“Садок” і “шабля”: два онтологічно-екзистенціальні типи художнього світу в поезії Т.Шевченка

Петро Іванишин

 

“Садок” і  “шабля”:

два онтологічно-екзистенціальні типи художнього світу

в поезії Т.Шевченка

 

 

 

Тлумачити поезію Тараса Шевченка, як і будь-яку іншу мистецьку творчість, неможливо не звертаючись до одного з фундаментальних літературознавчих понять – художнього світу чи світу літературного твору. Однак поняття це, перейшовши до апріорної сфери само-собою-зрозумілого, часто позбувається можливостей термінологічного розвитку, інколи втрачає категорійну чіткість та дефінітивну конкретність. Не завжди присутнє воно і в довідкових джерелах, хоча не бракує окремих досліджень (Р.Інгардена, М.Бахтіна, Е.Ауербаха,  Д.Ліхачова, У.Еко, Г.Гачєва, Р.Нича та ін.). А це, очевидно, дещо звужує евристичний потенціал ефективного застосування, та, своїм чином, актуалізує “процес онауковлення” цього та споріднених понять, як про це нещодавно слушно зауважив Григорій Клочек[1]. У цій студії не ставимо за мету вичерпно експлікувати зазначену проблему. Йдеться радше про окреслення деяких важливих теоретичних питань та пропозицій щодо можливості ефективнішого застосування категорії художнього світу стосовно поетичної творчості Т.Шевченка.

Найчастіше поняття художнього світу ототожнюється із внутрішньою формою літературного твору – образною дійсністю. “Світ твору, – зазначає Валентин Халізєв, – це художньо освоєна і перетворена реальність”[2]. Сучасні українські дослідники поглиблюють це розуміння. Особливою продуктивністю відзначається згадувана вище студія Григорія Клочека, написана з позицій рецептивної поетики та системного підходу. У ній вчений говорить про художній світ (чи внутрішній світ літературного твору) як про “естетичний об’єкт”, “інтенціональну субстанцію”, “складову поетики твору”. При цьому важливою постає роль читача, оскільки художній світ утворюється подвійною інтенціональністю – він “витворений інтенцією митця” і “скоригований у процесі сприймання інтенцією реципієнта”[3]. Інші українські дослідники, узагальнюючи, говорять про художній універсум як “створену уявою письменника і втілену в художньому тексті образну картину”, як “іншу реальність”, “співвідносну з предметною, соціальною і психологічною реальністю”, як “образне духовно-інтенціональне утворення з власною логікою”[4].

Схоже, хоча й по-своєму, визначають структуру літературного світу. Анатолій Ткаченко, наприклад, до основних складових світу художнього твору зараховує час, простір та людину (з планами, за М.Бахтіним, автора і героя)[5]. Адам Кулавік виокремлює постаті, мотиви та події як складові “представленого світу”[6]. В.Халізєв вважає найбільш крупними одиницями цього світу систему персонажів та події, а до компонентів, натомість, зараховує акти поведінки персонажів, їх портрети, явища психіки та факти оточуючого буття[7]. В концепції Г.Клочека основними елементами художнього світу постають хронотоп, візуальність, предметність, кольористика та озвучення[8].

Варто відзначити також цікаві і вдалі спроби окреслити типи літературних світів. Наприклад, Еріх Ауербах (Авербах) виявляв у західноєвропейській літературі піднесено-героїчний і повсякденний світи, відповідно до “двох різних традицій зображати життя” – античної та біблійної[9]. За формою співвіднесення із емпіричною дійсністю, виділяють реалістичний та фантастичний світи (А.Ткаченко), за генологічним критерієм – епічний, драматичний та ліричний (Н.Тамарченко[10]). З іншого боку, важливим видається врахування положення, яке утвердилось завдяки діалогу літературознавства із націософією та націологією, і за яким, наукова та художня (передусім літературна) картини світу є елементами більш масштабного цілого – національної картини світу[11].

Зазначені міркування, на наш погляд, доречно дещо розвинути та конкретизувати, звернувшись до герменевтичних розмислів німецького філософа Мартіна Гайдеґґера. Водночас вони можуть допомогти глибше пізнати парадигмальні для нової української літератури риси поетичного універсуму Тараса Шевченка, доповнюючи ґрунтовні шевченкознавчі студії останніх років (І.Дзюби, В.Пахаренка, Г.Клочека, Н.Зборовської, Вал.Шевчука, Н.Чамати, Д.Наливайка, Л.Генералюк, А.Дахнія, М.Шкандрія та ін.).

У поезії, яку М.Гайдеґґер вважав суттю мистецтва, відбувається становлення світу і складання землі. Й ідеться не лише про суто художні, а й загальні, онтологічні процеси. Земля постає як фундамент, “опора” екзистенції[12], як місце, на котрому “засновує людина в її історичному здійсненні своє проживання і свій прихисток у цьому світі”[13]. Землю допомагає побачити “суще в цілому” – природа (“фізис”)[14], котра стає історичною “як ландшафт, область розселення й експлуатації, як поле бою і культовий простір”[15]. Саме природа просвітлює землю як основу людського проживання[16]. Натомість світ розглядається герменевтом як щось набагато ширше – “відкритість буття”[17], “обличчя буття”[18]. Як напише згодом учень М.Гайдеґґера Ганс-Ґеорґ Ґадамер, йдеться про “ціле”, з яким співвідноситься схематизований мовою людський досвід[19].

Важливий акцент в онтологічно-екзистенціальній концепції філософа робиться на тому, що і земля, і світ не мають абстрактного характеру – це сутнісно національні феномени: “земля народу” і “світ народу”. Бо земля – це той споконвічний “ґрунт-основа… на котрому засновується і лежить… народ” у своєму “історичному здійсненні”[20]. Тобто йдеться місце не лише приватного проживання, а й колективної національної екзистенції, де народи можуть “практично встановитись і творити, щоб діяти і мати авторитет”[21]. Натомість “світ народу в його історичному здійсненні”, утворений “владною просторінню… розкритих зв’язків”, “на котрих і в котрих народження й смерть, прокляття і благословення, перемога і поразка, стійкість і падіння”. Тобто світ є “розкриваюча розкритість широких шляхів простих і сутнісних рішень в долі народу”. Земля (як те, що закривається) і світ (як те, що відкривається) поєднані діалектично: “світ засновує себе на землі, а земля пронизує світ своїм підійманням у ньому”[22].

Якщо для довоєнного періоду найбільш важливе значення щодо окреслення світу мав трактат “Джерело художнього творіння” (1935), то у післявоєнний період уточнена концепція світу, мабуть, найбільш ґрунтовно викладена в роботі М.Гайдеґґера “Будувати, проживати, мислити” (1951). Тут світ постає “чотирикутником” (ще – “четвіркою”) – схрещенням (чи співбуттям) чотирьох елементів: Землі (природи), Неба (часу), Божественних сутностей та Смертних. Саме в межах цієї єдності проживає людина, оберігаючи чотирикутник, – “тобто даючи вільне поле для здійснення його сутності” – чотирма способами: через рятування Землі, згоду з Небом, очікування Божественних сутностей та згоду із сутністю Смертних (“долаючи смерть як смерть”). При цьому важливу роль в оберіганні світу, а значить в екзистуванні, відіграють речі (“підручні”): “Проживання оберігає чотирикутник, коли вводить його сутність у речі. Однак речі несуть у собі чотирикутник лише тоді, коли вони самі, як речі, зберігають свою власну сутність. Коли ж усе це є саме так? Та тоді, коли Смертні огортають опікою речі, що зростають самі по собі, і коли обдумано зводять ті речі, що не зростають самі по собі”[23], – зазначає німецький філософ. Таким чином, Людина оберігає речі, а речі оберігають екзистенцію людини. Саме речі допомагають збагнути сенс – як істину, неприхованість – людського проживання та цілого буття.

Одним із характерних прикладів речі, що містить сутність німецького світу (“чотирикутника”), постає у розмислах М.Гайдеґґера селянська хата у горах Шварцвальду: “Гляньмо на хвилину на якусь садибу у Шварцвальді, котру двісті років тому будувало проживання селян. Дім тут влаштувала вперта сила відкривання речей для простоти Землі та Неба, Божественних Сутностей і Смертних. Вона поставила садибу на захищеному від вітру, південному схилі гори, серед лук, неподалік від джерела. Дала їй крислатий та приземистий ґонтовий дах, з скосами, щоб вона могла і витримати вагу снігу, і захистити хату від завірюх у довгі зимові ночі. Не забула вона і про куток із святими іконами над спільним столом, відвела освячене місце пологам та «дереву мертвих» – так у тих краях називають домовину – і таким чином під одним дахом визначила різним порам життя шлях для їхньої подорожі крізь час”[24].

Так витлумачені речі набувають виразного національного сенсу, стають оберегами національного буття і протиставляються космополітичним виробам, котрі спустошують світ того чи іншого народу. Добре про відмінність між справжніми “живими”  речами й онтологічно порожніми, “мертвими” “підробками” писав свого часу Райнер-Марія Рільке в листі до Вітольда фон Гуревича: “Ми з великим азартом збираємо мед видимого, щоб накопичити його у золотому вулику невидимого. І ця діяльність водночас підтримується і стимулюється тим фактом, що дуже велика частина видимого швидко зникає і ніколи не знаходить собі заміну. Ще для наших дідів будинок, фонтан, знайома вежа аж до їхнього одягу, їхнього пальта безконечно більше належали до сфери інтимного; кожна річ була ніби вмістилищем, де вони нагро­маджували і звідки черпали людяність. А сьогодні, доставлені з Америки, в наше життя вторгаються речі порожні й байдужі, видимості речей, підробки… Дім, у американському розумінні, яблука або виноград із Америки не мають нічого спільного з домом, плодами, виноградними гронами, які вбирали в себе надії та думки наших предків… Речі одухотворені, живі, речі, що їх ми добре знаємо, хиляться до занепаду, і їх уже ніколи не вдасться нічим замінити. Можливо, ми останні люди, які з ними зналися. На нас лягає відповідальність не тільки зберегти про них пам`ять (це було б надто мало і надто непевно), а й стати охоронцями їхньої людськості та священної для відчуття дому вартості… ”[25].

Не важко помітити, що промовисто важливим для збагнення сутності українського буття-у-світі в поезії Т.Шевченка постає якраз наскрізний образ хати (передусім селянської) та весь окіл близьких до неї сущих – садка, подвір’я, криниці, городу, ставка, гори, церкви, степу, могили та ін. Саме хата, і промовисто про це свідчать такі елегійні шедеври, як “Садок вишневий коло хати…” (1847) та “І досі сниться: під горою…” (1850), становить найголовніше суще, найвагомішу річ, котру оберігає українська людина, і котра, своїм чином, оберігає її екзистенцію. У цих творах зображено самодостатнє й незагрожене експліцитно повсякденне буття присутності. Йдеться про проживання українця(-ів) у межах окресленого Гайдеґґером “чотирикутника”. За допомогою образів-речей (“саду”, “хати”, “хрущів” тощо) у цих творах ми можемо побачити, як оберігально проживають люди в межах світової цілісності, у власному прихистку-домі: рятуючи землю, погоджуючись із небом, очікуючи Божественних Сутностей, ідучи за своєю власною сутністю. Абсолютно усі типи речей – і вироби, і рослини, і тварини, й артефакти – присутні в ейдологічному дискурсі Т.Шевченка. І кожне з них настільки з дитинства рідне, ненав’язливо, але явно українське, “найближче і стихійно” вимальовує до деталі національний світ: “біленька хаточка”, “гора”, “верби”, “вода”. Вони так чи інакше розмикають ліричному героєві українську сутність власного тут-буття, а також допомагають вдумливому реципієнтові зрозуміти/висвітлити національну екзистенцію української людини взагалі (бо ж світ – це відкритість буття, його алетейя). Але тут потрібне одне уточнення. Таке співбуття Землі, Неба, Божественного і Смертних витворює художній світ саме мирного, спокійного, незагроженого національного буття. Це, використовуючи мову шевченківських образів, світ саду, земного раю (чи світ буття-в-околі-хати, буття-в-саду).

З іншого боку, віднаходимо контрастні поезії, в котрих екзистенційні піклувальні зв’язки зруйновано, в який змінюється світ. Це, для прикладу, спостерігаємо в поезії-розмислі Т.Шевченка “Не кидай матері”, – казали…”[26] (1847) з того самого циклу (“В казематі”), що й “Садок вишневий коло хати…”. Ліричний герой твору стурбований зникненням з рідного краю молодої дівчини, котра, покинувши, всупереч порадам людей (“Не кидай матері”) матір (після чого та швидко з туги  гине – “умерла, плачучи”), “радує” тепер когось “у палатах” на чужині. Герой по-християнськи доброзичливо не бажає зла дівчині (“Благаю Бога, щоб печаль / Тебе довіку не збудила…”), не бажає їй, очевидно і передусім, покритської долі, але наповнює своє послання-докір образами буттєпокинутого світу, в котрому вона жила, в котрому оберігала найближчі рукотворні і нерукотворні речі, і котрі тепер без неї, без персоніфікованої української присутності, гинуть, бо не мають кого, своїм чином, оберігати: “…Давно / Не чуть нікого, де ти гралась, / Собака десь помандрувала, / І в хаті вибито вікно. / В садочку темному ягнята / Удень пасуться. А вночі / Віщують сови та сичі / І не дають сосідям спати. / І твій барвіночок хрещатий / Заріс богилою, ждучи / Тебе не квітчану. І в гаї / Ставочок чистий висихає, / Де ти купалася колись. / І гай сумує, похиливсь. / У гаї пташка не співає – / Й її з собою занесла, / В яру криниця завалилась, / Верба усохла, похилилась, / І стежечка, де ти ходила, / Колючим терном поросла”. Так драматично розпадається правічний український світ “садка вишневого коло хати”, а значить, по частинці зникає й українське буття. Усі зображені речі – хата, собака, ягнята, садочок, гай, ставок, пташка, криниця, верба та ін. – розтлумачують спустошення світу.

Основний смисл твору, на нашу думку, подвійний. По-перше, на чужині немає рідних речей, немає, отже, повноцінної екзистенції (як проживання в “чотирикутнику”, котре зберігають речі); існування на чужині зрадливе, неповнокровне, підступне, враз може обернутися для людини трагедією (що призводить до “осудження” Бога і “прокляття” матері). А по-друге, дівчина імпліцитно уособлює всіх тих українців, що добровільно шукали в часи Кобзаря, шукають і тепер щастя поза рідним краєм; особисте щастя (у власному розумінні), можливо, вони й знайдуть, але при цьому повинні пам’ятати: від їхнього вчинку гине українське буття, “матір” і “хата” (тут образи буттєвої основи людського існування), і всі з дитинства рідні, найближчі, національні сущі, природні і неприродні. Всім підручним, щоб існувати, щоб пробував багатоманітний і складний український світ, потрібен українець.

В інших творах зруйноване буття-в-саду переісточується в контрасну онтологічно-екзистенційну світову форму – світ зруйнований імперським злом. Спустошення-буттєпокинутість тут проявляє себе як “перетворення всього – світу, людини, землі – у пустелю”[27]. Прикладом може бути Шевченковий експліцитний образ “сплюндрованої” і “катованої” окупантами та їх підручними (“москалем”, “жидом”, “німотою”, “перевертнями”) України-матері (в інших творах ще – “світу Божого”) як сутнісно й початково “світу тихого, краю милого”[28] у “Розритій могилі” (1843), повторений майже дослівно наприкінці творчого шляху імпліцитно в образі “окованого, омураного” лжехристиянськими фарисеями “світу ясного! світу тихого!”[29] (в тематично близькому однойменному вірші 1860 року).  А також “світ зав’язаний, закритий” молодого українця-“москаля” у “Ну що б, здавалося, слова…”.

Тому в поезії Т.Шевченка можемо віднайти чимало творів, де йдеться не про спокійне самодостатнє буття національної присутності, а про буття бездержавне, пов’язане із драматичним протистоянням різноманітним типам імперського спустошення. Наприклад, у “Гайдамаках”, “Кавказі” чи “Сні” (1844). У цих творах, які, з огляду на культурно-історичні обставини колоніального існування нації, переважають у поета, світова основоструктура посутньо змінюється, оскільки образи речей (“свячений ніж”, “байдаки”, “спис”, “булава”, “шабля” тощо, але найбільше – “хата” як символ держави) переховують іншу онтологічно-екзистенціальну “простоту”.

Для літературного буттєвого мислення протагоніста Т.Шевченка вітчизна, з одного боку – це “рай”, “край прекрасний, розкошний, багатий”, це світ “садка вишневого коло хати”, “світ тихий, край милий”, це “земля козача” і Божа, густо полита кров’ю оборонців України (передусім козаків), а з іншого – це “пекло” (антирай), “окрадена земля”, “гори окрадені”, це “наша – не своя земля”, це гинучий світ “розритої могили” і позбавлених власної історії “перевертнів”-“свинопасів”: “Такії, Боже наш, діла / Ми творимо у нашім раї / На праведній Твоїй землі! / Ми в раї пекло розвели, / А Тебе другого благаєм…”[30] (“Якби ви знали паничі…” (1850)). Це світ спустошення, світ неволі, пекло.

Якщо світ “чотирикутника” (саду) утворює співбуття (схрещення) чотирьох елементів (землі, неба, Божественних Сутностей і смертних), то світ “трикутника” (шаблі) утворений схрещенням трьох елементів (фундаментальних екзистенціалів), з яких Бог відповідає загалом Божественним Сутностям, а Україна (Батьківщина) поєднує в собі національні землю (простір), небо (часовість), смертних (національну присутність – людину і народ). При цьому Свобода (“звільнювальне допущення буття сущого” (М.Гайдеґґер)) виокремлюється в окреме суще, на противагу “чотирикутнику”, в якому вже імпліцитно наявний вільний, захищувальний, державний простір. Виокремлюється, оскільки йдеться не просто про важливе, а про найголовніше для будь-якого поневоленого народу – про національне звільнення. Без нього ні Бог, ні Україна не можуть отримати повноцінного екзистенціального значення, не можуть оберігати присутність, а часто й стають ще й знаками імперського кумира (як імперський “бог”-Саваоф в московській православній Церкві) чи простором колишнього повнокровного життя (звідси численні образи мертвої, зруйнованої, спустошеної країни). У “чотирикутнику” (світі миру) присутність мешкає поетично, вільно оберігаючи істину буття і знаходячи у ній свій прихисток. У поетичному “трикутнику” (світі боротьби) Т.Шевечнка національна людина і цілий народ ще тільки повинні вибороти собі право мешкати поетично (біля джерела) – бути мирними “пастирями”, вільними охоронцями власного національного буття у власній державі-“хаті”, право захищено проживати у власному “чотирикутнику” (світі миру, світі садка).

Як варто наголосити, у світі боротьби чотирикутних не відкидається і не перекреслюється, він просто дещо перебудовується, актуалізуючи нові основоструктури – Батьківщину і Свободу. Тут-буття у “чотирикутнику” передбачає взаємопов’язані процеси, що переформатовуюють єдність землі, неба, Бога і смертних в аспекті боротьби за власну “хату”-захисток: активне утвердження Божої правди (в дусі Шевченкового “молітесь Богові одному”) та власної національної істини-алетейї, жертовну охорону власної Батьківщини як “матері”, безкомпромісну боротьбу за національну свободу, за “волю Вкраїни”. Тому український художній світ у цих творах дещо відмінний від того, який ми могли спостерігати у попередньому випадку. Це передусім – світ шаблі (зброї взагалі), світ буття-із-шаблею.

Воїнський, героїчний шлях буття-із-шаблею описано в багатьох творах Шевченка, і завжди він закорінений у козацькій долі, бо українець для поета історично завжди козак: “Ще як були ми козаками…”[31] (“Полякам” (1847)). Важливим для звільнення від чужоземного панування стає долетворча риса відновлення як усвідомлення сутності минулого козацького екзистування. Саме модус відновлення формує основну проблему твору “Буває в неволі іноді згадаю…”[32] (1857) як пошуку-спогаду “свого стародавнього” (згідно із власними настановами у “Посланії”), закодоване у висловлюванні старого козака про “крик слави”, котра допомагає пізнати сенс проминулого козацького буття: “А як ми бились, умирали, / За що ми голови складали / В оці могили?”. Спогад-сон заводить героя у дитячі пастирські роки, коли хлопчик зустрічається зі старим козаком. Козак заводить його у могилу і розповідає про причини війн із поляками та драматичну історію життя та смерті – своєї та синів і доньки Прісі. Однак при цьому він дає окреслення сутності козацького історичного буття, допомагаючи героєві відновити “спадок” минулого, усвідомити специфіку українського історичного шляху як козацького шляху боротьби-за-національнну-свободу (козаки з могили при цьому символізують долю цілої козацької нації, а не власні окремі долі): “…на всій Україні / Високі могили, дивися, дитино, / Усі ті могили усі отакі. / Начинені нашим благородним трупом, / Начинені туго. Оце воля спить! / Лягла вона славно, лягла вона вкупі / З нами козаками! (…) / …Усі ми однако на волі жили! / Усі ми однако за волю лягли, / Усі ми і встанем…”. Сутність козацького буття, козацької долі, котру слід відновити у своєму тут-бутті сучасникам автора, щоб стати на український історичний шлях – це боротьба за волю України. При цьому, як слушно зауважує С.Смаль-Стоцький, про “процес критичного розчарування в націоналістичній історичній романтиці” у пізні періоди творчості поета “мови бути не може”[33].

Цікаво, що, на думку сучасних дослідників, ідея національно-визвольної боротьби, навіть революції “як неодмінної передумови звільнення, державності і вільного розвитку нації та концепція реалізації цієї ідеї силами організованого селянства вперше виражені Т.Шевченком через образ-концепт селянина та мікрообраз сокири ще в 1842 році у картині “Катерина”[34].

Окремо варто дослідити ті твори, де показано процес трансформації світу садка, раю у світ пекла і боротьби. Як це спостерігаємо в поемах “Сліпий” (1845) і “Невольник” (1858). А також вартує окремого студіювання питання діалектики двох світів. Оскільки очевидно, що у “чотирикутнику” імпліцитно наявна можливість проживання у “трикутнику”, а в “трикутнику” – у “чотирикутнику”: мир і боротьба перебувають у діалектичному взаємозв’зку. Щоб існував мир, історично пересвідчене життя-у-садку мусить бути присутньою (хоча б потенційно) його охорона, свободооберігальна шабля. І навпаки: визвольна боротьба (активістине буття-із-шаблею) ведеться заради вільного і захищеного мирного проживання, власного буття-у-садку.

Загалом основоположні онтологічно-екзистенціальні структури – створений у поезії художній світ – дозволяють вийти на поглиблене осмислення національної істини, смислу чи ідеї екзистенції (проживання) літературних людини та народу в поезії Т.Шевченка. Тобто з’являється можливість у сутнісних рисах збагнути герменевтичну мету поезії Т.Шевченка: показати шлях до вільного, спокійного, назагроженого співбуття (“поетичного мешкання” біля джерела, охорони його) у “чотирикутнику” миру (саду), але через попереднє співбуття у національно-екзистенціальному “трикутнику” боротьби (шаблі). Тобто навчити (дати художній зразок) буттєво-історичного мислення (осмислювального розмірковування), яке необхідне для збереження самості національної присутності. Присутності, що проживає не як визискувач-пан, а як турботливий, по-євангельски добрий “пастир буття” і в “трикутнику”, і в “чотирикутнику”.

 

[1] Клочек Г. “Художній світ“ як категоріальне поняття // Слово і Час. – 2007. – № 9. – С.3. (С.3-14)

[2] Хализев В.Е. Теория литературы. Учеб. 2-е изд. – М.: Высш. шк., 2000. – С.158. (398с.)

[3] Клочек Г. “Художній світ“ як категоріальне поняття. – С.14.

[4] Іванишин В.П. Нариси з теорії літератури: навч. посіб. / [упоряд. тексту П.В.Іванишина]. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – 181. (256с.)

[5] Ткаченко А.О. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства): підручник для гуманітаріїв. – К.: Прадва Ярославичів, 1998. – С.51.  (448с.)

[6] Kulawik A. Poetyka. Wstęp do teorii dzieła literackiego. – Kraków, 1997. – S.248. (400s.)

[7] Хализев В.Е. Теория литературы. – С.158.

[8] Клочек Г. “Художній світ“ як категоріальне поняття. – С.5-14.

[9] Ауэрбах Э. Мимесис. Изображение действительности в западноевропейской литературе. Том 1. – Благовещенск: БГК им. И.А.Бодуэна де Куртенэ, 1999. – С.17. (312с.)

[10] Теоретическая поэтика: Понятия и определения: Хрестоматия для студентов / Авт.-сост. Н.Д.Тамарченко. – М.: РГГУ, 2001. – С.466-467. (467с.)

[11] Гачев Г.Д. Космо-Психо-Логос: Национальные образы мира. – М.: Академический Проект, 2007. – С.9-30. (511с.)

[12] Гайдеґґер М. Будувати, проживати, мислити // Возняк Т.С. Тексти та переклади / Худож. оформлення автора. – Харків: Фоліо, 1998. – С.318. (С.313-332)

[13] Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX-XX вв. Трактаты, статьи, эссе. – М.: Издательcтво Москов­ского университета, 1987. – С.286.

[14] Хайдеггер М. О сущности истины // Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге: Сборник: Пер. с нем. / Под ред. А.Л.Доброхотова. – М.: Высш. шк., 1991. –  С.18.

[15] Хайдеггер М. Бытие и время; Пер. с нем. В.В.Бибихина. – Харьков: “Фолио”, 2003. – С.434.

[16] Хайдеггер М. Исток художественного творения. – С.283.

[17] Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. – М.: Республика, 1993. – С.213.

[18] Хайдеггер М. Вещь // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. – М.: Республика, 1993. – С.324, 431.

[19] Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: Пер. з нім. – К.Юніверс,2000. – Т.І. Герменевтика І: Основи філософської герменевтики. – С.413.

[20] Хайдеггер М. Исток художественного творения.  – С.307.

[21] Гайдеґґер М. Вечірня розмова в таборі для військовополонених // Українські проблеми. – 1998. – № 1. – С.118. (С.106-121.)

[22] Хайдеггер М. Исток художественного творения. – С.282, 287-288.

[23] Гайдеґґер М. Будувати, проживати, мислити. – С.318-320.

[24] Там само. – С.329.

[25] Цит. за: Марсель Г. Homo viator // Марсель Г. HOMO VIATOR / Пер. укр. В.Й.Шовкуна. – К.: Видавничий дім “КМ Academia”, Університетське видавництво “Пульсари”, 1999. – С. 274-275.

[26] Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М.Г.Жулинський (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 2001. – Т.2: Поезія 1847–1861. – Т.2. – С.13-14. (784с.)

[27] Гайдеґґер М. Вечірня розмова в таборі для військовополонених… – С.107, 109.

[28] Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М.Г.Жулинський (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 2001. – Т.1: Поезія 1837–1847 / Перед. слово І.М.Дзюби, М.Г.Жулинського. – С.252-253. (784с.)

[29] Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – Т.2. – С.350.

[30] Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – Т.2. – С.223.

[31] Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – Т.2. – С.48.

[32] Там само. – С.224-227.

[33] Смаль-Стоцький С. Т.Шевченко. Інтерпретації. – Черкаси: Брама. Видавець Вовчок О.Ю., 2003. – С.49.

[34] Іванишин В. Непрочитаний Шевченко. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2001. – С.21. (32с.)

English version (англомовний варіант):

http://dontsov-nic.com.ua/the-ideological-bases-of-ukrainian-state-system-the-problem-of-choice/