Постколоніальний синдром у культурі

Галина Пагутяк

Постколоніальний синдром у культурі

Культура – це запорука виживання нації, а не предмет розкоші.За роки існування нашої держави у нас не було жодної влади, яка бодай подивилася у бік національної культури, а не кидала обгризену кістку під стіл, та ще й з заплющеними очима. Підтримувати культуру, позбуватися привидів радянщини – вигідно врешті навіть не вельми професійній владі, чому ж в Україні цього не роблять? Не можуть же всі очільники не розуміти, що діляться владою з чужинцями, які їх або ненавидять, або зневажають за їхню залежність? Не підтримувати власну культуру, яка згуртовує, ошляхетнює людей, плекає у них почуття патріотизму, дає змогу презентувати найкращі здобутки іншим народам – це нонсенс, ні, самогубство.Врешті ми вже звикли до того, що традиційно маємо некультурну владу торгашів і розкрадачів бюджету, в тому числі й на культурні видатки, бо іншої й не передбачалося.Ця влада навіть не годна забезпечити елементарний рівень пропаганди під час війни.Не можна закрити фізичний кордон з Мордором? То закрийте культурний кордон з ним.Власники ЗМІ втратять гроші, книгопродавці також, а це немалі суми.Але ж можна перекваліфікуватися на національний продукт! Тому що бізнес, а не з любові до України.Проте істота з постколоніальним синдромом любить тільки себе і підтримує тільки імпортне, бо звикла з дитинства молитись на чеські стінки і німецькі люстри.Вона так і залишилася дитиною, яка дивиться Мікі-Мауса. Все, що українське, викликає у неї огиду.
Це стосується і діячів культури.Одні плачуть про свободу слова, під якою розуміють говорити все, що заманеться, аби лиш не правду, бо правда спонсорам не потрібна, а потрібне служіння. Свобода слова закінчується тоді, коли хтось дозволяє собі вживати слова “націоналізм” чи навіть “національні традиції”.Таким відмовляють  у свободі слова.Інші продовжують ввважати культуру ворога та його мову ( імперську,до речі) великою, бо їм потрібно вийти за межі осоружної, шароварної української культури, яка видається їм відсталою і депресивною. Вони махають оливковою гілкою перед розкладеним трупом імперії, а не перед могутнім тоталітарним монстром, а це все таки різниця. Бо в другому випадку – це страх, а в першому – відсутність гідності. Культура, яка не сприяє появі гідності, це не культура, а купа гною, на якій виростає лише цинізм, який часом називають політкоректністю, а часом багатовекторністю. Гарні слова, але не для країни, яка мусить струсити з себе хробаків колоніальної ментальності.
Можна утворити янгольське братство, яке служитиме чистому мистецтву, і назвати його Касталією. Але при цьому не шантажувати Шевченківський комітет і вимагати премії для Джорджа Грабовича, пробуючи підім’яти під себе ще й цю структуру, бо на телебаченні давно уже свої, а заготовки золотих хлопчиків і дівчаток наштамповані, щоб затуляти ними все талановите, що з’являється у музиці, літературі та малярстві.Щоб доказати те, що вимагають від них люди з владою і грошима: в Україні немає культури.І ніколи не було. Закомплексованими й приниженими легше керувати.
Можна спитати: чому ж інші діячі культури не діють так завзято і агресивно? Тому що у них немає на це ні матеріальних ресурсів, бо, як я вже не раз казала, за любов до України грошей не платять, ні бажання йти по трупах до мети, що є атавізмом, притаманним варварам.Нема й бажання перетворювати мистецтво на видовище для невігласів, яких збуджують лише мат і сексуальні розлади.Власне, це все не так важливо у країні, яка ніколи не була спотворена колоніальною меншовартістю, але в країні, яка бачила донецький аеропорт та Іловайськ, а ще раніше – розстріл у прямому ефірі Небесної сотні культурна безпека є обов’язковою умовою зовнішньої безпеки. Жити і вдавати, що нічого не було, вже не вийде.За цим вдаванням, за епатажем приховано страх залежної істоти.Залежної від грошей, він наркотику слави, від примх власного его. Ще до першого Майдану я написала в дитячій книзі: «Хто боїться – живе в Імперії, хто не боїться – живе в Королівстві».Принаймні, так воно є зараз.

http://pahutyak.com/