Проблема пріоритетів боротьби

Пропонуємо уривки з класичної монографії Василя Іванишина “Нація. Державність. Націоналізм” (Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992).

 

Василь Іванишин

 

Проблема пріоритетів боротьби

 

Наступна проблема, яка заслуговує на пильну й постійну увагу і політичного проводу, і широкого загалу, – це проблема пріоритетів нинішньої боротьби. Усвідомлюючи її багатогранність, виділимо лише два, але найбільш сутнісні її аспекти: проблему домінанти інтересів та проблему суспільних сил у цій боротьбі.

Суть проблеми домінанти інтересів полягає в тому, що для успішної організації, ведення і завершення політичної боротьби необхідно точно визначити її напрям, етапи, те, який саме суспільний інтерес має бути реалізований на кожному з цих етапів та в кінцевому підсумку.

Україна зараз у такому катастрофічному стані, що дуже легко маніпулювати через популістські лозунги як окремими людьми чи соціальними групами, так і суспільством у цілому. Писав поет:

 

Краю мій вдовиний, не шукаю втіх,

та краси й сумної не пущу, одначе,

в професійне кодло плакальниць твоїх,

що ведуть змагання, хто гарніше плаче.

Там недовго стати правдою юрби:

довести голодним, що вони голодні,

довести горбатим, що у них горби,

й умлівати з віри, що з тобою згодні.

 

 (П.Скунць)

 

Це правда, що в наш час, коли “от молдованина до фінна” все мовчало, надзвичайно привабливими були лозунги демократії, за якої чогось подібного бути не може. Правда й те, що в час економічної розрухи, нужди, загрози голоду обрії прагнень людей звужуються до невідкладних проблем: їжі, одягу, тепла…

Але правда й те, що в час перебудови люди “заговорили” не тому, що їм це дозволили, а тому, що вже не змогли заборонити. Тепер, уже в незалежній Україні, українці здобули право на демократичні свободи, але ще не здобули можливості їх реалізувати для своїх національних потреб.

Наш час – це епоха протистояння і боротьби двох суспільних сил: народу і прокомуністичної бандократії. Перші не мають нічого і зведені до рівня жебраків; другі мають усе і, вчасно натискаючи на важелі влади та розкидаючи крихти перед голодними, завжди можуть гарантувати собі необхідну в демократичних процедурах більшість голосів. А це означає, що вони повністю зберегли можливість паразитувати на тілі народу й боротися проти його свободи, змінивши каральні методи на демократичні – набагато пристойніші та ефективніші.

Тому слід визнати ще й таку гірку правду: демократія, яка урівнює народ і його гнобителів у правах, але не в можливостях їх реалізації, – це злочин проти народу. Боротьба за свободу народу починається з руйнування системи гноблення, створення власної держави, перерозподілу суспільної власності та переведення економіки в режим функціонування виключно на користь народу, а не його гнобителів. Нічого цього наші демократи-народолюбці не досягли, але вже відхрестилися від національних інтерсів і заговорили про необхідність згортання боротьби, мітинговості, про потребу зайнятися замість цього економікою, про перехід від конфронтації з антинародною владою до співпраці з нею…

“Але ж інакше ми завалимо щойно здобуту державність і незалежність!” – залякують обивателя демократичні лідери. Ми її обов’язково завалимо і втопимо в крові, якщо й надалі будемо робити вигляд, що не розуміємо різниці між зміцненням держави і зміцненням режиму…

Оскільки влада і власність в Україні були й залишаться в тих самих руках – у прокомуністичної бандократії, то саме вона й може задовольнити насущні потреби голодного народу і тим самим закріпити й надалі своє панування: “І скажуть вдячні сироти й вдовиці: – Благословенний той, хто хліб дає!..” /Леся Українка/. Тому проголошення соціальних потреб народу визначальними, домінантними, а його національних інтересів – чимось вторинним, а то й третьорядним, – це свідоме чи несвідоме штовхання його в нову, правда, уже “демократичну” неволю.

Чуда не станеться: нація, яка нагоду зруйнування системи гноблення і створення національної держави проміняла на “шмат гнилої ковбаси” – на задоволення своїх сьогочасних соціальних потреб й на ілюзорні демократичні “свободи”, – так і залишиться підневільною. “Мов паралітик той на роздоріжжі, людським презирством, ніби струпом, вкритий…” /І. Франко/.

У цьому переконує й історія. Скільки в 19 – на початку 20 ст. було поламано полемічних списів, написано тисячі блискуче аргументованих статей і книг, яку безліч схвильованих промов виголошено, щоб довести: злочинно й аморально закликати народ до реалізації його національних прав, коли ще не вирішені його соціальні проблеми – допоки він голий і босий, голодний і безправний!.. Страшно читати, як ці хороші люди – з добрим серцем і добрими намірами – наполегливо й жертовно вели народи до найбільшої в історії катастрофи, готували їх до костоломних обіймів більшовизму.

Але ще страшніше спостерігати, як у наш час їх трагічну помилку повторюють не менш достойні та гідні поваги люди (до того ж – спільно зі своїми противниками!) і намагаються “врятувати” народ від націоналізму, відвернути його увагу від вирішення національних проблем. А замість цього обіцяють демократичний рай через вирішення соціально-економічних проблем… котрі та ж таки бандократія так уміло множить і загострює. Будемо сподіватися, що – на свою ж таки голову…

На щастя, все більше й більше людей відчуває неспроможність нинішньої політичної платформи (бо програми фактично нема) наших демократів, розуміє безперспективність звуження завдань нинішньої боротьби до задоволення соціальних потреб населення, усвідомлює, що Україні необхідна не просто незалежна демократична держава, а держава національна. Бо тільки в такій державі безправна, пограбована, фізично, морально і психологічно покалічена нація зможе вилікувати себе від завданих ран і деформацій. Тільки така держава зможе гарантувати собі і тим неукраїнцям, які ділять зараз з нею її біду, вільне, заможне і демократичне (!) життя та надійні перспективи розвитку.

Нинішня боротьба українського народу почалася як національно-визвольна. Такою ж вона й залишається – незважаючи на всі потуги демократичних лідерів та прокомуністичних сил, а також зарубіжних “меценатів” перших і других надати їй іншого, соціал-демократичного характеру. Саме життя вимагає визначити характер нашої політичної боротьби як національно-визвольний, а її політичними домінантами – споконвічні, актуальні й перспективні національні інтереси українського народу. Інакше нація відвернеться від борців-демократів, збайдужіє до здобутої незалежності і махне рукою на долю “нашої”, але “не своєї” держави: для себе, мовляв, створили, самі й захищайте, – нам-то що з того?..

Щось подібне було в 1649 році, коли після “мудрої” зміни Хмельницьким завдань і пріоритетів боротьби національно-визвольна війна українського народу перетворилася у війну козаків із польською шляхтою за козацькі вольності та православ’я (як трохи пізніше виявилося – московське)… То ж або врахуємо, що демократичні права і свободи та соціальні потреби – це лише частка національного буття, а отже – інтерсу, або ж готуймося до “нового” 1654 року. Інших шляхів немає: нація не здобуде НІЧОГО, якщо боротиметься за ЩОСЬ, а не за ВСЕ, що їй належить.

Другий аспект питання про пріоритети – це проблема суспільних сил у нинішній боротьбі. Тобто йдеться про соціальну базу, рушійні сили та інтелектуальний провід народу на цьому відрізку історії. І якщо перед цим мовилося про наше самовизначення в рамках дилеми “соціалізм чи націоналізм?”, то в цьому випадку дилема виглядає так: “клас чи нація?”

Питання про соціальну базу нинішнього руху суттєве з двох причин.

По-перше, необхідно осмислити, яке саме суспільне середовища породило, підтримало й розвинуло нашу боротьбу на початковому етапі. Коли йдеться про Галичину, де все й починалося, то тут масовий рух розвинувся з боротьби за легалізацію УГКЦ. Він моментально охопив буквально всі села й міста, став виявом національно-визвольних прагнень, чітко розмежував ті сили, які потім зійшлися вже у політичному двобої. Трохи пізніше почалася боротьба за державність української мови. Вона практично не змінили співвідношення сил, але надала рухові організаційних форм, без чого був би неможливим успіх на виборах до місцевих Рад. І конфесійний рух, і відстоювання прав української мови, і передвиборна боротьба не мали чітко визначеної соціальної бази, а відразу набрали характеру всенародного, а точніше – виразно національного. Двоподіл суспільних сил точно відповідав головному протиріччю часу: очолювані проімперською партноменклатурою сили реакції, які уособлювали систему гноблення, – і сили, зацікавлені у здійсненні національно-визвольної революції. На решті територій України боротьба почалася дещо пізніше, під впливом, за участю й підтримкою галичан, і повели її національно свідоміші люди різних соціальних станів. Отже, нинішня боротьба починалася не як соціальна – за інтереси якогось класу, а як національно-визвольна, покликана реалізувати інтереси всієї української нації. То потім це весняне національно-творче водопілля, що так швидко напоювало життєдайною вологою випалений національний грунт на все нових обширах, було штучно спрямоване у вузьке річище боротьби за демократію. – з усіма політичними наслідками.

По-друге, питання соціальної бази важливе для усвідомлення того, на які сили опираються нині політичні об’єднання демократів. Звузивши проблематику і завдання боротьби, вони тим самим втратили всенародну підтримку, і політична пасивність народу – яскраве тому підтвердження. Більше того – неухильне зростання національної свідомості суспільства позбавляє їх будь-яких перспектив на відчутне зростання політичної ваги. Власної ж соціальної бази вони не витворили – навіть там, де здобули владу. І фермер, готовий битися за здобуте, – явище настільки поодиноке, що політичної погоди робити не може. А той “третій клас”, що розростається зараз в економічній сфері, є породженням та опорою не наших демократів, а зовсім інших “кратів”…

То ж коли йдеться про соціальну базу нового витка боротьби, то слід врахувати, що нею була й залишається національно свідома частина українського суспільства – в усіх його соціальних групах. Опозиційні щодо посткомуністичної влади сили позбавлені економічних, а тому й демократичних засобів зміцнення й розширення своєї соціальної бази. Вони можуть розраховувати на успіх у боротьбі за владу тільки за умови переорієнтації своїх програм на боротьбу за національні інтереси українського народу і скерування всіх своїх сил і можливостей на прирощення національної свідомості в народі.

Це ж стосується й проблеми наявності й нарощування рушійних сил боротьби за реальну і повну свободу України та в Україні. Ні саме селянство, ні робітничий клас, ні тільки інтелігенція, ні національні меншини – ніхто з них зокрема не зможе послужити тою силою, яка забезпечить успіх у цій боротьбі і стане гарантом української державності. Усі вони розділені між собою і в собі, соціальні інтереси кожного стратуму часто суперечать інтересам інших, а тому не можуть послужити об’єднуючим фактором. Такою силою досі був і залишається тільки український національно свідомий елемент – безвідносно до своєї стратифікаційної приналежності. Досвід показав, що ефективність його діяльності значною мірою залежить від участі, сприяння, нейтралітету чи опору представників інших народів, що проживають в Україні. Мобілізувати ж національні сили тільки демократичними лозунгами більше не вдасться – навіть на захист демократії, бо громадянство розчароване в ній. Люди переконалися, що навіть досягнення демократичних прав, але без реальної можливості ними скористатися нічого доброго їм не несе. Реалізувати демократію в наших умовах може тільки перемога в ході національно-визвольної боротьби за владу, за національну державу. Нинішня спроба використати для мобілізації народу чисто соціалістичні лозунги про необхідність задоволення соціальних потреб населення обертається проти самих же демократів та української державності. Перше: бо можливість задовольняти ці потреби – не в руках демократів, а їх противників. Друге: бо така пропаганда соціалізму неминуче призводить до поширення групового егоїзму і підштовхує ту чи іншу групу населення якомога скоріше заявити про свої потреби і домагатися їх задоволення – питання про збереження демократії та державності, рівно ж як і економічної незалежності, відступають на задній план. Зрештою, наростаючий вал економічний страйків – страйків “за потреби” – переконує в цьому куди сильніше, ніж цей текст. Кого не переконає написане, того переконає життя. Не було б тільки запізно.

Якщо ж говорити про те, як наші демократи вирішують проблему інтелектуального забезпечення і проводу нинішньої політичної боротьби, то відзначимо наступне. Керівники демократичного руху, його об’єднань з самого початку повели себе як вожді, яким достеменно відомо, що саме і як саме треба робити, а не як лідери тої чи іншої частини народу, що піднявся на боротьбу за свої групові та національні інтереси. Вони йшли від власної концепції, а не від національної проблематики, яку треба вивчати, узагальнювати, робити боротьбу за часткові інтереси фактором у боротьбі за втілення національної ідеї. Саме тому їм потрібні були не інтелектуали, а передусім віддані виконавці їхніх задумів. І досі на демократичних “верхах” ми часто спостерігаємо не боротьбу ідей, а гризню характерів та амбіцій. Тому при визначенні ними програми дій перемагає не найпродуктивніша ідея, лиш авторитет того чи іншого лідера. Коли ж обставини життя змушують їх до компромісів, то іноді це набирає характеру безпринципності. Бо тільки так можна оцінити вирішення проблеми керівництва Рухом, і нинішній його керівний “тризубр” (“Молода Галичина”) – яскраве підтвердження цього.

Усе це позначилось і на демократичних об’єднаннях (Рух, партії, товариства тощо). Виконавські за своєю суттю і функціями, вони об’єднують людей не на основі ідеї, ідеології (ідейний комплекс у них практично тотожний), а на основі симпатій до якогось лідера чи лідерів. Звідси – така люта гризня між “соратниками” в момент зіткнення інтересів (кого висунути, кого підтримати, кому довірити керівництво тощо). Низові ланки цих організацій тим більше не відчували і не відчувають потреби в нагромадженні інтелектуальних сил. Адже їх завдання – не вироблення, а реалізація вже готової концепції та забезпечення підтримки “своєму” лідерові. Як така інтелектуальна неспроможність позначається на їх пропагандистській, організаційній та суспільній діяльності, розповідати немає потреби.

Масовість і колосальне розмаїття нинішніх проблем робить нашу боротьбу всезагальною, справді тотальною. Зрозуміло, що кілька тисяч партійців, та ще й поділених на окремі організації-клани, не в стані в таких умовах забезпечити навіть політичний провід у ній. Тому особливо зростає роль інтелігенції, яка й так здійснює інтелектуальний провід в усіх сферах життя. Вирвати її з-під впливу “вчорашніх”, дбати про зростання її національної свідомості, зробити її спільником і учасником нинішньої боротьби з реакцією – першочергове завдання. І почати треба із захисту інтелігенції. Необхідно підтримувати боротьбу інтелігенції за її інтереси і надавати цій боротьбі загальнонаціонального характеру і значимості. Коли багатомільйонна інтелігенція побачить, що боротьба, до якої її залучають, є водночас змаганням за поліпшення її становища і за якісну зміну її статусу в суспільстві, вона обов’язково підтримає її і легко справиться з тим, що зараз непосильне для наших партій та інших об’єднань. Інтелігенція – інтелектуальний потенціал нації. І якщо про нього не дбає і його не мобілізовує влада, то це просто зобов’язані зробити опозиційні політичні сили.

А поки що спостерігаємо дивні дії демократів щодо інтелігенції. Передусім у ній і далі хочуть бачити лише виконавця волі “зверху”. Усяка її спроба заявити про свої потреби, права і біди чи захиститися від хамства і сваволі чиновного мурла чомусь представниками демократичної влади (часто вони ж – лідери демократичних об’єднань) сприймається однозначно – як провокація. Інтелігенції постійно вказують на її “вину” і дають зрозуміти її “другосортність”. Це особливо виразно проявляється в тому, що їй лише в крайніх випадках і завжди – в останню чергу та в мікроскопічних дозах перепадає з тих “благ”, які “потіхи ради” бандократія, бувало, підкине для потреб населення. А такі речі ображають куди більше, ніж глобальні політичні звинувачення… Зрозуміло, що при такому ставленні до інтелігенції марно сподіватися як на інтелектуалізацію боротьби, так і політичного проводу.

Участь в організації і участь у боротьбі – різні речі. І якщо наші політики ігнорують інтелігенцію в першому випадку, то все одно будуть змушені рахуватися з нею в другому. Ми ще дуже далекі від того, щоб наші політичні проблеми вирішувалися лише на партійних форумах чи в сесійних залах. На прикладі Галичини за останні три роки ми бачили, до чого приводить пасивність інтелігенції і як реакція використовувала й використовує досі авторитет і можливості повністю залежних від неї інтелігентів, особливо в селах…

До сказаного слід додати й те, що в ході нинішньої боротьби демократи виявили цілковиту неспроможність в організації масового молодіжного руху: роль слухняних хлопчиків на побігеньках у “батьків народу” молодь не приваблює. Чомусь. Зрештою, як і куца політична програма демократів з її соціалістичними ідеалами. Між тим для справжнього політика навіть одного цього факту було б досить, щоб грунтовно переглянути свою ідеологію.

А вибір у напрямках удосконалення своїх програм у демократів не такий уже й великий. Він фактично зводиться до альтернативи: або назад до класової теорії, до пошуків класу-гегемона і проголошення його диктатури, або ж – до опори на всезростаючий кількісно і якісно національно свідомий елемент. Тільки останній на демократичні й соціалістичні лозунги вже не “клюне”. А страусяче “ні клас, ні нація, а народ” не врятує: надто вже нерівно і несправедливо поділене населення України за національними ознаками і можливостями, надто суперечливі інтереси різних соціальних груп. Але про це – далі. А зараз лише запитаємо: невже лідери демократів не усвідомлюють, що народ уже давно охолов до їх боротьби? Що на поверхні політичного виру їх тримає сила інерції і якраз отой національно свідомий елемент, організований і неорганізований, якому затісно в прокрустовому ложі їхньої ідеології, але який ще вірить у своїх лідерів – за їх колишні вияви мудрості й мужності і сподівається на їх національно-творчу діяльність?