Постмодерні (постструктуральні) запозичення в українському літературознавстві

Продовжуємо публікувати матеріали з нової мнографії Петра Іванишина “Агон, або Перипетії одного захисту”. 

 

Петро Іванишин

 

Постмодерні (постструктуральні) запозичення

в українському літературознавстві[1]

 

Доволі помітними у 90-ті роки ХХ ст. були також методологічні інтенції постмодернізму, компаративізму, міфокритики та христології. Постмодернізм (постструктуралізм) був переважно зорієнтований на засвоєння зарубіжної метадискурсивної традиції, не знаходячи тривкого опертя в національній гносеологічній культурі. У намаганнях деміфологізувати нігілістичний політичний досвід інтернаціоналістичного соцреалізму, деякі українські дослідники звернулися до іншого політико-міфологічного досвіду – космополітичного постмодернізму (постструктуралізму), що естетично й теоретико-методологічно виражав ідеологію неолібералізму та, частково, неомарксизму (праці Ж.Батая, М.Фуко, Ж.Дерріди, Р.Барта, Ж.-Ф.Ліотара, Ж.Дельоза, Ю.Крістевої, Г.Сіксу та ін.). Постмодернізм як інтердисциплінарна методологія структурувався на деконструктивізм, неофемінізм (феміністичну критику), гей-лесбійські студії та деякі космополітичні течії в постколоніальній критиці, культурних дослідженнях, дискурс-аналізі та ін.

Постструктуральний дискурс формували: ідея деструкції (утвердження вичерпності (“смерті”) історії, естетики, мистецтва, людини, теорії літератури, нації, культури, герменевтики, статевої ідентичності та ін.); релятивний еклектизм (стирання меж між мистецтвом і немистецтвом); апофеоз суб’єктного самовираження із одночасним нехтуванням ідеалами краси, добра, правди, людяності, релігійності, національної солідарності, осмисленості як “метафізичними ілюзіями”; розгляд літератури як іронічно-ігрового “письма”; утвердження перманентного скепсису стосовно традиційних вартостей; глорифікація (часто прихована) концепцій мультикультуралізму, антиісторизму, космополітизму та ін. Серед основних постструктуральних проблем — “деконструкція” європейської свідомості як “білої міфології” (Ж.Дерріда); “війна цілісності”; “активізація розбрату” (Ж.-Ф.Ліотар); “гноїння ідей” чи розгляд літератури як “яскраво вираженої форми зла” (Ж.Батай); “смерть автора” (Р.Барт, М.Фуко); “фашизм мови” (Р.Барт); “мовні ігри” (Л.Вітгенштейн); боротьба проти патріархальної (фалічної) культури та ін. Постмодерністські тексти насичені термінами “деконструкція”, “гра”, “влада”, “міфологія”, “текст”, “письмо”, “слід”, “фалічна культура”, “ідеологія”, “децентрація”, “дискурс”, “ризома”, “маргінальність”, “цитування”, “відмінність”, “симулякр”, “логоцентризм”, “гіпертекст”, “досвід лесбіянства”, “інтертекст”, “політика” та ін.

Конструктивні елементи (критика тоталітарної свідомості чи деяких рис споживацького суспільства), за спостереженнями фахівців, часто поєднувалися в цих дослідженнях із нігілістичними інтенціями, підсилених політичною, міфотворчою риторикою. Тому постструктуральні явища і тенденції незрідка окреслювались як “культурний імперіалізм” (Е.Сміт, Е.Саїд); вираження “нігілістичної метафізики” (І.Ільїн) і “буржуазного лібералізму” (Р.Рорті, Б.Шов); “абсурдний момент в сучасній літературній теорії, бо вони не містять чіткого уявлення про те, що таке література” [196, 4] (Г.Вайт). Іван Фізер цитував Рене Веллека, котрий так окреслював постструктуралістську теоретичну парадигму: “Вона довела до зловживання свободою, довільно накручувала метафори, каламбури, гру в слівця. Вона заохочувала до нестабільності, крайнього суб’єктивізму, а цим до руйнування самого поняття знання і правди”, і так підсумовував постмодерні теоретизування: постмодернізм виявився скептичним до всіх традиційних літературознавчих понять (автора, читача, літературного твору, теорії та ін.), він розглядав мистецьку творчість як антитезу до “телічної спрямованості, етичної та естетичної переконаності”, художня творчість для нього – “ідіолект, який розкладає, децентрує, відокремлює”, це “сучасність без минулого”, “парадокс” [22, 5, 78].

У межах українського постструктурального метадискурсу (В.Агеєва, Р.Веретельник, Г.Грабович, Т.Гундорова, І.Жерьобкіна, О.Забужко, Н.Зборовська, М.Зубрицька, С.Павличко, М.Павлишин та ін.) найпослідовніше проявили себе три течії – деконструктивізм, неофемінізм (гендерна критика) та постмодерний постколоніалізм, котрі не лише взаємно переплітались, а й часто поєднувались із іншими методами – психоаналізом, міфокритикою, формалізмом, соціологізмом, структуралізмом, феноменологією, біографізмом та ін. В окремих студіях і теоретичних досвідах можна було віднайти доволі активне інтегрування національно-екзистенціальних методологем (праці М.Богачевської-Хом’як, Т.Гундорової, О.Забужко, Н.Зборовської, С.Павличко та ін.).

Засвоєння постмодерної методології часто відбувалося на основі спроб не завжди критичної “модернізації” та “вестернізації” постколоніальної культурної парадигми (політики, науки, мистецтва та ін.), що мало, на думку дослідників, і негативні наслідки: “Поверхова «окциденталізація» зруйнувала… слабкі оборонні споруди національної культури. Культурне життя набуло невідомих досі ритмів. Український культурний простір поглинав маси європейської і загалом західної різномасштабної продукції, часто без необхідних критичних фільтрів та контекстуальних адаптацій. (…) Естетичні (а частіше – антиестетичні) моди й «тренди» та супровідні до них ідеологічні імперативи, проголошені постмодернізмом, витісняли одне одного, мов кадри в старій зіпсутій кінострічці у сільському клубі. Але серед цих мод і «трендів» почали утворюватися і свої константи під незмінним знаком «деполітизації» культурної свідомості: скажімо, теза «література як гра» чи похідна від вищезгаданої теза «незаангажованої літератури», «десакралізація», різні форми запізнілого фемінізму.., вже не кажучи про поширені «скандальні імперативи» як ефективний засіб «творчо збутися» тут-і-зараз, типу наративних еротичних екстремів чи безглуздо експресивної агресії так званої ненормативної лексики” [19]. Все це витворювало в межах постмодерного напряму доволі складні, внутрішньо суперечливі теоретичні моделі.

Найбільший вплив на становлення та розвиток постмодерної літературознавчої парадигми мав доробок професора Гарвардського університету Григорія (Джорджа) Грабовича: “Поет як міфотворець” (К., 1991, 1998), “У пошуках великої літератури” (К., 1993), “До історії української літератури” (К., 1997), “Шевченко, якого не знаємо” (К., 2000). Г. Грабович засновує газету “Критика” та однойменне видавництво. Загалом його інструментарій охоплював різні, інколи протилежні, теоретичні підходи – структуралізм, феноменологію, рецептивну естетику, міфокритику, націологію, компаративізм, соціологію, формалізм та ін. Плідне, попри деякі суперечливі моменти, їх застосування ілюструють праці “До історії української літератури” (1977, 1981, 1995), “Ще про «неісторичні» нації і «неповні» літератури” (1981), “Семантика котляревщини” (1994), “Теорія та історія: «горизонт сподівань» і рання рецепція нової української літератури” (1996) та ін.

У цих роботах актуалізувались концептуально важливі, віддавна апробовані літературознавчою традицію положення, що стосувались осмислення національної сутності літератури та її націотвірної функції (“…пошук органічності чи «органічного українського» стилю тощо – це необхідне і неминуче шукання того своєрідно-українського, без якого ця література, культура взагалі не мають сенсу. Бо жодна творчість не може існувати тільки на запозиченій моделі, якою б вона не була високою” (“Деякі теоретичні проблеми українського літературознавства”) [1, 21]; “Література як вияв самоствердження не могла не враховувати в першу чергу свій власний культурно-психічний простір. (…) На літературному ґрунті, і тим самим в національному, або скоріше націотворчому дискурсі, кожний етап реформулює попередній, впроваджує основне пересунення і розширення горизонту сподівань; кількома, зовсім не пропорційними етапами, протягом одного сторіччя уможливлюється перехід від провінції до нації” (“Теорія та історія: «горизонт сподівань» і рання рецепція нової української літератури”) [1, 81]); наголошення поруч із естетичним – суспільного коду літератури (“…разом з іншими видами мистецтва – живописом, архітектурою, музикою і т.ін. – література існує в комплексному культурно-естетичному й суспільному коді”); увиразнення теоретичної необхідності для вирішення складних історико-літературних питань опертя на “аналіз творення канону, його риторики і суспільно-політичних функцій, символіки і, сказати б, державно-національного міфу” [1, 22, 19]; критики універсалістських, космополітичних уявлень про мистецтво слова (“Попри те, що будь-яка література посідає різні універсальні риси, вона є – у своїй специфічності – еманацією та віддзеркаленням конкретної культури. Відтак її безпосередні вияви ґрунтуються на культурній підготовленості й на потребах групи” [1,566]).

Однак у 90-ті домінував у працях Г.Грабовича постструктуралізм. Саме постструктуралістом він окреслював себе в інтерв’ю “Літературній Україні” 1987 року [15, 445]. У передмові до збірника праць “До історії української літератури” (1995) вів мову про притаманну йому теоретичну еволюційність – “від певного історизму й дослідження формальних моментів до постструктуралістських і культурологічних настанов” [1, 10]. У 1989-му чітко протиставляв “традиційне, авторитарне, до речі, ще далі народницьке світосприймання” лібералістичному, “вільноринковому” контекстові, “де плюралізм, спочатку поверховий на рівні політичного сектантства, починає утверджуватися на глибших духовних і естетичних рівнях” [4, 53]. Один із постійних складників дослідницьких сюжетів — протиставлення позитивно трактованого “модерного” і “ліберального” “народницькому”, “патріархальному”, “традиційному”, “нативістичному”, “націоналістичному” тощо.

З усієї постмодерної проблематики найпослідовніше дослідник утверджував деконструктивістський метод з його опертям на ідею децентрування. Вже у 1985 році Г.Грабовичу йшлося про актуалізацію в українському теоретичному контексті ідеологічного “питання, що на Заході тепер широко привертає увагу вчених” – “канону і творення канону”: “В контексті постструктуральної критики, дослідження того, ким, з якими свідомими і несвідомими цілями творилися канони або взагалі канонізувалися ті чи інші твори, творці, комплексні явища, цінності тощо, – є визначальним напрямом власне тому, що він дає змогу перевірити весь тягар суспільно-культурної традиції, яку ми звикли трактувати як закономірність, як цілковиту даність” (“Деякі теоретичні проблеми українського літературознавства”) [1, 18-19]. Однак, окрім ревізії соцреалістичних канонотворчих міфів, дослідник основну увагу скеровує на “перевірку” національно-культурної традиції, перетлумачуючи класичні літературні досвіди з позицій “децентрування”, “самодеконструкції”, “деконструктивного прочитання” та ін. [5, 68, 104, 9]

Основним предметом деконструктивістського аналізу Г. Грабович обирає творчість та біографію Т.Шевченка [11]. У студії “Поет як міфотворець”, перекладеній С.Павличко, він пропонував тлумачити Шевченка як самосуперечливого “міфотворця”, антитрадиціоналіста, атимаскулініста, “шамана”, антиреволюціонера, антидержавника, “популіста”, богоборця, розірваного між українським та російським світами маргінала, космополітичного універсаліста. Оскільки, як стверджував дослідник, “незважаючи на силу власного зв’язку з народом, Шевченко просувається від нативістичної й етноцентричної настанови до універсальних істин”, його “міфічна мисль” – “глибинна, позачасова й універсальна”. Водночас “міф” (“символічний код”) Т.Шевченка хоч і “допоміг своєму народові знайти себе й осягнути свою відроджену силу”, виявився деструктивним – “містив у собі і краплю отрути”, бо “залишив сумнівну соціально-політичну спадщину” й “фатально” спричинив до гіпертрофування “емоційних та блокування раціональних видів мислення” [3, 168, 188]. В такий спосіб дослідник начебто виводив Шевченка з “домену священного”, критикував “культ Шевченка” та “популярні сприйняття його як… батька свого народу («батько Тарас»), «великий Кобзар», котрий як ніхто до й після нього зазирнув у самі глибини національної душі й висловив її потреби, цінності” [3, 193, 184].

В інших роботах Г.Грабович висловлював ідеї, що увиразнювали інтенцію на деконстроювання творчості Т.Шевченка (десакралізацію та деканонізацію – одночасне підважування герменевтичної авторитетності в межах українського культурного та літературного канонів). Значна їх частина викладена у збірнику есе “Шевченко, якого не знаємо”, де вміщено давнє (з перекладеної статті 1979 року) припущення про перверсійність поета (“Існує чимало розгорнутих і різною мірою патетичних коментарів про центральне місце жінки в Шевченковій творчості, передусім у плані самоототожнення. Ми перебуваємо нині лише на попередній стадії аналізу, але треба зазначити, що з погляду психоаналітичної теорії таке ототожнення з жінкою часто вказує на гомосексуальну орієнтацію”), містилися, на основі оголеного автопортрета, осяжні висновки про Т.Шевченка як “достеменну реальну людину, зі статтю”, з “фізичністю, сексуальністю”, знову виявлялися “децентрувальні” суперечності “символічної автобіографії”, протиставлялися “громадські” тлумачення Т.Шевченка як “серцевини українського самоототожнення, української духовності” та прочитання за “інтелектуальними” критеріями, заторкувались “питання канону й боротьби за канон” і доволі різко були критиковані пострадянські тлумачення Т.Шевченка (І.Дзюби, І.Драча, М.Жулинського, В.Пахаренка, Є.Сверстюка, Вал.Шевчука та ін.) за “національний і націоналістичний, антиімперський” пафос, “встановлення нової офіційної парадигми, нового канонічного обличчя Шевченка”, “невідрадну традиційність” та ін. Можна побачити там спробу підважити вартість української постімперської академічної науки: “Поширення невіглаських побудов і підміна науки науковою фантастикою – закономірний результат майже цілковитого колапсу академічних інституцій, зокрема в гуманітарному секторі, і втрати ними решток наукового авторитету” [5, 37, 302, 10-12, 248-249, 240, 15]. Пропонував Г.Грабович деконструктивне прочитання й інших ключових для історії української літератури класиків — І.Франка та Лесі Українки [2].

Очевидні епатажність, контроверсійність та політична зангажованість постструктуральних оцінок дослідника викликала аргументований полемічний опір “десакралізаційним” (Л.Костенко) тлумаченням у 90-х ХХ ст. та особливо в наступному десятилітті (С.Андрусів, Б.Бойчук, О.Вертій, С.Гречанюк, Я.Дашкевич, І.Денисюк, В.Дончик, П.Іванишин, С.Караванський, І.Калинець, С.Квіт, Г.Клочек, Л.Костенко, Т.Мейзерська, М.Наєнко, О.Пахльовська, Т.Салига, Л.Сеник, І.Фізер, К.Фролова, О.Хоменко, Вал.Шевчук та ін.). Своєрідним узагальненням ситуації є підстави вважати міркування І.Фізера. Беручи до уваги судження С.Андрусів стосовно того, що Г. Грабович “привніс в нашу науку про літературу дуже корисні, ще недавно малодоступні в першоджерелах західні методології, але з виразними реліктами східної нетолерантності й нетерпимості, як теж східної – манери згущення, демонізації рис супротивника й поділу наукового світу на «ми-вони»”, дослідник стверджував: “Долучаюсь до цього і скажу, що такої участі філологів із діаспори українська літературознавча наука навряд чи потребує” [21, 9].

Методологічні амбівалентність і дуалістичність, що поєднувала постструктуральні (деконструктивістські, феміністичні, постмодерно-постколоніалістичні) методологеми із іншими, толерантніше налаштованими стосовно національної традиції інтерпретаційними стратегіями, була притаманна більшості українських постструктуралістів. Чи не найяскравіше була позиціонована в цьому дискурсі Соломія Павличко, котра здобула визнання як основоположниця новітньої феміністичної критики (“Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великобританії” (К., 1993), “Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського” (К., 2000), “Зарубіжна література: дослідження та критичні статті” (К., 2001), “Теорія літератури” (К., 2002), “Фемінізм” (К., 2002)). Її теоретичне мислення синтезувало концепти постструктуралізму, психоаналізу та національно-екзистенціальної методології. Домінантним став, за окресленнями авторки, “постмодерний” (“ліберальний”) фемінізм, взятий не лише як літературознавчий метод, а й як ідеологія (суспільний світогляд), соціальний рух та політична доктрина жіночої емансипації. Вже у 1990-му році С.Павличко організовує феміністичний семінар в Інституті літератури, перші феміністичні статті виходять друком у 1991 році в академічному журналі “Слово і час”. У 1998 році дослідниця висловлювалася, що “фемінізму в Україні як масового явища і масової свідомості немає, адже Україна не є ліберальним, демократичним суспільством”, а українська “академія” “не сприйняла” феміністичного дискурсу, попри те, що він існує як “інтелектуальна теорія” та “несвідома практика … невідворотний як частина демократизації і модернізації суспільства та його інтелектуальної думки” [16, 175-176]. Щоправда, ще у 1993-му в концептуальній статті “Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві” вона хоч і називала феміністичну критику “найбільш перспективною… серед ідеологічних”, відразу ж застерігала: “…але й тут не будемо забувати про її межі, за якими закінчуються продуктивні ідеї й залишаються банальні і вторинні політично забарвлені лозунги” [14, 488]. Прикметно, що деякі прихильниці фемінізму (Н.Зборовська), згодом активно позбуватимуться гендерних ідеологем.

У 1997 році С.Павличко друкує монографію “Дискурс модернізму в українській літературі”, що викликала чимало полемічних оцінок. Перероблене і доповнене двома розділами видання цієї монографії побачило світ у 1999 році. Саме цю історико-теоретичну монографію вважають основною в доробку С.Павличко. У ній вона застосовувала різні методологічні підходи – деконструктивізм, фемінізм, постколоніалізм, психоаналіз, історизм, дискурс-аналіз та ін. – із виразним домінуванням постструктурального способу розуміння, налаштованого на перегляд, деканонізацію, “перечитання” української літератури останніх десятиліть ХІХ – середини ХХ століть під оглядом центральної дискурсивної опозиції народництво / модернізм. Оинувши деякі важливі проблеми (творчість письменників-вісниківців, греко-католицьких літераторів міжвоєнного періоду), С. Павличко поставила в центр уваги модернізм як “певну мистецьку філософію”, “безперервну деканонізацію”, що “має фундаментальні національні відмінності”; літературну “неуспішність”, незавершеність українського модернізму; народницьку культуру як “традиційну, корінну, центральну” в українському контексті; складники модерністського дискурсу — європеїзм (західництво), сучасність, інтелектуалізм, антинародництво, індивідуалізм, фемінізм, зняття культурних табу, інтерес до сексуальності, деканонізація, формалізм та ін.

Як дискусійні було сприйнято твердження авторки про начебто виражену в листах “лесбійську фантазію”, що фігурувала між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською, а також парадигматичну для інших постмодерних авторів критику політичного та літературного народництва, котре, за її словами, тривало від Котляревського та Шевченка до Франка та Коцюбинського. Народники, стверджувала С.Павличко, ототожнювали народ і селянство, культивували ідею “національного відродження” та “міф про славне минуле України”, висували на перше місце образ поета як “борця, пророка, шамана”, практикували ритуальність і культовість, у сфері критики утверджували імперативність і патетичність. Значною мірою із народництвом (у цьому авторка солідаризувалася з тезою В.Петрова та інших ліберальних теоретиків), пов’язаний соцреалізм радянського часу. Тому народництво поставало в її оцінках як “парадигма тоталітарної реакції” на “зовнішній тоталітарний тиск на українське мистецтво” [13, 86-87, 27-39, 436]. Згодом ці положення аргументовано спростували Л.Голомб, І.Денисюк, Н.Зборовська, Л.Мірошниченко, В.Моренець, Т.Скрипка та ін.

Певною внутрішньою антитезою до низки постструктуральних тлумачень, особливо до концепції модернізму в С.Павличко, є підстави розглядати студії Тамари Гундорової. У 1996 році вона видала працю “Франко не Каменяр” (Мельбурн), а через рік монографію “ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація”. Полемічна назва та зовнішня настанова в ній на “деканонізацію Франка-Каменяра”, на “десакралізацію міфологізованої культурної свідомості” аж ніяк не означали постмодерного руйнування в її тексті “культурного міфу” (Каменяр як уособлення культурного “дилетанства”, суспільного обов’язку та “національної ідеї”). Більше в ній ішлося про еволюцію мінливого творчого методу (методів) І.Франка, висвітлення його творчої біографії як представника “емансипаційного проекту” “Молодої України”. Це висвітлення здійснено, на чому авторка наголошувала і перевидаючи свою працю десятьма роками пізніше, через озвучення питань, “занурених у політику, критику, філософію позитивістської та постпозитивістської епохи” [7, 15]. В такий спосіб це естетико-ідеологічне дослідження більше опонувало соцреалістичним абераціям та нігілістичним прочитанням творчості І.Франка минулого (І.Костецький) і сучасності, ніж цілковито децентрувало її: “…Франко надавав цілісного системного характеру взаємодії літературної творчості й літературної критики, зактивізовував процес національно-культурного самовизначення, підносив значення та роль творчої індивідуальності в історії української літератури” [7, 151].

У “ПроЯвленні Слова…” запропоновано оригінальне бачення раннього українського модернізму, авторське трактування постмодерної методології. При цьому помітне дещо ідеалізоване уявлення про постмодерністську критику, спрямовану “на широку культурну гру, діалог різних символів і знаків, включаючи передмодерні, на зміщення абсолютного права якого б то не було закону чи канону”, поза якими, схоже, опинилися потужні ідеологічні імперативи цієї теорії. Водночас розкрито ідейну та естетичну самобутність українського модернізму, що відрізняло його від універсалістського “європейського модернізму”. Розглянуто конкретні національні варіанти цього напряму – “європейські модернізми”: “Нинішня постмодерна свідомість наближає нас до того, щоб усвідомити цей факт, переглянувши канони, які відводили національним варіантам модернізму роль маргінальну стосовно «великого» європейського модернізму”. У тлумаченні Т. Гундорової постмодернізм насправді ідентифікувався із традиційним академічним плюралізмом та постколоніальним критицизмом. Найбільшої деконструкції зазнав європоцентричний та космополітично-постмодерний “канон «великого» європейського модернізму”, з позицій котрого український модерн сприймався “гібридним, а то й несправдженим різновидом європейського модернізму”.

Методологічну основу цього дослідження структурували формалізм, націоцентризм та постструктуралізм (деконструктивізм і фемінізм). Крім них, було застосовано екзистенціалізм, неомарксизм, семіотику, феноменологію, рецептивну естетику, культурний історизм, постколоніалізм, міфокритику та ін.

Монографія, хоч і не продемонструвала чіткість та послідовність застосування постмодерного тлумачення, все ж виявилась плідною в аналізі “національної моделі модернізму” [6, 69, 9, 285]. Це дало підставу В.Брюховецькому висловитися про дослідження Т.Гундорової, в якому проаналізовано “явище власне українського літературного модерну, а не… тіні якихось видатних, проте недосяжних європейських впливів”, як “безперечне досягнення нашої сучасної літературознавчої думки – при всіх дискусійних моментах, присутніх у ньому”. Значно чіткіше і послідовніше поструктуральні методи особливо деконструктивізм та феміністичну критику, Т. Гундорова застосовуватиме у наступному десятилітті.

Концепти постмодерного постколоніалізму отримали чітке обґрунтування в статтях Марка Павлишина, що склали збірник “Канон та іконостас” (К., 1997). Плюралістичність, іноді — еклектичність, застосованих класичних та новітніх підходів – формально-естетичного методу, міфокритики, біографізму, культурно-історичного методу, націологізму, компаративізму, рецептивної естетики, феноменології та ін. – не затінили домінування в ній постструктуралізму, передусім його постколоніальної течії як методологічної домінанти і теоретичного рефлексування щодо нього. Цій проблематиці була присвячена і теоретична стаття “Постколоніальна критика і теорія” в “Антології світової літературно-критичної думки ХХ ст.” (1996).

Однією з концептуальних проблем постколоніальних студій, що розвинулися після Другої світової війни із здобуттям незалежності колоніями європейських держав, М. Павлишин назвав “відсутність загальноприйнятого визначення терміна «постколоніальний» щодо явищ культури”. До невдалих, бо надто всеохопних і неконкретних, він зараховував “первісне хронологічне значення” (“після колоніального періоду”), а також значення, котре пробує “об’єднати під поняттям «постколоніальна культура» всі культурні явища, що постали під впливом колонізації”. Від себе пропонував тлумачити цей термін “аналогічно до понять «постмодернізм» і «постструктуралізм», де префікс «пост» не виключає паралельного існування у часі і сигналізує не так заперечення, як діалектне злиття”. Отже, “постколоніальне, не відмежовуючись від колоніального, рівночасно вбирає в себе його історичний досвід, а то й співіснує з ним в одному часі, місці і навіть в одному культурному явищі” [18, 532]. При цьому колоніалізм чи імперіалізм, за його міркуваннями, — це “ідеологія, яка впливає на людей і на установи так, що вони приймають імперську структуру домінування за нормальну і своєю поведінкою її зміцнюють” [17, 225]. А культурний колоніалізм / імперіалізм тлумачив як “комплекс заходів… у будь-яких видах популярної чи високої культури, спрямований на підтримку політичної та економічної влади – гегемонії”.

Чітко розрізняв М. Павлишин два види протистояння колоніалізмові в культурі: антиколоніальний та постколоніальний. Антиколоніальний спротив вважав більш примітивним (“простий опір колоніалізму”): “Свою полемічну виразність і політичну заангажованість антиколоніалізм досягає коштом прямого успадкування структур колоніалізму” [18, 533]. У 1992 році висловловився ще конкретніше: “Антиколоніальні стратегії об’єднує структура заперечення – переставлення з ніг на голову – колишніх колоніальних аргументів та цінностей. Антиколоніялізм не менш монологічний та ідеологізований, ніж його противник, і в дискурсі антиколоніялізму зустрічається часто підсвідоме бажання далі говорити від імені влади – хоч, правда, влади нової та іншої” [17, 227]. Над такими оцінками антиколоніалізму дотепно іронізував основоположник постколоніальної критики Едвард Саїд: “В той час як антиколоніалізм стає на Сході дедалі впливовішим і по суті об’єднує весь орієнтальний світ, орієнталіст проклинає весь цей процес не тільки як велику прикрість, а й як образу західним демократіям” [20, 144].

Зовсім іншу природу, на думку М. Павлишина, мав постколоніалізм: “Постколоніальним можна вважати протистояння на рівні не простого заперечення колоніалізму й схвалення протилежного (як звичайно, нації), а на рівні усвідомлення” [18, 533]. І цю “природу” він витлумачував цілком у постмодерному дусі, оскільки “постколоніальне… вписується в знайому раму постмодерного”. Постколоніалізм поставав як дискурс “менш реакційний, більш оригінальний і творчий”, він “не так веде боротьбу проти колоніалізму, як обганяє його і стає на «вищі» позиції” [17, 227], він “не позбавлений політичної заангажованості”, але ця заангажованість тлумачиться дослідником (на відміну від антиколоніальної) як правильна, бо “їй притаманна схильність до плюралізму, толерантності, компромісу й іронії” [18, 533]. На відміну від національного антиколоніалізму, який був більш “реакційним”, менш “оригінальним і творчим”, “нижчим” від колоніалізму, неспроможним “сформувати власну самосвідомість”, ліберальний постколоніалізм поставав як вищий тип свідомості: “Озброєний постструктуралістським скептицизмом, постколоніалізм розуміє релятивність і терміну «колоніалізм», і його заперечення: він готовий користати з такого стану справ у сферах політичної дії та культурної продукції. В політиці постколоніалізм створює свободу орієнтуватися на прагматизм, звільнений від ідеології, а в творі мистецтва він відкриває можливість використовувати старі колоніальні міфи й гратися ними – не так заперечуючи чи стверджуючи їх, як використовуючи для власних, нових, естетичних задумів” [17, 227].

На практиці це означало підтримку автором постмодерної деканонізації та ігнорування антиколоніальної, національно зорієнтованої культурної політики. Його обурювали дерусифікаторські ініціативи — як приклад небезпечного перевернення з ніг на голову “ієрархії колоніальних вартостей”: “Замість русифікаторської освітньої політики антиколоніалізм кінця 1980-х початку 1990-х років вимагав українських шкіл, одержавлення української мови, пожвавлення видавничої діяльності українською мовою, посилення українськомовних засобів масової інформації та інших державних ініціатив у сфері культури” [17, 226].

Цілісної постмодерної концепції праці М.Павлишина не репрезентували. Бо ще у статті 1990 року він висловлювався цілком в антиколоніальному дусі націоцентричного постколоніалізму: “Безперечно, треба бути обережним, щоб процес переоцінки не став простим начиненням нового канону, породженого західними методами і оцінками, і навантаженого їхніми ж ідеологічними передумовами. Але для осягнення не-колоніальної культури необхідно припинити теперішнє репродукування й поширення соцреалістичного іконостасу” [18, 197].

Не уникнув внутрішніх методологічних суперечностей постмодерно-феміністичний дискурс Оксани Забужко, що дуалістично інтегрував у собі націоцентричну компоненту. Художнє вираження цього дуалізму — роман “Польові дослідження з українського сексу” (К., 1996)). Помітними також виявились її зацікавлення у сферах постколоніалізму, неоміфологізму та психоаналізу — це продемонструвала збірка есе “Хроніки від Фортінбраса” (К., 1999). В есе “Жінка-автор у колоніальній культурі” (1996) О. Забужко взялася обміркувати “травму нашої колоніальної історії в гендерному аспекті” на прикладі літератури, зокрема жіночої творчості, в українській “патріархальній” культурі. У процесі осмислення відбувалося і деконструктивістське прочитання не лише імперського антинаціонального досвіду, а й літературного жіночого канону (Леся Українка, О.Теліга, Л.Костенко). Особливо категоричної феміністичної деканонізації зазнала творчість Л.Костенко, котра, на думку О.Забужко, “прийняла для себе «не за розміром» скроєного «лицарського корсета»” і прирекла себе “на фактичне насильство над природою власного обдарування”. Її жіночість, мовляв, ігноруючи першообрази Жінки та Матері, проявлялася тільки у “фольклорному архетипі Мудрої Баби”, поза тим поетеса “зриває голос”, що виявлялося у “неперетравності” світової культури, у “вторинності” тем і прийомів, у “до несмаку наївному школярстві”, у “виклично демонстрованій «мужності»”, що “перескакує у нарцисичне самозамилування”, у поглинанні образу Матері “барикадно-борцівським” каноном тощо [8, 182-185].

Наймасшбатніший постструктуральний твір О.Забужко — монографія “Шевченків міф України” (К., 1997), базована на феміністичній критиці, неоміфологізмі та, частково, постколоніалізмі. Окремі спроби дискутувати із деякими контроверсійними положеннями Г.Грабовича (звідси — аргументоване висвітлення Шевченка як “першого українського національного інтелігента”), не завадили високій оцінці його за піонерську тезу про “міфотворчість”. Дослідниця, постійно суперечачи власним міркуванням про “націотворчість” Шевченка, розвивала деконструктивістське тлумачення [11]. Шевченків “міф України” виростає із зображення героїв національно-визвольної боротьби (козаків та гайдамаків) як “демонічних”, “нечистих” фігур, котрі, чинячи необхідне зло, закладають “у національну долю програму самознищення”, “відьмацтво” і “шаманство” самого поета, “ворожість” національного світу стосовно Шевченка та ін. Намагання космополітично роздивитися творчу персоналію Шевченка – як “деполітизовану” й “універсальну” — вивершувалося міркуваннями, що ціннісна структура її “не національна”, а “панетична”. На думку О. Забужко, водночас “модерний і християнський” “Шевченків міф” є вельми актуальним у сьогоденні, коли “громадянська історія перестала бути історією націй, а стала в щонайпрямішому, буквальному сенсі історією людства як єдиної спільноти” [9, 141].

Немало попрацювала на полі феміністичної критики Ніла Зборовська, учасниця феміністичного семінару й очільниця Центру гендерних досліджень при Інституті літератури. Не цуралася вона й ідей націоекзистенціального постколоніалізму, формалізму та актуалізованих класичних методологій — монографія “«Танцююча зірка» Тодося Осьмачки” (К., 1996), статті “Без задавнених комплексів і стереотипів” (1997), “Шістдесятники” (1999). З тих, що репрезентували постмодерний фемінізм, найякскравіші — “На карнавалі мертвих поцілунків” (Львів, 1999), “Пришестя вічності” (К., 2000). Мабуть, жодна із представниць гендерного підходу так чітко не артикулювала й не обґрунтувала спробу свого методологічного синтезу постструктуралізму, від якого на початку ХХІ ст. відмовиться на користь психоаналізу та націоцентризму: “В Україні вже сьогодні можна констатувати як факт – розгортання феміністичної критики, тобто такого типу критичної свідомості, що виявляє пильну увагу до гендерно розколотого буття світу і спрямована на деструкцію та підрив патріархальної цивілізації, що сама себе викінчує. У такій критиці можна схематично означити дві тенденції: перша оперує ворожим ставленням до національного вияву буття і визначає націоналізм як найпершого ворога феміністичних інтелектуальних стратегій в Україні (така критика декларує себе як космополітичний фемінізм), друга – активно включає національну специфіку в «жіночі» студії і може бути означена як «м’який» національний фемінізм”.

З позицій “м’якого” національного фемінізму Н. Збаровська опонувала шовіністичним та космополітичним абераціям творчості Т.Шевченка у працях інших феміністок: “Прочитання Шевченка поза національною перспективою, національною ідеєю – просто недоцільне. Тенденційний «космополітичний» характер тлумачення І.Жерьобкіною є не що інше як штучно накладена методологія на живу поетову душу. «Космополітична» правота дослідниці – ідеологічний владний дискурс, спрямований на боротьбу з політичним націоналізмом. Проте націоналізм Шевченка – це «жива душа», яку не можна привласнити жодним епатажним дискурсом. Феміністична стратегія письма, як її розумію я, тобто яка не ігнорує органічні засади індивідуальної національної душі, здатна відкрити саме цю відчуту і пережиту поетом свободу як свободу душі, на яку немає жодної ради” [10, 39, 52-53]. Цей методологічний ракурс оцінювання феміністичних тлумачень поділятимуть і поглиблюватимуть й інші дослідники, стверджуючи, що “українському фемінізмові бракує національної гідності, і тому він послідовно керується космополітичними поглядами на феномен України та її літератури” [12, 443].

Близькі до постструктуральної методології праці М.Богачевської-Хом’як “Білим по білому. Жінки у громадському житті України 1884-1939” (К., 1995), І.Жерьобкіної “Женское политическое бессознательное” (Харків, 1996), В.Агеєвої “Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації” (К., 1999) та ін.

2012-2013 рр.

 

1. Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка / Г.Грабович. – К.: Основи, 1997. – 604 с.
2. Грабович Г. Кобзар. Каменяр. Дочка Прометея / Г.Грабович // Критика. – 1999. – Ч. 12. – С.16-19.
3. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка / Г.Грабович. – К.: Критика, 1998. – 208 с.
4. Грабович Г. У пошуках великої літератури / Г.Грабович. – К.: б.в., 1993. – 55 с.
5. Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо (З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета) / Г.Грабович. – К.: Критика, 2000. – 319 с.
6. Гундорова Т. ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація / Т.Гундорова. – Львів: Літопис, 1997. – 299 с.
7. Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр / Т.Гундорова. – К.: Критика, 2006. – 352 с.
8. Забужко О. Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української гендерної міфології / О.Забужко // Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстка 90-х. – К.: Факт, 1999. – С.152-195.
9. Забужко О.С. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу / О.С.Забужко. – К.: Абрис, 1997. – 144 с.
10. Зборовська Н. Карнавал мертвих поцілунків (Феміністичні роздуми) / Н.Зборовська // Зборовська Н. На карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: Літопис, 1999. – С.7-193.
11. Іванишин П. Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка / П.Іванишин. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2001. – 174 с.
12. Наєнко М.К. Історія українського літературознавства і критики: навч. посіб. / М.К.Наєнко. – К.: ВЦ “Академія”, 2010. – 520 с.
13. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія / С.Павличко. – 2-ге вид. перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 447с.
14. Павличко С. Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві / С.Павличко // Павличко С. Теорія літератури / Передм. Марії Зубрицької. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. – С.483-491.
15. Павличко С. Про дослідження Джорджа Грабовича / С.Павличко // Павличко С. Теорія літератури / Передм. Марії Зубрицької. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2002. – С.443-447.
16. Павличко С. Чи можливий в Україні фемінізм? / С.Павличко // Павличко С. Фемінізм / Передм. Віри Агєєвої. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 20002. – С.167-177.
17. Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті / М.Павлишин. – К.:Час,1997. – 447 с.
18. Павлишин М. Постколоніальна критика і теорія / М.Павлишин// Антологія світової літературно-критичної думки / За ред. М.Зубрицької. – Львів:Літопис,1996. – С.531-536.
19. Пахльовська О. Українська культура у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм / О.Пахльовська // Сучасність. – 2003. – Ч.10 // Режим доступу: http://www.twirpx.com/file/499654/
20. Саїд Е.Д. Орієнталізм / Пер. з англ. В.Шовкун / Е.Д.Саїд. – К.: Основи, 2001. – 511 с.
21. Фізер І. Зустрічі чи зіткнення української філології із західними методологічними стратегіями / І.Фізер // Слово і час. – 2006. – № 4. – С.5-10.
22. Фізер І.М. Американське літературознавство: Іст.-критич. Нарис / І.М.Фізер. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 108 с.

 

 

 

[1] Уривок із монографії: Іванишин П. Українське літературознавство постколоніального періоду: монографія. – К.: ВЦ «Академія», 2014. – С.62-77.