Проблема української великодержавности і майбутнє Східної Европи

Автор: . 02 Тра 2016 в 0:02

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Б. Дніпрянський

[Макар Кушнір]


 

Проблема української великодержавности і

майбутнє Східної Европи

 

 

а. Сучасне становище

Остання европейська війна та викликана нею революційна завірюха спричинились до глибокого потрясіння основ того державного політичного устрою  соціяльно-економічного ладу та системи тих міжнародних відносин, які витворились протягом попереднього століття. На наших очах зайшли в Европу такі радикальні зміни, яких перед війною ніхто не міг навіть і припустити. І справді, не лише Центральна Европа та Балкани мають нині зовсім инший вигляд, а також ціла Східна Европа опи­нилася під режимом большевицької диктатури і знаходиться в небезпечному стані пригаслого вулкану. Мало того, Европа, виснажена та зруйнована війною і револю­ційною завірюхою, втратила свою колишню гегемонію у світовому господарстві, а саме перестала бути міжнародним банкіром та промисловою фабрикою, що привело послі­довно також до зменшення її домінуючої ролі у світовій торгівлі.

Цілком зрозуміло, що викликана тими подіями та змінами европейська госпо­дарська криза має дуже затяжний характер, а боротьба за владу на ґрунті загострених соціяльннх антагонізмів по деяких країнах прибрала досить небезпечних форм. Нема сумніву, що сучасний стан міжнародних відносин, утворений Паризькою мировою кон­ференцією та Ризьким договором, теж великою мірою унеможливлює загальну стабілі­зацію та консолідацію Европи.

Розглядаючи сучасне становище в історичній перспективі, треба вважати його за досить непевне та пливке. Це насамперед тому, що нормальний розвиток народного европейського господарства при сучасних міжнародних відносинах в Европі цілком не­можливий. Далі над Европою тяжить ще й досі нерозв’язана, як належить, національна проблема. Нарешті, справжня консолідація Европи не настане доти, поки ще на сході Европи панує большевнцька диктатура. Адже Москва, що свого часу спромоглася збройною силою окупувати Україну, Білорусь, Північний Кавказ (Дон, Кубань, Даґе­стан та инші терени), а також і закавказькі та закаспійські країни, все ще мріє про поширення пролетарської диктатури в Европі за допомогою Комінтерна (власне – його европейських секцій, які своєю тактикою та працею взагалі намагаються унеможли­вити будь-яку консолідацію чи стабілізацію Европи) та совєтської мілітарної сили.

Заклопотана власними внутрішніми та зовнішніми справами Европа не досить уважно слідкує за тим процесом боротьби та різних змін, які відбуваються в середині Радянського Союзу. Деякий час в Европі запанувала думка, що большевицький режим поволі еволюціонує, що відновлення народного господарства на основі «нової економічної політики», яку радянська влада була змушена запровадити замість попе­редньої системи «військового комунізму», уможливить налагодження торговельних зно­син та взагалі господарської співпраці з совітами. Життя не справдило ті безпідставні надії та ілюзії. Адже ж державна монополія зовнішнього торгу залишилась і надалі та шляхом демпінгу значною мірою загострює европейську господарську кризу. Мало того, компартія нині ліквідує так званий «Неп» та намагається усуспільнити не лише ввесь торг та промисловість, а також через колективізацію втягнути в цей процес усуспільнення й сільське господарство. І справді, останній совєтський план упромисловлення Совєтського Союзу та усуспільнення цілого народного господарства вимагає рі­шучої боротьби з приватним торгом, промислом та дрібним селянським господарством. Себто, компартія вирішила ліквідувати ті суспільно-господарські відносини, які утво­рилися протягом попередньої політики Непу. Сталося так тому, що протягом попе­редніх років (1923-28) у Совєтському Союзі почав дуже зміцнюватися приватний сек­тор господарства, а усуспільнений, навпаки, – почав тонути в морі дрібних торговель­них, промислових та хліборобських господарств.

Як відомо, ця радикальна зміна системи господарської політики відбувається в обставинах досить гострої внутрішньої партійної боротьби. У зв’язку з тими безнастанними чварами компартія вже почала втрачати свій колишній авторитет та вплив на­віть у тих суспільних колах, які раніше були її підпорою. Правда, компартія ніколи не спиралась на більшість населення країни, а широкі народні маси теж ніколи не зв’язували своєї долі з большевицькою диктатурою. Нині ж, коли совєтська влада ви­разно стала на ґрунт безоглядного визиску та нищення більшости селянства та мі­щанства, і по селах, і по містах почала зростати активна самооборона всіх тих груп населення, які переконалися, що переведення в життя господарського плану загрожує їм не лише нечуваним визиском, а попросту повною руїною їх матеріяльного добробуту. Та й не дивно, бо совєтська держава не лише дуже обтяжує працю селян-хліборобів високими податками, а головне – силою відбирає в них збіжжя по примусових цінах, які виносять всього 20% дійсної вартостн. Характеристично, що протягом хлібної кам­панії минулого року, під час якої село виявляло не менший, ніж 1929 р., опір та саботаж, також і колективні селянські господарства відмовляються давати збіжжя за такими цінами. Селянські маси не лише вороже ставляться до большевиків, але горять справж­ньою ненавистю до панування компартії. А що вже й казати про дрібнобуржуазні групи міського населення, яке, не маючи ніяких виглядів на краще майбутнє під большевицьким режимом, живе лише одною надією на упадок совєтської влади. Тому саме ці групи кинулися дезорганізувати внутрішній торговельний обіг та різними способами намагаються обезцінити радянську валюту.

При таких обставинах харчова криза загострилася ще більше, хоч у 1930 р. Совєтському Союзу випав кращий від попереднього врожай. Разом з тим, на вільному, себто приватному ринку, ціни на продукти та товари піднялися за останній рік аж на 33%. Цей факт виразно свідчить, що радянська валюта безупинно паде, що в країні відбувається прихована інфляція. Совєєтським громадянам справді доводиться перебувати в дуже тяжких умовах харчової кризи та товарового голоду. Коли ж додати, що в країні панує жахлива мешкальна криза, що робітники та службовці отримують за­малу заробітну платню, що безробіття не зменшується, а щораз збільшується, що дорожнеча й собі все зростає, то кожному будуть зрозумілі ті загальні злидні, в яких опинилося понад 150 млн. населення Совєтського Союзу.

Разом із тим робітники та службовці вже зрозуміли, що система безперервного робітничого процесу та так зване «соціялістичне змагання», запроваджені з метою під­нести видайність праці та загально побільшити продукцію, є досить зручним кроком компартії підсилити визиск їх праці без ніякої винагороди. Цей факт, як також і примусова підписка на різні державні позички, через що кожний робітник та службовець втрачає щороку місячну, а то й двомісячну заробітну платню, ще більше підсилюють загальне невдоволення та зневіру навіть у тих колах, які довший час були, до певної міри, морально-політичною підпорою радянської влади.

Характеристично, що загальне розчарування та непевне майбутнє поволі, але щораз більше шириться також і в совєтському апараті, Червоній  армії та навіть по­між масою рядових комуністів. Тому саме в країні зростає щораз більший, активний опір з боку населення, виникають різні таємні організації для чинної боротьби проти існування компартії, повсюди помітний саботаж, зростає загальне безладдя та шириться неймовірне пияцтво і, взагалі, досі ще нечуваний розклад.

Цілком зрозуміло, що компартія знає дуже добре про невдоволення народних мас сучасною політикою совєтської влади, про загальне вороже відношення до большевицької диктатури та режиму. Проте вона сама відверто не раз зазначала, що больщевицька диктатура рахується не з голосом народних мас, які, мовляв, не визнаються в «буду­ванні соціялізму», а керується своєю основною метою в Союзі та різними планами на міжнародній арені. Тримаючись переважно насильством та спираючись на особливі відділи ДПУ, компартія при сьогоднішніх обставинах знову примушена зісиляти червоний терор до попередніх розмірів. І справді, масові арешти, висилки на північ Росії та до Сибіру, як також розстріли, навіть без суду, знову прибрали дуже широких роз­мірів. Таким чином совєтська влада сподівається залякати людність узагалі, а зокрема – придушити той революційний рух, який останніми часами почав виявлятися по різних сторонах Совєтського Союзу.

На радянській Україні, а також по инших національних республіках, ця боротьба проти большевицької диктатури набирає дещо відмінних форм, ніж у Росії, бо україн­ські народні маси приходять до переконання, що конче треба за всяку ціну досягти відділення України від Росії. А тому український визвольний рух має виразно національно-революційний характер. Бо ж кожному видно, що Українська Совєтська Республіка зовсім не є незалежною державою, що Москва провадить колоніяльну політику на Україні, що сучасний український совєтський уряд є лише знаряддям Москви. Такі думки запанували не лише в колах української інтелігенції, а щораз більше опановують вони широкі народні маси та ширяться навіть поміж українськими ко­муністами. І ось, щоб знесилити та знейтралізувати цей зростаючий український на­ціоналізм, який з непереможною силою опановує не лише школу, церкву, різні куль­турні та наукові установи, а також і совєтський апарат, армію та компартію України, Москва вже роками провадить так звану «українізацію» та намагається усякими по­ступками українським націоналістам здобути серед них собі хоч деякої прихильности.

Проте стихійний зріст українських національних сил набрав таких розмірів, що всі ці заходи є паліятивні. Тому Москва, щоби врятувати своє панування на Україні, примушена за допомогою своїх агентів та відпоручників вживати також випробуваних методів насильства й терору. Так два роки тому вона рішуче розправилася з опозицією в українській компартії, виславши за межі України колишнього комісара освіти Шумського, голову ВРНГ Гринька та чимало инших видатних лідерів комуністів, бо вони досить гостро виступали проти нинішньої колоніяльної політики на Україні, як і взагалі домагалися, щоб совєтська Україна не лише формально, ай направду мала права незалежної держави в Совєтському Союзі. Тоді ж закрито цілий ряд українських мистецьких та культурних організацій, бо вони опинилися в руках української опо­зиції та рішуче виступали проти нинішньої культурної залежности України від Росії.

Налякана цим стихійним ростом українського визвольного руху Москва через своїх агентів на совєтській Україні перевела в 1929 р. також масові арешти поміж українцями взагалі та студентською молоддю, зокрема, щоб терором здусити наростаючу небезпеку. Мало того, з метою дискредитації самої ідеї української державности вона наказала своїм прислужникам виточити показовий процес проти «Союзу Визволення України» та «Спілки Української Молоді», обвинувачуючи їх у полонофільстві та в намірах відновити старий лад на Україні. Тимчасом перебіг харківського процесу виразно показав, що СВУ не була революційною організацією та, власне, не мала зв’язку з полонофільською групою української еміграції. Тому саме московським агентам довелося обвинувачувати та судити членів СВУ переважно за їх участь у тій визвольній боротьбі, яка відбувалася ще перед десятьма роками.

Радянські можновладці дуже добре знають, що українські провідні групи обстою­вали й обстоюють ідею української великодержавности в формі створення Самостійної Соборної України, до складу якої мають увійти також і ті українські землі, які нині знаходяться під окупацією инших держав, зокрема, Польщі, та що українська нація здобуде собі волю лише наслідком національної революції та збройної боротьби. Зви­чайно, що московським приший-хвостам дуже тяжко поборювати український визволь­ний рух, коли він намагається організовувати та підготовляти нашу націю до боротьби за своє визволення власними силами, а тому вони й поширюють вигадки про полонофільство та намагаються компрометувати наші змагання за державність, вважаючи їх за польську інтригу. Це старий метод, бо свого часу царський уряд вважав боротьбу української нації за своє визволення за німецьку або австрійську інтригу, а нині польські імперіялісти, намагаючись затримати під своїм пануванням наші західні землі, й собі не менш уперто поборюють український визвольний рух під польською окупацією як інтригу німецьку або большевицьку.

Як бачимо, історичні вороги української державности, захопивши в свої руки українські землі протягом 1919-1920 рр. та ще раз унеможлививши утворення Само­стійної Соборної України, щоб виправдати свою боротьбу проти змагань української нації за власну великодержавність, обвинувачують українських патріотів і в полонофільстві, і в москвофільстві. Це правда, що в лоні української нації ще не зовсім зникли ті групи, що сподіваються утворити власну державу за допомогою Москви чи Варшави. Проте ці групи досить маленькі та маловпливові. Навпаки, переважна більшість нації виразно обстоює ідею української великодержавности, себто, вороже ставиться і до Польщі, і до Москви. Українські державники вже зрозуміли, що Москва та Варшава, як це вже було й за минулих століть, змагаються за гегемонію на сході Европи, на яку вони вперто претендують. Українська нація нині свідома своєї ролі в цій боротьбі Москви та Варшави за українські землі й ніколи не допустить, щоб якийсь із наших історичних ворогів ще раз покористувався нашими силами для своєї мети. Навпаки, українські державники-націоналісти використають всі можливості, щоб через національну революцію, та збройну боротьбу розвалити не лише Совєтський Союз, а також і сучасну Польщу, бо саме на їх руїнах і може утворитися Самостійна Соборна Укра­їнська Держава.

б. Новий розподіл Східної Европи

У певних колах европейських політиків, а також і в дипломатичних та урядо­вих сферах панує погляд, що так чи инакше большевицька диктатура на Сході Европи згодом загине, що тоді знову відродиться Росія в тій чи иншій формі, що таким робом Европа нарешті позбудеться большевицьких клопотів та утворяться більш сприятливі можливості для її господарського відродження та консолідації. Та на ділі так воно не буде, бо провідні европейські кола забувають про те, що на Сході Европи вже й нині є не лише совєтська Росія, але також і Україна, Білорусь і закавказькі та за­каспійські совєтські  республіки. Цей розподіл колишньої царської імперії на низку совєтських незалежних республік зовсім не випадковий. Навпаки, він цілком природ­ній, бо всі ці республіки були протягом 1918-1920 рр. і справді незалежними національними державами, а радянська Росія лише збройною силою їх окупувала, а тоді вже з ними утворила Союз Совєтських Республік. Протягом останніх 10 років ці національні держави так зміцнили свої сили, а головне – ідея національної державности так закоре­нилася в масах населення, що нині, власне, нема на світі такої сили, яка змогла б на довший час поневолити ті нації Східної Европи, які так завзято та безнастанно змагаються за свою державність. Правда, декому здається, що ці різні східноевропейські нації могли б погодитися на утворення якоїсь федерації з Росією. Ця думка помилкова, бо поміж Росією та Україною й иншими східноевропейськими країнами панує такий національний та господарський антагонізм, що утворити будь-яку федерацію на сході Европи є цілком виключено. Не слід забувати, що існування таких федерацій, як Ні­меччина або Злучені Держави, зумовлюється єдністю національною та спільністю інте­ресів, чого на сході Европи якраз і нема. Правда, совєтська Росія теж є федеративною республікою. Може, ця федерація збережеться також і після занепаду большевицької диктатури, але цілий ряд національних радянських республік, які й тепер не належать до складу совєтської Росії, та ще деякі національні терени безперечно будуть боротися за власну незалежну державність. Тому нема ніякого сумніву, що розвал Совєтського Союзу приведе то утворення таких національних держав, як Україна, Білорусь, ко­зацькі держави, закавказькі (Грузія, Азербайджан, Вірменія) та закаспійські (Узбекистан та инші). Отже, Росія буде лише одною з держав на сході Европи з населенням до 80-85 мільйонів душ. Звичайно, російські імперіялісти на такий розподіл російської держави добровільно не погодяться, а тому саме там після загибелі большевицької дик­татури певний час буде точитися жорстока боротьба різних націй за свою незалеж­ність. Якраз на долю української нації припаде вести перед у тій боротьбі, щоб спіль­но з иншими східноевропейськими націями примусити Росію відмовитись від зма­гань панувати на чужих теренах.

Разом із тим українська нація ніколи не примириться з польським пануванням на західних землях. Як відомо, сучасна Польща переживає дуже гостру й затяжну господарську кризу, а також обтяжена досить складною внутрішньою боротьбою за владу. Не виключено, що нинішній режим Пілсудського може довести польську державу навіть до революційної завірюхи та громадянської війни. Зрозуміло, що українські патріоти лише чекають на такі події, щоб їх використати. Зовсім імовірно, що мож­ливість відірвання українських земель від Польщі настане також у випадку збройного конфлікту поміж радянською Росією та Польщею. Не треба забувати, що біля 7 мі­льйонів українського населення, що опинились під польською окупацією, перебуває нині не в кращих умовах, як решта української нації під большевицькою диктатурою. Бо сучасна Польща не лише поневолила українців національно та намагається їх полонізувати, а також робить заходи колонізувати українські землі польськими елемен­тами. У зв’язку з цим ненависть українців до Польщі досягнула небувалих розмірів, а такі факти, як саботажна акція і «пацифікація», того проречистим доказом.

Одне слово – українська нація разом зі своїми спільниками буде провадити боротьбу не тільки проти большевицької диктатури, не лише проти російського імпе­ріялізму взагалі, а також і проти польського імперіялізму. І ця боротьба триватиме аж до того часу, поки Сх[ідна] Европа не поділиться на низку національних держав на за­садах прав націй на самовизначення. Українська нація, як свого часу німецька або італійська, не заспокоїться та не складе зброї аж до осягнення своєї мети, а саме – утворення Самостійної Соборної України. Як бачимо, на долю України та її спільників припала роль добитися такої радикальної зміни відносин на сході Европи, яка своєю чергою припадає на долю Німеччини, Італії та їх прихильників у центральній Европі та на Балканах. Нема сумніву, що сучасний стан Европи нікого не задовольняє, за виїмком хіба що Франції та її васалів. Адже й Велика Британія, а навіть ряд инших дер­жав, не являються упертими оборонцями сучасного статусу кво.

З нашого погляду, той Берестейський мировий договір, який у засаді поставив досить правильне розв’язання східноевропейської проблеми, ще раз прийде на поря­док денний, хоч у зміненій формі. Тоді на сході Европи утвориться зовсім инша си­стема міжнародних відносин. Так, Польща, мабуть, утратить коло 10 мільйонів насе­лення та коло половини теперішнього терену (коло 180 тис. кв. км.) і стане справді національною державою з населенням у 20 млн., а Росія втратить коло 70 млн. насе­лення та 4,5 млн. кв. км. простору і, своєю чергою, перетвориться в національну державу з простором коло 16,5 м. кв. км. та з населенням понад 80 млн. Поміж ними бар’єром стане незалежна Білорусь із населенням коло 8,5 млн. та з тереном коло 190 тнс. кв. км., а також і Україна з населенням понад 50 млн. і з тереном у 850-900 тис. кв. км. Та­ким робом віковічне польсько-російське суперництво за гегемонію на сході Европи буде зліквідоване, а існування прибалтійських держав (Литва, Латвія та Естонія) буде забезпечене. Крім того, постане низка козацьких та инших держав на Північному Кавказі з тереном коло 200 тис. кв. км. та з населенням коло 5 млн. душ, так що Росія буде зовсім відрізана від Чорного моря та від Закавказзя, а на просторах останнього (190 тис. кв. км. із населенням понад 6 млн.) відновляться незалежні держави грузин­ська, вірменська та азербайджанська. Нарешті, на закаспійських просторах із тереном коло 3,5 млн. кв. км. із населенням коло 15 млн. утвориться ще низка незалежних мусульманських країн (узбецька, киргизька та инші).

Цілком зрозуміло, що до такого розподілу на сході Европи прийде лише тоді, коли українська нація разом зі своїми природними спільниками вистоїть у боротьбі проти польсько-російського імперіялізму і утворить незалежну державу. Декому зда­ється, що українці ще не дозріли до такої боротьби. Проте такі погляди в значній мірі пояснюються тим, що світ мало звертав уваги на ті зміни, які сталися на сході Европи протягом останніх 10-12 років. Між тим українська нація спромоглася в 1917-1918 рр. утворити власну національну державу, яка проіснувала аж до кінця 1919 року, провадячи боротьбу не лише проти совєтської Росії та Польщі, а також і проти армії Денікіна та Вранґеля. Ця рівночасна боротьба на три фронти і привела, власне, до трагічного кінця, бо вороги української державности отримували допомогу від своїх спільників, а українська нація за гетьманування Скоропадського була по­збавлена можливости створити свою національну армію та таким робом не використала тої допомоги, яку свого часу дала Україні Німеччина. За останніх 10 років сили укра­їнської нації на всіх наших землях зросли до таких розмірів, що нині вона вже зі значно більшими шансами зможе відновити боротьбу за своє визволення. І нема сум­ніву, що при сприятливих обставинах нам укупі з иншими націями Східної Европи цим разом пощастить довести свою визвольну боротьбу до бажаного кінця.

Не слід забувати, що соборна Україна при своїй незалежности відіграватиме значну роль в господарському житті Европи. Бо лише совєтська Україна продукує нині річно 150 млн. сотнарів збіжжя, понад 12 млн. сотн. цукру (85% цукрової промисловости Совєтського Союзу) й коло 200 млн. сотн. бараболі, кукурудзи, проса та гречки. Перед війною ця хліборобська продукція була куди більша, бо нині українські селяни не бажають поширювати засівної площі, а крім того, урожай із гектару впав на 1 сотнар. До війни Україна вивозила до Европи коло 50 млн. сотн. пшениці та ячменю, а нині Москва силою вивозить із України коло 30-35 млн. сотн. збіжжя та коло 8 млн. сотн. цукру. Далі, рад. Україна добуває коло 40 млн. тон вугілля. (80% всього совєтського вугілля), майже 8 млн. тон залізної руди (70%) і 0,6 млн. тон манганової руди (40%). Разом із тим українська металургія виробляє понад 3,5 млн. тон чавуну (понад 70%) і коло 3 млн. тон криці (коло 70%). На жаль, Москва провадить колоніальну політику на Україні, використовуючи українські природні богатства переважно для розбудови російської промисловости, тоді як Україна має ще замало розвинену машинобудівельну та металообробну промисловість, а тому саме й українська легка промисловість розвивається слабшим темпом від російської, бо Москва, напр., не дозволяє розширювати на Україні текстильну та шкіряну промисловість.

Звичайно, господарська роль незалежної соборної України буде ще більшою, а го­ловне – вона зможе відіграти належну їй роль в европейському та світовому торго­вельному обміні. Бо ж у таких межах Україна вже й нині збирає річно понад 250 млн. сотн. збіжжя, себто, на 40 млн. сотн. більше за Німеччину і на 80 млн. сотн. більше за Францію, як також продукує дуже велику кількість инших продуктів (між иншими коло 15 млн. сотн. цукру). Нема сумніву, що вона зможе щороку вивозити до Европи не менше 50 млн. сотн. пшениці та ячменю, як також значну кількість инших хлібо­робських продуктів, навіть при сучасному стані свого сільського господарства. Крім того, вона зможе експортувати також певну кількість вугілля, залізної та манганової руди, що дасть можливість закуповувати в Европі досить велику кількість різних промислових виробів, а насамперед, всяке устаткування для української промисловости. Бо не слід забувати, що навіть на підставі виробленого Москвою господарського плану радянська Україна в досить короткому часі піднесе добування вугілля до 90-100 млн. тон, залізної руди до 18 млн. тон, а українська металургія буде продукувати понад 10 млн. тон чавуну та коло 9 млн. тон криці. У зв’язку з цим значно пошириться також українська промисловість взагалі, а особливо машинобудівельна, металообробна, хімічна, електротехнічна та будівельна, як і деякі галузі легкої промисловости. Так само сільське господарство має піднестися на 50%. Зокрема, продукція цукру має зрости на 20 млн. сотн. Крім того, одержавши в свої руки галицьку та кубанську нафту, Україна зможе піднести її продукцію до 3-4 млн. тон. Вже з цих коротких цифрових даних ясно, що соборна Україна посідає не лише господарську самовистачальність, а має також і всі можливості стати в майбутньому одною з найбільш упромисловлених країн Европи. Звичайно, Україна буде змушена ще більше посилити політику свого упромисловлення, щоб протягом якихось 15-20 років поширити власну важку та легку промисловість у 4-5 разів, а сільське господарство піднести у 2-3 рази, бо нині наша нація надто хліборобська, й тому на українських землях панує таке аграрне перенаселення, якого не знає, власне, жодна европейська країна. Не слід також забувати, що на всіх українських землях щороку збільшується населення на 1 млн. Отже, маючи досить значні природні багатства, Україна при сприятливих обставинах незабаром могла б стати могутньою промисловою країною, зайнявши третє місце в Европі, а саме безпосередньо після Німеччини та Франції. На сході Европи вона відігравала б довший час навіть провідну роль, бо Росія хоч і посідає не менші за Україну природні багат­ства, але має майже вдвічі меншу важку індустрію та, головне, не зможе з різних причин так швидко упромисловлюватись, як Україна. Так, совєтська Росія добуває нині в 5разів менше вугілля, в 2рази менше залізної руди та продукує всього коло 2 млн. тон чавуну й коло 2млн. тон криці.

Розподіл Східної Европи приведе до справжнього її замирення та спричиниться до бажаної всім консолідації. Тільки за таких обставин Східна Европа почне відігравати належну їй роль в світовому та европейському господарському житті. Навпаки, всякі инші плани та концепції треба вважати помилковими або провізоричними. Сподіваємося, що з часом загальні обставини та події таки примусять великі держави як слід оцінити та зрозуміти змагання східноевропейських націй за свою волю та державність, а тоді й вони сприятимуть розв’язанню східноевропейської проблеми на засадах нашої концепції. Бо лише така розв’язка проблеми сходу Европи найкраще забезпечує не лише сталий мир у цілій Европі, а також і її господарський розвиток та загальну консолідацію.

 

                                                                                                               [Розбудова нації. – 1931. – № 1-2].

 

Рубрики: Видання Центру | Український націоналістичний рух