Проблема форм і методів боротьби

Автор: . 20 Кві 2016 в 0:01

Пропонуємо уривки з класичної монографії Василя Іванишина “Нація. Державність. Націоналізм” (Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992).

 

Василь Іванишин

 

Проблема форм і методів боротьби

 

Ще одна політична проблема постійної уваги, осмислення і вирішення – проблема форм і методів боротьби. Нинішній етап національно-визвольних змагань українського народу почався у мирний час, що само собою є рідкісним і незвичним випадком у нашій історії і що безпосередньо вплинуло на характер політичного двобою. Усі наші перемоги і здобутки досягнуті без збройних виступів, без кровопролиття, мирними способами. До зброї не закликала жодна з політичних течій, хоч від Галичини партократія дуже і дуже сподівалася цього і провокувала це (масові побоїща, знищення пам’ятників керівникам ОУН – УПА, “загадкові” автокатастрофи тощо). Однак усі розуміли, що прийняти цей виклик – це розв’язати руки партбандократії і дати їй можливість перевести боротьбу з народом на звичний і виграшний для неї рівень.

Зараз тим більше нема підстав закликати народ до зброї: усі наші проблеми можна і тому треба вирішити мирним шляхом – найдоцільнішим і найефективнішим. Про ці само собою зрозумілі речі можна б і не говорити, якби не кілька тривожних фактів. Мирним шляхом досягти успіху в політиці можна тільки при активній підтримці політичної акції широкими масами населення, а якраз цього зараз нема. По-друге, наявна крайня радикалізація національно-визвольного руху, передусім молодіжного, причому і на сході, і на заході України. По-третє, мирний шлях чомусь наполегливо ототожнюється з демократично-парламентським, хоч останній – лише одна з його форм.

Про причини зниження політичної активності громадян ми вже говорили. До сказаного додамо наступне. Здобувши місця депутатів у Радах, лідери демократів відмовились від попередніх форм і методів боротьби і звели її до парламентської форми. Але вона виявилася неефективною, оскільки ні у Верховній Раді, ні в абсолютній більшості місцевих Рад демократи не мають кількісної переваги. Більше того, консервативно-реакційні сили успішно побивають демократів якраз у цілком демократичний спосіб, з приємністю переконавшись, що він набагато кращий, ніж застосовувані ними до цього каральні методи. Демократи ж чи то роблять вигляд, чи й справді вважають, що існуючий зараз лад – цілком демократичний, а тому можна обмежитись парламентськими формами відстоювання інтересів народу.

Між тим боротьба тільки тоді й ефективна, коли її форми і методи відповідають ситуації. І якоби не ця адекватність, то й досі демократи не прийшли б до влади у збунтованій Галичині… Мирні способи – не обов’язково парламентські, а галицький досвід політичних баталій кінця 80-х – початку 90-х років ще заскоро вважати тільки історією. І це неправда, що тоді все вирішувала мітингова стихія: мітингам передувала кропітка й багатогранна діяльність – до нелегальної включно. Море людей на площах міст і на сільських майданах – це була демонстрація сил і моменти ідейного єднання пробудженого народу. А обмежити поневолену й досі націю, що рветься до свободи, у виборі засобів і форм боротьби тільки до демократично-парламентських – це зробити її жертвою політичних маніпуляцій у руках реакції та різних кон’юнктурників.

Наші лідери люблять посилатися на досвід демократичного Заходу. Але при цьому намагаються не помічати, що там демократія розглядається як засіб, від якого легко відмовляються, коли він не забезпечує національних інтересів. Так, проблему Гренади Рейган вирішив чомусь не голосуванням, Фолклендські острови Англія повернула собі не парламентським красномовством, Саддам Хусейн звільнив Кувейт не внаслідок референдуму. Про те, що в деяких демократичних країнах національне питання вирішується чомусь не за столом переговорів, а мовою зброї, наші демократи могли б дізнатися з газет, радіо й телебачення. Але ніхто не такий глухий, як той, що не хоче нічого чути…

У суспільстві, де реальна влада належить не народові, а тим, що паразитують на його шиї, абсолютизація й універсалізація демократії приводить до дуже сумних наслідків.

Рубрики: Твори Василя Іванишина