РОСІЯ І РОСІЯНИ В ПУБЛІЦИСТИЦІ СТЕПАНА БАНДЕРИ

Микола ПОСІВНИЧ

(Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України)

РОСІЯ І РОСІЯНИ В ПУБЛІЦИСТИЦІ СТЕПАНА БАНДЕРИ

(Із книги: «Слово, вигострене ідейністю»: Збірник наукових праць на пошану Олега Багана. Тернопіль: Видавництво «Крила, 2023)

Степан Бандера – автор багатьох робіт, у яких ґрунтовно розроблено засади українського націоналізму. Вибрані його статті увійшли до збірника праць «Перспективи української революції», опублікованого в Мюнхені 1978 р. під редакцією Данила Чайковського і Степана Ленкавського [1]. Після інформаційних війн часів Холодної війни постать С. Бандери й надалі залишається міфологізованою.

З другої половини 1940 рр. С. Бандера починає активніше займатися публіцистикою. За основною легендою, Стефан Попель працював журналістом в різних редакціях українських газет і часописів у Мюнхені, Лондоні, Парижі. В період 1946-58 рр. Провідник ОУН активно, в міру наданих йому можливостей, займається написанням різного роду статей. В переважній більшості вони задумувалися для пропагандистської і вишкільної роботи в націоналістичних і еміграційних середовищах, а з плином часу ці праці набували ідеологічно-теоретичного й філософського характеру.

Уявлення про діяльність самого Бандери, ОУН і УПА формувалися завдяки численним публікаціям і творам радянських пропагандистів. Спецслужби активно фальшували документи, а також підкидали західним спецслужбам та єврейським організаціям «дані про українських нацистів». Окрім цього, радянські пропагандисти поширювали свій образ українського націоналізму, зокрема, в західних державах, видаючи замовні книги і статті. Міфи про Бандеру і бандерівців у масовій свідомості закріплювали за допомогою художньої літератури й унаочнювали фільмами.

У багатьох публікаціях, інтерв’ю Степан Бандера був змушений спростовувати російсько/радянські звинувачення й наклепи. Він наголошував, що український націоналістичний рух не має нічого спільного з фашизмом, нацизмом або соціал-націоналізмом. Провідник ОУН всіляко акцентував на важливості налагодження міжнаціональних стосунків та добросусідських відносин, відновлення контактів із революційними організаціями інших поневолених народів СССР, створення Антибольшевицького Блоку Народів (АБН). Бандера наголошував, що Москва легко розправиться з кожним національно-визвольним рухом окремо, але координація спільних зусиль примусить радянське керівництво розподіляти свої сили на всі фронти одночасно, і це зменшить натиск на кожен поневолений народ. Це, своєю чергою, дасть змогу активніше й оперативніше діяти всім визвольним рухам. Як приклад він постійно наводив успішну діяльність інтернаціональних підрозділів в рядах УПА.

В переважній більшості у статтях Провідник ОУН присвячував увагу аналізу ідеології комунізму і діяльності КПСС, їх засобів, тактики і стратегії, поширення «московсько-большевицького імперіялізму» та його проявів експансії, русифікації, поширенню совєтського патріотизму. Послідовну і чітку позицію щодо Росії і росіян Степан Бандера дотримувався протягом усього свого еміграційного періоду діяльності: «Імперіялізм російського народу – це явище історичного порядку, що міняє свої форми та методи дії, але в своїй істоті залишається незмінним. Його суттю є безнастанне намагання підкорювати собі інші народи та за рахунок їхнього визиску й знищування постійно збільшувати свою силу, засяг свого володіння, розріст московської нації і її імперії. Цей Імперіялізм виступає раз відкрито, як сила і дія Росії, раз у прихованій, замаскованій формі» [1, с. 509].

Провідник ОУН вказував, що між російським націоналізмом та большевизмом, поруч з ворожнечею і суперечностями в питаннях внутрішнього устрою, форм і змісту національно-державного життя завжди існує однозгідність. Обидва вони намагаються втримати, закріпити і поширити російську імперію, продовжувати світову експансію Росії, її культури чи економічних впливів. Обидва напрямки трактують себе взаємно як засіб, щоб один одного використати, а потім знищити, але на практиці виходить між ними повна і взаємна підтримка. Степан Бандера бачив загрози в прищепленні українцям відношення до російського народу, як до «старшого брата», теорію про спільне історичне коріння, про споріднену духовність, віру в доброзичливість і щирість російського народу супроти України, захоплення російською культурою і переконанням у її вищості. До того ж тотальне прив’язування економіки, щоб з часом відділення України від Росії з економічного боку було неможливе, чи дуже складне, щоб господарство України завмерло автоматично, коли Москва припинить товарообіг і обмін ресурсами. Російська пропаганда вбиває відчуття і розуміння того, що Україна є колонією Москви, що українці є постачальником людської робочої сили і мозгів; українська культура – обкрадена з усіх надбань і позбавлена змоги зростання. Двері відкриті для тих, хто запродує своє національне я, честь, знання, творчість, свою працю і кров на службу російській імперії. Москва докладає всіляких можливих зусиль, щоб умертвити в українцях сприймання цієї дійсності і прищепити «совєтське думання та патріотизм» [1, с. 108].

У липні 1948 р. С. Бандера пророчо зазначив, що «Росія, із своїм глибоко вкоріненим, а в сучасну добу найбільш розпаленим загарбницьким імперіялізмом у кожній ситуації, у кожному стані, всіми силами, з усією запеклістю буде кидатися на Україну, щоб утримати її в складі своєї імперії чи наново поневолити. Як визволення, так і оборона самостійности України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовість до самооборони» [1, с. 82].

Замість висновків щодо сучасної російсько-української війни можна навести слова С. Бандери зі статті «Третя Світова війна і визвольна боротьба» (1950 р.): «Щоб західні держави бачили виразно, що не може бути й мови про якийсь компроміс, і щоб вони мали до вибору: або союз з визвольною боротьбою України й інших народів з нашого фронту, або самообманна ставка у їхній війні з Росією на російський народ. Росія є тільки одна – імперіялістична, і так буде доти, доки російський імперіялізм не буде дощенту розторощений, а російський народ не вилікується з нього через пізнання, що його імперіялізм приносить йому самому найбільше лиха – жертв, терпінь і падіння. До цього ще далеко; тепер російська нація пройнята розжареним імперіялізмом, більше, ніж коли-небудь. Хто пактує з такою імперіялістичною Росією, однаково – білою чи червоною, чи іншої масти, той сам кує собі кайдани, або падіння. Україна вже на це не піде; наша боротьба за незалежність від Москви, за суверенність є безкомпромісова, боротьба на смерть і життя. А хто таки впреться на якийсь союз з Росією, якою небудь ціною, то нам з ним не подорозі» [1, с. 226].

Степан Бандера вважав, що українська визвольна політика має продовжувати історичну боротьби України з Росією. Ця боротьба має не припиниться аж до повної перемоги і розгрому російського імперіалізму, повалення СССР й розбудови національних, самостійних держав в Центрально-Східній Європі і Азії та створення навколо Росії, замкненої в її кордонах, такої системи держав, щоб вона не могла більше виступати з експансією чи аґресією. Потрібно завжди підкреслювати, що Україна буде продовжувати боротьбу проти будь-яких сил, які хотіли б її поневолювати, знищити її державну незалежність і суверенність, або посягати на українські землі.

У статті з промовистою назвою «З москалями нема спільної мови» (1952 р.) С. Бандера ще гостріше критикував роль російської нації в цих процесах: «Московський нарід не тільки не протиставився тому, але в цілому був і залишився носієм цього імперіялізму. Ривалізуючі за владу системи і сили в Росії, намагаючись з’єднати собі симпатії більшости московського народу і плямуючи непопулярні риси противника, завжди суперничали між собою в тому, хто з них здобуде більше для російського імперіялізму. Кожна московська держава, як царська, так демократична і большевицька, завжди послуговувались підступом і віроломністю супроти України й інших народів, і кожну форму союзу перетворювала в найжахливіше поневолення. Отже, ворогом був не тільки даний режим – царський, чи большевицький, не тільки державна і суспільна система, а сама московська нація, навіжена бісами імперіялізму, жадобою бути все більшою, могутнішою, багатішою, але не власним ростом, а коштом поневолення інших народів, їх пограбуванням і всмоктуванням у себе» [1, с. 270]. Автор вважав, що історичний досвід виявив нереальність докорінних реформ, зміни свідомості і політичних поглядів російського народу, його демократизування в новоутвореній федеративній державі. Росія і росіяни завжди використовують «ступеневу агресію» щодо України, захоплюючи і закріплюючись на певних напрямках чи територіях та згодом посилюючись після перепочинку окуповують нові землі й людські ресурси.

В двох наступних невеличких статтях присвячених Росії та росіянам – «Первородний гріх проросійської концепції» і «Відкриті карти» (1952 р.) [1, с. 272-283] Провідник ОУН звернув увагу на недоцільність «впрягання» еміграцій поневолених Москвою народів з т. з. «біломосковськими» політичними групами. Степан Бандера закликав до визволення від окупантського імперіалізму російської нації в цілому і його теперішньої форми, большевизму та знищення комуністичної системи, створення суверенних національних держав у їх етнографічному просторі. Він вказував, що: «коренем усіх помилок американської політики і плянів супроти СССР є теза, що московська нація, московський імперіялізм і большевизм – це три окремі, а не органічно зрослі з собою явища, що ворогом для всіх інших народів є сам большевизм і що в боротьбі проти нього можна мати московський нарід за союзника» [1, с. 276].

Відношення до Росії і росіян під час національно-визвольної війни на думку С. Бандери мають розглядатися в трьох категоріях: «Перша – це справа тих мешканців України російської національности, які заслуговують на те, щоб їх трактувати як громадян України, на підставі не тільки самого їхнього замешкання, але й того, коли, як і чому вони прибули в Україну, як ставилися до українського народу й до прав України в минулому та що найважливіше, як вони в даному моменті ставляться до українських визвольних змагань і до української держави. Вимога повної льояльности супроти України і її визвольної боротьби стоїть на першому місці. Тим москалям, які відповідають цим вимогам, треба запевнити і забезпечити повну і всебічну рівноправність у всіх громадянських правах та повну свободу їхнього національного розвитку, відповідно до міжнародніх засад щодо національних меншин. Це саме стосується інших національних груп в Україні. Участь цієї категорії москалів у визвольних змаганнях на засаді добровільности, чи обов’язкової мобілізації, має мати характер індивідуальний за принципом територіяльним, а не в окремих московських формаціях. Друга категорія – це москалі з-поза України, головно вояки совєтської армії, які не воюють проти українських визвольних сил. Під час необхідного їх перебування на українській території сприяємо творенню з них протибольшевицьких формацій, більших чи менших, які повинні чим скоріше покинути українські землі і перейти на російські терени для активної протикомуністичної боротьби. При цьому треба дбати про забезпечення, щоб вони не виступили до боротьби проти самостійности України. До третьої категорії зараховуємо всіх москалів активних чи потенційних ворогів української державности. Діючі ворожі сили треба знищувати й унешкідливлювати доступними в даній ситуації засобами й методами, згідно з міжнародніми правилами поступування під час війни. Генеральною напрямною є намагатися усунути поза межі України по змозі якнайбільшу кількість ворожо наставлених москалів, щоб не обтяжувати себе втримуванням і забезпечуванням великої маси ворожого елементу як полонених, чи інтернованих в трудних умовинах боротьби» [1, с. 593-594].

У багатьох статтях і в організаційному листуванні Степан Бандера подавав достовірні прогнози й аналіз ймовірних подій: розпад СССР, «горбачовську перебудову», формування посткомуністичних еліт, відродження російського імперіалізму, етнічні конфлікти та можливі війни між незалежними державами [1, с. ХІІ, 410].

Публіцистика Степана Бандери висвітлювала актуальні питання суспільно-політичного життя в Україні та серед української еміграції на Заході 1940–1950-х рр. Серед творчого доробку С. Бандери виокремлюються питання міжнаціональних взаємовідносин, що впродовж окресленого періоду мало вирішальне значення для українського народу, та, зокрема, національно-визвольного руху. Особливу увагу Провідник ОУН присвячував проблемах міжнаціональних стосунків в діяльності українського визвольного руху. Він був прихильником концепції АБН, національно-визвольних революції та фронту поневолених нації. Основним гаслом в їх діяльності було «Воля народам, воля людині!» та опертя на власні сили. Адже історичний досвід доводив, що надмірні сподівання на союзників та їх армії призводили до нехтування інтересів поневолених народів.

Посилання на видання:

Бандера С. Перспективи української революції. Мюнхен, 1978. 640 с.