянами австрійські чи німецькі відділи, які провадили екзекуції, б’ючи людей та відбираючи в селян для орендарів худобу та й инше добро. При тій реставрації заднім числом уневажнювано купівлю у земельних комітетів. Напр., у с.Гуменцях «продав земельний комітет селянам дрова з лісу по 75 коп. за четвірку. Селяни заплатили добровільно аж по 2 руб. 50 коп., а тепер жид-орендар жадає від них по 20 крб. за чвертку, уневажнюючи давнє купно»*. Коли почалися повстання селян проти режиму, що запанував, иноді місцеве жидівство виступало проти повстанців. Словом, підливано масла до вогню напружених жидівсько-селянських відносин. І повсталий рух обрушився на жидівську людність цілої низки містечок, особливо кривавою була розправа на початку червня 1918 р. із Лисянкою на Звенигородщині. Гаслом повстанців здебільшого було: вигнати німців, скинути владу, перебити поміщиків і жидів; поки що попало поміщикам, а особливо жидівству: на останнє покладено обов’язок «постачання» повстанських залог… Розпочавшись за доби Гетьманства, повстанство продовжувалося протягом наступних 4-5 літ, особливо розвинувшись у 1920 р., коли число отаманів сягало сотні: імена Махна, Григор’єва, Зеленого, Струка тощо були грозою жидівської людности України.

В офіційному органі міністерства військових справ гетьманської влади, в «Відродженні», з-під пера М.Сріблянського (відомого соц[іяліста]-революціонера Микити Шаповала) з’явилася низка статей про національні меншості по Україні, в тому числі й про жидів. В них схарактеризовано жидів під оглядом господарським, політичним і національним. На думку автора, жиди – «нарід, що скрізь накликав на себе величезну ненависть». «Експансивні, рухливі, жадібні, з лихорадочними руками й очима», жиди вибиваються в життєвій боротьбі, вони «ніколи не зійдуть на самий низ життя, не стануть свинопасами, трубочистами, двірниками, хліборобами…, а обов’язково стануть посередничати, чимось торгувати, комісіонерствувати, заглядати в вічі кожному сильному цього світа, стануть потрібними, незамінними, близькими до душі й тіла… Торгівля, посередництво, спекуляції фінансові, економічні – це їхнє мистецтво, професія, ремесло… Жиди економлять усе до надзвичайної міри, до «отказу»: де треба щось гвіздком забити, там мотузком зав’яжуть або дерев’яну цурку вкрутять, спростять і зведуть продукцію машини до minimuma, потім покинуть кучу сміття і перекинуться на инше місце, щоб там повторити те ж саме, виявляючи вдачу добичника, хижака, мандрівника, не звиклого до осілости. Через те увесь світ йому знайомий, його рідний край, але, разом із тим, не має єврей дійсного рідного краю, безбатченко, «вічний жид», що ніде не зростає душею і тілом, не полюбить до кінця, до смерти, до самозабуття якогось одного куточка землі… Нарід-безбатченко живе скрізь ніби тимчасово, і тому не має часу надовго окошитися, поважно розташуватися, навколо себе причепурити і вічною працею коло землі себе укріпити. Він ніби на вокзалі чи пристані…, заробить посередництвом, недовгою працею, щоб не застрягнути глибоко в тимчасовій обставині, й поглядає на все, як нетутешній, байдужий до заскорузлого автохтона-дикаря, трохи до нього презирливий… Скрізь вони – фермент критики, бунту, мікроби революції і її провідники. І не дивно, що російський революційний рух йшов під їхнім проводом, в революції вони були попереду: і в обороні, і в большевизмі, в максималізмі… Ще в Центральній Раді вони заявляли про антисемітизм у демократії українській… Послухайте гомін… Хто вів перед у змаганнях проти автономії України? Вони. Хто плив зверху на хвилях большевизму? Вони. Хто вважав себе вправі управляти Україною? Вони. Росією? Вони… Хто найбільший інтернаціоналіст, що намагається увесь світ звести до однієї організації?.. Їм глибоко несимпатична ідея національного відокремлення, бо це сила опору проти них, це організація, а значить їм доведеться тяжче її перемагати. Інстинкт самоохорони…, туга єдности, за утворенням всесвітньої єдиної національної організації єврейства увесь час змушує їх кликати всі народи до єдности. Коли держави об’єднаються, зіллються – це значить, що тоді об’єднається, зіллється розмежоване чужими кордонами єврейство. Інстинкт націонала веде їх до утворення інтернаціонала. Через те вони органічно не можуть сприйняти, пройнятися ідеєю Самостійної України, бо це є роздробленням українського і російського єврейства… Вони – централісти, інтернаціоналісти – сюди кличе їх інстинкт та інтерес. Українська державність була для євреїв несподіваним феноменом: якось виникла вона відкілясь, євреї не передбачували, не передбачили… Вони звикли пристосовуватися до сильного, а український нарід ніколи сильним їм не здавався…, і ось він підіймається на височінь державного існування… Жиди ще не вийшли зі стану русько-державної інерції… Вони завзято ведуть агітацію проти Самостійної України…, ігнорують факт української державности… Жидівство веде перед у большевицькому наїзді на Україну…, за те ненависть до них зростає страшенно…, навіть соціялістичні елементи обхопив стихійний антисемітизм… Утворення Української державности проходить без підтримки євреїв… Де будується українська державність, там жидів, як активних робітників, нема; там же, де її руйнують, – жиди працюють дуже усердно… В цьому факті джерело модерного антисемітизму… Живучи компактною масою на Україні, жиди тримаються екстериторіяльно, не відчувають ніякого зв’язку з українським народом… Екстериторіальна поведінка євреїв – ось що розділяє їх із автохтонами скрізь… Єврейство зв’язує свою долю з нашими гнобителями, і цей факт утворює той новий антисемітизм, який так нервує і дивує жидів»*.

Приблизно такого самого погляду на масове жидівство України дотримувалася й опозиція до гетьманства, організована в Український національно-державний союз. Тому Союзові, в силу часових обставин, довелося звернутися з «відозвою» (від 30 травня 1918 р.) «До німецького народу», армія якого була на Україні. В тій відозві «жидівську колонізацію на Україні в політичному відношенні зараховано до «хатніх ворогів українського народу». «Жидівський нарід, – читаємо там, – буржуазія якого вже цілком асимілювалася в мові з москалями, бачить у відокремлюванні України територіяльне скорочення своєї торговельно-промислової діяльности, а в національному й культурному відродженні українського селянина вбачає безпосередню загрозу своєму звиклому способу життя торговельного посередника. Жидівський нарід прагне єдиної Росії і ненавидить українську самостійність»**; беручи участь і своєю демократією, й аристократією в кампанії проти України, і хоче пересварити український нарід із німецьким…

А проте хибним було б думати, що жидівство хотіло би єдиної, неділимої Росії з якоїсь патріотичної, платонічної любови до неї. В суті своїй торговельний нарід все проти нових держав – Польщі, Чехословаччини, Латвії, Естонії тощо, бо проти нових кордонів, що перешкоджають у його життєвих інтересах.

Торговельно-посередницька діяльність викликала в жидівстві психологію космополітизму й інтернаціоналізму та зробила з них підготовлений матеріял і до інтернаціоналізму соціялістичного чи комуністичного! Останні роди інтернаціоналізму є лише продовженням торговельно-посередницького. І єдина, неділима Росія для нього теж свого роду інтернаціонал, межі якого бажано було б розсунути на всі боки, аби менше кордонів, мит, контрабандних видатків та візових перепон. Все одно, якби центром, від якого посувалося б на всі боки єдинство терену, був і не російський, а підпорядковував і країни всієї Росії… Аби не бути роз’єднаними, бути під одною державною стріхою, з одною мовою, аби не вчити мов отих малих народів, що постали на основі засади невигідного для жидів «самовизначення» народів, державність яких, як із погордою каже жид[івський] автор, кінчається «за міською чертою, за сільською околицею», отих лімітрофів і їм подібних новотворів, які не мають «ані величі в минулому, ані безкінечної далені в майбутньому, ані багатства, ані різноманітности культурних цінностей»***…отої Естонії, Латвії та почасти й Польщі, й Чехословаччини. Звідси жидівський патріотизм у відношенні до російської мови за межами сучасного СССР, навіть у Польщі, патріотизм до німецької мови на землях Чехословаччини… Пристосуванням до певних національних комплексів жидівства є капітал, перепристосування є втратою цілого надбання й початком знову – таке значення соціяльної інерції.

За третьої доби укр[аїнської] влади, доби Директорії (з кінця грудня 1918 р.), у жидівській справі вернули на позиції Центральної Ради, не дивлячись на все те, чому навчила українців свіжа історія. Та тут знову розпочав війну з Україною північний большевизм, для чого українській владі довелося творити нерегулярні військові частини під проводом різнорідного отаманства, що в жидівському питанні поводилося як хотіло, не слухаючи влади, а з тим знову відновилися випадки, головне вояцьких, антижидівських розгромів. Безпосередня причина ексцесів полягала знову в тому, що значна частина жидівства не залишилася нейтральною до боротьби української армії з большевицькою. Масове жидівство, рядове й інтелігенція, не крили своїх симпатій до приходу большевицької влади й без роздуму, що буде далі, звичайно, ставали на большевицький бік. «В силу особливостей національного складу населення України, Литви й Польщі, – каже лідер жидівського «Бунда» на Україні М.Г.Рафес, б[увший] член Центральної Ради, що потім перейшов до большевиків, – жидівські робітники відігравали й будуть відігравати видатнішу ролю в революційному русі». Він завчасно висловлював погляд, що «без підпори жидівських комуністичних організацій у західній частині України совєтська влада не зможе налагодити свого апарату». «Дальший хід подій вповні оправдав наш погляд. І в Білорусії, і на Україні (в західній її частині) швидко виявилося, – пише він у грудні 1919 р., – що жидівські робітники, раз ступивши на шлях соціяльної революції, становлять міцну опору («прочний оплот») совєтської влади (підкреслення наше – О.М.), що завдання втягнути жидівських робітників до Червоної армії притягнуло увагу військово-політичної влади*. З цього висококомпетентного свідоцтва маємо підтвердження усталених поміж українців відомостей, на чиєму боці була пересічна жидівська маса на Україні («робітники»!).

Жидівська буржуазія за короткий час розібрала, що несе їй большевизм і заявилася за Денікінською концепцією. «Жиди були заступлені, – свідчить унікум, український жид Арнольд Марголін, – дуже значно в рядах большевиків і спочатку в рядах Денікінської армії. З українським рухом із жидів пішло лише кілька людей (підкреслення наше – О. М.)»** В українській армії жидів не було (за виїмком кількох людей – О. М.), а в большевицькій були, були навіть цілі частини. Немало було жидів і на організаторських ролях у большевицькому апараті, в тому числі й у Червоній армії (політком, політруки). Чимало ввійшло, а в «черті осілости» навіть переповнило й большевицьку адміністрацію – і ревкоми, і поліцію, у тому числі й сумної слави ЧеКа.

Колись, як стануть приступні історикам архіви ЧеКи, людство довідається про всю жахливу в них роль жидів. Досі всі про те знають, але ніхто не може подати статистики тої законспірованої інструкції. Один випадок дав можливість виявити персональний склад губерніяльної ЧеКи в м.Києві на весну 1920 р. З’ясувалося ось що: 1) предсідник – Блувштейн (прибране ім’я Сорін) – жид; 2) його заступник П.Дягтеренко – малорос; 3) Шуб, секретар комісії, – жид; 4) завідувач юридичного відділу Самуїл Цвібак – жид; 5) Михаїл Цвібак, заст. завідувача операційного відділу (завідувачем був Яків Лівшиц – жид), – жид; 6) комендант Файман (Михайлов) – жид; 7) завідувач тюремного підвідділу Кац – жид; 8) завідувач господарства Каган – жид; 9) завідувач загальної канцелярії Ганіотський (Сутулін) – жид чи поляк; 10) комендант особливого корпусу при ЧеКа Фінкельштейн – жид; 11) завідувач відділу спекуляції Мотя Грінштейн – жид; 12) бухгалтер Рабічєв, здається, жид; 13) казначей Савчук – із київських робітників; 14) заст. завідувача секретного відділу Шварцман – жид; 15) заст. завід. юридичного відділу Манькін – жид; 16) інспектор секретного відділу Яковлєв (Дємідов) – общерос; 17) теж інспектор Ковалів – українець; 18) теж інспектор Лашкевич – росіянин; 19) секретар юрид. відділу Наум Рубінштейн – жид; 20) завід. столу спекуляції Мантейфель – жид. Отже на 21 учасника Київ[ської] губ[ерніяльної] ЧеКи було безсумнівних чотирнадцять жидів, четверо, здається, жидів і п’ятеро не жидів*. Провідна роля жидів і їхня чисельна перевага не залишає сумніву в тому, члени якої національности несуть відповідальність за всі звірства губерніяльної ЧеКи. Ці дані про переважну участь жидівства у складі Київ[ської] губ[ерніяльної] ЧеКи й майже відсутність українців, без ризику помилитися, можна вважати за характерні також і для Київської міської ЧеКи, і для Всеукраїнської ЧеКи, що теж була в Києві (на чолі з Лацісом), і для всіх ЧеКа в «черті осілости», себто майже по всій Україні, а насамперед і особливо на Правобережній, де міські ЧеКи мусили бути ще більш ожидовлені, що головно й була територією операцій української армії.

Вся ота заанґажованість жидівства в боротьбі на боці противника не могла лишитися невідомою і було б над силу людську, коли б вона не давала своїх наслідків: психіка нерегулярного українського вояцтва, не армії власне, а «вольніци», не все піддавалася силі наказів. Часом вона була сильніша за накази. Звичайно, большевицький режим не встановлювався відразу. Українське військо відбивало зайняту територію й ставало знову віч-на-віч із фактом участи в большевизмі й ворожої поведінки певних жидівських кіл за мовчазного співчуття й покриття більшости останнього жидівства. Звідси: огірчення, обурення, погляд, що «всі жиди – комуністи», гасло: «Геть жидів і комуністів!», агітація чорносотенців, що «серед жидів є тільки самі комуністи», і, з огляду на те, що доходити правди судовою дорогою не все був час, подекуди самовільні розправи.

Типовим такого роду погромом був погром у Проскурові, де українські вояки під командою Самосенка, заслуженого військового старшини, помстилися «за участь жидів у большевизмі, за спробу проскурівської жидівської молоді зробити большевицьке повстання зсередини» (А.Марголін). Щоби мати правильну уяву, пригадаймо, що боротьба на Правобережжі, найгустіше заселеному жидівством, точилася приблизно три роки з перемінним успіхом і в тій кривавій «кадрілі», завдяки нетакту чи ворожості певних жидівських кіл і нерозбірливості обуреного вояцтва. Та тут розібратися й судити про особисті провини й ніколи було. Не раз терпіли, напевно, й нейтральні елементи жидівства. «Для повного зрозуміння погромної справи, – пише б[увший] предсідник Директорії, відомий укр[аїнський] письменник В.Винниченко, – треба зауважити, що головними виконавцями погромницької інспірації були вояцькі маси. Рідко коли місцеве населення села, містечка чи міста виступало ініціятором погромів. Навпаки, були випадки, коли селяни зі зброєю в руках захищали «своїх жидів» від зайшлої вояцької банди. Але вояцька маса, що отупіла за п’ять років війни, що звикла до організованого вбивства, яке зветься війною, обідрана, одуріла від перевтоми, розлючена, ця маса з великими труднощами підлягала дисципліні й легко піддавалася підбурюванню на ексцеси»**. Иноді погроми робили бандити, вбрані в військову уніформу. Селянство, загалом кажучи, не було ані ініціятором, ані виконавцем погромів, але частина його, звичайно, прибувала на місце подій, де той погром відбувався, щоб скористати розгромленим крамом. Такий розбір бував завжди за погромів чи розрухів: 1880 рр., 1905 р., 1817-1819 рр. У революції 1917-1919 рр. селянство стихійно захоплювало поміщицькі землі, ліси, сіножаті з почуттям права, але перед розбором рухомостей, домового добра й покойових предметів застановлялося: брати ті речі йому здавалося крадіжкою. І розбір погромлених крамів міг бути або з боку не чистих на руку елементів села, або з боку звичайного селянства, свідомого того, як було надбане розбиване добро жидівських крамарів…

У кожному разі погроми жидів із боку українського вояцтва були випадками, а не чимось систематичним чи регулярним. Українське командування постійно боролося з погромними настроями, видавало десятки наказів, що стримували від погромів,* і не один десяток винних у порушенні тих наказів віддало під надзвичайний військовий суд і розстріляло. Напр., на ст.Христинівка розстріляно 83 «погромщики», в Тальному – 5, в містечку Вахнівці – 4 та ин. Наскільки уряд Укр[аїнської] Нар[одної] Республіки був певний за своє нормальне ставлення до жидів на Україні, видно з того, що за його дорученням предсідник укр[аїнської] дипломатичної місії в Парижі, граф М.Тишкевич 5 вересня 1919 р. передав запрошення видатнішим жидівським діячам Парижа (Л.Моцкінові, М.Усишкінові, А.Гольштейнові) й Лондона (Ахад-Гаамові і Йохельманові), щоб вони організували слідчу комісію, яка мала б розслідити справу жидівських погромів на Україні. За порадою названих осіб запрошення переадресовано шістьом найбільш впливовим жидівським організаціям Англії, Франції та З’єд[наних] Держ[ав] Америки. І міжнародна жидівська комісія лише тому не побувала на Україні, що тим часом українську армію витіснено за Збруч. Ідея такої комісії сподобалася закордонному жидівству: вбачаючи в тому засіб для боротьби з погромами, воно 7 грудня 1919 р. звернулося до Добровольчої армії, питаючи згоди на прийняття слідчої комісії щодо погромів. Відповіді від уряду армії не одержано**.

 

[Розбудова нації. – 1933. – № 3-4].

 

 

* Д.Пасманик у збірнику «Россия и евреи». – 1924. – С. 219, теж: Ниссон Руда. Возрождение Еврейского государства. – 1922.

** Sombart W. Der proletarische Sozialismus («Marxismus»). II. B. S. 299-300.

*** Левин И. О. Евреи в революции // Сборник «Россия и евреи». – 1924. – С.125-126.

* Левин И. О. Евреи и революция // Сборник «Россия и евреи». – Берлін, 1924. – С. 124.

** Крестьянское движение в 1917 году // Архив октябрьской революции. – Москва, 1927.

* Чириковер И. Антисемитизм и погромы на Украине 1917-1918 гг. – Берлин, 1923. – С. 29.

** І.Чириковер, там таки, с. 115.

*** У вересні 1917 р., напр., солдати, вертаючи з фронту, зупинилися відпочити в Славуті і при тій нагоді розгромили садибу князя Сангушка, самого ж його «взяли на багнети»…

* І.Чириковер, с. 115.

** Гетьманець Г. (Сьогобочний Г.). До страшних днів у Києві. Єврейська соціялістична молодь і єврейське робітництво в сі дні. – 1918. – С. 7, 10, 12 і 20. Названа брошура – одинока українська посвідка очевидця про ролю жидівських соціялістів під час тих жахливих днів. Вона тим цінна, що вийшла з-під пера старого українського соц[іял]-демократа, який повсякчасну свою «лояльність» до жидівства виявив і тим, що навіть опублікував 1907 р. брошуру «Чим шкодять нам євреї», за яку його роздражнено «жидівським батьком». Цього разу виступ автора із фактами в руках завдав йому чимало клопоту і зворушливих переживань. Отих, наведених нами, тільки правдивих фактів, краплі в морі, він ніяк не міг видрукувати. Спочатку поніс власний скрипт до своєї партійної «Робітн[ичої] газети». Двічі схвалювано видрукувати і все ж вкінці знайдено «непристойним» чи «небезпечним» оголосити його писання, бо річ йшла «про євреїв». Тоді автор виходить із партії, де пробув 15 літ, і, як безпартійний соціяліст, здає свій скрипт до друку в друкарню М.Корчак-Новицького у Києві. Коли складання було скінчене і мало йти на машину, «рабочие» відмовилися те виконати і розсипали навіть склад. Уникнувши партійної цензури, наш автор не уникнув цензури робітників і от, відчаївшись провести брошуру через цю цензуру в своїй самостійній державі, їде здійснити свободу слова в жидівському питанні за кордон і нарешті видрукував її в Австро-Угорщині… «Пускаючи в світ цю брошуру, – говорить автор, – я свідомо наражуюсь дістати від євреїв етикетку «погромного писателя»…

* Євреї й українське військо // Нова Рада. – 9 березня 1918 р. Наводжу за І.Чириковером, переклавши з російської мови.

** Євреї й українське військо // Нова Рада. – 9 березня 1918 р. Наводжу за І.Чириковером, переклавши з російської мови.

* Г.Гетьманець (Г.Сьогобочний), там таки, с. 3, 4, 31. Цікаво, що з писаниною жидівської газетки «Рабочая жизнь» заявив солідарність укр[аїнський] часопис «Боротьба» (10.03.1918 р., №14), такі сильні забобони «у своїх людей-плазунів» (за виразом Г.Гетьманця). Для курйозу можу додати, що й у наші дні звертання до жидівської теми, щоб обговорювати її об’єктивно, багатьом здається ризикованим. Ми, напр., чуємо з різних сторін дружні упередження: «Та ж вам жиди того не простять! Та ж вони вам щось зроблять!» Це, розуміється, наївно, але як воно, поруч із тим, характерно!

** Лист до міністра жидівських справ. Із документів, наведених І.Чириковером, с. 282.

*** Див. І.Чириковер, там таки, с. 116 та ин.

* З матеріялів І.Чириковера, а зокрема: див. с.113-134. Його публікації вже нами цитовані.

* Відвертий лист подільських громадян // Діло. – 28.08.1918.

* Сріблянський М. Стаття про національні меншости на Україні // Відродження. – 1918, за 22/8. V, число 44.

** Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції 1917-1920 рр. – 1921. – Кн. ІІІ. – С. 66-67.

*** Бикерман И. М. Россия и русское єврейство // Сборник «Россия и евреи». – 1924. – С. 88-89 та инші.

* Рафес М. Г. Два года революции на Украине. – Москва, 1920. – С. 164.

** Марголин А. Украина и политика Антанты (Записки еврея и гражданина). – Берлин, 1621. – С. 314.

* З матеріялів «Особой следственной комиссии на юге России», «Чекист о Ч. К.», збірника «На чужой стороне». – Прага, 1925. – Кн. ІХ. – С. 116-118. Цих даних і їм подібних Ostjϋdisches historisches Arhiv і його «учених» публікаціях про погроми на Україні.

** Винниченко В. Єврейське питання на Україні // Нова Україна. – Прага, 1923. – VII-VIII. – С. 24.

* Sur les pogromes en Ukraine etc., Paris. «Но какое погромное правительство их (тих документів – О.М.) не издавало»? – іронізує І.Чириковер. «Ostjϋdisches Arhiv» у Берліні видав уже два томи про погроми на Україні: а) за українського режиму, т. І; б) за часів Денікінських, т. ІІ. Обіцяє видавати далі… Досі опубліковано два томи – І.Чириковера й І.Шехтмана, які мають характер не об’єктивного досліду, а прокурорського обвинувачення. Вони заносять український нарід «на чорную доску» (вступна промова С.Дубнова до І тому), вони «предъявляют счет» (вступна промова І.Чириковера до ІІ тому). Вони й не подумали, що інспірують українців виставляти свій «чорний індекс» жидівству, росіян – подати жидам свій «контррахунок»! Українці боролися, жиди ставили палки в колеса, а жидівські організації… збирали документи… В тих документах не знайде читач, хоч це для жидівства було вповні доступним, напр., того, скільки жидівських «робітників» було в Червоній армії за час боротьби її з українською, скільки було жидів-«політкомів», скільки «політруків», з кого складалися «ревкоми» Правобережної України, де головним чином тяглася боротьба, а з кого складалися «чрезвичайники» (ми показали вже вище, з кого складалася Київська губерніяльна ЧеКа. Отже, підбір документів однобічний, і тому тенденційний. Автори цих двох публікацій не визнають України й на еміграції: скрізь читаєш «петлюровская» армія, тоді як їм відомо, що то була армія Української Народної Республіки. Слово, подібні діячі зароджували новий рід антисемітизму серед українців на Україні, вміють зароджувати його своїми нетактовностями й за кордоном. Найбільш гомеричною з нетактовностей цього роду була солідарність усього жидівства з кримінальним злочинцем Шварцбартом, що, як відомо, в Парижі застрілив С.В.Петлюру, ніби з помсти за погроми. Автор цих рядків не є «петлюрівцем», але мусить сказати: «Страшно подумати, яких би гекатомб зазнало б жидівство України, коли б «головний отаман» українських військ був тим, що йому причепили, себто погромщиком! Жидівство в ім’я Петлюри в очах українських мас оточило ореолом жертви «хатніх ворогів», створило леґенду, й добре, коли вона не помститься її авторам».

** Шехтман И. Погромы Добровольческой армии на Украине. – Берлин, 1932. – С. 220-222.

Рубрики: Видання Центру | Український націоналістичний рух