Проблема лідерів

Автор: . 13 Кві 2016 в 0:01

Пропонуємо уривки з класичної монографії Василя Іванишина “Нація. Державність. Націоналізм” (Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992).

 

Василь Іванишин

 

Проблема лідерів

 

Надзвичайно важлива проблема національно-визвольної боротьби, яку не можна оминути і яка потребує постійної уваги, – це проблема лідерів. Куди поділися ті сотні й тисячі ентузіастів, які піднімали до протесту громади й колективи, цілі села й міста? Чому так різко знизилась активність багатьох із тих, що самовіддано боролися за зміну влади і тепер самі стали урядовцями? Чим пояснити падіння престижу і впливу тих, хто міг сам повести тисячі людей на міліцейські кийки чи одним жестом втихомирити розпалені пристрасті багатотисячного мітингу? Адже тоді він не мав ніякої влади, а тепер – керівник високого рангу… Чому дехто з лідерів зберіг високий авторитет, а іншому доводиться постійно нагадувати про свої минулі заслуги?..

Відповідь на ці й подібні питання слід шукати, звичайно, виходячи кожного разу з конкретної ситуації, бо наслідок може бути однаковий, та його причини – різні. Але й тут діють певні загальні закономірності. І нинішнє загострення проблеми лідерства – результат їхнього прояву в наших умовах навального розвитку політичним процесів і нашої неготовності до них. Остання, зрештою, історично виправдана, але від цього не менш дошкульна і небезпечна.

За останні п’ять років була нагода спостерігати і класифікувати різні групи лідерів, схожих за типологічними ознаками. Картина – у дуже загальних рисах – така.

На першому етапі нинішньої політичної боротьби її провід очолили два типи лідерів: лідери “готові” і лідери, покликані в ході політичного двобою. Їхньою спільною ознакою була сміливість, очевидна громадянська мужність.

Перші – це переважно вчорашні дисиденти, борці зі стажем, відповідною підготовкою і великим авторитетом. Саме вони стали центрами об’єднання активних сил суспільства, вони ж і визначали напрям, мету і способи боротьби.

Другі – це лідери, які з’явилися вже в ході боротьби, до якої часто були не готові. Не маючи такого шлейфу заслуг, як перші, вони не могли мати і їхнього впливу, а тому змушені були йти у фарватері, визначеному дисидентами-демократами, або ж творити якісь власні структури, що не виводило їх з ідейного контексту, але забезпечувало свободу маневру і примножувало вплив.

Становище лідерів, покликаних боротьбою, і досі залишається менш вигідним, а їхній вплив – ідеологічний і політичний – менш відчутним. Причина та, що за ними нема особливих заслуг перед народом і мучеництва перших, зате є “первородний гріх” – співпраця з комуністичною системою, часто на чільних місцях.

Однак ситуація поступово змінюється на їхню користь під впливом кількох факторів. Це – всезростаюча їх кількість у політичних об’єднаннях демократів, “ерозія” авторитету лідерів-дисидентів і розчарування громадськості в політиці демократів у міру пробудження національної свідомості.

Парадокс, проте, у тому, що зміцнення позицій лідерів, які з’явилися і з’являються вже в ході боротьби, зовсім не означає, на нашу думку, що в такий спосіб відбудеться зміцнення демократичного табору. Скоріше можна сподіватися іншого: або поступової трансформації руху в націоналістичний, або його розколу – з переходом значної частини під прапори націоналізму.

До цього спонукає саме життя. Людей гнітить збайдужіння політиків до їх болючих проблем, законодавчо закріплювана неповнота вирішення фактично всіх завдань національно-визвольної боротьби українського народу. Що й спричиняє зараз усе відчутніший тиск “знизу”. Недобитий комунізм і невмирущий націоналізм створюють таке потужне силове поле, яке неминуче розірве демократичний табір з його далекою від народних устремлінь кабінетною, салонною ідеологією.

Між іншим, це вже збагнули ті лідери демократичного проводу, що наділені даром вловлювати політичну кон’юктуру. Так, на січневому конгресі українців у Києві громадськість України з подивом спостерігала рішучий прорив до націоналізму з боку тих, що донедавна заробляли гроші й привілеї, а потім – реноме “тверезих реалістів” на паплюженні українського націоналізму (“буржуазного”, розуміється, – демократичний їм, здається, імпонує).

За провідницькою спроможністю серед наших лідерів чітко виділилися три типи: лідер-фікція, лідер-функція та лідер-особистість.

Лідер-фікція – це людина, яка цілком випадково, внаслідок збігу обставин, опинилася на місці провідника, але не мала і не набула в процесі боротьби необхідних для провідника якостей. Частина з них, зіткнувшись із конкретними завданнями, показала свою цілковиту неспроможність і була відсіяна, змінена. Але деякі й досі залишаються в політичному проводі. Це передусім ті, що в умовах гострого дефіциту кадрів потрапили в депутати різного рангу та на керівні посади в структурах управління.

Свою неспроможність вони компенсують по-різному. Передусім і найчастіше – крайнім радикалізмом. Весь час намагаються “забігти вперед”, пропонуючи найбільш революційні рішення чи проголошуючи правильні, але невчасні лозунги. І в першому, і в другому випадку це не допомагає, а навіть шкодить справі чи втіленню ідеї, зате дає можливість зберегти імідж борця. В іншому випадку такі люди безоглядно підтримують свого зверхника – але тільки доти, доки він зберігає міцну позицію. До певного часу це слухняні й самовіддані виконавці, вони не допускають жодної критики свого вождя. Покидають, а то й зраджують його лише тоді, коли є можливість переметнутися до іншого: як омела, вони можуть жити, тільки паразитуючи на чужому стовбурі. І третій варіант поведінки лідера-фікції – дія за принципом “не висовуйся”. Потреба самозбереження загострила їхнє політичне чуття, і вони завжди намагаються не ризикувати. При всіх голосуваннях, блокуваннях тощо – вони завжди з більшістю, чим забезпечують цьому рішенню престиж переконливості, правильності, демократичності, їх улюблений та універсальний прийом перед критикою – патетично-надривне: “Тепер я поганий! А де ви були, як ми починали?!.”

Лідер-функція – це тип провідника, який проявив себе на певному відрізку боротьби, переважно початковому, де передусім потрібна була сміливість, особистий приклад, самопожертва. Але змінювалися умови й завдання, потрібна була здатність виконувати нові функції. Якщо такому лідерові пощастило і він зайнявся справою посильною, то обмеженість його можливостей ні не кидається у вічі, ні не шкодить справі. Але частіше лідер-функція щиро вважає, що його явна функціональна неспроможність, відсутність у нього необхідних якостей цілком компенсується його безсумнівними, хоч і минулими заслугами.

Лідер-особистість – це людина широких можливостей, що дозволяє успішно здійснювати провід на кожному з етапів боротьби. У цьому мінливому процесі такі люди не тільки максимально самореалізовуються, але й дуже активно розвиваються: політично, організаційно, інтелектуально, духовно. Буквально на наших очах тисячі їх, включившись у політичну боротьбу, виросли на справжніх й авторитетних її організаторов. Це особливо масове явище в селах, де таким людям доводилось займатися усім спектром проблем і треба було розраховувати тільки на власні сили: допомога “зверху” була мінімальною. На жаль, ні належно використати їх у процесі вироблення програмних документів, мети і завдань політичних об’єднань, ні організувати їхнє систематичне навчання, ні подати їм ефективну допомогу в їхній боротьбі на місцях провід демократичних об’єднань не зумів. Їх переважно використовували в загальнополітичних акціях, “спускали директиви”, оскільки йшлося не про перемогу “внизу”, а про речі “вищого” порядку. Ця згубна традиція продовжується й досі. Колосальний політичний потенціал або залишається цілком бездіяльним, або ж діє вкрай неефективно. Між тим реакція вже перегрупувалася й контратакує.

За способом прийняття рішень і керування є два типи провідників: лідери-“солісти” і лідери-“колективісти”. Перші схильні до авторитаризму, вони часто ризикують, але зате й авторство успіху, якщо такий випаде, належить тільки їм. Невдачі завжди можна списати на щось чи на когось. Правда, якщо лідер “соліст” є ще й особистістю, то й провину він бере на себе, часто – без прямої вини. Серед лідерів, схильних до колективних рішень, є два види: одні використовують колективізм в управлінні для пошуків оптимальних, найефективніших шляхів вирішення проблеми; інші – для самострахування, – щоб розділити відповідальність за можливу невдачу.

За метою використання здобутої влади лідери поділяються на керівників і начальників. Перші розглядають владу як засіб, що розкриває перед ними нові, більші можливості в утвердженні їх ідей, у реалізації справи. Вони або відразу готові до виконання своїх нових обов’язків, або активно оволодівають необхідними знаннями і навиками. Лідери-начальники здобуту посаду розглядають як нагороду за заслуги чи як аванс з боку “благодійника”, а тому служать не справі, а собі – у першому випадку і йому та собі – у другому. Для них керувати – означає панувати. Вони не діють, а тільки імітують ідейність, діяльність, керівництво. Бич влади – підлабузництво – множиться і процвітає в їхньому оточенні. Самі не здатні прийняти якесь компетентне рішення, залюбки творять різні “штаби”, комісії, координаційні ради тощо.

Дуже різняться лідери і за ставленням до громади. Лідер-провідник бачить свій обов’язок у тому, щоб бути необхідним громаді, організувати її на вирішення її ж проблем і включити її в боротьбу за вищі інтереси. Лідери-“пастухи” розглядають громаду як об’єкт свого впливу і засіб власного самоутвердження, часто – збагачення, нерідко впадають у месіанство. Перші готові взяти на себе всю вину за невдачі (“Я винен: не зумів, не наполіг, не переконав, не помітив, не встиг…”); другі здебільшого у всьому звинувачують будь-кого, тільки не себе, а найчастіше – скаржаться на народ (“А що тут зробиш, як наш народ такий?..”).

Характерно, що саме зараз у тій чи іншій формі на адресу демократів з боку громади звучить вимогливе: “Владу – чесним людям”. Але, по-перше, злодія ніхто свідомо до влади не прилучає. По-друге, чимало людей чесні тільки тому, що не мали нагоди согрішити. Тому, по-третє, мова мусить іти не тільки про обрання і призначення на керівні посади чесних людей, а передусім про вироблення такого механізму контролю громади за діяльністю представників влади, при якому нечесний не зміг би довго діяти. Крім того, урядовець мусить мати належне, достойне забезпечення. Зекономити тут – означає штовхати людей у тенета корупції. А цього можна досягти лише за умови, що посади будуть виникати з необхідності – як структурна ланка, вкрай потрібна для ефективності управління і життєдіяльності системи. Ми ж звикли за довгі десятиліття до іншого підходу: або посада створювалася для певної людини, або ж видумувалися якісь обов’язки під уже існуючу посаду, “щоб ставка не пропала”. Іншими словами: урядовцем має бути людина з якостями, що відповідають вимогам посади, урядництво має контролюватися так, щоб урядовцеві було вигідно бути чесним.

Різні мотиви керують людьми, що рвуться до влади, до політичного проводу: ідея, амбіції, вигода, честолюбство… Які ж “фільтри” ставлять наші політичні об’єднання на шляху кар’єристів, коритників, “порожняку”? Котра з наших партій має чітку кадрову політику і розробила систему підготовки провідників усіх рангів чи навчання своїх членів?

Між тим лідер – не просто вузловий структурний елемент певної політичної системи, найчастіше – партії, здатний забезпечувати в ній вертикальні й горизонтальні зв’язки. Політичний лідер – елемент системотворчий: він має бути носієм ідейного комплексу своєї організації, отої ідеологічної “молекули ДНК” організації, в якій відображена її сутність і закладена можливість відтворення. А тому небезпечною є для справи ідейна чи моральна, характерологічна чи інтелектуальна ущербність лідера, бо її наслідком обов’язково буде політична ущербність та організаційно-функціональна нежиттєздатність витвореного й керованого ним середовища. Що й спостерігається…

До речі, І.Франко у “Пролозі” до “Мойсея”, звертаючись до народу, писав: “Та нам, знесиленим журбою, роздертим сумнівами, битим стидом, – не нам тебе провадити до бою”. Чи може хтось навіть у гарячці уявити собі, що котрийсь із наших політичних лідерів здатний ці слова повторити, застосовуючи сказане до себе?..

Рубрики: Твори Василя Іванишина