Роман опору Ліни Костенко

Петро Іванишин

 

Роман опору Ліни Костенко

 

Костенко Л. Записки українського самашедшого / Ліна Костенко. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 416 с.

 

Роман “Записки українського самашедшого” Ліни Костенко, що вийшов наприкінці 2010 р., буквально підірвав свідомість українського читача, про що свідчать і переповнені зали на зустрічах із письменницею, і миттєвий розпродаж десятків тисяч примірників твору, й активне критичне обговорення у фахових виданнях та ЗМІ. Своє посутнє, зовсім неритуальне критичне слово про роман уже сказали В.Базилевський, І.Дзюба, В.Панченко, Д.Дроздовський та чимало інших авторів, котрі висловили низку цікавих спостережень, окреслили важливі аналітичні контексти й простимулювали зацікавлення читача. Дійсно, попри незначні суперечності та фактичні неточності, переважно пов’язані із тим, що це перший прозовий твір Л.Костенко після багаторічного тайм-ауту, до того ж написаний від імені молодого мужчини-програміста, цей роман і повертає почуття власної гідності, і демонструє цікавий симбіоз літератури та журналістики, і є виявом глибокого філософського мислення авторки, й виражає та утверджує українську свободу, і свідчить про беззаперечний літературний та громадянський успіх письменниці, і, маємо надію, справді допоможе світові поглянути на себе та нашу батьківщину українськими очима. Додамо, очима сутнісно українськими, неспотвореними страхом, комплексами чи деструктивними стереотипами, бо унікальна поетична творчість Ліни Костенко уже давно самоствердила її в новітній історії української культури як генія, що, на думку герменевтів, є найвищим проявом буття великого письменника. Геній – це той герольд істини, “голос народу” (Т.Карлайл), який, за окресленням самої письменниці, “Вивозить з бруду цей потворний час”[1].

Однак далеко не кожен в сучасній Україні готовий до гідного діалогу з великим письменником. З’явилися публікації, в яких критику підмінено банальним критиканством, і тому твір, звичайно ж, без належних у таких випадках доказів, проголошено малохудожнім, “ідеологізованим” памфлетом, “засобом пропаганди”, “згустком консервативної свідомості”, що містить суб’єктивні закиди й обвинувачення сучасникам, “замішані на ксенофобії, гомофобії та сексизмі”. Авторку ж урочисто і вельми коректно звинуватили у “змаразматінні”. Що ж, це не перший випадок в історії пострадянської України паплюження автора (письменника, вченого, публіциста, політолога) за його принципово націоцентричну світоглядну позицію. Однак не перестає дивувати, що цей агресивний неповажний тон обирають люди, які закликають до тотального постмодерного толерування “іншого”, і таки проявляють цю дивовижну лібералістичну терпимісь, правда, переважно щодо різних проявів антихристиянських й антиукраїнських дій та ідей (наприклад, пропаганди порнографії чи гомосексуалізму). Українець, з його історією, релігією, цінностями та культурою, толеруванню чомусь не підлягає. З’являється можливість помітити дивовижну суголосність із по-імперськи зомбованими адептами комунізму, євразійства та націонал-соціалізму.

Причина такої необ’єктивності очевидна: у романі одним із важливих тематичних блоків складає осмислення сучасного антимистецтва, передусім нігілістичних антилітературних течій. Ось лише деякі міркування протагоніста: “Речники порожнечі приколюються в епатажі” (с.105), “Це вже навіть не епатажна література, а блювотина” (с.106), “А що, читати теперішніх пофіґістів? (…) Чи тих биндюжників слова, що допінґують свою нездарність цинізмом? Чи тих потасканих німфеток, що все вивертають свій «тілесний низ»?” (с.115), сучасна література – “заслинене матюками плюгавство” (с.153), “Відливають на все. На батька, на матір, на літературу, на історію. Сміються до гикавки над самим словом «патріотизм»” (с.287) та ін. Сказане героєм добре показує політичну сутність постмодерного та авангардного неоцинізму, тексти якого передусім перейняті пропагандою прозахідної неоліберальної ідеології, ідеології “воєнного гуманізму” (Н.Хомський) та кривавого глобалізму. Тож усе закономірно: “пофіґісти і матюгальники” (с.24), творці “геніальної літератури” (В.Панченко), миттю впізнали себе, озлобились і, за влучним спостереженням сучасного критика, “вищирились на Поета” (Д.Дроздовський). Проглядається й елемент заздрості. Чомусь же масові тиражі та повні зали не в них  – таких модних,  нетенденційних,  суперестетичних, непатріархальних… Тож притомним тлумаченням твору ображений лемент із каламутних “хвиль антилітератури” (В.Базилевський) навряд чи потрібно вважати.

У цьому розмислі не місце для масштабної інтерпретації, хочу звернути увагу лише на декілька основних смислових ресурсів роману, котрі допомагають жанрово конкретизувати його. Що впадає в око на змістовому рівні твору? Насамперед докладно виписані характери, що робить твір живим, полегшує естетичну ідентифікацію та диференціацію, зумовлює співтворчість читача. Усі вони, – дружина героя зі спалахами феміністичного протесту та патріотичного сарказму, принциповий батько-шістдесятник, друзі (цинік Лев, друг-емігрант із Каліфорнії), померла мати – народна артистка, теща як утілення народно-селянського буття, син, що виростає під потужним впливом вулиці та комп’ютера, різні сусіди (бандити, бізнесмени, гламурні жінки, інтелігентні пенсіонери) та ін., – складають основну антропологічну систему роману. Однак у центрі цієї системи – головний герой, молодий мужчина-програміст, записані емоційні роздуми якого і становлять своєрідний сюжетний каркас “діаріушу людства”, України та життя сім’ї протагоніста з 2000 по 2004 рр. З погляду маргінальної, малоросійської дійсності – він божевільний, “самашедший”, бо, як твердить сам на початку твору, “завжди був нормальною людиною” (с.5).

Оскільки події у романі лише накреслені, основний акцент робиться на розвитку емоційних роздумів, переживань безіменного протагоніста, зображенні парадигм його внутрішнього світовідчуття і світорозуміння, варто вести мову про ліро-епічний твір. Причому епічне (розповідне) в будові роману підпорядковується ліричному (переживальному). Серед потоку емоційного розмірковування (“записок”) можна знайти цілу симфонію проблемно-тематичних течій (етичну, метафізичну, естетичну, релігійну, культурологічну, екологічну, педагогічну, кримінальну, соціально-економічну та ін.), однак домінує все ж, на мій погляд, декілька ліній глибинного й водночас вкрай актуального політико-філософського значення.

Це потужно артикульоване письменником-мислителем значення з’являється практично на кожній сторінці роману. Наприклад, воно прямо озивається до нас, коли йдеться про продовження лінгвоциду – вбивства української мови (“У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити” (с.22-23)), про невирішеність глобальної проблеми денаціоналізації українців (“Мені допекло приниження, ця одвічна дискримінація нації” (с.118) або “…нація – це теж я. А якщо в цій нації є антинація, то прошу не плутати” (с.161)), про “квазідемократію”, що підміняє реальне народовладдя (“У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії” (с.130)), про новітню антинаціональну лжееліту, касту “товаришів-шевальє” (“Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа” (с.130) та ін.

На вищий суспільно-світоглядний рівень ці міркування переходять, коли заходить мова про полемічне, інколи саркастичне, нищівне зображення двох загрозливих для існування українського світу (і не лише українського) ідеологій, що зумовлюють тривання абсурдних для незалежної держави денаціоналізучих процесів. Перша система ідей стосується російського імперіалізму в різних його іпостасях. Найбільш часто в романі йдеться про червоних “совкових” реваншистів – різноманітні москвофільсько-антидержавні сили комуноїдного типу, блокування з якими антикучмівських опозиціонерів викликає в героя справедливе здивування: “Неприродне поєднання комуністичних, червоних, з національними. Вперше в Україні така політична ідилія: об’єдналися ліві й праві, сірі, білі й волохаті…” (с.33) або: “Ще б мені не вистачало крокувати під червоними прапорами. (…) Не вірю я в такі альянси” (с.79). Постійним лейтмотивом проходить зображення антихристиянської та українофобської суті УПЦ МП як частини РПЦ (у такому ракурсі московське православ’я тлумачив ще Т.Шевченко), котра проводить хресний хід проти приїзду Папи Римського (“Щось у цьому є нелюдське і не-Боже” (с.132)) чи єдина з усіх українських конфесій виступає проти повсталого народу на Майдані (“…вона проти. Сидить у нашій стародавній Лаврі – і проти” (с.399)).

Нічого дивного, адже й образ сучасної “демократичної” Росії визначається “невиліковною хворобою” – імперським мисленням, яке, як відзначає протагоніст через низку риторичних питань, унеможливлює діалог зі світом та розбудову нормального внутрішнього життя: “Можна собі уявити московського патріарха, щоб він вибачився перед народами, які зазнали від Росії кривд? Можна собі уявити Росію, що визнала б свої провини і покаялася? За репресії, за депортації, за Голодомор? (…) Та, зрештою, перед своїм власним народом – за переслідування найдостойніших своїх громадян, за руйнування храмів, за всіх тих убитих хлопців у її неоголошених війнах” (с.128). Тому смішно й непереконливо виглядають для героя типово мультикультурні спроби патріотів-демократів об’єднати в межах одного, начебто “українського”, суспільства принципово непоєднувані суспільні групи: “Яка може бути єдність на такій Голгофі? І де вони бачили розбрат? Роз-брат, це коли між братами. А хіба ці люди, що запустили пазурі в Україну, нам брати? Віками її розпинають, штрикають у груди, перевіряють, чи ще жива, чи здригнеться? Віддеріть їх від тіла нації і відкиньте чимдалі, отоді й буде єдність” (с.339-340).

Іншою виразно поневолювальною ідеологією міжнародного масштабу зображено офіційну  політичну доктрину західного світу – ліберальну демократію, неолібералізм, яка теж не без успіху утверджується в Україні, щоправда, вже іншими “п’ятими колонами”. І йдеться не лише про її обездуховлюючі культурно-соціальні аспекти, що виявляють культурну колонізацію світової спільноти, – одностатеві шлюби (пропаганда гомосексуалізму взагалі), жлобська маскультура, поширення порнографії, нав’язування чужорідних свят (дехристиянізовані Геловін, День святого Валентина), вульгарна мода чи, наприклад, утвердження секс-революції та феміністичної ідеології: “Хай живе свобода інстинктів! Жінки прагли рівності – вони її мають. (…) Свобода, рівність і бл…во! – такий парафраз охлократії. Естетика нуворишів. Диктат грошових мішків” (с.284-285). Однак цей диктат у романі має ще й інший, політико-економічний вимір.

Героя обурюють криваві імперські війни, розв’язані демоліберальними режимами США та їх союзників (серед яких волею безвідповідальної влади опинилася й Україна!) в Афганістані та Іраці. Несправедливість і фальшивість лібералістичних владних систем (“…куди ж вони ведуть людей і народи?!” (с.322)) протагоніст викриває безпомилково. Ось 20 березня 2003 року здійснюється агресія проти Іраку і водночас на Заході починаються громадянські протести проти цієї війни. Протестантів “в ім’я демократії розганяють кийками і сльозогінним газом” (с.274), – сумно іронізує персонаж. Глибоко усвідомлюючи проблеми і біди своєї батьківщини, він здатний зрозуміти біль і страждання різних народів: “Життя світу – це теж і моє життя” (с.337). Але він не просто рішуче засуджує імперські війни давніх та новітніх демократизаторів та “цивілізаторів”, тих, що “покоління за поколіннями посилають на війни молодих, здорових і гарних, а самі, як пінгвіни, розкланюються на саммітах та фуршетах” (с.318), він ще й осмислює ідейні причини цих міждержавних протистоянь. Одна з найголовніших – в універсалізмі, світоглядній позиції, що вважає цінності певної культури чи політичної ідеології (та ж демократія чи права людини) універсальними, найкращими, а це начебто дозволяє силоміць нав’язувати їх іншим націям. Герой пропонує щось протилежне: “…час уже зрозуміти, що на земній кулі є люди, викроєні інакше, ніж ми. І не лізти до них зі своїм лекалом. Ну, і вони ж нехай не лізуть до нас зі своїм” (с.310).

Персонажі Л.Костенко логічно пов’язують імперські війни з економічним виміром західного неолібералізму – глобалізацією. Протагоніст погоджується із думкою дружини, що “уся ця глобалізація – новітній Вавилон” (с.303), що термін цей придуманий Воландом (сатаною), на що вказують і “супутні” поняття – “новий світопорядок, золотий мільярд”: “А що за світопорядок, хто його запроваджує? Хто визначатиме цей золотий мільярд? А не золотий, отже, відбракують? За якими критеріями, за яким правом? Хто ті гросмейстери, що переставляють фігурки на шахівниці планети Земля?” (с.315-316).

Таким чином, вільний, незашорений імперськими ідеологіями критичний розум протагоніста дозволяє йому помітити найголовнішу проблему, котра унеможливлює розвиток України, діагнозувати її головну політичну хворобу – бездержавність. Мислячій людині неможливо зробити інший висновок. Її просто оточують реалії й образи, що засвідчують брак держави як колективно-національного прихистку, дому, політичної націотворчої системи. України в Україні нема – “нам же її підмінили” (с.9), класичний для нашої культури, ще шевченківський символ держави як хати – відсутній, тому “ми бездомні у своєму домі, ми безпритульні у своїй країні” (с.177), Лев говорить про “міраж незалежності” (с.256), герой – про загальнонаціональну катастрофу, про те, що “знов посилають Україну під укіс” (с.270), що “Україну таки докотили до прірви” (с.327). Так конкретизуються обриси абсурду, в якому живе нація: “Де в Україні наш український світ?!” (с.353). Протагоніст діагностує точно і, що прикметно, саме у найсутнішому аспекті. Оскільки йдеться йому про брак держави не як якоїсь утопічної структури – “ліберальної”, “демократичної”, “правової”,  “соціальної”, “мультикультурної”, “європейскої” тощо, а про брак передусім національного дому, української України. Тому йому прикро, що “державу свою цей народ не може й досі побудувати” (с.155), тому його мучить питання, чи “за таку волю”, “за таку державність” полягли українські герої (с.241), тому він стверджується у думці, що “Незалежність украли” (с.357), що держава у нас “не своя. Ми ж її передоручили будувати чужим. От вони й будуть чужу, не нашу, антиукраїнську Україну” (с.14).

Що ж це за “антиукраїнська Україна”? Для героя – це країна в ситуації внутрішньої окупації, в ситуації залежності уже не від зовнішніх, а внутрішніх поневолювачів, але з тими самими убивчими наслідками. “Для чого їй (Україні. – П.І.), цікаво, була Незалежність? Щоб потрапити у нову залежність, вже не лише від чужих падлюк, а й від своїх власних негідників?” (с.128) – риторично запитує протагоніст. Так, Україна потрапляє під залізну п’яту “олігархату” (с.288), опиняється в ситуації “страшної помсти імперії” – “лукавої, найпідступнішої форми несвободи, одягнутої в національну символіку, зацитькану національним пафосом, вдекоровану атрибутами демократії” (с.130).

Юридично українська держава існує, фактично ж – це політичний міф, обман, муляж. Зате надійною реальністю стає зображення України без національної державності, України-неоколонії, України як резервації. Створення резервації для корінного народу – мета будь-якого поневолювача і саме цей образ стає одним із домінантних у романі. Розмірковування протагоніста звучать як вирок усім тим політичним та культурним лідерам нації, які з кінця 1980-х скеровували український народ на боротьбу за що завгодно, тільки не за свою державу: “…ми душимось у резервації” (с.94), “…тепер почуваємось у своїй державі, як меншина у резервації” (с.353), “Україна – це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі” (с.23).

Але герой Л.Костенко не лише осмислює стан речей, він ще й пропонує вихід із, здавалося б, безвихідної неоколоніальної ситуації. Бо хоча, як підкреслює на зустрічах із читачами письменниця, її протагоніст “не з тих, хто міг би боротися”, “він рефлектуючий інтелігент”, та все ж цей персонаж “не з тих, хто животіє”. Він схильний до боротьби, він підтримує боротьбу і він, зрештою, уже на Майдані у 2004-му – бореться. Бо саме політична боротьба – єдиний шлях до подолання режиму внутрішньої окупації. Тому персонажа обурює те, що в ситуації, коли в українців “відняли Батьківщину” “ніхто ні за що не бореться” (с.95), він безжально критикує своє квієтичне покоління (“…ми, ублюдочні катастрофісти своїх особистих драм, сипонули урозтіч по світах, або сидимо тут, скніємо, чекаємо, поки нам усміхнеться доля” (с.192)), його непокоїть “самороззброєння” української армії (с.138), він не сприймає ідей меншовартісного політичного всепрощення (“Чи можливо простити все і всім?” (с.215)), він переконує, що відмова від боротьби, поглиблює “комплекс поразки” (с.296), що це не зовсім добре, коли лише могили великих українців стають “окопами”, коли лише “мертві… тримають лінію оборони” (с.352), бо перемогти можна, коли “лінію фронту національного порятунку” “тримають живі” (с.79).

Протагоніст переконаний, що “знову треба боротися” (с.327), а у неозвученій відповіді на батькове слушне спостереження, – “Бачиш… коли Україна поневолена, змучена, але бореться, то вона є. А коли вона ось така ніби вільна, ніби незалежна, а насправді невизначена, хистка, компромісна, то вона вже не спроможна бути”, – не випадково зринає шевченківська алюзія: “Борітеся – поборете” (с.296). Боротьба тлумачиться як фундаментальний екзистенціал – основний спосіб національного буття в ситуації поневолення. Причому й буття окремої людини, передусім мужчини, також, оскільки “мужчина формується не тоді, коли затуляється щитом, а тоді, коли піднімає меч” (с.125). І тому його дуже тішить поява протестного Майдану, Майдану як “всенародного Руху Опору” (с.390).

Але що за опір, боротьбу утверджує герой Л.Костенко, з яким ідейним підґрунтям, яким смисловим спрямуванням? Важко не зауважити, що попри певну еклектичність і суперечливість, місцями навіть політичну наївність (як-от страх розповісти синові про героїв Крут – хай, мовляв, “грається” (с.193) чи початкове захоплення лідерами антикучмівської опозиції), протагоніст все ж в абсолютній більшості своїх рефлексій схиляється до вираження світовідчуття та світорозуміння, притаманного класичному українському націоналізму шевченківського зразка, щоправда, в дещо стихійній формі. Йдеться про базований на національній ідеї тип суспільної свідомості, про тип ідеології, яка, за Ентоні Смітом, “ставить у центрі своїх інтересів націю і прагне сприяти їх розвитку”[2]. Водночас, як можна виснувати, протагоніст Л.Костенко своїми розмірковуваннями утверджує похідний від націоцентричного світогляду національно-екзистенціальний тип мислення, який чітко започаткував своєю поезією Т.Шевченко, і який сучасні українські дослідники визначають як методологію мислення “в категоріях захисту, утвердження і розвитку нації”[3].

Сам націоналізм героєм тлумачиться і явно, і приховано, але, що прикметно, – завжди позитивно і чітко відокремлено від явищ імперіалізму, шовінізму, расизму, неонацизму, ксенофобії тощо. Протагоніст неодноразово висловлює підтримку заарештованим націоналістам за події 9 березня-“мартобря” 2001 р. (с.101, 257), засуджує совкову владу, не здатну вшанувати “своїх же українських хлопців, що боролися зразу проти двох нелюдських систем” (с.215), він, зрештою, через сарказм реабілітує саме це поняття у “постлюдському” суспільстві: “Є слово, залишене йому (суспільству. – П.І.) у спадок від радянської влади, слово-заклинання, слово-прокляття, слово-тавро: націоналіст” (с.259).

На відміну від деяких ліберальних аналітиків, які дотепер переконані у шкідливості будь-якої ідеології, протагоніст розуміє, що “державу ж треба будувати з підмурівка” (с.94), а в нас – “стільки депутатів і партій, патріотів і лідерів, а ні засад, ні цінностей, ні ідеології” (с.191). У “важкому” постколоніальному суспільстві – “конгломераті націй і антинацій, звиклих до стагнацій і профанацій, дискримінацій і асиміляцій” – “нема спільного серця”, а значить – “нема спільних цінностей”. Тому “яка може бути спільна національна ідея, – запитує протагоніст, – у суспільстві, за суттю своєю антинаціональному?” (с.231). Спільною, об’єднавчою може бути лише ідея боротьби за свою державу, власне, українська ідея. Але й тут українці зі своєю державотворчою боротьбою викликають роздратування, і не лише в Росії, а й у ліберальної, глобалізованої Європи. “Пізно ми заходилися будувати свою державу, – іронізує герой. – Європа об’єднується, ми знов не такі. Сепаратисти, націоналісти, самостійники. Випадаємо з концепції «історично обґрунтованої інтеграції Європи»” (с.120).

Але художнє мислення героя все ж закорінене не в тому чи іншому універсалізмі, а в національній ідеї, ідеї державності української нації, ідеї справжньої національної свободи. Тому протагоніст пропонує не будь-яку боротьбу, не щось часткове (змагання лише за пенсії, мову чи вільну пресу) чи неосмислене (як бунт), а боротьбу за все – цілеспрямоване й тотальне національно-визвольне протистояння, державотворчий “фронт”. І добре це видно наприкінці роману, де зображено чітке несприйняття зміни “духу Майдану”, що розпочинався саме як масовий “Рух Опору”. Спочатку, коли “леді Ю” закликає до радикальних дій проти “злочинної влади”, і це підтримує дружина героя, сам він проти, він за те, щоб “усе було в правовому полі” (с.397).

Однак згодом його настрій змінюється, революційна свідомість поглиблюється, він постійно іронізує з “вишуканої революції”, “толерантної”, “елегантної”, “ввічливої”, “революції усмішок”: “…в нас тільки обіцяють «бандитам тюрми». Якщо, звичайно, не знайдуть з ними консенсусу” (с.402). Національний пафос Майдану змінюється контрреволюційними тональностями: змовкають героїчні стрілецькі та народні пісні, мовкне українська естрада (“Плач Єремії”), “зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск”, натомість лейтмотивом стає радянська пісенька про “оранжєвоє нєбо”. Герой знову іронізує: “А що вона російська, то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів. Ми добрі, ми великодушні, ми коли перемагаємо – даємо перемогти себе” (с.405). Недовіра до помаранчевих лідерів зростає і ось кульмінація контрреволюції: знову перемагає компроміс із антидержавними, антинаціональним силами: “Угинають нашого лідера на компроміс. (…) …він іде на поступки, він капітулює. Ми на Майдані, а він уже серед них. Серед тих, кого називав злочинною владою” (с.413). Очікуваної національної революції не сталось. Але дух національного опору залишився, бо “це не їхня перемога, а наша”, бо це був “наш День Гніву” (с.414).

Багато в чому схожі аспекти осмислення постколоніальної ситуації в контексті зображення влади як режиму внутрішнього поневолення українців дала ціла низка сучасних авторів різних поколінь: П.Скунць, М.Матіос, Б.Олійник, Л.Кононович, П.Вольвач, О.Ульяненко, І.Павлюк, сестри Тельнюк, Б.Томенчук та ін., однак, здається, саме в романі Л.Костенко найбільш чітко й масштабно дано діагноз сучасному українському суспільству, зображено глобальний світовий контекст і вказано можливі продуктивні шляхи виходу із катастрофічної ситуації. Події у творі завершуються 2004 роком, але ситуація року 2011 – систематичне переслідування представників опозиційних партій та активістів громадських організації, масові політичні арешти молодих патріотів із “Тризубу” та “Свободи”, допити й залякування підприємців, учених, журналістів, новітня русифікація вищої та середньої школи, тотальне зубожіння народу та ін. – спонукає пошкодувати, що цей вкрай актуальний та глибокий політико-філософський твір не було видано швидше. Можливо, тоді багато б помилок не було здійснено і держава Україна перестала б бути українською “резервацією”. Проте і тепер варто подякувати авторці за перерване багатолітнє мовчання, за чудовий подарунок українському читачеві – роман опору, за те, що кожним словом своїм “вивозить з бруду цей потворний час”, бо, як слушно писав П.Скунць: “…сьогодні Україна – Ліна”[4].

2011р.

 

 

 

 

[1] Костенко Л.В. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – С.207.

[2] Сміт Е. Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Ентоні Сміт / Пер. з англ. – К.: “К.І.С.”, 2004. – С.16.

[3] Іванишин В. Непрочитаний Шевченко / Василь Іванишин. – Дрогобич: ВФ, “Відроження”, 2001. – С.9.

[4] Скунць П.М. Твори. Книга І. / Упорядкування та підготовка текстів Наталії Скунць; передмова Тараса Салиги. – Ужгород: Ґражда, 2007. – С.153.