Привиди Різдва

Автор: . 01 Лип 2018 в 0:01

Артуро Перес-Реверте

 

Привиди Різдва

 

Впродовж чималої частини свого життя багато різдвяних свят – можливо, надто багато – я провів у місцях, де слово Святвечір звучало саркастично. Першу з цих дат, прожитих в не надто традиційний спосіб, я відзначив, коли мав 19 років, на борту танкера «Пуертольяно» в 1970 р. під час жахливого шторму, які тієї зими потрясали Середземне море. Останню – з іспанськими блакитними шоломами в Мостарі, що в Боснії, в 1994 р. У ті двадцять п’ять років, що минули між ними, було усе: спекотні різдвяні свята в місцях, де єдина тінь була від мого капелюха – як те, коли я торкнувся вкритих іржею решток поїздів, що їх підірвав Лоуренс Аравійський, і крижані різдва – як те, коли я побачив, як довбають лід у Бухаресті, щоб поховати загиблих під час революції, і почув з вуст однієї матері найсумнішу епітафію, яку пізнав у своєму житті: «Темний той дім, в якому ти зараз живеш».

 

Була одна розмова у Святвечір, яка позначила моє життя. Я був дуже молодий і в той час вірив, що робота репортера – це коктейль з адреналіну, напруженості і пригоди. Я перебував в товаристві іспанського кореспондента-ветерана, з яким розділяв професійні потрясіння. Ми сиділи за стійкою задрипаного східного бару в оточенні шльондр і розмовляли про свої справи. Правду кажучи, говорив мій товариш, бо в ті часи я був одним з тих бистрих хлопців, які ставлять випивку і доречні запитання, а самі замикають рота, поки намотують на вус те, що чують. І зненацька мій старий колега, пахкаючи цигаркою, втупився поглядом у склянку, яку тримав у руці, і сказав дещо, чого я ніколи не забуваю: «Не думаю, що я колись повернусь, бо мене ніхто не чекає. У мене немає тилу. Усе своє життя я тиняюся, як стара валіза… Я там вже нікого не знаю».

 

Ці слова, як я кажу, змінили моє існування. Чи з часом змінять його – коли думка, що її той старий і стомлений журналіст уклав в мою голову, достатньо визріє. Я дійшов висновку, що не хочу дожитися до такого, як він: у шістдесят років в якомусь борделі в Бейруті чи Бангкоку, падаючи з ніг від утоми й алкоголю, оповідати про своє життя репортеру-початківцю. Це не щасливий фінал. Тож я проживу життя, яке хочу прожити, але матиму за спиною двері, шлях для повернення. Зв’язок з нормальністю, який дозволить мені постаріти як належиться – припускаючи, що я до цього доживу, – уникнувши долі, яку я, здригнувшись, щойно розгледів цієї ночі за убогою стійкою бару в далекому місті. І так я зробив, чи спробував. Без поспіху збудував собі притулок. Тил. І мені пощастило, бо я тут. В своєму тилу у Святвечір.

 

Утім, досконалих тилів немає. Понад усе тому, що ніхто не прибуває в них, скинувши рюкзака, який несе на плечах. Чи роки, що лишив позаду, які вже ніколи тебе не покинуть. В одному з моїх романів один персонаж каже: «Є місця, в які ніколи не повертаються». Поза літературним ефектом це не перестає бути правдою. Також правдою є те, що є місця, в які неможливо повернутися. Ходжу цими днями містом, бачу вогні на вулицях і вітринах освітлених крамниць, споглядаю дорослих, які – більш чи менш щиро – бажають одне одному щастя, досі наївних дітей, зачарованих блиском родинних свят, ілюзії та життя, яке для них починається, і прозираю в усіх них привиди минулих різдвяних свят, як сказав би Діккенс. Дивлюся, яким я був і яким вже не є. Гадаю, таке відбувається з кожним, хто досягає певного віку; для цього не треба мандрувати на піратський острів. Та відірваність, яку я відчуваю, емоційна дистанція, мабуть, пов’язана з багатьма іншими непевними й самотніми родинними датами.

 

Проте я був щасливою дитиною. Мені випала добра сторона життя, і – на відміну від інших, кому пощастило менше, – я мав гарні різдвяні свята в оточенні привітних і коханих облич. Я часто шукаю ці обличчя і шукаю того хлопчика серед малюків, які – на фоні колядок – йдуть, тримаючись за руку своїх батьків, засліплені вогнями, у вовняних шапках і закутані по носа в шалики; та поміж ним і мною вклинюється занадто багато чобіт, що топчуть розбите скло, занадто багато сірих світанків і та ніч, коли я наспівував «Різдво, біле Різдво», звалившись із гарячкою в убогому готелі на задуп’ї світу. Ніхто не може вибрати ні те, що пам’ятає, ні те, що його вб’ють. Той хлопчик також живе в темному домі.

 

Arturo Pérez-Reverte
Fantasmas de Navidad
XLSemanal, 24.12.2017
Зреферувала Галина Грабовська

 

https://zbruc.eu/node/75178

Рубрики: Традиція право-консервативної думки