Проблема єдності

Пропонуємо уривки з класичної монографії Василя Іванишина “Нація. Державність. Націоналізм” (Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992).

 

Василь Іванишин

 

Проблема єдності

 

Інша важлива проблема визвольного руху і внутрішня передумова його успіху – проблема єдності. Вкажемо на три її аспекти: єдність народу, єдність політичного проводу, єдність проводу і народу. Нема потреби говорити і доводити, що “в єдності сила народу” і що досягали ми бажаного лише в ті моменти боротьби, коли демонстрували єдність у відстоюванні мети. На жаль, у нас дуже багато сказано про потребу єднання і явно замало робиться (якщо робиться) для його досягнення. Між тим завдання політика полягає не в тому, щоб якомога голосніше прокричати гарний лозунг, а потім сидіти склавши руки і нарікати на народ, що не підхопив його, не згуртувався довкола нього…

Єдність народу неможлива без певного ідеологічного забезпечення: мусить бути якась ідея чи комплекс ідей, довкола яких люди могли б і хотіли б згуртуватися, щоб втілити їх в життя. Однак пропонована народові ідеологія повинна виростати не з концепції – навіть дуже цінної і популярної в світі: як правило, це веде до явного чи скритого насильства над народом, обмежує його самовираження, а то й просто загрожує самому існуванню. Продуктивною, розвиваючою може бути тільки така ідеологія, яка виростає з реальної проблематики життя поневоленого народу і є продовженням його визвольних традицій. Вписати вирішення насущних проблем окремої людини і цілих соціальних груп у контекст загальнонаціональної боротьби – завдання і високе мистецтво політика. Не народ повинен допомагати лідерам боротися за те, що вони вважають важливим, а лідер зобов’язаний допомагати народові реалізувати його сьогоденні прагнення і підняти його до усвідомлення необхідності змагань за вищі цілі, без досягнення яких нинішні здобутки підуть прахом. Але піднімати людей на боротьбу за демократію, проти “групи 239” чи Л. Кравчука якось, знаєте, привабливіше (і безпечніше!), ніж на боротьбу із групами “вчорашніх” у Радах та у виконкомах, з колгоспною чи ще якоюсь прокомуністичною зграєю, зі злодієм – головою колгоспу чи коритником – головою сільради… Так і діємо. Та ще й дивуємося з пасивності народу.

Інший бік цієї проблеми – характер і черговість лозунгів. Політична програма – партитура боротьби, і щоб добути бажану “мелодію”, замало вдарити у всі струни: потрібна певна послідовність. А скільки в нас розвелося політичних “музикантів”, які луплять наосліп по всіх можливих клавішах, щиро вірячи, що виконують гаму! Нічого дивуватися, що народ сахається від таких “самородків”.

Об’єднати націю – це означає здолати існуючу стратифікацію суспільства. Кожна соціальна група має свої інтереси, які часто не збігаються з інтересами інших стратумів. Знайти рівнодіючу цих інтересів, вивести з них загальнонародний інтерес й оформити його у привабливу ідею, в реалізації якої були б зацікавлені всі або більшість членів суспільства, – завдання політиків, що претендують на роль народних лідерів. До того ж пошуки такої рівнодіючої – це не одноразовий момент, а процес, що становить суть політичного життя.

Уроки історії і досвід політичної боротьби останніх років переконують, що здолати цю стратифікацію можна, доцільно і необхідно тільки ідеями, визначальний комплекс яких уже сформульований і належить до арсеналу українського націоналізму як філософії буття нації та ідеології національно-визвольної боротьби. Усе інше з наявного, що пропонується у вигляді політичних доктрин, – омана, болотні вогні, політичні міражі, спів солодкоголосих сирен, що заманюють тих, котрі збилися з курсу в життєвому морі…

У цьому ж переконує і приклад інших країн. Нинішня політична географія – це результат реалізації національних устремлінь різних народів. Практика показує, що тільки в національних державах найповніше забезпечується захист, відтворення і всебічний розвиток нації. І тільки в тих країнах, де вирішено національне питання, тобто повністю забезпечено тій чи іншій нації права і можливості самореалізації, там має місце спокій, співпраця і процвітання. Чомусь неспокійно, незважаючи на гарантованість прав людини, на наявність демократії, у Канаді, Бельгії, Англії, Іспанії, Чехо–Словаччині… І не за демократію і права людини воюють афганці та палестинці…

Україна – не мононаціональна держава: у ній живуть люди понад 100 народностей. Тому досягти тут всенародної єдності неможливо, якщо вони не будуть переконані, що, підтримуючи національні змагання українців, вони тим самим борються за святая святих кожного народу – свої національні права: “За нашу і вашу свободу!” Не кожен народ може створити свою державу чи навіть автономію. Але кожен мусить мати право бути самим собою, примножити і продовжити в часі успадковане від предків. Український націоналіст повинен бути кровно зацікавлений у розвитку національних почуттів представників національних меншостей в Україні, у тому, щоб вони обов’язково ставали націоналістами. Інакше вони стануть явними спільниками ворогів нашої національної держави чи скритою “п’ятою колоною” зовнішніх антиукраїнських сил. Для націоналіста національне завжди вище особистого. І якщо представник національної меншини зацікавлений у розвитку свого національного, то йому потрібні для цього права і можливості. Гарантувати їх на нашій землі може тільки українська нація, до того ж тільки при умові власної державності: зараз ми маємо владу, яка у своїй внутрішній політиці національну проблематику, передусім українську, ігнорує. Поки що?.. Зуміємо словом і ділом переконати їх у наших намірах – ці люди щиро підтримають нашу боротьбу й державотворчі зусилля і, не будучи українськими націоналістами, стануть українськими патріотами. Як, наприклад, наші демократи…

То ж не будуймо свого майбутнього на піску ілюзій, породжених референдумом: понад дев’яносто відсотків голосів за незалежність – це ще не свідчення пасіонарності української національної ідеї. До неї нам ще йти і йти. І якщо не вміємо і не можемо негайно зробити представників національних меншин її прихильниками, то хоч постараймося – в ім’я свободи України! – бездумним і злобним псевдонаціоналістичним дзявкотом не примножувати число її ворогів. А з другого боку, задумаймося, наскільки далекоглядно здобувати собі прихильність чверті населення, жертвуючи кровними інтересами решти, тобто українців. Бо безвідповідально, аморально і небезпечно нав’язувати космополітичні ідеї українській нації, у якої ще кровоточать зяючі рани від кількасотлітньої денаціоналізації та русифікації.

Досягти єдності народу в боротьбі чи в справі національного державотворення неможливо без єдності політичного проводу. Це не обов’язково мусить бути єдність організаційна: монопартійна система, блок партій, “круглий стіл”, народний фронт тощо. Однопартійність виправдана в екстремальних ситуаціях, особливо в час збройної боротьби. За нормальних умов вона може обернутися страшним злом. Глибина аналізу явищ, адекватність оцінки ситуацій, далекоглядність прогностики, об’ємність програми дій, схильність до тих чи інших форм діяльності, способів і методів, не кажучи вже про світоглядні позиції, – різні у різних людей. І це – природна основа їхнього згуртування у групи чи в об’єднання однодумців, у тому числі – політичні. Тому сама собою багатопартійність, навіть у наш час переходу нації з одного якісного стану в інший, не є шкідливою чи небезпечною.

Шкідливим і небезпечним є інше. Наші політичні об’єднання виступають не як носії вистражданої самим народом ідеї, а тому народ не відчуває своєї духовної спорідненості з ними. Жодна з партій, а також Рух не діють як організатори політичної боротьби народу за узгоджені з цією ідеєю інтереси, через що й не користуються ні особливою увагою, ні підтримкою широких кіл громадськості. Замість цього ці політичні об’єднання діють як “команда” того чи іншого лідера, яка має донести до народу його ідеї та заклики й організувати “маси” на підтримку “вождя” та його програми. При всій глибокій повазі до моральних та інтелектуальних якостей багатьох лідерів демократії слід відзначити, що цей однобічний (зверху – вниз) авторитарно-доктринальний спосіб функціонування демократичних (!) об’єднань – фактор гальмуючий і тривожний, Зокрема, на такій основі забезпечити тривку й ефективну консолідацію сил неможливо. І не тільки на міжпартійному рівні, але й часто – навіть всередині окремої організації. Досвід двох останніх років, зокрема кількох останніх місяців, підтверджує це. Той, хто ще мав з цього приводу якісь ілюзії, повинен би їх позбутися, згадавши гротескно-скандальний характер підготовки, проведення та результатів третього з’їзду Руху.

Набагато суттєвішою від організаційно-структурної є ідейно-методологічна єдність провідних сил суспільства. Ми ще повернемося до цієї теми, а зараз лише відзначимо, що йдеться про життєву необхідність вироблення українськими інтелектульними силами і на сучасній науковій основі такої філософії національного буття і перспектив його розвитку, яка б відповідала інтересам та найзаповітнішим мріям народу і могла б послужити спільною базою для творення ідеологій, програм, концепцій різних громадських і політичних об’єднань. Таку філософію національного буття мають усі розвинуті країни, вона служить основою патріотизму їхніх громадян, забезпечує нормальне політичне життя, визначає їх діяльність як суб’єктів міжнародної політики. Вивчити їх досвід і скористатися ним треба обов’язково. Але запозичувати якісь із них і механічно переносити на наш грунт – абсурд. Так само, як приймати якісь частковості політичних реалій Заходу, але не ставити їх у контекст власної системи утвердження і розвитку своєї нації. Таке використання чужого досвіду – це політичний дилетантизм (можливо, навіть дуже патріотичний) та інтелектуальний провінціалізм.

На жаль, поки що наші політичні об’єднання не стали центрами згуртування інтелектуальних сил для вирішення цієї воістину проблеми проблем. А тому й нема ні єдності політичного проводу, ні ідейної бази для конструктивної консолідації сил: лебідь, рак і щука… Але, зауважить хтось, наш перевантажений проблемами національний віз хоч і скрипить, але таки рухається, не стоїть на місці!.. І таки були моменти, коли наші “лебеді, раки та щуки” робили дружній ривок в одному напрямі!..

Так, бували. Але це був не ідейний, а чисто інстинктивний порух, рефлекс самозбереження – сахання в один бік у момент небезпеки перед комуністичним вовком, який – хоч поранений, та не добитий – готовий був розшматувати кожного. По-друге, наш “віз” не стільки їде, скільки котиться по схилу, який нам трапився на цьому відрізку історії. По-третє, наполегливо підштовхуючи цього “воза”, ви впевнені, що він прямує саме туди, куди ми хочемо приїхати?..