Рідна мова

Автор: . 05 Лют 2016 в 0:03

Продовжуємо публікувати уривки із книжки В.Іванишина та Я.Радевича-Винницького:  Мова і нація. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1994. – 218 с.

Василь Іванишин, Ярослав Радевич-Винницький

 

Рідна мова

 

Микито, рiдний брате!.. будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу… Нехай же я хоч через папiр почую рiдне слово…
Ще раз прошу, напиши менi письмо, по-своєму, будь ласкав,–а не по-московському.
Твiй рiдний брат Тарас Шевченко.

… Не забудь же, зараз напиши письмо-та по-своєму.
15 листопада 1839 р. С.-Петербург.

З листа Т. Шевченка до М. Шевченка.
Єдиний скарб у тебе – рiдна мова,
Заклятий для сусiднього хижацтва.
Вона твого життя мiцна основа,
Певнiша над усi скарби й багатства.
П. Кулiш

1. Рiдною мовою належить уважати мову своєї нацiї, мову предкiв, яка пов’язує людину з її народом, з попереднiми поколiннями, їхніми духовними надбаннями. “До основних квалiфiкацiйних якостей громадянина входить активне володiння рiдною мовою” (У. Аммон).

2. Нормальним є, коли рiдну мову дiти засвоюють вiд батькiв. Однак специфiчнi умови iснування нашого народу i породжуванi ними фактори страху i холуйства часто руйнують цей природний у цивiлiзованому суспiльствi процес, а тому в iсторiї України звичнi випадки, коли до piдної мови значна частина українцiв повертається лише у зрiлому вiцi – якщо взагалi повертаєьтся…

3. Що ж до двох “рiдних мов”, iдея яких так iнтенсивно донедавна насаджувалась серед неросiйських народiв, то друга “рiдна” мова – явище таке ж природне, як друга голова в чорнобильських телят-мутантiв.

Про двi рiднi мови можна говорити хiба що стосовно окремих змiшаних сiмей, однак наукою зафiксовано, що вже в третьому поколiннi тут залишається одна мова.

4. Існують нацiї, складовi частини яких користуються рiзними мовами (наприклад, швейцарцi – нiмецькою, французькою, iталiйською, ретороманською), є також рiзнi нацiї, що послуговуютьcя однiєю мовою (наприклад, iспанською користуються, крiм iспанцiв, чілiйцi, кубинцi, аргентінцi, мексіканцi та iн.). Однак це не бiльше, як виняток, що пiдтверджує правило: назва народу i його мови мають той самий корiнь.

5. Українська мова є мовою українського народу, отже, вона i тiльки вона повинна бути рiдною для кожного, хто вважає себе приналежним до української нацiї. “Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема” (В. Сосюра).

6. Історiя роспорядилася так, що чимала кiлькiсть українцiв як на Українi, так i поза її межами, зберiгаючи свою духовну спорiдненiсть з українською нацiєю, не мала можливостi опанувати рiдну мову. Щоб уникнути повної денацiоналiзацiї – власної i своїх дiтей, – цi люди перш за все мають оволодiти українською мовою як найголовнiшим каналом зв’язку з рiдним народом, його культурою та устремлiннями.

7. Рiвень розвитку рiдної мови вiдображає рiвень духовного розвитку нацiї: словник – це те, що нацiя знає про свiт, а граматика це те , як вона про цей свiт говорить.

Знати, берегти i примножувати це знання – обов’язок кожного українця. Прислухаймося: “Я грузин, тому повинен перш за все намагатися розвивати, вдосконалювати свої нацiональнi особливостi, тобто мову, вiру, iсторiю та iн., i тiльки тодi буду гiдним спiвбратом iнших” (Акакiй Церетелi).

8. Зацікавлення рідною мовою, історією, “малою батьківщиною”, таке характерне для цивілізованих націй у наш час, – це бунт людини проти засилля стандартизації й уніфікації, бунт культури проти цивілізації, національного Я проти тотальної знеособленості і бездуховності.

9. Людина, яка не розумiє значення рiдної мови, вiддаляє себе вiд культурно-iсторичного досвiду i досягнень свого народу, його культурно-духовних надбань. Для неї вмовкає українська пiсня, дума, легенда, прислiв’я, перед нею зачиняє дверi мистецтво рiдного слова.

Не будучи носiєм цих надбань, такий “українець” серед своїх трактується як вiдступник, а в чужинцiв вiн перестає бути “повпредом” свого народу, втрачає привабливiсть i повагу. Звiдси й ставлення до нього як до неповноцiнного, ущербного i навiть пiдозрiлого: вiд збайдужiлого до свого марно чекати пошани до чужого, а тим бiльше – вiрностi йому. І дарма такому вдавати палку любов до “престижного”: кого зiгрiє захоплення лакея?.. “Той, хто зневажливо ставиться до рiдної мови, не може й сам викликати поваги до себе” (О. Гончар).

10. “… Коли люди не є продуктами певної культури, не мають рідної мови, то це призводить до повного всихання всього людського” (І. Берлін).

11. Вимагає уточнення теза про “космополітизм” науки. “Не має батьківщини наука, але мають батьківщину вчені” (Л. Пастер). Учений контактує не лише з ученими світу. Він належить до певного народу і повинен з цим народом говорити його мовою – не лише на побутові, а й на наукові теми. Адже потрібно створювати підручники, писати науково-популярну літературу, готувати кадри, навчати дітей у школі і т.д. Для всіх цих потреб найкраще надається рідна мова.

12. Народ, який не розумiє значення рiдної мови, не плекає її, не може розраховувати на гiдне мiсце у суцвiттi народiв свiту, його голос не звучатиме у вселенському хорi культур, вiн позбавляє себе надiї на майбутнє.

13. Без мовного зв’язку з рiдним народом нема повноцiнного нацiонально-духовного життя i вираження особистостi. Воiстину: “Коли я молюся чужою мовою, то вуста мої моляться, а серце спить” (св. Павло).

14. Занепад рідної мови має наслідком духовне зубожіння народу, його культурну і моральну деградацію. Можна б навести немало фактів для ілюстрації справедливості цих слів стосовно нашого народу. Однак такий стан речей має місце всюди, де рідна мова втрачає свої позиції. Ось що, наприклад, писав у XVII столітті Міколас Даукша: “Але я кажу це не для того, щоб ганьбити досконалість і майстерність інших мов, які завжди мали і мають свою славу і ціну у всіх людей, а особливо польської мови, що є для нас майже рідною завдяки дорогому нам об’єднанню нашого Великого Князівства зі славною Польською Короною, лише засуджую занедбання, навіть і майже відречення від нашої власної литовської мови. О, Боже, дай щоби ми отямилися і прокинулися колись із того сну!

Невже ж ми не бачимо, як багато куточків нашого Великого Князівства гине через незнання справ, що стосуються віри і духовного спасіння? Як багато людей і по сьогоднішній день живе у невігластві, у важких гріхах і поганських забобонах? Невже ж ми не чуємо, як багато з них умирає, проживши негідне, нехристиянське життя і йде на вічну загибель? Звідки це все?

Тільки через занедбання рідної батьківської мови”.

Тут не можна не побачити паралелей між долею литовського і українського “возз’єднаних” народів і їхніх мов.

Не слід думати, що манкурти, які зневажливо ставляться до рідної мови, є лише серед українців. У минулому столітті частина словацьких письменників віддавала перевагу чеській мові, своя ж, словацька, трактувалась ними як мова свинопасів. Подібне спостерігалося і серед росіян. “Минуле покоління встидалось говорити по-російськи, бажало Росії тільки неросійського щастя”, – нарікав слов’янофіл Ф. Чижов у середині минулого століття.

15. Ставлення до рідної мови є яскравим свідченням національної свідомості і рівня культури народу, його цивілізованості. Культ рідної мови – вияв певності нації в своїх силах, її віри в своє майбутнє.

Рубрики: Наука і національне буття | Націоналізм у культурі | Твори Василя Іванишина