Професор

Василь Іванишин

 

Професор

  

 

При майстрах якось легше. Вони – як атланти:

                                                                                   Держать небо на  плечах. Тому і є висота.

                                                                                                                                         Ліна Костенко

 

Мені пощастило  з вищою освітою. Пощастило, що на перший курс я прийшов у 1968 році, коли наші вузи ще були сповнені духовного пориву “шістдесятництва”. Пощастило, що вчитися випало в Дрогобичі, і я й досі дякую долі, що не у Львові, де я працював: там більше можливостей для науки, але не для навчання – забагато відволікаючих факторів. Пощастило, що я вчився в час, коли на нашому факультеті ще на повну силу працювали такі вчені, як К.С.Забарило, П.К.Яременко,  Г.Ф.Шило, І.І.Ковалик, у розквіті сил були М.Я.Гольберг, А.Ю.Войтюк, Л.В.Краснова, І.І.Кунець, Г.Ф.Піскун, Н.Д.Давиденко, а вже один за одним готували й захищали кандидатські дисертації М.Й.Шалата, О.В.Сюта, М.Д.Юсухно, П.А.Тростянчук, М.Т.Демський, З.П.Гузар, К.О.Яскевич, М.М.Паночко, Я.К.Радевич-Винницький, В.М.Винницький, І.М.Уздиган, М.І.Волошин…

Професорсько-викладацький склад тоді буквально жив наукою, а це, звичайно, передавалося нам, студентам. І важко сказати, що було цікавіше: лекції чи практичні та семінарські заняття, безкінечні наукові дискусії викладачів на перервах  чи обговорення  скромного, але самостійного доробку когось зі студентів на засіданні наукового гуртка чи літстудії. А ще – це був вимріяний мною інтелектуальний, академічний світ, і я таки прийшов до нього: на двадцять п’ятому році життя, маючи вже дев’ять  років стажу – шість будівельного і три армійського (працювати я почав із п’ятнадцяти років). Гуртожитки і казарми, новобудови і полігони, отупляючі будні і п’яні бійки… І раптом – інститут.  Здійснені бажання часто розчаровують. Мені ж – пощастило.

Тут, у цьому світі, діяли свої, відмінні від звичних для мене закони буття, норми поведінки і способи самоутвердження, тут були інші орієнтири і критерії оцінки особистості, а головне – тут були ці справжні особистості: різні, привабливі, цікаві.

Професор Яременко вразив і захопив нас відразу. Передусім це був перший професор, з яким ми зіткнулися вочевидь. Крім того, ми вже знали, що це взагалі один із кількох професорів, яких тоді мав, якими пишався і якими дорожив наш інститут. І те, що лекції нам читає сам професор, для нас, першокурсників, було підставою неабиякої гордості, особливо – перед студентами інших факультетів. Потім – класичний, сказати б, зовнішній вигляд, традиційний для тогочасних професорів і зафіксований у студентському фольклорі: середній зріст, скромний сірий костюм, придбаний, очевидно, ще в минулому десятилітті, і, звичайно, потертий шкіряний портфель, явно старший від кожного з нас. Це важко пояснити, але ця “звичність” нам чомусь дуже імпонувала. А ще – на диво лагідне обличчя, теплий погляд і неодмінна посмішка. Таких не просто поважають – їх люблять. Професора Яременко студенти любили.

У наших очах усе “працювало” на його авторитет. Навіть ім’я, точніше – імена. Ми знали його як Пархома Кириловича, і важко було придумати  більш природне ім’я для викладача фольклору. Слово “Пархом” так нагадує “Охріма”, “Охрімову свитку” тощо, тому вже само якось відразу переносило нас у чудовий світ фольклору, надавало особливої привабливості його викладам, бо створювало враження, що й сам він – із цього предковічного і пронизаного добром, ліризмом і гумором суто українського світу. Зрештою, за великим рахунком, так воно і було. А от коли професор став викладати у нас давню літературу, у нашій свідомості непомітно актуалізувалося його друге, “паспортне” ім’я – Порфирій. Щось давнє, церковне, навіть сакральне і вже тому дефінітивно авторитетне відчувалося в ньому, висвітлювало ще одну грань його привабливого образу і ставало додатковим чинником переконливості його суджень..

 

Тоді ми навіть не підозрівали, як нам пощастило, що викладав ці предмети саме Пархом Кирилович. І справа не тільки в тому, що він блискуче знав ці дисципліни, і навіть не в тому, що науковим дослідженням давньої літератури він дуже продуктивно займався ціле життя. На жаль, далеко не кожен науковець є хорошим викладачем – це споріднені, але дуже різні види діяльності. У лекціях професора Яременка було ще щось, і саме це “щось” піднімало їх до вершин педагогічної майстерності.

І це не просто принагідні слова вдячного учня про доброго вчителя. Майстерність педагога, безумовно, включає такі складові, як ґрунтовне знання предмета, логічність та естетичність викладу, обширна ерудованість. Але в мистецтвознавстві, зокрема літературознавстві, цього замало. “Холодний камінь іскор нам накреше, Та не займеться полум’ям новим. Горіти може дерево й померши. Не може камінь, що й не був живим” (П.Скунць). Щоб наша наука, наші інтерпретації та оцінки літературних явищ ставали не просто сумою знань, а потужним фактором формування свідомості та духовності тих, кого навчаємо, треба передусім запалити їх вогнем любові до мистецтва. А для цього слід горіти ним самому. Професор Яременко такий вогонь у душі мав. І ще: до його колоквіумів, заліків, екзаменів студенти готувалися особливо старанно. І не зі страху, а тому, що перед ним було соромно не знати.  Він був філологом і педагогом, як кажуть,  від Бога.

Як він викладав нам курс фольклору!..

Усна народна творчість читається на першому курсі, передуючи історії літератури. Це, звичайно, логічно, як виправданим є і шкільне  вивчення окремих її жанрів уже в початкових класах.  Фольклорні твори доступні, прозорі за своєю структурою та образністю, експлікація їхньої інтенції та виховної суті не складає особливих труднощів. Але при цьому не завжди враховується, що це – геніальна простота, і тому позірна легкість інтерпретації часто веде до поверховості, спрощення, примітивізації. Пізнання фольклору вимагає потужної наукової бази, що реалізується через специфічні методики його дослідження, інтерпретації, а особливо – актуалізації.

Професор Яременко мав свою методику викладання фольклору. Він ішов від текстів, але перед цим обов’язково готував нас до сприйняття саме цього тексту, щоб він передусім пробудив нашу уяву, породив у нашій свідомості те, що називається “художній твір”. “Уявіть собі ситуацію…” “Уявіть собі оповідача…” Уявіть собі реакцію тодішніх людей, які слухають ось таке…” Подібні апеляції постійно звучали з його уст і допомагали йому створювати доцільні для конкретного випадку аналітичні контексти та відповідно спрямувати наше мислення. Він розкривав нам невичерпні естетичні ресурси української мови, вражаюче багатство народнопісенної образності, специфіку і розгалуженість жанрової системи,  художню довершеність і витонченість, інтелектуальність і дотепність, глибоку змістовність і високу духовність, моральність і патріотичність української усної народної творчості.

Його лекції не тільки назавжди змінили наше ставлення до фольклору, але й багато в чому визначили сприйняття нами літератури, особливо – радянського періоду. Ось характерний приклад. Професор Яременко звертає нашу увагу на образ автора в народному гуморі. Він інтерпретує один за одним твори різних жанрів, непомітно підводячи нас до розуміння, з яких позицій трактується у творі дійсність, як саме виникає гумористичний ефект. І нам уже зовсім не важко зробити однозначний висновок: гумористичний ефект в українському народному гуморі виникає внаслідок зіткнення норми з відхиленням від норми. Іншими словами:  нормальної людини – з ненормальною дійсністю, здорового глузду – із проявом безглуздя тощо. Тобто, цей гумор за природою своєю сутнісно інтелектуальний, тому що тільки інтелектуально розвинута людина здатна помітити, оцінити і належним чином окреслити для інших те чи інше відхилення від національного ідеалу чи суспільної норми. А оскільки народний гумор – плід не індивідуальної, а  колективної творчості, то це дає підстави для висновку про інтелектуальність як субстанціональну ознаку народної творчості і як природну якість самого народу.

І як після цього ми мали сприймати, наприклад, “м’який, необразливий” гумор Остапа Вишні чи “гостро актуальний, дотепний” гумор П.Глазового? Адже і в першому, і в другому випадку переважно маємо справу з чимось діаметрально протилежним: послідовним приниженням українця шляхом приписування йому сприйняття світу з позицій ідіота. Бо саме така природа комічного ефекту у їхніх широко популяризованих свого часу творіннях. Згадайте хоча б “усмішку” Остапа Вишні “Як гусениця у дядька Кіндрата штани з’їла”. Дядько мріє восени купити собі штани за продані яблука. Але в кооператив він не вступив, а де ж би  український дядько (який століттями годував Росію і половину Європи), сам, без вказівки з компартійних “верхів”, здогадався очистити яблуні від гусені? От так гусінь з’їла яблука, а з ними – і надію на нові штани. То ж, мовляв, колективізуйтеся, якщо не хочете залишитися без штанів. І колективізувалися… Або у П.Глазового: український селянин уперше побачив балет і, як вроджений ідіот, тільки того й помітив, як балерина вдає, що “ніби вона лебідь і ніби здихає”. Імперкомуністичним колонізаторам такий хохляцько-суржиковий “гумор” з позицій національної меншовартості дуже подобався: “і по-народному, і вообще”… От і “світилися” роками на телебаченні різні сови, литвини, глазові… Зараз, правда,  із цим покінчено, бо український гумор взагалі зник як суспільне явище – він повністю витіснений іномовним. Хоча ні: у школі графоманія Остапа Вишні й досі подається як високохудожній зразок українського гумору. І “глазовізми” – теж…

Але “фольклорні” лекції професора Яременка не вичерпувалися сказаним. Він не тільки відкрив нам українську усну народну творчість як високохудожній вияв національної культури, духовності, але й показав її як постійний, багатогранний, ненав’язливий, а тому надзвичайно дієвий і дуже суттєвий, якщо не визначальний, фактор українського людинотворення і націотворення. Непомітно для нас професор малював у нашій свідомості картину того, як упродовж тисячоліть і до першої половини ХХ ст. включно цілі покоління українців народжувалися, виростали і жили в атмосфері національного фольклору, який виступав і формантом їхньої духовності, свідомості, моральних засад, естетичних смаків, етичних норм тощо, і постійним коректором поведінки, і скарбницею історичної пам’яті, і національно-ідентифікаційним та об’єднуючим фактором, і стимулятором патріотичних дій. Тому й безуспішними були довголітні і навіть багатовікові полонізації, мадяризації, румунізації, русифікації українців. З другої половини минулого століття в Україні домінують інші формотворчі чинники: чужа преса, чуже радіо, чуже кіно, чуже телебачення, чужа мова, чужі вартості, чужі цілі… Але цього професор уже не казав – не було потреби: після його лекцій це ми усвідомлювали й самі.

Професор Яременко так викладав курс фольклору, що не тільки дав нам потрібні для вчителя-філолога знання, а й досяг значно більшого: зробив нас своїми однодумцями. А в молодості від думки до дії – один крок. І ось ми, троє друзів-першокурсників – Михайло Гуняк, Любомир Жаровський і аз, грішний, уже після заліку прийшли до професора Яременка із проектом створення під його керівництвом фольклорного клубу. Бачилась його діяльність так: ми згуртовуємо на факультеті однодумців, вивчаємо принципи збирання і наукового опрацювання фольклорного матеріалу, готуємо реферати, читаємо їх спочатку на своєму та інших факультетах, потім – на методоб’єднаннях учителів, у школах і для громади. Мета: привернути увагу до фольклору, записати і цим врятувати від забуття якомога більше фольклорних творів, залучити до цієї справи й об’єднати побільше ентузіастів, робити фольклор дієвим фактором суспільного виховання.

Пархом Кирилович з цікавістю слухав наші пояснення, потім уважно прочитав наш доволі об’ємний проект. Ми застигли в напруженому очікуванні. Професор відклав наш план, помовчав і сказав: “Ви добре попрацювали. Я навіть не сподівався, що мої лекції спонукають вас до такого. Задум ваш хороший і цілком реалістичний. Але керувати вашим клубом я не буду. І вам не раджу займатися цим”. Це нас приголомшило. Ми були готові до критики, до відмови з причин зайнятості тощо, але таке!.. Заговорив професор після довгої паузи. Тепер я розумію, що він до останньої миті вагався, чи можна говорити з нами відкрито. Нагадаю: це був 1969 рік, хрущовська “відлига” давно закінчилась, і процес “закручування гайок” у внутрішній політиці компартії йшов повним ходом. Але він таки наважився.

А розповів він нам наступне. Кілька років тому він уже керував у Львові фольклорними студіями одного студента. Хлопець був здібний, працював із запалом, перед ним відкривалися гарні наукові перспективи. Але його заарештували! А під час обшуку виявили кілька товстих (так званих “загальних”) зошитів з політичними антирадянськими анекдотами. “То я два роки ходив у КГБ пояснювати, що нічого про це не знав. І більше такого не хочу”, – завершив Пархом Кирилович. І додав: “Фольклор – це, знаєте, небезпечна річ”.

Так зазнала краху наша спроба негайно стати соратниками професора Яременка у царині фольклористики. Але назавжди залишилися любов до українського фольклору, світла пам’ять про нашого професора і щира вдячність за його тодішню відвертість із нами, за його довір’я.

Подібним чином позначилися на нас і його лекції з давньої літератури. Це дивно, але й досі, перечитуючи тексти цього періоду, я й через тридцять п’ять років згадую, як інтерпретував їх професор Яременко, на що звертав нашу увагу, як енергійно крокував по аудиторії та схвильовано жестикулював, коментуючи те чи інше місце…

І знову ж таки у викладанні давньої літератури у нього була своя методика. Він був блискучим знавцем цього періоду, надійним “довідковим бюро” з питань цієї літератури, автором численних наукових праць. Але використовував він свою ерудицію не для того, щоб завалити нас сумою знань і силоміць напхати наші голови науковою інформацією – у надії, що, мовляв, “щось та залишиться”. Він діяв інакше: непомітно для нас тим чи іншим прийомом актуалізував текст настільки, що ми миттєво переносились у ту епоху, відчували її, бачили тодішніх людей, переживали їхні проблеми. І тоді знання, які щедро давав нам професор, доповнювали нашу уяву, розширювали її, поглиблювали розуміння нами давніх часів, витворювали і зміцнювали наші переконання.

Ось, для прикладу, один із таких прийомів професора Яременко. Він читає нам літописний уривок про землетрус у Києві. Читає, звичайно, мовою оригіналу, повільно, з паузами, щоб дати нам можливість відчути естетику тексту, його по-античному довершений синтаксис, неповторну виразність і красу численних форм минулого часу тощо. І видно, що й сам він при цьому неабияк насолоджується нашою давньою літературною мовою. А потім професор  концентрує нашу увагу на наступному: “Вдумайтесь у цей вираз: “овії колебахуся, іниє же трепетаху” (“вівці хиталися, деякі ж тремтіли”). Яка характерна для того часу вибірковість сприйняття і точність опису! Чи сучасна людина під час землетрусу звернула б увагу на те, що деякі вівці ще й тремтіли від страху?” Усе! Наша уява вже запрацювала на повну потужність: ми вже у княжому Києві, поруч із літописцем, з яким так хотілося б поговорити, розпитати його… І ця розмова відбувається. Тільки за літописця про давній Київ, про минуле України   говорить професор. І ми все більше вживаємося в цю епоху і зріднюємось із нашими предками…

Якими ж убогими виглядали підручники й посібники після його лекцій!.. І як жаль, що у своїх публікаціях професор Яременко аж ніяк не міг висловити те, що складало животворну суть його лекцій. Більше того! Вчених його рівня в той час в Україні було дуже мало, але й це не допомагало йому опублікувати навіть звичайну статтю.

Пригадується, як десь на початку 70-х років ми зустрілися з ним у Львові біля редакції журналу “Жовтень”: він щойно віддав свою статтю про Г.Сковороду, а я приніс замовлений редакцією огляд сучасної новелістики. Через чотири місяці моя писанина побачила світ, а професор Яременко ще два роки ходив у “Жовтень” вносити зміни і доповнення, викликані появою нових публікацій на його тему. І справа була не в якості написаного ним і не в байдужості редакції. Просто журнал мусив передусім відгукуватися на актуальні проблеми, а давня література – це в радянський час було щось таке, що могло, але не мусило бути.

Випадок із фольклорним клубом був далеко не єдиним життєвим уроком, який дав нам професор Яременко. Уже саме його ставлення до життя, до науки, до чужої думки, до людей, до влади, до політики було повчальним і позитивно позначалося на нас. Воістину, інтелігент – це людина розумової праці, потребою душі і природною здатністю якої є ушляхетнення середовища. Як справжній інтелектуал та інтелігент, він ніколи не вів пустопорожніх балачок “про все і ні про що”: при ньому будь-яка розмова ставала змістовною, а навіть принагідна, мимохідь висловлена ним думка могла стати відправним пунктом для серйозних роздумів, переосмислення відомого чи пошуку нового.

Якось, коли я вже став викладачем, під час перерви ми з професором розмовляли про способи  культивування літературного таланту (я багато займався з початківцями у літстудії при місцевій газеті). У цій розмові Пархом Кирилович чомусь згадав, як до війни він працював у Харківському університеті. Тоді там вчився О.Гончар та інші майбутні письменники. “І знаєте, я не раз чув, як вони хвалилися один одному, що вже встигли переписати то “Кайдашеву сім’ю” І.Нечуя-Левицького”, то “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного, то ще щось”, – сказав між іншим професор. Я запитав, навіщо вони це робили, але Пархом Кирилович тільки здвигнув плечима.

Ця розмова згадалася, коли одного разу до рук мені потрапила книжка зі структуральної поетики. Видання було дуже цінним для мене, бо ще студентом під впливом молодого тоді викладача Я.Радевича-Винницького, з яким ми дружили, я так захопився цією методологією, що один наш колега жартома називав мене романтиком структуралізму. Я двічі прочитав цю монографію і вже міг цитувати з неї цілі абзаци. Але книжку треба було повернути власникові – поету Іванові Гнатюку, а розлучатися з нею не хотілося. І тоді я вирішив переписати її: і монографію матиму, і заодно випробую на собі нову для мене методику переписування тексту.

Це було щось надзвичайне! Правда, перші кілька днів я кляв себе за це переписування, бо спочатку було дуже нудно, за вечір я встигав переписати лише кілька сторінок, а книжка була доволі об’ємна, що зовсім не надихало.  Тим більше, що я знав себе: раз узявся, то таки  перепишу, хоч би мав постаріти за цим заняттям. Але через кілька днів ситуація змінилася. Я помітив, що просто з роботи біжу на квартиру, щоб сісти за переписування. І я таки завершив цю працю, хоч під кінець давав собі слово переписувати за один раз не більше трьох сторінок – хотілося розтягти час, довше побути в силовому полі цієї монографії.

Виявилося наступне. Оскільки людина мислить набагато швидше, ніж пише, то при переписуванні процеси освоєння, осмислення і засвоєння тексту набувають особливої глибини і                     грунтовності. Нові поняття і терміни встигаєш не тільки збагнути, але й знайти для них місце  у своєму аналітичному тезаурусі, подумки застосувати до предмета власних зацікавлень. Кожне речення стає змістовнішим, більш інформативним, ніж під час читання, бо висловлена в ньому думка входить у свідомість практично у всій повноті, запрограмованій автором, і вже проаналізованою й оціненою. І тому текст у цілому дає переписувачеві незрівнянно більше інформації, ніж читачеві. Крім того, підсвідомо аналізується мова, ідіолект автора, його здобутки і втрати, а це надзвичайно позитивно впливає на формування власного стилю. А ще –виробляються навики введення себе в робочий стан, що особливо важливо для тих, чия творча робота не може бути одномоментною, на хвилі натхнення – як у поетів (і то не завжди). Зрештою, переписування привчає до посидючості, що теж суттєво.

І ще один наслідок: коли я закінчив цю працю, переді мною лежав стосик паперу з переписаною монографією, а поруч – утричі вищий! – із власними думками, навіяними цим текстом. Майже всі ці записи увійшли до наступних публікацій. І тепер кожного разу, завершуючи свою чергову книжку, я із вдячністю згадую професора Яременка і мимохідь подаровану ним прекрасну методику творчого становлення.

…Перерва. Довгий факультетський коридор. Біля кожного вікна – гроно студентів, іноді – із викладачем. Ми про щось говоримо, сперечаємось, допитуємось. А мимо нас прогулюється хтось із професорів. І коли він проходить повз нас, ми чомусь замовкаємо і повертаємось до нього. Він киває нам і йде далі. І так – біля кожного вікна. “І як за сонцем повертає сонях, так довго вслід чогось дивились ми…” (Л.Костенко).

Зараз біля вікон – інші студенти. А коридором тепер прогулюємось ми, нинішні викладачі. Але на нашу появу вже ніхто не реагує. Іншими стали студенти. Іншими – викладачі. Іншою стала alma mater. Світ таки став іншим. А мріялось, що стане кращим…

Професор Яременко такою надією жив. З нею він і помер у 1989 році. Милосердний Господь уберіг його від розчарувань.

 

2005 р.